Полоненого російського морпіха Володимира Іванова заводять на засідання Шевченківського райсуду Києва 18 лютого 2026 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко
“Такі іванови думають, що їхні злочини ніколи не розкриють”. Як судили рашиста за розстріл полонених на Курщині
Він стояв у скляному боксі з виразом «байдужої смиренності» і просив суд не карати його суворо. Проте за лаконічним «розкаююся» 53-річного морпіха Володимира Іванова ховалася кривава драма січня 2025 року: розстріл двох беззбройних українських воїнів у лісах Курщини. Це перший випадок в історії, коли український суд виніс очний вирок за воєнний злочин, скоєний на території Росії. Завдяки свідченням полонених соратників убивці та унікальним кадрам з дрона, Феміді вдалося реконструювати кожну хвилину тієї страти. Про те, чому каяття окупанта визнали штучним, як родина загиблого домоглася позову на 50 мільйонів та чому цей вирок став сигналом для всього російського командування — у репортажі СУСПІЛЬНЕ з зали суду.
20 лютого Шевченківський райсуд Києва виніс вирок у справі полоненого російського військового 40-ї окремої бригади морської піхоти Збройних сил Російської Федерації Володимира Іванова. 53-річного росіянина засудили до довічного увʼязнення за розстріл двох українських військовополонених на Курщині у січні 2025 року.
Це вже третій випадок, коли громадянина РФ очно засуджує український суд саме за розстріл військовополонених. Раніше такі вироки вже виносили в Запоріжжі й Харкові. Але цей — найперший, коли справа стосується саме перебування українських військовослужбовців у Курській області Росії.
Журналісти СУСПІЛЬНЕ стежили за судовим процесом у цій справі з самого початку. За пів року суд розглянув усі докази, свідчення дали всі свідки у справі — як українські військовослужбовці, так і росіяни, які служили разом із підсудним. Як судили Іванова, чим ця справа важлива і в чому взагалі специфіка справ щодо воєнних злочинів росіян на Курщині — розповідаємо усі подробиці в цьому матеріалі.
Постріли
Чоловіка середніх років у чорній футболці заводять до скляного боксу. В залитій серпневим сонцем порожній судовій залі він спершу сторожко роззирається довкола. Потім, до початку засідання, стиха говорить зі своїм адвокатом, який запитує його, чи визнає той свою провину. Беззаперечно визнає: він каже це вперше й такої лінії дотримуватиметься протягом усього судового процесу, всі подальші пів року. За цей час на судових засіданнях буде збільшуватися кількість представників преси, зʼявлятимуться знайомі й незнайомі обвинуваченому люди, які розповідатимуть про події за його участі. Лише вираз обличчя підсудного, здається, залишатиметься незмінним: усе та ж байдужа смиренність. На кожному засіданні — щонайбільше лаконічне висловлення згоди з усім і жодних зайвих реплік чи обстоювання власної позиції.
Чоловік на лаві підсудних — Володимир Іванов, йому 53 роки, він родом із Севастополя, мешкав у місті Озерськ Челябінської області Росії, має доньку. На першому судовому засіданні розповідає, що у грудні 2024-го його призвали до армії РФ, він вступив на службу за контрактом. Після двотижневих навчань у Севастополі його підрозділ відправили до Курської області Росії. Там — ще кількаденна військова підготовка і, врешті, виконання бойових завдань. Як розповів Іванов під час допиту в суді, вже на початку нового року його з іншими військовими роти відправили облаштовувати позицію й копати бліндаж неподалік села Гуєво в Суджанському районі. Цим Іванов і займався зранку 9 січня, аж раптом почув крики: російський військовий з його роти на позивний “Лебідь” перегукувався з українськими військовослужбовцями.
Крім голосів Іванов, як він сам розповів, почув постріли і побіг на звук. Як ідеться в обвинувальному акті, далі Іванов на позивний “Ярий” з трьома російськими військовослужбовцями (позивні “Білий”, “Бум” та “Лебідь”) виконали наказ неідентифікованого командира на позивний “Рязань” — стріляли з автоматів Калашникова по двох полонених українських військових 241-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ: Івану Кондратюку й Віктору Ляпоті. Це сталося 9 січня між восьмою і девʼятою ранку у лісі на південний схід від села Гуєво Суджанського району Курської області. Українські військовополонені загинули. Точніше, Іванов бачив, що після пострілів українці впали, але Іванов із товаришами не наближалися до них, щоб перевірити загибель. Іванов стверджував у суді, що особисто не чув наказу відкривати вогонь по українських військовослужбовцях: уже після події про наказ командира роти “Рязані” знищити їх йому розповів “Лебідь”.
“Незважаючи на те, що тіла загиблих евакуювати не вдалося, вважаю, що за сукупністю доказів та їхньому взаємозвʼязку можемо стверджувати, що їм була заподіяна саме насильницька смерть в результаті діяння обвинуваченого. Бажаю наголосити на тому, що вказане кримінальне правопорушення було вчинене за наказом командира — явно кримінальним, протиправним наказом. Адже за тих умов, які встановлені під час судового розгляду: маючи кількісну перевагу, маючи збройну перевагу, російські військовослужбовці мали можливість взяти в полон українських військовослужбовців, які не чинили опору, однак вирішили виконати цей наказ. Віддання таких наказів є усталеною практикою в ЗС РФ”, — наголосив під час судових дебатів прокурор у справі Михайло Нечиталюк.
Олександр Климчук — представник потерпілої у справі, колишньої дружини загиблого Ляпоти Наталії. А ще він — колишній військовий та побратим загиблих українських військовослужбовців, однак, як він уточнив журналістам після судових дебатів, безпосереднім свідком їхньої смерті не був. “Зараз війна не така, як Перша світова, Друга світова — немає лінії окопів, коли ти чітко розумієш, що вони там, а ми — тут. Ти можеш потрапити в таку ситуацію, як наші хлопці: вони підійшли до “сірої зони”, де була в них (військових ЗС РФ, — ред.) засідка, і в цю засідку вони потрапили. Росіяни були більш підготовлені, їх була більша кількість. Вони (Кондратюк і Ляпота, — ред.) поклали зброю, підняли руки, але, врешті, були вбиті”, — зазначив Климчук.
Олександр Климчук, представник потерпілої у справі — колишньої дружини загиблого Ляпоти Наталії. Київ, 18 лютого 2026 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко
Того ж дня після вбивства українців Іванов потрапив у полон ЗСУ неподалік місця, де й стався розстріл. За словами Климчука, росіян затримали представники Сил спеціальних операцій. “Ми часто працюємо із суміжними підрозділами. ССО “зачищають”. Вони заходять у якусь посадку чи напрямок, а потім — піхотні підрозділи, в яких якраз перебували Кондратюк і Ляпота — заходять і закріплюються на цій ділянці місцевості, тримають оборону. ССО “відтягуються” назад, чекають інших штурмових дій. І в цьому випадку, знову ж таки, коли хлопців розстріляли, ССО пішли на штурмові дії і при нашому контрударі виявили сили противника. Цього (Іванова, — ред.) взяли в полон, а інших знищили — тих, хто розстріляв наших хлопців”, — розповів Климчук у розмові з журналістами. Так Іванов опинився на лаві підсудних у Києві.
Докази
Наталія Ляпота відмовляється спілкуватися з журналістами по відеозвʼязку. Каже, що другий день не може стримати сліз, і вигляд у неї “не для кадру”. Вона стежила за судовим засіданням у справі про вбивство свого чоловіка — звʼязківця Віктора Ляпоти, однак приїхати на суд до Києва з Волині не могла через стан здоровʼя: нещодавно пережила інсульт. Жінка розповідає, що 12 грудня 2024-го чоловік попередив, що їде у відрядження, хоча й не сказав, що на Курщину. А 9 січня з нею звʼязалися волонтери, і жінка дізналась, що чоловік із побратимами уже мав повернутися із завдання й вийти на звʼязок — однак цього не сталося. Невдовзі Наталія отримала сповіщення, що Віктор зник безвісти. Згодом подзвонив і його командир. “Сказав, що Вітя загинув. Казав: “Дякую за чоловіка, він загинув як герой, не боявся смерті”. Каже, він знав, куди йде”, — згадує Наталія. “Поховати Вітю я не можу. Просила хоч щось, але командир сказав, що підійти туди не можна, все заміновано”.
Віктор Ляпота. Особистий архів родини
Восени суд розглянув письмові докази у справі Іванова, зокрема відеозаписи двох слідчих експериментів за участі інших полонених російських військових, які на момент розстрілу перебували поруч з Івановим. На продемонстрованих відео Євген Ланцов (позивний “Сурікат”) та Дмитро Кондратьєв (позивний “Шкіпер”) відтворювали позицію, з якої Іванов та інші російські військові вели вогонь по військовослужбовцях ЗСУ. Також під час слідчого експерименту росіяни демонстрували відстань між українськими військовими та ними, вимірюючи її кроками у коридорі Черкаського СІЗО, де їх утримують — приблизно 10 метрів. Це суттєво різниться зі свідченнями Іванова, який на допиті казав, що українські військові перебували від росіян “приблизно за сотню метрів”, тому й подробиць їхнього зовнішнього вигляду й поведінки він нібито не розгледів.
Ще одне відео, яке було долучено як доказ у справі, — дані з дрона, надані військовослужбовцем ЗСУ. Відео демонструє ураження групи військових РФ, зокрема на ньому видно саме те місце, де стався розстріл українських військовополонених: кадри зроблені того ж дня, після розстрілу. Як уточнив прокурор, на початку відео можна розгледіти силуети тіл українських військовослужбовців на землі. На одному з останніх засідань у січні українського військового, який надав це відео з дрона, допитали як свідка. “Нам надійшло повідомлення з опорного пункту, що біля нашої позиції виявили групу росіян. Методом аеророзвідки ми туди полетіли та подивилися, побачили тіла двох наших побратимів. І вже шукали групу, яка це зробила”, — розповів свідок.
Він — один із чотирьох дійсних українських військовослужбовців, яких допитували у справі як свідків. Суд просив представників преси не називати жодного з них із міркувань безпеки й не поширювати подробиці, які можуть вказати на їхні особи. Їхні розповіді значно доповнили загальну картину подій, зокрема додали подробиць про те, як і чому українські військові опинилися в місці, де згодом їх розстріляли росіяни. “Була команда зайняти командно-спостережний пункт “Хліб”, ми там несли бойове чергування, контролювали дорогу до села Гуєво в Курській області. 9 січня побратим доповів, що військові (які загинули — ред.) вирушили в бік “евака” для того, щоб ми туди кидали воду, провізію, бензин, генератор — вони мали це все забрати. Але побратим доповів, що на “еваку” — він розташований десь за 100 метрів від КСП “Хліб” — була перестрілка”, — сказав військовий під час засідання суду.
Українські військові підняли безпілотник і побачили: у тому квадраті, де була перестрілка в районі “еваку”, лежали двоє тіл. Свідок додав: положення тіл було лицем донизу, на животі. Між тілами була відстань приблизно 15 метрів. За словами українського військового, забрати тіла загиблих було неможливо. “ССО не могли евакуювати тіла. Нам було донесено, що їх неможливо рухати, тому що вони заміновані”. Він додав, що російських військових “у тому квадраті не мало бути”, однак, за наявністю запасів харчових продуктів та бензину, вони могли передбачити, що “сюди хтось прийде — і зробили засідку”. “Я думаю, вони чекали не менше 8 годин. І потім (після розстрілу, — ред.) вони там ще залишилися, тому що їх згодом настигли ССО”, — сказав військовий.
Ще двоє українських військових, які перебували із загиблими на одній позиції та бачили їхні тіла після розстрілу, розповіли, за якими ознаками визначили, що це було вбивство без спроби чинити спротив. Перебуваючи на позиції “Хліб” неподалік села Гуєво, близько дев’ятої-десятої ранку вони почули автоматні черги в одному напрямку. “Ми там перебували для нагляду за позицією. Якраз у той час нам скинули провізію “квадриком”. І хлопці (йдеться про загиблих військовослужбовців — ред.) сказали: “Ми підемо за провізією, а ти залишайся на позиції, контролюй”. Буквально хвилин за 20 […] почув незрозумілий шурхіт. І почув три-чотири автоматні черги, просто в один бік. Це не був двосторонній бій, стріляли в один бік”, — зауважив один зі свідків. Інший свідок уточнив, що на зброї загиблих не було порохових ознак, “тобто, відповідно, пострілів не було”. Крім того, на спині одного із загиблих свідок побачив кульові отвори і припустив, що стріляли йому саме в спину.
Кондратьєв і Ланцов, побратими Іванова, теж свідчили у суді — щоправда, у форматі відеоконференції, оскільки їхня поїздка до Києва могла загальмувати судовий процес. Кондратьєв розповів, що йшов на позиції в групі з ще пʼятьма росіянами (згадані Івановим “Білий”, “Бум” та “Лебідь”, а також Іванов і Ланцов). Він підтвердив слова Іванова про те, що вони облаштовували позицію, коли зранку 9 січня почули постріли й побачили українських військових. “Бєлий”, “Бум”, “Лєбєдь” і “Ярий” вистрілили по них. Бійці ЗСУ, які, за його словами, були за 25-30 метрів, підняли руки догори, не чинили опору та не погрожували. Перед пострілами на звʼязок із командиром виходив “Сурікат” (Ланцов). “Доповідав, що тут двоє невідомих людей. Командир тоді сказав “Сурікату” запитати у невідомих пароль і, в разі чого, відкривати вогонь на ураження. У полон не брати. Брати можна лише офіцерів. Ми питали, як зрозуміти, офіцери вони чи ні, але вже нічого не було чути”, — розповів Кондратьєв.
Засідання Шевченківського райсуду у Києві у справі про воєнні злочини росіян на Курщині. На лаві підсудних — полонений російський морпіх Володимир Іванов. Київ, 18 лютого 2026 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко
Вирок
За пів року від початку судових слухань по суті, 20 лютого, Іванова заводять у той же скляний бокс у судовій залі, аби він врешті почув вирок. На попередньому засіданні, після судових дебатів, коли суддя запропонував Іванову можливість виступити зі останнім словом, Іванов був звично небагатослівним. Лише сказав: “Ваша честь, мені нічого сказати”. Після цього було чути, як адвокат стиха пояснював Іванову, що сторона обвинувачення вимагає довічного увʼязнення для нього і зараз він має можливість щось додати щодо своєї позиції. “Єдине можу попросити вас: суворо не карайте”, — сказав наостанок Іванов.
Іванову інкримінували правопорушення за ч. 1 ст. 28 та ч.2 ст. 438 Кримінального кодексу України (воєнний злочин, поєднаний з умисним вбивством, вчинений групою осіб). “Вину обвинуваченого підтверджено показами як свідків-військовополонених Кондратьєва, Ланцова, які були безпосередніми очевидцями кримінального правопорушення, так і показами українських військовослужбовців, які проходили службу разом із загиблими Кондратюком та Ляпотою і повідомили про обставини виявлення їхніх тіл. Також вина підтверджується відеозаписами, продемонстрованими під час судового провадження, протоколами проведення слідчих експериментів за участі свідків Кондратьєва і Ланцова” , — наголосив під час судових дебатів прокурор Михайло Нечиталюк, обґрунтовуючи те, чому просив для Іванова довічного увʼязнення.
“Декілька слів щодо важливості цього процесу і взагалі такої категорії справ. Маємо розуміти: війни були і будуть, ми нікуди від цього не подінемося. Жорстокість — це частина людського єства. Але також у людині є милосердя, тому й існували писані кодекси, як-от лицарський кодекс, які ґрунтуються на цьому милосерді, на тому, що сильніший має виявити великодушність до переможеного, до слабшого. Однак, як ми бачимо, в ЗС РФ реалії інші: обвинувачений, уклавши контракт на проходження служби, вирішив добровільно виконувати політику російської держави, яка в кінцевому рахунку полягає у знищенні суверенітету, державності України. Тобто він усвідомлено став слухняним знаряддям політики РФ. Хоча це, звісно, не виправдовує його діяння”, — додав Нечиталюк.
Позицію Нечиталюка у своїй короткій та емоційній промові підтримав і представник однієї з потерпілих — Климчук. Каже, він і сам — колишній військовий, якому доводилося “брати в полон ось таких іванових”. “Ще хочу додати, що такі іванови думають, що їхні злочини ніколи не буде розкрито. Коли ми заходили у звільнені села, знаходили [докази] катувань — вони думали, що це ніколи не розкриється, що війна покриє всі ці злочини. І про їхню кругову поруку ніхто не дізнається. Тому такі вироки, такі свідчення дають можливість зафіксувати [ці дії] і надати фіксацію цих дій, зокрема й міжнародній спільноті. Історія свідчить про те, що такі війни ще будуть, але водночас вона зберігатиме такі вироки, такі документи, архіви для майбутніх поколінь, аби було зрозуміло, що ніхто не сховається. Усі злочини буде виявлено, за них буде покарання, за них треба буде нести відповідальність”, — додав Климчук.
Після судових дебатів суддя уточнив в Іванова, чи визнає він провину в повному обсязі. “Так, ваша честь, визнаю”, — коротко відповів обвинувачений. Його відповіді на подальші запитання були так само лаконічними. Зокрема, Іванов уточнив, що його рішення про визнання провини добровільне. На запитання свого адвоката з Центру надання безоплатної вторинної правової допомоги Романа Брацила, чи шкодує про свої дії, Іванов сказав: “Так, шкодую. Розкаююся”.
“Мій підзахисний на досудовому розслідуванні й у залі суду визнавав повністю свою провину. Були непорозуміння щодо, я так розумію, технічних моментів — як-от відстань від наших військовослужбовців. В цілому свої дії, ключові дії, завдані українським військовослужбовцям, мій підзахисний визнав. Також без заперечень визнав цивільний позов. Тому, враховуючи ці обставини, а також те, що у справі відсутні обтяжуючі обставини — це так зазначається в обвинувальному акті — захист просить суд призначити моєму підзахисному Іванову покарання у вигляді позбавлення волі в межах санкції частини 2 статті 438 ККУ”, — заявив Брацило.
Прикметно, що суд звернув увагу на те, як саме Іванов висловився про визнання провини. Оголошуючи повний текст вироку, суддя наголосив: “Суд критично ставиться до того, що в ході судового розгляду обвинувачений Іванов заявив про щире каяття у вчиненому, оскільки лише буквально висловив словосполучення “щиро розкаююся” на питання захисника — без розширеного розкриття такої обставини у вільний спосіб та в усній формі, заснованому на щирому прояві. На переконання суду, [це] не може вказувати на ознаки відвертості та чесності такої заяви — навпаки, свідчить про намагання створити у штучний спосіб в інших осіб, в тому числі суду, уявлення про співчуття щодо тих тяжких наслідків, які настали, а саме — загибель українських військовослужбовців”.
Після оголошення вироку Іванов із пресою не спілкувався. Його адвокат так само не коментував, чи подаватиме апеляцію.
Полонений російський морпіх Володимир Іванов під час засідання Шевченківського райсуді Києва 18 лютого 2026 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко
Чим особлива ця справа
Справа Іванова — третій випадок, коли український суд очно виносить вирок полоненим росіянам у справах про розстріли українських військовополонених. У листопаді 2025-го Заводський районний суд Запоріжжя засудив полоненого російського штурмовика Дмитра Курашова за розстріл 6 січня 2024 року полоненого українського військового. А у січні цього року Холодногірський районний суд Харкова виніс вирок у справі російського військового Сергія Тужилова за воєнний злочин — теж розстріл українського військовополоненого. В обох випадках засуджені отримали покарання у вигляді довічного увʼязнення, як і Іванов.
Однак специфікою справи Іванова є те, що злочин відбувся щодо українських військовополонених на території Курської області РФ, де на момент його скоєння Сили оборони України вже пів року проводили військову операцію. Як пояснив Михайло Нечиталюк у коментарі Суспільному, складність справ щодо Курщини полягає насамперед у відсутності доступу до території, де було скоєно злочин після відходу ЗСУ з цієї частини РФ — а отже й до частини доказів. “Бо ж класичні вбивства розглядаються, коли є тіла, висновок судово-медичної експертизи щодо причини смерті. Відповідно, у тебе є більше можливостей перевірити показання свідків, наскільки вони правдиві”, — каже Нечиталюк.
Меттью Джиллет — юрист-міжнародник, який має досвід роботи в Міжнародному кримінальному суді, а також у трибуналі щодо колишньої Югославії — коментуючи Суспільному вирок у справі Іванова, зауважив: подібні прецеденти у попередніх міжнародних судових процесах уже були. “Багато судових процесів про воєнні злочини стосуються вбивств захоплених полонених із протилежної сторони. Навіть звинувачення проти Германа Герінга містили страту 50 військовослужбовців союзних військ, які намагалися втекти з табору для військовополонених у Польщі. У колишній Югославії хорватам було пред’явлено звинувачення в Сербії, а інших сербів судила Боснійська палата з питань воєнних злочинів. Щодо територіального питання, це не є перешкодою. Театр воєнних дій простягається по всій території сторін, що воюють”, — каже експерт.
Він водночас підтверджує думку Нечиталюка, що розслідування й рішення у справі часто ускладнює обмеженість доступу до місця злочину та доказів. “Однак, такі судові процеси важливі, особливо враховуючи частоту цих страт. Вони можуть виявити закономірності та забезпечити основу, щоби дістатися до тих, хто перебуває на найвищих рівнях військового та цивільного командування”, — додає Джиллет.
Такі епізоди справді далеко не поодинокі: як повідомляв улітку минулого року Уповноважений Верховної ради з прав людини Дмитро Лубінець, відомо про страту росіянами щонайменше 268 українських військовополонених. Частина цих справ уже потрапили до судів: крім уже згаданих вироків — у тому ж Шевченківському райсуді Києва вже наприкінці лютого починається розгляд по суті справи іншого росіянина, Федора Зайкова. Його підозрюють у вбивстві українських військовополонених неподалік окупованого Торецька на Донеччині. Ба більше, в Офісі обмудсмана вважають, що такі страти захищених Женевськими конвенціями осіб можуть відбуватися за вказівкою вищого військового керівництва Росії.
Охоронці виводять полоненого російського військового 40-ї окремої бригади морської піхоти Збройних сил РФ Володимира Іванова. 20 лютого його засудили за розстріл двох українських військовополонених у Курській області у січні 2025 року. На фото — попереднє засідання 18 лютого 2026 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко
Ще один цікавий аспект у справі Іванова — цивільний позов про відшкодування моральної шкоди. “Відповідно до цивільного позову, сторона просить стягнути солідарно, з урахуванням зміни доповідача (спершу у позові було зазначено МЗС РФ, а далі особу відповідача змінено на уряд РФ, — ред.), з РФ в особі уряду РФ та Іванова Володимира Миколайовича моральне відшкодування у розмірі 100 мільйонів гривень за відповідним курсом на користь Ляпоти Наталії Сергіївни та Ляпоти Марка Вікторовича”, — зауважив на фінальному засіданні головуючий суддя у справі Павло Слободянюк. Як пізніше уточнив журналістам представник потерпілої Олександр Климчук, позов подала колишня дружина загиблого Ляпоти. У разі його задоволення судом, кошти мали б бути виплачені на користь неї та їхнього 14-річного сина.
Утім, суд вирішив задовольнити позов лише частково: Іванов солідарно з урядом РФ має виплатити 50 мільйонів гривень і лише на користь сина Ляпоти. Суддя, оголошуючи вирок, пояснив: таке рішення було ухвалене на підставі того, що Наталія — колишня дружина Ляпоти, а матеріали справи не містять жодної інформації щодо того, чи на момент призову до ЗСУ Віктора Ляпоти вони були однією родиною. Отже, [колишня дружина] не входить до переліку осіб, які, відповідно до Цивільного кодексу, могли б претендувати на отримання морального відшкодування.
Наталія пояснювала журналістам, що вона хотіла забезпечити бодай якусь грошову компенсацію для сина, який за останні роки пережив занадто багато потрясінь. Восени 2024-го Наталія втратила доньку, а вже за кілька місяців і колишнього чоловіка. Жінка має інвалідність, повноцінно працювати не може. За словами Климчука, цей позов може бути виплачений родичам загиблого через механізм Реєстру збитків, завданих агресією Росії проти України (RD4U). На запитання, чому родичі іншого загиблого подібного позову не подавали, Климчук пояснив: його родичі не можуть примиритися з думкою, що він загинув, адже за відсутності тіла його статус поки що визначено як “зниклий безвісти”.
“Тут дуже важко працювати з розумінням, що люди не хочуть у це вірити. Вони не визнають, що їхні близькі загинули. У них у документах написано, що вони безвісти зниклі. Оскільки ми не змогли витягти звідти хлопців, то ми не змогли й написати документ про те, що вони справді загинули. Навіть коли з ними звʼязується прокурор і каже: ось у нас є [обвинувачена] особа, у нас є відео, є підтвердження, вони не хочуть у це вірити. Це не поодинокий такий випадок, їх багато”, — каже Климчук.
На запитання, якого покарання Наталія хотіла б для Іванова за вбивство свого чоловіка, жінка не приховує: “Я б хотіла його на маленькі шматочки порубати, посікти, щоб наша держава його не годувала. Наші солдати в полоні голодують, замерзають від холоду, а тут такі гроші на цих полонених витрачають”, — каже Наталія. Як наголошував минулого року тодішній керівник Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Офісу Генерального прокурора Юрій Бєлоусов, Україна не обмінює російських військових, які скоїли тяжкі злочини. У коментарі Суспільному прокурор у справі Іванова наголосив: рішення про обмін військовополонених ухвалює Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.
“У 2022 році до Кримінально-процесуального кодексу України було внесено низку змін, якими передбачено можливість обміну військовополонених на будь-якому етапі кримінального провадження, незалежно від їхнього статусу. Якщо ухвалюється таке рішення, мені як прокурору надходить його копія, я тоді зобовʼязаний звернутися з клопотанням про скасування запобіжного заходу, чи у цьому випадку вироку, про звільнення особи від відбування покарання, що задовольняється судом. Якщо задовольняється — така особа може бути передана на обмін”, — пояснив Нечиталюк.
Авторка: Олена Куренкова
Джерело: СУСПІЛЬНЕ
Цей матеріал підготовлено в рамках проєкту INSTITUTE FOR WAR & PEACE REPORTING “Правосуддя наживо”.
