Якщо поглянути на звіти вітчизняних судів, може скластися враження, що російські воєнні злочини — це хаотичні побутові хуліганства окремих заблукалих контрактників і не пов’язаних між собою псевдосуддів. Замість масштабних процесів над цілими каральними структурами, окупаційними бригадами та конвеєрними катівнями слідство розбирає системний державний терор агресора на дрібні, зручні для паперової звітності шматочки. У результаті такого юридичного «пазла» катівня на все місто перетворюється у вироку на випадковий коридор, бригада мародерів і ґвалтівників — на одного далекого стрільця, а строки покарання для зрадників подекуди засекречують навіть від власного суспільства, перетворюючи справедливість на закритий кабінетний квест.
У вересні українські суди ухвалили чотири вироки за воєнні злочини проти цивільних у Донецькій, Херсонській, Чернігівській та Запорізькій областях. Серед епізодів — катування, незаконне позбавлення волі, сексуальне насильство та позбавлення цивільного права на справедливий суд. За цими справами засудили сімох людей. Один із вироків — щодо катувань жительки Запорізької області в окупованому Токмаку — засекречений. Експерти МІПЛ розбирають, як поділ проваджень на окремі епізоди приховує системний контекст воєнних злочинів, та яку інформацію про вироки не варто приховувати від суспільства.
В’язень “Ізоляції”
Справа № 203/7699/24
Центральний районний суд Дніпра 3 вересня 2026 року визнав Людмилу Стратейчук і Миколу Токаренка, колишніх українських суддів, винними у порушенні права цивільного Валерія Матюшенка на справедливий суд та його незаконному ув’язненні.
Стратейчук раніше працювала в Апеляційному суді Донецької області. Токаренко — у Калінінському районному суді Горлівки. Після окупації частини Донеччини у 2015-2016 роках вони перейшли працювати до “Верховного суду” “ДНР”. Верховна Рада звільнила обох за порушення присяги судді.
За матеріалами справи, 28 березня 2018 року Стратейчук і Токаренко засудили Валерія Матюшенка до 10 років позбавлення волі за нібито шпигунство на користь України.
Валерій Матюшенко — підприємець і музикант із Донеччини. Як раніше писала МІПЛ, його викрали 15 липня 2017 року в Комсомольському, нині Кальміуському. Спочатку чоловіка утримували у донецькій в’язниці-катівні “Ізоляція”. Після незаконного вироку Матюшенко відбував покарання в колонії № 32 у Макіївці. Його звільнили під час обміну 28 червня 2024 року — майже через сім років після викрадення.
У суді Валерій Матюшенко розповів, що в “Ізоляції” його тримали в маленькій камері без вікон. Під час допитів били, зламали чотири ребра, надягали на голову пакет і катували струмом, приєднуючи дроти до пальців ніг. Від чоловіка вимагали зізнатися у шпигунстві. Він обмовив себе після погроз ув’язнити також його дружину.
За словами потерпілого, перша адвокатка співпрацювала з окупаційною спецслужбою і радила йому все підписувати. Згодом вона відмовилася від участі у справі, адже “не хотіла працювати безкоштовно”. Іншого захисника знайшла дружина, однак той побачив Матюшенка лише на останньому засіданні.
Під час незаконного судового процесу, за словами потерпілого, “судді” не дозволили йому викликати свідків захисту, не розпитували про обставини справи та не реагували на спроби Матюшенка щось пояснити. Єдиною можливістю виступити для нього стало останнє слово.
Дорогою до суду конвоїри погрожували Матюшенку й наказували давати лише зізнавальні покази. Після оголошення вироку йому не роз’яснили права на оскарження. Апеляції чоловік не подавав.
Серед інших доказів у справі була копія псевдовироку потерпілому з прізвищами “суддів”. Матюшенко впізнав за фотографіями обох обвинувачених.
Слідчі також знайшли відео брифінгу “військового трибуналу” “ДНР”. Портретна експертиза підтвердила, що зафіксована на ньому жінка — Стратейчук. На сайтах окупаційної адміністрації виявили укази про призначення Стратейчук і Токаренка “суддями”.
До матеріалів долучили й сюжет російського телеканалу, на відео дружина Матюшенка впізнала чоловіка. Український національний центр розбудови миру підтвердив, що Матюшенко був цивільним і 28 червня 2024 року його звільнили з полону.
Про судовий процес обвинувачених сповіщали через “Урядовий кур’єр”, сайти Офісу Генпрокурора й суду. Також під час розслідування слідчі відправляли підозри і виклики на електронну пошту “Верховного суду” “ДНР”.
Адвокат Стратейчук, призначений Центром безоплатної правової допомоги, просив призначити їй мінімальне покарання. Захисник Токаренка наполягав, що прокурор не довів його вини, та припустив, що чоловік міг працювати під примусом. Він просив виправдати Токаренка.
Ухвалюючи вирок, суд відхилив версію, що обвинувачені могли діяти під тиском, адже вони працювали у “Верховному суді” ще з 2015–2016 років. Також суд зазначив, що Матюшенко як цивільний перебував під захистом Женевської конвенції. Позбавлення його права на справедливий і належний судовий процес визнали серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права.
У підсумку суд визнав Людмилу Стратейчук і Миколу Токаренка винними за частиною 2 статті 28 та частиною 1 статті 438 КК України — у порушенні законів та звичаїв війни, вчиненому групою людей за попередньою змовою. Кожному призначили 12 років позбавлення волі. Вони відбуватимуть покарання після затримання, вирок ще не оскаржували.
Катування в Херсонському ІТТ
Справа № 766/17370/25
Херсонський міський суд 21 вересня 2026 року визнав Андрія Хомутова, стрільця 143-го полку оперативного призначення Росгвардії, винним у жорстокому поводженні з двома цивільними під час окупації Херсона.
Обох чоловіків російські військові затримали 26 квітня 2022 року. Одного — біля площі Свободи, іншого — на блокпосту поблизу автомобільного мосту в напрямку мікрорайону Острів. Потерпілих відвезли до захопленого ізолятора тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків, 3. Там катували до 7 і 10 травня, вибиваючи інформацію про українських військовослужбовців.
Перший постраждалий розповів у суді, що у полоні його щодня допитували й катували. На допити чоловіка забирав Андрій Хомутов. На відміну від інших військовослужбовців, він не приховував обличчя, тому потерпілий згодом упізнав його за фотографіями.
Зі слів херсонця, 2 травня Хомутов вивів його до коридору, де було ще п’ятеро російських військовиків. Один із них повалив чоловіка на підлогу, після цього його допитували та близько 20–30 разів вдарили електричним струмом. Хомутов був присутній під час катування. А коли вів потерпілого назад до камери, ударив його в праве око кулаком, у якому тримав ключі.
Постраждалого тримали разом із трьома іншими людьми. Умови він назвав нестерпними: їжу давали лише вранці, та й то не щодня.
Другий потерпілий засвідчив у суді, що перебував у камері разом із першим постраждалим та ще двома людьми. Чоловік бачив, як після одного з допитів Хомутов ударив його сусіда ключами в обличчя. За словами херсонця, згодом обвинувачений бив і його.
Чоловік пригадав, як 27 квітня Хомутов вивів його у коридор, де перебували ще п’ятеро російських військовослужбовців. Потерпілого катували електричним струмом, а Хомутов проводив допит.
Перед звільненням першого постраждалого чоловік передав через нього записку дружині. Жінка прийшла до ІТТ, щоб з’ясувати, де і чому утримують її чоловіка. За словами потерпілого, це розлютило Хомутова. Приблизно 8 травня він побив чоловіка руками й ногами, а потім наказав підлеглим перекрити воду в камері.
Потерпілий назвав умови утримання жахливими. Бранців годували раз на день, питної води не давали, тому вони пили технічну з крана. А після припинення водопостачання у камері, у якій також був туалет, людям доводилося терпіти ще й антисанітарні умови.
Серед інших доказів слідство надало суду протокол огляду захопленого ІТТ № 1, який провели після звільнення Херсона. У приміщенні зафіксували кімнати, які використовували для знущань та утримання цивільних. Правоохоронці вилучили низку засобів для катування, а також документи, що підтверджували перебування в будівлі російських військовиків.
Зокрема слідчі знайшли польовий телефон ТА-57. Електротехнічна експертиза встановила, що його генератор здатний виробляти напругу до 34 вольт. Значний знос пристрою, за висновком експерта, свідчив про його інтенсивне використання не за призначенням.
Слідчі розшукали профіль обвинуваченого у “ВКонтакте” та Instagram. Окрім інших фото, росгвардієць виставляв знімки у військовій формі. Портретна експертиза підтвердила, що на цих та інших світлинах із соцмереж зображений той самий чоловік. Однак у вироку не вказано, як саме слідство встановило особу підсудного.
Про судовий процес обвинуваченого сповіщали через “Урядовий кур’єр”, сайти суду й ОГП. Також телефонували й надсилали повідомлення на його номер у WhatsApp.
Під час дебатів прокурор заявив, що вина Хомутова доведена повністю, та просив призначити йому 12 років позбавлення волі.
Адвокат просив виправдати підзахисного через недоведеність вини поза розумним сумнівом. Він наголосив, що потерпілого катували інші військові, тоді як Хомутов виводив ув’язнених із камер, а одного з чоловіків лише раз ударив ключами по обличчю.
Ухвалюючи вирок, суд зазначив, що цивільні захищені Женевською конвенцією, а їхнє незаконне ув’язнення, катування та нелюдські умови утримання є порушенням міжнародного гуманітарного права. Свідчення постраждалих, результати впізнання, огляд ІТТ та експертизи суд оцінив як узгоджені й достатні для доведення вини Хомутова поза розумним сумнівом.
Водночас суд виключив із формули кваліфікації частину 2 статті 28 КК України як зайву. Вчинення злочину групою за попередньою змовою залишили у формулюванні обвинувачення та врахували як обставину, що обтяжує покарання.
У підсумку суд визнав Андрія Хомутова винним за частиною 1 статті 438 КК України — у жорстокому поводженні з цивільними, відданні наказу про жорстоке поводження й інших порушеннях законів і звичаїв війни. Йому призначили 12 років позбавлення волі. Він відбуватиме покарання після затримання. Наразі вирок не оскаржували, на це є 30 днів.
Побиття в Кобилянці
Справа № 748/876/26
Чернігівський районний суд 24 вересня 2026 року визнав Олександра Корначова, військовослужбовця 35-ї окремої мотострілецької бригади Центрального військового округу ЗС РФ, винним у жорстокому поводженні з цивільними на Чернігівщині.
За матеріалами справи, 18 березня 2022 року Корначов разом з іншим російським армійцем зупинив двох цивільних у селі Кобилянка. Чоловіків незаконно затримали й побили.
Постраждалі не свідчили у залі засідань. Їхні показання у вироку наведені з протоколів допитів, проведених за статтею 615 КПК України. Вона дозволяє використовувати в суді свідчення, отримані на досудовому розслідуванні, за умови відеофіксації.
Згідно з протоколом допиту першого потерпілого, вранці 18 березня 2022 року він їхав із сусідом на мотоблоці. На перехресті чоловіків зупинили озброєні російські військовики на БМП та вантажівці “Урал”. У селян забрали телефони, перевірили документи та під дулами автоматів повели до їхніх осель, де обшукали.
Чоловік бачив, як один із армійців побив його сусіда, й описав зовнішність нападника. Згодом потерпілим зв’язали руки, натягнули шапки на очі й посадили до “Урала”. За 20 хвилин дороги їх витягли з машини, кинули на землю, допитували та били. Потім чоловіків привезли на кладовище, наказали лежати й рахувати до 300. Тільки після цього обидва селянина змогли піти додому.
Другий потерпілий підтвердив розповідь сусіда. За його словами, російські військові погрожували їм убивством. Під час обшуку один із армійців три або чотири рази вдарив чоловіка в ділянку нирок. Потерпілий запам’ятав і описав зовнішність кривдника. Перед тим, як посадити до вантажівки, чоловікам зв’язали руки та натягнули на очі шапки. Один із росіян також ударив потерпілого в груди й наказав мовчати.
Під час слідчих експериментів перший постраждалий показав перехрестя, де затримали чоловіків, і подвір’я, на якому били сусіда. Другий потерпілий вказав місце, де російський військовий підійшов до нього ззаду й три-чотири рази вдарив у ділянку нирок. Він зазначив, що запам’ятав нападника. Обидва селяни впізнали Корначова на фото, які надали слідчі.
Під час розслідування правоохоронці отримали від однієї з українських військових частин інформацію про те, що навесні 2022 року на Чернігівщині перебувала 35-та окрема мотострілецька бригада Росії. У ГУР підтвердили, що Корначов служив у цій бригаді. Також ГУР знайшло його адресу, номер телефону, електронну пошту та сторінку в соцмережі.
Слідство також дослідило дані мобільного зв’язку. Номер телефону, який ГУР пов’язало з Корначовим, у лютому 2022 року обслуговували базові станції у Сеньківці та Дібрівному на Чернігівщині.
За даними СБУ, під час судового процесу Корначов перебував у Новоалтайську. Про засідання його сповіщали через “Урядовий кур’єр”, сайти ОГП й суду.
Суд кваліфікував дії обвинуваченого як жорстоке поводження та катування цивільного населення, заборонені Женевською конвенцією і Додатковим протоколом I. У підсумку суд визнав Олександра Корначова винним за частиною 2 статті 28 та частиною 1 статті 438 КК України — у порушенні законів і звичаїв війни, вчиненому за попередньою змовою групою людей. Йому призначили 12 років позбавлення волі. Він відбуватиме покарання після затримання. Вирок можна оскаржити протягом 30 днів, апеляцію ще не подавали.
Катування в окупованому Токмаку
Справа № 337/2063/25
Хортицький районний суд Запоріжжя 18 вересня 2026 року визнав Шаміля Махмудова та Кирила Боброва винними у жорстокому поводженні з цивільною жителькою окупованої частини Запорізької області.
Бобров — уродженець Токмака Запорізької області, громадянин України. Під час окупації влаштувався до поліції. Шаміль Махмудов — уродженець Махачкали, Республіка Дагестан, громадянин Росії. На момент злочину працював старшим оперуповноваженим спецпідрозділу “Ястреб-Каспій”, що був у складі батальйонно-тактичної групи 98 дивізії військ національної гвардії Сибірського округу військ національної гвардії РФ.
Справу розглядали в закритому режимі. Вирок засекретили. Про вердикт повідомив Хортицький районний суд Запоріжжя.
Вʼїзд у Токмак, де Махмудов і Бобров злочин скоїли. Фото: з відкритих джерел
За інформацією з підозр Махмудову й Боброву, у серпні 2022 року вони перебували на окупованій території Токмацької громади. Уночі 16 серпня Махмудов разом щонайменше із шістьма іншими представниками російських сил увірвався до будинку місцевої жительки. Він побив жінку, погрожував їй зброєю, а потім — вчинив сексуальне насильство.
Після цього потерпілій надягли на голову пакет, зв’язали руки та вивезли до захопленої будівлі відділу поліції у Токмаку. У підвалі її підвісили за зв’язані руки та били по тулубу, голові й ногах. Після катувань жінку залишили без води та їжі.
Наступного дня, за даними слідства, до потерпілої прийшли четверо чоловіків, серед яких були Махмудов і Бобров. Вони вимагали розповісти про можливі місця зберігання зброї, боєприпасів та вибухівки. Махмудов і Бобров катували жінку та психологічно тиснули на неї, погрожували вбити її та близьких родичів. Бобров також ударив постраждалу по голові. Загалом її утримували в захопленому відділку поліції чотири доби.
Суд визнав Махмудова та Боброва винними за частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 438 КК України — у порушенні законів і звичаїв війни, вчиненому групою людей. В оприлюдненому повідомленні суд не зазначив строки призначеного покарання. Махмудов та Бобров відбуватимуть його після затримання. Вирок не оскаржували, апеляцію можна подати протягом 30 днів.
Юридичний аналіз МІПЛ
Коментуючи вирок Людмилі Стратейчук і Миколі Токаренку, Анна Рассамахіна, аналітикиня й експертка МІПЛ з міжнародного гуманітарного права, звертає увагу, що українські суди вже формують практику притягнення до відповідальності суддів, які працювали в окупаційних установах, за порушення права цивільних на справедливий суд.
— Такі справи доволі очевидні й прості з погляду доказування, тому те, що ця практика продовжується, — позитивно, — пояснює Рассамахіна.
Раніше українські суди розглядали, зокрема, справи щодо окупаційних суддів у Криму, які ухвалювали рішення депортувати місцевих проукраїнських громадян з окупованої території. Справа Матюшенка демонструє інший аспект відповідальності — за позбавлення цивільного права на справедливий і належний судовий процес, що є воєнним злочином.
Людмилу Стратейчук та Миколу Токаренка обвинувачують у подібному злочині ще в одному кримінальному провадженні, що перебуває на розгляді. У ньому близько десяти потерпілих. Окремо Стратейчук обвинувачують у державній зраді.
За словами Рассамахіної, розгляд кількох справ щодо однієї людини не означає, що її двічі судять за те саме порушення. Якщо йдеться про інших постраждалих та інші незаконні “вироки”, це окремі епізоди воєнних злочинів.
— Щодо кожного окремого потерпілого незаконний вирок — це окремий злочин. Умовно, якщо людина обікрала десять квартир, кожна крадіжка буде окремим злочином. Так само й тут: якщо інші потерпілі та інші судові справи, то йдеться про інші злочини, — пояснює експертка.
Те, що провадження щодо однієї окупаційної судді можуть розслідувати й передавати до суду окремо, Рассамахіна пояснює насамперед процесуальними причинами. Постраждалі можуть бути встановлені або звільнені з полону в різний час, слідчі — пізніше отримати документи окупаційних “судів”. На цей момент інше розслідування вже можуть завершити, а обвинувальний акт — передати до суду.
— Якщо досудове розслідування вже закінчили, й обвинувальний акт пішов до суду, новий епізод до цієї справи просто не додаси. Його доводиться розслідувати окремо. Крім того, об’єднання проваджень ускладнюється, якщо в них різні процесуальні керівники. Тому багато залежить від того, коли саме правоохоронці встановили потерпілих і отримали докази конкретного злочину, — пояснює Рассамахіна.
Водночас саме справи щодо окупаційних суддів, на думку експертки, потенційно простіше об’єднувати: одна й та сама людина могла виносити незаконні рішення щодо багатьох цивільних, а її роль у цих епізодах подібна.
Коментуючи вирок Андрію Хомутову, Анна Рассамахіна звертає увагу: з нього майже неможливо зрозуміти ширший контекст діяльності захопленого російськими силами Херсонського ІТТ. У вироку описані затримання двох цивільних, їхнє доправлення до ізолятора, допити та катування, однак не показано, що ІТТ використовували як організоване місце незаконного утримання.
За даними МІПЛ, із Херсонським ІТТ пов’язані близько 20 підозрюваних. Більшість відповідних проваджень розслідує Національна поліція, окремі — СБУ. У деяких підозрах і вироках описано, що в ізоляторі перебували представники ФСБ, Росгвардії та інших російських структур, існували встановлені правила ті вівся облік утримуваних. У справі Хомутова цей контекст відсутній.
— Із вироку складається враження, що Хомутов та інші невстановлені військові просто привезли людей до ІТТ і там їх допитували. Не видно, що це було централізоване, організоване місце утримання. Через розгляд таких епізодів окремо втрачається системний характер того, що там відбувалося, — пояснює Рассамахіна.
За її словами, це один із наслідків фрагментації проваджень: справи щодо одного місця утримання реєстрували різні слідчі в різний час, частину вже передали до суду, тому епізоди продовжують розглядати відокремлено. У результаті суд встановлює конкретний злочин щодо конкретних потерпілих, але ширша картина функціонування місця незаконного утримання у вироку може не простежуватися.
У справі Олександра Корначова потерпілих безпосередньо в суді не допитували. Водночас у вироку суд не пояснив, чому відмовився від їхнього повторного допиту і використав лише протоколи з розслідування. В інших подібних випадках у вироках обґрунтовували таке рішення, зокрема небажанням повторно травмувати людей.
Анна Рассамахіна пояснює, що використання таких свідчень не порушує процесуального законодавства. Однак безпосередній допит у суді дозволив би сторонам, зокрема захисту, поставити потерпілим запитання та перевірити їхні слова.
— Якщо цього не роблять, таке рішення має бути обґрунтованим. Це не означає, що вирок потрібно скасовувати, але тут показання потерпілих можна було дослідити якісніше. З вироку ми не знаємо, чому цього не зробили, — зазначає Рассамахіна.
Експертка також звертає увагу на ширший контекст незаконних діянь на Чернігівщині. Значна частина встановлених російських військових, яких підозрюють у воєнних злочинах у регіоні, служила у 35-й окремій мотострілецькій бригаді. Злочини її військовослужбовців фіксували в різних, зокрема, віддалених один від одного, населених пунктах.
— Знову бачимо епізоди, які розслідують і передають до суду окремо. Через таку фрагментацію складніше побачити масштаб злочинів, які пов’язують з одним підрозділом, — пояснює Рассамахіна.
Анна Рассамахіна звертає увагу на спосіб оприлюднення інформації про вирок Шамілю Махмудову та Кирилу Боброву. Повний текст рішення закритий, а в повідомленні суду немає навіть строків призначеного покарання.
— Тут постає питання балансу між суспільним інтересом та необхідністю захистити приватність потерпілої. Подробиці сексуального насильства не можна і не потрібно розголошувати, однак строк призначеного покарання не є закритою інформацією. Тому незрозуміло, навіщо приховувати його від суспільства, — пояснює Рассамахіна.
За її словами, особливо незрозуміле таке обмеження з огляду на те, що обставини злочину вже детально викладені в оприлюднених повідомленнях про підозру, тоді як із інформації про результат судового розгляду неможливо дізнатися навіть, який строк ув’язнення призначили обвинуваченим.
Авторка: Анастасія Зубова
Джерело: МІПЛ