Як протрималися мешканці села ці три тижні, що робили росіяни і як вони дивувалися унітазам у хатах, про обстріли, гармати на городах та інші атрибути руського миру ми розпитали Олександру в інтерв’ю виданню LB.ua після того, як село звільнили і з ним відновився зв’язок.
“Прийшло троє солдатиків років по 18-20. Зачухані, брудні, без броніків. Покрали якусь фігню. І сказали, що захоплять Київ”
Олександра Гончарук – фотограф, член громадської ради при Міністерстві ветеранів. Разом із 6-річною донькою три тижні прожила під російською окупацією в селі Броварського району.
Розкажіть, будь ласка, як все почалося.
Усе почалося, коли 25 лютого над Києвом наша ППО вдруге збила ракету і вона впала у нас на Позняках. Я вже другий день хотіла кудись вивезти дитину і боялася. Мене запрошувала за місто моя подруга, художниця Тамара Шевчук. І от коли впала ракета, я їй подзвонила і кажу: забирай нас. Вона приїхала на машині і забрала мене з малою до себе.
Перший тиждень ми жили-не тужили, все було добре. Ночами десь гупало, працювала артилерія, але ми не підозрювали, наскільки близько до нас. А 8 березня до нашого села увійшли російські війська з вибухами, з кулеметами, з усім на світі.
Ми готувалися заздалегідь. У підвалі вже були ліжка, вода, запаси їжі, яка довго не псується. Загалом, ми були готові до того всього. І з тих пір у нас почалося напівжиття в підвалі, бо я ночами не спала, а слухала. Чула, як працює артилерія – їхня та наша, і як до нас прилітав “байрактар”. Я ще досить загартована, у мене чоловік був у «Правому секторі» і загинув у 2018-му, тож я вже трошки знайома з війною. Але я теж перестала витримувати, і ми поселилися в підвалі.
Десь буквально в перший-другий день, як нас окупували, зникло світло, тому що снаряди порозривали високовольтні дроти. Ще за кілька днів зник газ.
Як ви дізналися, що росіяни зайшли в село?
Ніхто не чекав, що вони будуть переходити від села до села. Ми ж думали, вони будуть захоплювати якісь стратегічні об’єкти.
Люди одне одному почали передавали, що відбувається. Наприклад, що росіяни заходять у будинки, ми дізналися раніше, ніж вони прийшли в наш.
За 100 метрів від нас росіяни поставили дві гармати. Одна була направлена на сусіднє село, а інша – на наше село. Вони так і роблять: обстрілюють село, а потім кажуть, що це ЗСУ.
Вони приїздили в якусь точку села, ставили свою техніку, обносили всі ближні хати, стріляли, а потім збиралися і їхали.
Що вони робили в тих будинках, куди приходили?
Залежно від того, чи були там люди. Якщо не було, то вони просто трощили все в будинку. Розстрілювали стіни, особливо якщо будинок був хороший. Розбивали все, що бачили.
Були будинки, з яких людей виганяли, і потім там базувалися росіяни. 15 хвилин на вихід – люди збирали, що могли, зазвичай це були діти і документи, і йшли до сусідів.
Якщо в будинку були люди, як у нас, наприклад, то солдати приходили і вимагали їжу. Зазвичай забирали половину від того, що було в домі. Могли забрати телефони. У них було два мішки телефонів, і вони ще обирали, який кращий – кнопкові не забирали.
Не було світла, генератори не у всіх є, телефони сідали, і ми були фактично без зв’язку.
Забирали алкоголь, сигарети. Але тільки все запечатане. Розкриту і готову їжу не брали.
Боялися, що притруїте?
Боялися. Не ходили по селу ввечері взагалі. Удень ходили по троє-четверо.
Що було, коли росіяни прийшли у ваш будинок?
Було страшно, бо це був перший раз, коли ми зблизька побачили ворога. Ми сиділи в підвалі, нагорі бухкало, літало. Але ми якось з жартами трималися. Донька ж ще з нами: щось як ляпне смішне – і одразу знімається напруга.
А потім ми почули, як торохтять наші ворота. Тоді ми зрозуміли, що до нас прийшли. Чули, як вони ходили по хаті – це було дуже страшно. Вони ходили-ходили, а потім відчинилися двері до нас. Питають: “Єсть люді?” Моя подруга каже: “Єсть”. І вона до них вийшла.
Виявилося, що до нас прийшло троє мєлкіх стрьомних солдатиків років по 18-20. Зачухані, брудні. У них не було броників, були якісь древні калаші і каски часів Радянського Союзу, просто зверху тканина натягнута. Вони покрали в нас якусь фігню і дуже сильно зраділи, коли побачили машину в гаражі. І генератор.
Росіяни тоді ще активно забирали авто в цивільних, щоб на них їздили ДРГ. Їм дуже машина сподобалась, вони її взяли, навіть забули якісь мельхіорові виделки, які хотіли забрати. Взяли новорічну гірлянду, навіть аромапалички. І ще картину оголеної дівчини. Забрали півфабрикати, алкоголь закритий. Нічого такого особливо цінного. Наприклад, срібла, яка лежало у ванній, не взяли. Не взяли нічого, на чому був тризуб.
Цю гірлянду потім батько подруги бачив у них на БТРі на антені. І генератори вони теж зверху на БТРах возили. Це все виглядало як анекдотичний циганський табір – усе обліплено якоюсь фігнею яскравою, картинками.
Машину ми потім знайшли, у хазяйки були запасні ключі. Усередині машини знайшли табличку «Діти». Вочевидь, вони думали якось її припасувати, але не змогли, реально машина дуже помітна, та й хазяйка її досить відома.
Вдруге до вас приходили ті самі солдати?
Один той самий – чи то якут, чи бурят. І гармата знов стояла. Ми вже бачили, що вони шастають по сусідніх хатах, де були раніше. І ми розуміли, що прийдуть і до нас. Ми з малою були в підвалі, а вже подруга моя з батьком зустрічали їх.
Моя подруга згребла залишки круп, які в нас були, і ще там щось, усе те росіянам жбурнула і каже: “Забірайтє і валіть нахєр отсюда!” Росіяни офігіли. Спустилися в підвал до нас, подивилися, кажуть: “Здравствуйтє!” Закрутки хотіли забрати.
У них не було здивування, що ви їх не зустрічаєте як визволителів?
Було! Питали в Томи: “А ти чєго такая злая?” До того ще казали, що їм “пріятно познакомітца”. А вона їм каже: “А мнє нєпріятно”. Вони питають “А чєво?” Вона й каже: “Бо ви не гості. Чого ви прийшли в мій будинок? Прийшли знову в будинок, де є дитина, і забираєте їжу. Ми вас не чекаємо”. Вони були здивовані і кажуть: “А чьо ти така дєрзка?” І далі, мовляв, а якщо ми твоєму батькові зараз коліно прострелимо, ти теж будеш “дєрзкая”? Вона каже: “Чого батьку? Давай мені, ти ж зі мною говориш”. Вони реально офігіли від того, що вона дала їм спротив. І нічого не взяли другого разу. Ми були єдиним будинком на вулиці, з якого нічого не взяли.
Також вони повернули ключі від машини і наш генератор, уже наполовину порожній і трохи покоцаний.
Вони збирались на Київ, оті молоді. Казали: “Ми підемо на Київ, ми його захопимо”. Незрозуміло, навіщо.
У киян теж є гірлянди, теж є чому заздрити.
Так. Ну, в наших селах не крали телевізорів й унітазів, як, кажуть, в інших. Особливо, я так зрозуміла, ці всі якути-буряти таким відрізняються. Їх дуже сильно дивує, що в кожному будинку є туалет і він робочий.
Звичайно, в селі були люди, які відправляли координати російської техніки в чат-бот. Але наші ЗСУ обережно працюють, вони ж не били по селу. Чекали, коли ті вийдуть. Одного разу ми бачили, як спрацював “байрактар”, наш янгол-охоронець, по російських “саушках”. Нам дуже пощастило, бо одна з них була направлена просто на наш будинок.
Тобто “байрактар” вчасно встиг її знищити?
Так, встиг. Бо ж не завжди встигається. Росіяни попрацювали і поїхали, шукай їх потім.
Ще ми через якийсь час зрозуміли, що коли починається обстріл села, то це росіяни готуються переміщати техніку і їм треба, щоб усі поховалися. Стріляли ніби холостими, але все одно лишаються уламки, які можуть загорітися.
Але кілька разів прилітало дуже близько, що доводилося дитину ховати під себе і бігти в укриття.
Як вам було весь цей час там з дитиною?
Напевно, найстрашніше було, коли росіяни приходили. А так у підвалі я почала спати. Бо до того не могла спати.
Були морози, п’ять чи шість ночей поспіль було -7. Опалення не було, печей у будинках нема. Нема газу, нема світла, нема опалення. У хаті було 9 градусів. І добрий сусід нам підігнав армійську буржуйку. Ми пробували її розташувати в підвалі, там є спеціальні витяжки, але від неї було надто сильне задимлення.
Тому ми поставили її на вулиці. Приходилося рубати дрова і на вулиці готувати, так само на вулиці гріли воду, щоб прати і купатися.
Було холодно?
Знаєте, ми вкриваємось двома перинами, і в мене дитина – як пічка, то мені було дуже добре. І ще мене дуже радує, що в моєї дитини вийшли ніби канікули – тут багато живності, чого вона не бачить у Києві. Вона навчилась їсти всю їжу і більше не перебирає. Тепер у неї є такий аргумент: “Ти що, хочеш, щоб рускіє забрали твою їжу?”
Дитина ганяє, їй весело. Учора чи позавчора плакала, коли було неясно, чи нас звільнили. Питала, що буде з нею, коли я помру. А потім каже: я твої гроші заберу і в мене будуть мані-мані. Тобто вона досить спокійно все це сприймає. Звісно, треба буде потім спостерігати теж, як вона буде, може, ще наздожене якась реакція. Але в цілому, мені здається, у нас не найгірший варіант.
Подачу електрики ще не відновили?
Ще ні. Напевне, це буде нешвидко, тому що по селу обірвано дуже багато високовольтних дротів. І залізниця теж навряд чи швидко відновиться, тому що дроти теж обірвані.
Багато людей у селі лишалися весь цей час?
Підозрюю, що десь до половини.
Як тільки були зелені коридори, люди намагалися тікати. Але оці російські гармати, що стояли в нас на городах, якраз обстрілювали зелений коридор.
Ми навіть знали, що якщо пушки почали стріляти, то це сьогодні зелений коридор. Ми навіть бачили ракету, яка летіла в зелений коридор. Моя дитина сказала, що це не зелений коридор, а червоний.
Багато людей казали, що раз є коридор – треба виїжджати. А ми ж бачили, як росіяни розстрілюють цей коридор. У хаті ти принаймні чуєш, як близько стріляють, і можеш сховатися в підвал. Тут мінімально можеш себе захистити. А в машині в зеленому коридорі ти вже нічого не можеш зробити, тільки чекаєш – прилетить чи не прилетить.
До нас прибився пес – ще один, бо один у нас був. Величезна вівчарка, яку ми досі приручаємо. Не дуже довіряє людям, бо ж його вже раз кинули. Але видно, що він вчений, патрулює в нас територію. Дуже багато людей поїхало, і дехто відв’язав своїх собак, а дехто лишив прив’язаними. Полишали свиней, корів. Наш сусід поїхав і лишив нам нутрій. У нас тепер живуть нутрії. І ми їли їхнє м’ясо – майже нічим не відрізняється від курки.
Тих собак, що поприв’язували, годують сусіди. Деякі собаки вже стали бродячими. Їх теж намагаємося підгодовувати, але в нас теж не дуже є чим.
Як у вас узагалі з їжею, якщо половину відразу забрали росіяни?
Вони не все брали. Наприклад, м’ясо не брали. Без електрики наш холодильник відключився. Поки були морози, ми зробили саморобний на вулиці, заморозивши воду. Але все одно довелося швидко все їсти, що лежало в морозилці. Поки був газ, терміново посмажили 5 кіло телячої печінки, яка зберігалася для нашого пса. Потім їли цю печінку.
У нас не було так складно, як у Маріуполі чи Чернігові, бо все ж ми у селі. Тут у когось є запаси картоплі, у когось – морква, закрутки якісь. До сусідів приїжджали, привозили їм що-небудь, а вони нам теж щось давали.
А як з водою було?
У деяких людей колонки, коли сам воду качаєш, то можна було набрати. Носити інколи було проблемно, коли щось свистіло поруч. Але ми прали, купались. Ну, жили, як люди живуть досі в деяких селах, де нема водопостачання, а туалет на вулиці.
Я, дитя мегаполіса, навчилася багаття розводити.
Як ви дізналися, що вас звільнили?
Прийшов розгублений сусід і каже: наші в селі. Тобто вже приїхали ЗСУ. Росіяни, може, ще десь поховалися в селі, не знаю точно.
Чи є загиблі серед мешканців села?
На жаль, є.
Було таке, що люди намагалися виїхати на машині і попали на колону росіян. Їх розстріляли відразу.
Сільському голові танк переїхав машину, але він живий лишився. До речі, не знаю, де сільський голова був потім, хто домовлявся про зелені коридори. Ми про нього нічого не чули, аж поки хліб не привезли.
Один чоловік ховався в погребі, він загинув, снаряд прямо в погріб влетів. Там просто руїна.
Одні сусіди ледве вибрались зі свого підвалу. Вхід у підвал – у гаражі. У їхній гараж влучив снаряд – машина вибухнула, все почало горіти. Вони руками голими вибивали вікно і вилізали з підвалу, руки всі порізані в сина, у матері.
У селі не було самооборони, не було зброї. Але один з чоловіків кинув коктейль молотова в російський танк, коли той проїжджав повз. І росіяни цього чоловіка розстріляли і не дозволяли хоронити аж до тих пір, поки вони не поїхали.
Тобто до вчорашнього вечора?
Так, чи до позавчорашнього. Я вже не пам’ятаю, коли нас звільнили. Тут же не знаєш, який день, яке число. Телефони в нас постійно були відключені, ми їх ховали й інколи тихенько заряджали від генератора.
Що ви думаєте робити далі?
Не знаю. Батьки кличуть у Київ назад, кажуть, що Позняки нікому не треба. Свекруха в мене з Франківська, то вона, звичайно, у Франківськ кличе. Усі мені кажуть про безпеку, а я їм кажу: “Зараз немає таких місць, де безпечно”. Ракети скрізь прилітають. А в селі ми от уже отримали позитивний досвід, і нам тут подобається. Тим більше зараз городи, треба садитись. Війна швидко не закінчиться. Тож треба готуватися до всього.
Напевно, ми поїдемо в Київ, бо дитині треба хоча б перший клас закінчити.