«Ми пішли з дядьком на край села. Хотіли сфотографувати побиту техніку, поки там нікого не було». Так починає свою розповідь журналісту Медійної ініціативи за права людини Віталік Мухарський з села Киселівка, що за 26 кілометрів від Херсону.
Йому — чотирнадцять. Вісім місяців він жив під російською окупацією разом зі своєю родиною. Віталік — спокійний та зосереджений парубок. Говоримо з ним на його подвір’ї. Поруч стоять тато і бабуся.
Це сталося 10 вересня. Тоді його дядько, 27-річний Олексій, запропонував хлопчику піти і подивитися на техніку. Коли підійшли, Олексій зробив кілька фото. В цей момент неподалік їхав «Бобік» з російськими окупантами. Їх було четверо.
«Один із них пузатий, інші — худорляві. Віком десь до 30-ти років», — каже Віталік. Тоді він злякався і особливих ознак цих людей не запам’ятав. Бачив лише, що вони у військовій формі, а на рукавах — шеврони з російським прапором.
«Підійшли і кажуть: “Ви фотографуєте нашу техніку, значить, здаєте позиції”, — продовжує Віталік. — Зав’язали нам руки, досить туго, і силою закинули в машину».
Як потім з’ясувалося, хлопців повезли до Херсону. Дорогою майже нічого не говорили. Сказали лише, що відвезуть їх до ФСБ. На місці призначення Віталія та Олексія розділили. 14-річного юнака завели до підвального приміщення. Там було щось схоже на душову кімнату. В ній — понад десять затриманих людей.
«Дванадцять-тринадцять, — уточнює Віталій. — Люди часто змінювалися».
Згодом батьки хлопчика з’ясують, що тримали його в Херсонському апеляційному суді — неподалік обласної адміністрації та центральної площі.
Викрали хлопця у футболці, легкій кофті і штанах, каже, що сидіти в підвалі було холодно.
«Тюрма» для цивільних була обладнана двома ліжками, двома столами та двома стільцями. Її розмір Віталій визначає за своїм подвір’ям: «Як від надувного басейну до стовпа і до ґанку» (близько десяти метрів завдовжки і близько п’яти — завширшки, — МІПЛ).
Віталій був наймолодшим в’язнем. Найстаршому чоловікові — за 60 років, який був учасником АТО, за що його й затримали.
«Ще один розповідав, що в нього знайшли зброю, — пригадує Віталій. — Хтось сидів два тижні, хтось — місяць. А один сидів уже два місяці».
Декого з утримуваних періодично забирали на допити. Вони розповідали, що це відбувалося на третьому поверсі. Там людей катували і змушували проходити детектор брехні. Поверталися вони з побиттями. Нерідко хлопець бачив, як після цих допитів у людей текла кров.
Перші чотири дні Віталія майже не годували. Росіяни приносили їжу лише для двох людей. Ймовірно, для тих, хто сидів найдовше. Ті з хлопчиком ділилися, але навіть їхні порції були мізерні.
«На п’ятий день мені дали дві ложки гречки і дві ложки макаронів. Годували один раз на день», — пригадує Віталій.
Одного дня по нього прийшли двоє людей в цивільному. Хлопця забрали з підвалу та повели в парк неподалік. Це був перший і останній раз аж до звільнення, коли його вивели на вулицю.
Ті чоловіки, пригадує Віталій, були в балаклавах. Вони ставили питання, знімали відповіді на відео: «Питали, чий телефон, хто і що фотографував. Чи передавали ми фото».
Це тривало близько години. Потім хлопця завели назад. Ще кілька днів утримували в душовій, а на сьомий день перевели до іншої кімнати.
«Це було щось схоже на архів. Там були шафки, сейфи. Спали ми на підлозі», — каже Віталій.
Крім нього в архіві був лише один затриманий — херсонець Толік, років 30-ти, якого затримали за те, що в нього знайшли зброю. Крім холоду приміщення архіву було в мороку — горіла лише одна тьмяна «економка». Весь цей час Віталій не знав нічого про свого дядька: де він та що з ним. Час від часу до хлопця заходив військовий у масці з позивним Лобан. Казав, що хоче відпустити його. Мовляв, знає, що малий не винен. Але не міг, бо не дозволяло керівництво.
З керівництвом хлопець також мав спілкування. Але їхніх облич не бачив — ті були в балаклавах. Казали: «За російським законом 14-річні вже несуть кримінальну відповідальність». Погрожували, що посадять у тюрму та відвезуть у Росію.
22 вересня до кімнати знову зайшли росіяни. Сказали, що відпустять хлопця. Тоді Віталію вдалося врятувати свого нового товариша Толіка — хлопець умовив росіян відпустити і його. Усіх трьох: Віталія, його дядька Олексія і Толіка відвезли до залізничного вокзалу.
До розмови долучається Олег, батько Віталія. Розповідає, як разом із дружиною боролися за звільнення сина.
«Я працюю на фермі. Того дня я прийшов із роботи, хлопці були вдома, кажу: “Зараз я трохи відпочину, а потім підемо в двір прибирати”. Я встав, дружина вдома з меншими двома. Кажу: «А де пацани?» Вона каже: «Та, може, пішли до своєї тітки, допомагати щось по дому». За якийсь час вона пішла до сусідки, прибігає з круглими очима: “Сусідка сказала, що хлопців забрали росіяни”. Ми бігом у «Жигулі» і поїхали шукати», — переповідає Олег.
Найближчий блокпост росіян був на в’їзді в село, біля заправки. Там стояли люди, що називали себе “деенерівцями”. Вони сказали, що бачили, як двоє хлопців сиділи в машині, але куди їх повезли, невідомо.
Наступного дня батьки поїхали до Херсону. Спочатку заїхали до управління поліції, де базувалися військові РФ. Ті спрямували їх в апеляційний суд. Ані Олег, ані його дружина Наталія тоді не здогадувалися, що там тримають їхнього неповнолітнього сина, бо чергові сказали, що нічого не знають, спрямували їх до Білозірки — районного центру, до якого відноситься Киселівка. Мовляв, треба написати заяву до комендатури, яка там розташована. Олег і Наталія так і зробили. Але жодного результату це не дало.
Ще за кілька днів Олег знайшов найактивнішого з-поміж російських військових, що базувалися в Киселівці. Він мав позивний Повар. Йому близько 25 років. Рудий та з татуюваннями на руці. Інколи, каже Олег, Повара називали на ім’я — Сергій.
«Я до нього підійшов і кажу: “У мене жінки (мама та бабуся Віталія, — МІПЛ) з розуму сходять — не їдять і не сплять. Допоможи знайти хлопців», — пригадує Олег свій відчай у той момент.
За кілька днів він зустрів Повара разом із ще одним військовим. Чоловік називає його кадирівцем: йому до 30-років, мав щетину, інколи говорив: «Ахмат — сила». Мав із цим висловом шеврон на формі.
«Кадирівець» підкликав Олега та сказав: «Від твоїх відповідей залежатиме доля хлопців». Просто біля магазину, де чоловік зустрів росіян, вони влаштували йому допит.
«Він знав про мене все, навіть ім’я моєї матері, — розказує чоловік про «кадирівця». — Ставив багато питань і казав дивитися йому в очі. Питав, на які телефони хлопці фотографували техніку, їхні номери телефонів, чого вони туди пішли».
Були і питання, не пов’язані з інцидентом: «Чи є в селі атовці, чи пов’язаний я з ними. На які номери я телефонував і чому. Мені здається, він використовував певну тактику в розмові, коли говориш людині «білий, білий, білий», а потім питаєш, якого кольору паркан».
Після допиту «кадирівець» резюмував: «Віталія, можливо, відпустимо, а старший сидітиме».
На щастя, каже Олег, за два дні відпустили обох.
Віталій говорить, що не відразу адаптувався до звичного життя — після довгих діб у темноті не міг сприймати яскраве світло.
Наостанок питаємо у хлопця, чи спілкувався він із поліцейськими після свого звільнення. Той питання не розуміє і відповідає: «Я їм махаю, коли бачу, що вони їдуть».
Батько уточнює: правоохоронці свідчень у нього чи його сина не брали. Натомість, підкреслює Олег, він хоче, аби слідство встановило відповідальних за страждання сина.
–
Автор: Артур Пріхно, журналіст-розслідувач; МІПЛ
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina»