Як українці, що лишилися в окупації, отримують медичну допомогу? Як там проводять операції для важкохворих? Чи вистачає вузькопрофільних лікарів? А ліків? Обладнання? Як працює медична інфраструктура в маленьких містечках? А як — у великих містах, де росіяни переорієнтовують медзаклади під роботу з пораненими російськими військовими? Це питання, відповіді на які врешті склалися в цей матеріал журналістів Суспільного.
Національна служба здоровʼя України продовжує контрактувати частину медзакладів на окупованих територіях, а уряд виплачувати зарплату українським лікарям, та більшість з них, з ким ми звʼязувалися, розмовляти з нами відмовилися, навіть на умовах анонімності — через страх перед окупаційною владою.
Але не відмовилися їхні пацієнти. Термінова операція на очі, яку можна зробити тільки за 200 кілометрів від рідного міста. Діти зі складними діагнозами, яких вивозять лікувати в Росію. “Безкоштовна” медицина за десятки тисяч гривень. Відмова зупинити кровотечу, бо в лікарні “нема чим”. Суспільне публікує історії українців, які намагалися отримати медичну допомогу на окупованих територіях та розповідає, чим це для них закінчилось.
“У нашому місті ніхто тобі не допоможе: тут немає жодного лікаря”
“У нас був пологовий, хірургія, реанімобілі. Морг свій був. А зараз все закрито”, — розповідає 73-річна Ганна, що живе в окупованому містечку в Запорізькій області. Жінка має інвалідність. Її діагноз: маніакальний розлад, генералізований тривожний розлад, шизоїдний розлад, депресія. Раніше, коли наближалося загострення, каже Ганна, вона телефонувала до місцевої лікарні та просила її госпіталізувати. Так було до 2022-го. “Але тепер лікарі виїхали, обладнання більше немає”, — говорить жінка.
“Лікарів не вистачає й в більших містах, — розповідає Ольга (ім’я змінене на прохання героїні), дочка Ганни, яка виїхала з окупації. — Мамі назначили нового психіатра — йому майже 90 років, про яку якісну медичну допомогу може йтися?”.
Найближчі медзаклади, в яких Ганні тепер можуть допомогти — в окупованих Мелітополі й Бердянську. До першого — близько 40 кілометрів, до Бердянська — 200. Але і там жінку, коли їй знадобилася чергова госпіталізація, спочатку відмовлялися приймати.
“Сказали, треба їхати в Сімферополь, бо в Бердянську і Мелітополі на лікування приймають тільки російських військових”, — каже Ганна. Зрештою вона вмовила лікарню в Бердянську її прийняти. Говорить, за півтора місяця була єдиною цивільною серед пацієнтів. Про лікування розповідає так: телефон відібрали, чимось прокапали — назви препаратів не говорили й у виписці їх не вказали, але загалом стало легше.
“У мами тяжкий психіатричний діагноз, панічні атаки, висока тахікардія, вона пересувається за допомогою паличок. Війна й окупація лише загострили все це, — говорить Ольга. — А ще мама розмовляє українською, що теж створює проблеми. Вона так і не переоформила інвалідність за російськими правилами, бо певний час не хотіла брати паспорт РФ”. Зрештою російський паспорт Ганні довелося взяти, коли в неї почалися проблеми з очима і вона потребувала негайної операції.
Робили її теж в Бердянську, за саму операцію жінка не платила, натомість ліки та медичні матеріали мала купувати за свої гроші. І навіть за гроші, каже Ольга, потрібних ліків в містечку Ганни немає: “Мама має поїхати у Бердянськ чи Мелітополь, там їх замовити, а потім когось просити, щоб їх привезли. Раніше вдавалося передати щось з ліків в окупацію, але зараз це неможливо. Ліки безкоштовно видають тим, хто має хронічні захворювання, діабет, наприклад, але й на них черги”.
Одна поїздка з містечка Ганни в Бердянськ й назад коштує 10 тисяч рублів (приблизно 4700 гривень). Це стільки, скільки окупаційна влада нараховує жінці пенсії. Таких поїздок вона має кілька на місяць. Їх оплачує Ольга: “Немає іншого виходу, в містечку не лишилося ні швидких, ні лікарів, якщо стало погано — ніхто тобі не допоможе”.
У самої Ольги декілька дітей. Одна з них має вроджену ваду головного мозку, важку епілептичну енцефалопатію, синдром Веста, змішаний тетрапаререз. Жінка каже, дітей з такими складними діагнозами з їхнього міста вивозять на лікування до Росії, тож радіє, що виїхала з окупації: “Росіяни облажалися. Їхня пропаганда обіцяла високий рівень медицини, а нічого немає. Не змогли навіть втримати те, що було. Люди це бачать. Бачать, що Росія приносить лише горе”.
“У нас показова, але масштабна розбудова лікарні”
Більше з медициною “пощастило” тим окупованим містам, де базуються російські військові. Там працюють медзаклади, є спеціалісти, часто — приїжджі з Росії. Але в пріоритеті лікування і реабілітація саме військових.
Також Росія запустила “програму шефства” своїх регіонів над захопленими містами України. Скажімо, “шеф-регіон” Скадовська — Кабардино-Балкарія. Такі регіони направляють у відрядження в окуповані міста своїх лікарів та мають виділяти певну суму на розбудову та підтримку медичної інфраструктури. Російським лікарям, що готові залишитися працювати в маленьких містах на окупованих територіях, влада РФ пропонує виплату у 2 млн рублів (близько 950 тисяч гривень).
Світлана (ім’я змінене з міркувань безпеки) живе в одному з міст на окупованій частині Луганщини. Працює у лікарні, розповідає, що та “переживає розквіт” завдяки підтримці “шеф-міста” — Тюмені, хоча і називає цю розбудову “показовою”: “Нам привезли сучасне обладнання. Перебудовують пологовий, дитячу поліклініку. Це все показуха, але я не пам’ятаю такого будівництва тут раніше”.
За словами Світлани, в їхньому місті впровадили деякі російські медичні соціальні програми: “Безкоштовно видають ліки діабетикам, гіпертонікам, дітям до трьох років, людям з інвалідністю. Вагітним при постановці на облік щомісяця виплачується близько 8000 рублів (близько 3800 гривень). Є щорічна диспансеризація з безкоштовними аналізами, кардіограмою, оглядом гінеколога. За рішенням терапевта може бути безкоштовне УЗД. Мамограф у нас свій є, лапароскопія теж. У Луганську проводять коронарне шунтування, там теж апаратуру завезли”.
Та попри все, не так давно чоловіку Світлані робили операцію на суглоби не в їхньому місті, а в Луганську, і це коштувало 90 000 рублів (близько 43 тисяч гривень). Так сталося, говорить жінка, через брак спеціалістів в рідному місті.
“Лікар відвернувся і сказав: “Нічим вам не допоможу, у мене нічого немає”
Тетяна (ім’я змінено на прохання героїні) після окупації залишилася в Олешках, що на Херсонщині, доглядати батьків. Її тато мав прогресуючу хворобу Паркінсона та деменцію, у мами теж були проблеми зі здоров’ям. “Одного дня у тата почалася сильна кровотеча на місці пролежнів. Я поїхала у нашу Олешківську лікарню, забігаю до лікаря і прошу поїхати зі мною. Він відвернувся і каже: “Нічим вам не допоможу, у мене нічого немає”. Я до медсестер, в реанімацію — кажуть, в лікарні немає кровоспинних. То поїхала додому, включила генератор та з морозилки холодне прикладала татові всю ніч”.
Наступного дня Тетяна знайшла знайомого хірурга, який вислав за її татом швидку і зробив операцію. Додому чоловіка везли звичайною машиною, бо, говорить жінка, швидка виїжджала лише раз на день.
Тетяна розповідає, в Олешківській лікарні майже не залишилося вузькопрофільних лікарів. І не тільки через те, що вони виїжджають. Торік в серпні російський снаряд, спрямований на Херсон, не долетів і влучив у будинок ортопеда-травматолога Ігоря Васильєва. Йому відірвало ноги. В рідній лікарні ніхто не міг допомогти, тож чоловіка повезли рятувати у Сімферополь, але він помер. Його рідні згодом розповідали, що він не виїхав з окупації, бо не міг покинути людей.
В Олешках майже не проводять операцій та не госпіталізують важкохворих, найближче де це роблять — у Скадовську, але там приймають не всіх цивільних, бо пріоритет — російські військові. Ліки в Олешках — лише російські. Часом волонтерам вдається передати українські, але це довга, складна і ризикована логістика, каже Тетяна.
Жінка згадує, що якось за один день у її мами посиніла і набрякла нога. Лікар телефоном сказав, що це закупорка вен, яка може призвести до гангрени й ампутації. Але додав, що такій літній людині її вже не будуть робити. “Так і сказав, — плаче Тетяна. — Я мамі всю ніч колола знеболювальне, рушничком її обтирала холодним. А вранці вона померла. Це було 5 червня 2023 року”.
“Могилу для тата самі копали”
Світлана, працівниця лікарні в окупованому містечку Луганської області, на питання про поховання, пояснювала, все залежить від того, кого саме ховають: “Якщо це цивільний, то коштуватиме від 6000 рублів (близько 3000 гривень). Якщо учасник “СВО”, похорон для родини нічого не коштує”. Жінка уточнила, що на окупованій Луганщині такий похорон оплачують не міста, але хто саме, говорити не захотіла.
Похорон матері Тетяни в Олешках відбувався теж без допомоги міста та ще й в екстремальних умовах. Наступного дня після її смерті — 6 червня 2023-го, росіяни підірвали Каховську ГЕС. Вода стрімко прибувала до Олешок, тож треба було щонайшвидше поховати небіжчицю. Тетяна згадує, як з сусідами поклала труну на причеп машини й повезла на цвинтар: “Навіть не відспівували, бо вже вода прибувала, ліси довкола Олешок горіли, страшне коїлося”.
Після жінка повернулася додому, щоб вивезти батька. Каже, на блокпостах росіяни заглядали до салону, бачили блідого хворого чоловіка і пропускали машину. Зупинилися вони в одному з сіл, у друзів: “Там батько ночами не спав, щось белькотів, мучився від пролежнів. А на дев’ятий день по смерті мами таточко мій помер. Я вирішила вертатися в Олешки, щоб поховати його вдома”.
Жінка згадує: приїхали на цвинтар, а там за останню добу було дев’ять поховань, росіяни прикопували тих, хто утонув. Працівники цвинтаря заявили, що не ховатимуть батька Тетяни, бо начебто росіяни сказали, що розстріляють їх, якщо буде ще хоч одне поховання. Врешті, вони погодилися пропустити Тетяну, але відмовилися копати могилу. “Ми самі з сусідами копали, — говорить жінка. — Знаєте, це все так страшно було. Мама померла, тато в кімнаті вже лежав овочем, ліси горять, вода наступає, я вийшла у двір і так кричала! Росіяни перетворили наше життя на пекло, та й не лише життя, померти нормально теж не дають”.
Після похорон Тетяна отримала довідки від окупаційної влади про смерть батьків та виїхала на підконтрольну Україні територію. Вже в Одеській області через суд майже два місяці отримувала українські свідоцтва про смерть рідних. Згадує, як складно виїжджала з окупації, а потім як було боляче, коли подзвонила на гарячу лінію, щоб дізнатися, як отримати документи, а їй відповіли: “Через суд, бо хто знає, де ви були весь час і що робили в окупації”.
“Хто не був в окупації, хто все це не пережив, ніколи нас не зрозуміє. Але просто повірте, там — пекло”, — говорить Тетяна.
Автори: Марія Семенченко, Інга Леві
Джерело: СУСПІЛЬНЕ