Site icon УКРАЇНА КРИМІНАЛЬНА

Як українці тікають із російської окупації?

Як українці тікають із російської окупації?
Як українці тікають із російської окупації?

Проєкт Радіо Свобода «Донбас Реалії» поспілкувався з молодими людьми, які виїхали з окупованого Донецька вже після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року.

Усі вони ще навчалися в школі, коли РФ окупувала їхні міста в 2014-му, і незважаючи на повальну кремлівську пропаганду навколо, небажання батьків зробити своїм дітям український паспорт і, по суті, загрозу життю за «інакомислення» – вони вчили українську мову, знаходили «своїх» та об’єднувалися.

У цьому матеріалі про себе розповість Поліна (імʼя змінено з міркувань безпеки). На початку окупації вона щойно перейшла у середню школу, і ось, що вона памʼятає:

Про початок окупації Донецька в 2014-му

Мені було 10 років. І я пам’ятаю, що я нічого не розуміла. Я раптом стала чути, як трішки іронізують з української символіки. Я, звісно, бачила по телевізору, що був Майдан. Я також сиділа вже на той момент в інтернеті, і я бачила, як після окупації Криму росіяни постили всілякі мемчики про те, що клас, Крим наш, і все таке. І мене це злило.

На вивісках закладів почали прибирати чи зафарбовувати українські літери

Я вже знала, що йде війна. Але коли я намагалася спитати, чому, що сталося, я навіть не пам’ятаю, що саме мені відповідали. Однак це ніколи не було щось чітке, щось зрозуміле мені, якісь справжні, реальні, хоча б з боку пропаганди російської причини, навіть такого не було. Просто щось дуже невиразно, і, плюс, щось типу «тобі це не потрібно знати».

Про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24.02.2022

На початку повномасштабного вторгнення я була дуже необережна і прямо відкрито виказувала свою підтримку України у себе в «Інстаграмі». І чисто через цю мою необережність на самому початку багато людей, які підтримували Україну, вони вже знали точно, що зі мною можна це обговорювати. І потім, коли я вже місяць потому закрила свій акаунт, там залишились «відфільтровані» ці люди.

Відкрито говорити про підтримку України в Донецьку було небезпечно для життя (фото Поліни)

Мої друзі, знайомі хлопці, вони не виходили взагалі по пів року спочатку. Потім для тих, хто навчається, ввели якісь вимоги, які доводять, що ти десь навчаєшся. І тебе не можуть через це затримати. А до того, як вони це ввели, дуже багато студентів, які підходили за віком для мобілізації, їх мобілізували. І я навіть знаю людей, з якими я колись навчалася в школі, які були мобілізовані, які там вже загинули. Але саме тих, що я знаю, це були всі люди не проукраїнські, тому не те щоби мені сильно шкода.

Про воду в Донецьку

З самого початку зникла гаряча вода. І у нас якийсь час ще була холодна вода щодня в доступі необмеженому. А через декілька місяців вже почала зникати і холодна вода. Спочатку вона була за розкладом, раз на три дні, раз на чотири дні, але теж не цілий день.

Були такі періоди, коли вимикали воду повністю і не давали її по декілька тижнів. Тоді доводилося з бутлями, з баклажками ходити на якісь точки, де воду видавали. Або їздити на Кальміус, там фільтрувальні станції були, там завжди дуже багато людей.

Заготовлена вода (фото Поліни)

Про українську мову

Поки я ще навчалася у школі – я не любила українську. Всі мої родичі спілкуються російською, з якими я контактувала, які ще тоді залишалися в Донецьку. Ну і все оточення було російське. Російське телебачення, російська шкільна програма. Але потім, коли почалось повномасштабне вторгнення, багато хто з блогерів, яких я дивилася з TikTok, деякі навіть з YouTube, перейшли на українську, і мої деякі знайомі перейшли на українську.

Тому у мене хоча б трішки в оточенні з’явилася українська. І одна з блогерів з «Інстаграму» виклала в «сторі», що вона переходить на українську, тому що це те, як вона проявляє свою ідентичність, і мені це дуже відгукнулося. І я перейшла в переписках зі своїми друзями, яким я могла довіряти, на українську.

Я якщо записувала вдома якісь голосові українською мовою, то це було просто так з телефоном у обличчя, пошепки у себе вдома, і все. На вулицю виходила, треба було собі нагадувати – ти перемикаєшся на російську. У мене на районі прямо в кожному домі я знаю по одному, по два військових «деенерівця». Тому це було досить небезпечно, гучніше розмовляти українською.

Про те, якою уявлялась вільна Україна

Я знала, що Україна активно розвивається в плані прогресивних поглядів. Я сиділа в тіктоці, і через геолокацію мою мені траплялося багато українських TikTok-ів, бо TikTok бачить: Донецьк, Україна, і підсовує мені українські TikTok-и і людей, які не на окупованих територіях. І там люди іноді зачіпали якісь теми, в яких я не «шарила», бо не була в контексті.

Але з тих відео я розуміла, що, наприклад, існує KyivPride, який просуває права ЛГБТ-людей, що активно займаються правами жінок, тим, щоб розвивати, в принципі, наше суспільство, в тому, щоб було менше дискримінації різних груп. І мені це дуже подобалось. Я навіть тоді думала, ще до повномасштабного вторгнення, що ой, як шкода, що я настільки відірвана від цього інфопростору і, в принципі, від України.

Марш рівності в Києві. 19 вересня 2021 року

Про документи

У мене є документи українські і мені дуже пощастило з тим, що мої інші родичі на цьому наполягли і переконали моїх батьків це зробити. Тому що моя мама, коли я їй сказала, що, уявляєш, в Україні можна вже отримати паспорт в 14 років, і це буде карточка, а не книжечка, так прикольно. Я це дізналася від однокласниці, яка отримала цей паспорт.

І мама: ну ні, це не справжні паспорти, це взагалі неправда, бо вона взагалі навіть не знала актуальні закони України. І якби моя однокласниця не зробила тоді паспорт, найперша в нашому класі, я б теж не дізналась. Але у багатьох моїх знайомих, навіть якщо по класу дивитися, у нас більшість людей без українських документів, просто тому, що вони не мали або часу, або можливості, або їхні батьки не захотіли. Це найперший фактор – що мають захотіти батьки, і якщо ні, то все, тут вже нема про що говорити, дитина не отримає паспорт.

Паспорт громадянина України у формі ID-картки

Про виїзд

Люди, які не мають українських документів, якщо вони хочуть зараз покинути окупацію, то вони мають, по-перше, виїжджати через Росію, і це теж та ще пригода, і якщо вони хочуть поїхати на підконтрольну [владі України] територію, вони мають пройти фільтрацію, і вже в Україні доводити, що вони є громадянами України.

І це процес, який може тривати, я не знаю, поки що найдовший, що я знаю, це пів року. Або якщо це в Європі, і це насправді навіть легше, особливо якщо не мати тварин, дітей, якщо це просто одна самостійна доросла людина, то люди виїжджають спочатку до Білорусі, а потім намагаються проїхати в Євросоюз.

Мої знайомі, які проходили цей шлях, надавали свідоцтво, все, що вони мали, відскановані документи українські, але навіть цього недостатньо, якщо у тебе немає ніякого дитячого документа з фотографією. Це дуже мало, якщо у тебе якийсь дитячий документ з фотографією, бо майже всі вони без фото. І сам процес подання цього пояснення дуже стресовий, бо до тебе просто ставляться як до зрадника, який чомусь в 10-12 років не поїхав з окупації, як же ж так? І через це зневажливе ставлення тобі треба ще й дізнатися нормально, що ж тобі все ж таки робити.

І там якийсь процес подачі на підтвердження громадянства, і одразу кажуть людям в посольстві, що не розраховуйте, що відповідь буде позитивною, але вам треба дочекатися негативної, щоб потім, не знаю, піти в суд, і потім вже в суді знаходити якихось родичів або просто людину, яка може довести вашу ідентичність.

Про свободу

Коли я перетнула кордон з ЄС, я просто була неймовірно рада. По-перше, всі ці страждання на кордоні закінчилися. По-друге, я розуміла, що я можу більше не приховувати свою особистість від людей навколо, що я можу розмовляти українською на вулицях. Ну і різні побутові речі. Я вперше розраховувалась карткою, бачила навколо себе всілякі брендові магазини. Це просто було щось неймовірне. Ну і, звісно, вода, гаряча вода в крані – це найважливіше.

Про плани на майбутнє

Так, я планую повернутися. Я не думаю, що я одразу повернуся саме в Донецьк, бо, по-перше, мені буде страшно, по-друге, я дуже хочу пожити якийсь час на територіях, які не були такий довгий час окуповані, щоб згадати всю цю атмосферу, щоб у мене в районі була «Єва», «АТБ». Просто, коли от згадуєш, як виглядав Донецьк і якісь такі житлові райони до окупації, то це особлива своя атмосфера.

Мої знайомі, які приїжджають на підконтрольні території зараз, вони підтверджують, що це не просто якась пелена дитячих спогадів, яка прикрашає так це, а що реально відчувається по-іншому. Тому я б дуже хотіла, мабуть, у Києві, це такий банальний варіант, – пожити десь на підконтрольних [українській владі територіях]. А потім, мабуть, в Донецьк.

Зараз Поліна тимчасово за кордоном. Планує повернутися в Україну і дуже на це чекає. Готується до ЗНО і хоче вступити до університету. Думками постійно повертається в Донецьк і чекає на звільнення міста.

Автор: Ольга Теребинська

Джерело: Радіо Свобода

Exit mobile version