Тим часом у Верховній Раді депутати проголосували й ввели воєнний стан на всій території України. Міністр оборони закликав усіх готових тримати зброю стати до лав територіальної оборони. У Києві добровольчим формуванням за кілька годин роздали 10 тисяч автоматів для спротиву.
Відбувся наступ на столицю. Ворог намагався висадити десант на аеропорт у Гостомелі, але Сили оборони України зірвали наміри рф. Окупанти закріпилися на лінії Макарів — Гореничі — Буча — Демидів. Наприкінці березня українське військо перейшло до контрнаступу на Північному напрямку. Росіяни почали відступати. На початку квітня 2022 року ЗСУ повністю звільнили Київщину, Чернігівщину, Житомирщину та Сумщину від окупації.
Ще однією успішною операцією України у квітні стало знищення ракетного крейсера «Москва» — флагмана російського Чорноморського флоту. Перед тим українці знищили великий десантний корабель «Саратов» і пошкодили два інші — «Цезар Куніков» і «Новочеркаськ». Це дало змогу Силам оборони України планувати відновлення контролю над островом Зміїним. Росіян вигнали звідти вже у червні 2022-го.
Далі були успішні Харківська та Херсонська наступальні операції. У ході першої наше військо звільнило до 500 населених пунктів в області, серед них — Ізюм, Балаклію, Куп’янськ. У листопаді Сили оборони вигнали росіян із Херсона та ще понад 200 населених пунктів на Півдні.
Одним із ключових успіхів України у 2023 році стало розблокування Чорного моря. Удари морських дронів по російських кораблях і ракет по штабу Чорноморського флоту в Севастополі змусили рф вивести частину кораблів із Криму до Новоросійська. Це дозволило відновити морський експорт України.
Про перші дні нового етапу російсько-української війни пропонуємо згадати у розповідях чотирьох військових.
Антон Янович, командир підрозділу радіотехнічних військ Повітряних сил ЗСУ. 2022-го брав участь в обороні Харкова у складі батальйонно-тактичної групи «Материк». Зараз служить в одному з центральних регіонів країни. На момент початку нового етапу агресії росії був начальником командного пункту підрозділу радіотехнічних військ у Рогані на Харківщині і бачив на моніторах, як розгорталася перша масована ракетна атака рф по Україні.
— Ввечері напередодні 24 лютого 2022 року росії я змінився з чергування, — згадує Антон Янович. — В батальйоні проводили якраз тактичні навчання. В 17.00 зробили паузу. За кілька хвилин до півночі зателефонували: збираємось. Я й оперативний черговий приєдналися до чергового по частині хвилин за 40. Ми з годину посміялися, побалакали, попили кави і вирішили поспати по черзі кілька годин. Я мав відпочивати з 4 до 6 ранку.
За кілька хвилин у повітрі було вже 56 ворожих бортів
О 3.30 розшифрували дані, що буде напад російської федерації за пів години. Близько 4:00 з Бєлгорода вилетів Мі-8, почалися вильоти з Курська. Ми це бачили на своїх моніторах: одна відмітка цілі віддаляється від Курська кілометрів на 50, розходиться на три. За кілька хвилин у повітрі було вже 56 ворожих бортів.
Мене прийшов міняти оперативний черговий: «Іди відпочивай». Відповів, що хай вже вони відлітають, потім. Ніхто не очікував такої війни. Ми не вірили до останнього. Близько 5 години доповіли з прикордонних Охтирки на Сумщині, Милового на Луганщині про обстріли. І о 5.08 прийшла до нас перша ракета. Було чотири крилаті, декілька РСЗВ, два авіаудари. Загинув оператор радіолокаційної станції Ярослав Лопатко. Отримав тяжкі поранення, помер у лікарні.
Після атаки пропав зв’язок із командним пунктом бригади. На щастя, нам вдалося підключитися на повітряне командування нашого регіону і ми продовжили передавати інформацію про цілі безпосередньо туди.
Підполковник Сергій Бурковський, заступник командира військової частини, головний інженер 250-го Центру інженерної підтримки. У лютому 2022 року він керував підготовкою до знищення трьох мостів у районі Чорнобильської зони. Потім у складі розвідувально-диверсійних груп зупиняв ворожі колони, знищував і захоплював техніку окупантів. Після тих подій у 2022 році отримав звання Героя України із врученням ордена «Золота Зірка».
— 23 лютого 2022 року ми отримали бойове розпорядження. У складі трьох груп прибули у район села Черевач неподалік Чорнобиля для підготовки до мінування трьох автомобільних мостів через річку Уж, — пригадує Сергій Бурковський. — 24 лютого о 4 ранку для нас почалася війна. Ми мінували мости під обстрілами противника. Останніми виходили з тих районів.
Були авіаудари по Чорнобильській зоні. Люди панікували, тікали звідти. Головний міст на виїзді з Чорнобиля поблизу села Черевач ми найпершим замінували, але не могли підірвати, бо тривала евакуація. Тому передали його в утримання і під знищення командиру 2-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади, а самі поїхали вище по річці, щоб замінувати ще два мости. Вони знаходилися на великій відстані один від одного, тому я прийняв рішення розділитися на дві групи для економії часу, якого було обмаль.
Очолена мною група вирушила до моста через Уж поблизу села Поліське, інша група під керівництвом Дмитра Шмагайла вирушила для підготовки та руйнування моста поблизу села Максимовичі. Мости мінували, коли ворог здійснював вогневе ураження з бронемашин та стрілецької зброї з протилежного боку річки. Підрив останнього моста здійснили, коли вже ворог вийшов на нього. Знищили його разом із броне- та автомобільною технікою окупантів.
З озброєння мали лише автомати і ручні протитанкові гранатомети
Після успішного знищення мостів висунулися у пункт постійної дислокації. Увечері 24 лютого ми прибули в Ніжин. Тоді в місті не було інших бойових підрозділів. Та й ми були не зовсім бойовим: з озброєння мали лише автомати, РПГ і гранати. Командир створив диверсійно-розвідувальні групи. Не всі мали бойовий досвід, але були вмотивовані та патріотично налаштовані. Також підключилося місцеве населення. Ми провели мобілізацію і зайняли оборону по березі річки В’юниця.
У росіян було дві спроби зайти в Ніжин — 25 лютого і на початку березня.
Спочатку ми не мали бойових мін. На той час у нашому штаті не було бойових підрозділів, тому не передбачалося зберігання інженерних боєприпасів. Ми робили мінні шлагбауми з навчальних мін. За розмірами і підривником МВЧ вони не відрізняються від бойових, лише мають білу смугу, яку ми стирали. Але всередині у них пісок. Навчальні міни ми також комбінували із завалами з дерев та використовували як спосіб введення противника в оману. Окупанти перед ними зупинялися, і ми обстрілювали їх із засідок. Вони відходили. Пізніше росіяни зрозуміли, що міни навчальні і почали розтягувати завали, тому ми стали від навчальних мін протягувати саперний провід для імітації того, що міни встановленні в керованому варіанті — це вводило противника в оману та затримувало. А ми мали змогу наносити йому вогневе ураження.
Окупанти розстрілювали ці міни-обманки з крупнокаліберних кулеметів — із них сипався пісок. Потім звикли, що всюди навчальні, і вже на них не зважали. І коли ми замінили їх на бойові, вони за звичкою наїжджали на них. Згодом стали розумніші, почали використовувати танки з тралом і саперів. Нам доводилося міни закопувати в асфальт. Вночі ножами рили лунки на найбільш пошкоджених ділянках доріг, закладали туди міни та маскували їх.
Коли росіяни вдруге спробували зайти в Ніжин, ми вже були краще підготовлені, мали бойові міни. Пошкодили один їхній БТР і взяли у полон окупанта. Вони відійшли. Потім колонами почали заходити зі сторони Дорогинки, Великої Дороги в напрямку Нового Бикова, Києва. Ми потихеньку їх відтісняли, робили пости спостереження, вузли інженерних загороджень, які складалися з лісових завалів та мін у керованому і не керованому варіанті. Виставляли на цих вузлах бойове чергування, тому що населення продовжувало рухатися дорогами, мінувати в повному обсязі це заважало. Доводилося робити мінний шлагбаум (дорога, перегороджена прив’язаними одна до одної мінами, — ред.) на асфальті. Відповідно міни було видно як населенню, так і росіянам.
Один із вузлів загородження обладнали за Безуглівкою. Ділянку замінували у керованому варіанті. Вночі колона рухалася на швидкості, налетіла на цей вузол загородження, який утримували наші сапери. Ворог втратив БМП, два паливознавправники і два камази. Танковий мостоукладач нам вдалося відновити. Також вони залишили інженерну машину розгородження.
Наш підрозділ вивів із ладу 47 одиниць ворожої техніки
Ми мінували дороги, по яких пересувалися окупанти. Групи виходили переважно вночі. Коли ворог почав використовувати саперів, ми пробували встановлювати радіокеровані міни, але в них напевно працював мобільний РЕБ і радіосигнал не проходив. Тоді ми почали тягнути дроти через поле, відстань була велика — до трьох кілометрів, але це дало результат.
Коли проходила колона до 80 машин, ми керованим фугасом знищили саперів, які йшли перед нею, решта рушили по нашому мінному полю. Тоді за один раз ми знищили 14 одиниць техніки: БМП, БТРи, МТЛБ, КЕТЛ (колісний евакуаційний тягач легкий, — ред.), бронеавтомобіль «Тигр», КамАЗи та УРАЛ, САУ МСТА-С, БРЕМ (броньована ремонтно-евакуаційна машина, — ред.), ГАЗ-66. Це було ближче до 29 березня. На тому маршруті 20 березня ми також знищили два зенітні ракетні комплекси «ТОР-2М».
Загалом за березень наш підрозділ вивів із ладу 47 одиниць ворожої техніки завдяки мінно-вибуховим загородженням та засідкам.
Трофейної техніки у нас було вісім танків. Ми їх передавали в різні частини. Найдорожчий трофей — бронеавтомобіль «Тайфун». З трьох пошкоджених «Тигрів» два відновили. Також маємо чотири БТР-82А, які досі виконують завдання у складі підрозділу.
Леся Литвинова, ветеранка російсько-української війни, засновниця благодійного фонду «Свої». 25 лютого 2022 року о 10-й із чоловіком Владиславом Урбаном прийшла до одного зі столичних військкоматів. До ночі стояли в черзі, щоб долучитися до лав Збройних сил. Жодного військового досвіду не мали. Разом служили в інженерно-саперному взводі 207-го батальйону територіальної оборони ЗСУ.
— Це було єдине, що ми могли зробити, — говорить Леся Литвинова. — Того ранку прокинулися в іншій реальності: п’ятеро дітей під окупацією з моїми старенькими батьками. 1,5-річну Сольку я ще грудьми годувала, вона ніколи не залишалася без нас.
У родині ми домовилися заздалегідь, що в разі чого всі збираємося вдома. Маємо будинок у дачному кооперативі біля лісу між Димером і Гостомелем. Не уявляли, що росіяни підуть на Київ. Але думали, що столицю бомбитимуть, тому краще виїхати за місто. 24 лютого встигли привезти батьків і середню доньку. Старша поїхала до свекрухи. Ми мусили знов їхати в Київ, до фонду. Мали повернутися наступного дня, але жодного шляху вже не було.
Рідні були в окупації два тижні. Без зв’язку, світла, газу, майже без їжі.
Мама, не хвилюйся, у нас все нормально. Тут літає й вибухає. Але собаки з лісу притягли пів косулі, маємо бульйон
Діти інколи ловили зв’язок, телефонували: «Мама, не хвилюйся, у нас все нормально. Тут літає й вибухає. Але собаки з лісу притягли пів косулі, яка на чомусь підірвалася. Її між сусідами поділили й маємо бульйон. Якась тітонька для Солі дала кружку молока».
Те, як рідні вийшли з окупації — це мій персональний рахунок до росіян. Днів 5 не було з ними зв’язку. Потім телефонують і кажуть, що зараз треба вирішувати, йти чи лишатися. Офіційного коридору не було. Домовилися місцеві з орками, що дадуть пройти пішки й без телефонів, із речей — тільки документи. Мосту в Демидові вже не було. Вони йшли вбрід через річку. Я чекаю, а в новинах кажуть: мирні намагалися вийти, росіяни почали стріляти, є загиблі й поранені. А я нічого не можу. За 3 години зателефонували, що живі.
«Кіт», командир мінометного взводу 117-ї окремої бригади Тероборони. Із лютого 2022-го боронить рідну Сумщину. Доти чотири роки воював на Донбасі. З 2017-го служив у 58-ій окремій мотопіхотній бригаді біля Торецька, Пісків на Донеччині. 2021-го по завершенню контракту пішов з армії, а вже через три місяці почалася повномасштабна війна. І чоловік одразу став до лав 117-ої бригади ТрО.
— У перші тижні нового етапу війни зі зброї у мене був лише ручний кулемет Калашникова, — розповідає «Кіт». — У бригаді ми об’єдналися з хлопцями з сумської піхоти, з якими раніше служив у 58-й. Деякі банки дали нам броньовані автомобілі, щоб мали хоч якийсь захист. Люди з мисливськими рушницями приєднувалися до нас.
У кожного з нас є родичі по селах, у них ми розміщувалися і отримували інформацію про пересування окупантів. Наприклад, хтось побачив, як п’ятеро бурятів зі зброєю йшли попід трасою. Ми знайшли їх, вони самі здалися в полон. Російською мовою майже не говорили.
Таку партизанську війну ми вели півтора місяці. З часом нас стало більше. Знайшли РПГ (ручний протитанковий гранатомет, — ред.), тоді працювати стали ефективніше. Ловили окупантів, які відставали від решти, спалювали їхні машини «коктейлями Молотова», а якщо вони здавалися — забирали техніку.
Якось у Гірному росіяни поїхали не тією дорогою і застряли. Їх знайшли наші хлопці. Тоді у нас з’явилася техніка — два трофейні танки і три БМП, на одній із яких я надалі працював.
Коли росіяни відступали, то знову йшли через Сумщину, але вже меншими групами. Не всі до росії доїхали, бо у нас був час підготуватися, щоб краще їх зустріти.
Джерело: Фонд «Повернись живим»