В українській реальності, де чиновницькі зв’язки зазвичай використовують для оформлення липових довідок про догляд за бабусями та штампування броней у фіктивних ліцеях, вчинок Василя Клименка виглядає як справжній збій у матриці. Сільський голова з Черкащини та колишній керівник двох райдержадміністрацій примудрився зробити те, від чого у вітчизняного військкома закипіла голова: через скандали та гарячу лінію міністерства він насильно позбавив себе гарантованої державної броні заради сержантських погонів прикордонника. Замість вирішення земельних питань і комфортного тилового патріотизму чоловік обрав бліндажі під Станицею Луганською та важкі стрілецькі бої проти переважаючих сил ворога під Мар’їнкою, наочно продемонструвавши, як насправді виглядає служіння громаді без кабінетного пафосу.
Історія Василя Клименка руйнує звичні уявлення про українську місцеву владу. У 2014 році, коли більшість посадовців трималися за свої крісла, сільський голова Поташі, що на Черкащині, склав повноваження та пішов рядовим бійцем на східний кордон. Пройшовши бої на Луганщині, а згодом — керівництво двома районними адміністраціями, у лютому 2022 року він знову залишив цивільне життя.
Сьогодні офіцер Державної прикордонної служби України згадує, як ламалися бюрократичні заборони, чому десантники спочатку з осторогою дивилися на прикордонників і як виглядає справжня фронтова рутина без глянцю.
Строкову військову службу Василь Клименко пройшов за часів СРСР у прикордонних військах. Їх вважали елітними
Вибір між бронею та окопом
У 2014 році Василь Клименко вже дев’ятий рік очолював сільську громаду. За плечима були строкова служба у прикордонних військах на Памірі та майже два десятиліття роботи в карному розшуку. Коли Росія розпочала гібридну агресію, колишній міліцейський майор вирішив, що його місце на передовій.
Проте бажання піти на фронт наштовхнулося на несподівану перепону — районний військкомат. Згідно із законодавством, особи на виборних посадах мали бронь від мобілізації, тож військовий комісар навідріз відмовлявся приймати заяву. Довелося скликати позачергову сесію сільської ради, щоб депутати офіційно передали повноваження секретарю, а роз’яснення щодо права мобілізуватися за власним бажанням отримувати напряму через гарячу лінію Міністерства оборони.
Окремим питанням стало військове звання. У військкоматі Клименку пропонували посаду в Національній гвардії відповідно до його спеціального міліцейського звання майора. Проте він наполіг на тому, щоб повернутися саме в прикордонні підрозділи — нехай і сержантом, як під час строкової служби. Позиція була принциповою: «Прикордонник — це фах на все життя».
Луганський рубіж і перший бойовий досвід
Після інтенсивного вишколу в Академії Держприкордонслужби підрозділ Клименка восени 2014 року перекинули на Луганщину. Завданням було перекрити неконтрольовану ділянку кордону поблизу Станиці Луганської та міста Щастя, за кілька кілометрів від російського Міллерового.
Фронтовий побут довелося створювати з нуля буквально за лічені дні до осінніх злив. Позиції облаштовували в лісосмузі за п’ятсот метрів від кордону, вручну вгризаючись ломами й кирками в сухий кам’янистий ґрунт. Окрім фортифікації, бійці мусили вирішувати специфічні завдання прикордоння: блокувати контрабандні потоки пального й худоби, виявляти коригувальників вогню та протидіяти російським диверсійним групам.
Окрему увагу відділення Клименка приділяло інженерній оптимізації позицій. Щоб окопи не перетворювалися на болото під час дощів, дно траншей та бліндажів устеляли шарами очерету й рогозу, облаштовуючи кругову оборону з максимально можливим рівнем автономності. Згодом ці практичні рішення навіть фіксували викладачі відомчої академії як наочний посібник для курсантів.
“Фіксувати переміщення ворожої техніки та артилерії. Військові рф тоді підступно обстрілювали з «градів» територію України, а потім на весь світ брехали, що то українські війська стріляють по своїх, щоб звинуватити у цьому росіян. Служили поряд із підрозділами Збройних Сил України і, хоч у них були свої завдання, а у нас свої, проте ми разом із ними брали участь у зачистках, виявляли і затримували ворожих корегувальників, давали відсіч диверсійним групам”, — пригадав Василь Петрович.
Відслуживши вісім місяців, Василь Клименко демобілізувався за станом здоров’я. Його управлінський і фронтовий досвід знову знадобився державі: упродовж наступних трьох років він почергово очолював Тальнівську та Маньківську районні державні адміністрації Черкаської області.
Лютий 2022 року та бої на Донеччині
Повномасштабне вторгнення застало експосадовця вдома. Дзвінок зі столиці о п’ятій ранку 24 лютого змусив діяти без вагань. До середини березня Клименко координував місцевий волонтерський штаб і логістику, а 13 березня вдруге з’явився до центру комплектування.
Після бойового злагодження в Навчальному центрі імені генерала Ігоря Момота зведена оперативно-бойова група спочатку виконувала завдання на Чернігівщині, прикриваючи державний кордон після відступу російських військ. А вже в серпні 2022 року підрозділ висунувся на східний напрямок.
— Одного разу до замаскованого штабу групи прийшла бабця. «Рєбяткі, я вам грушкі прінєсла». Глянув на ті грушки, а вони дрібні такі, наче дички. Ну, думаю, хитрує бабця, прийшла вивідувати, і в розположення її не пропустив. А наступного ранку, без п’яти восьма, наші позиції обстріляли із артилерії. Били досить прицільно. На щастя, ніхто із особового складу не постраждав, але міни осколками пошкодили автотранспорт. «О! Бабка – ворожий агент», — подумав тоді. Після обстрілу переїхали на інше місце. Буквально того ж дня кацапські ЗМІ повідомили про «унічтожену групу інструкторів НАТО». Це вони про нас.
Під Мар’їнкою, поблизу села Степове, бійців Клименка закріпили за підрозділами 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Початковий скепсис досвідчених десантників щодо спроможності прикордонників тримати складні ділянки фронту розвіявся вже в перші тижні спільних дій. Прикордонники не лише брали участь у зачистках та відбитті штурмів, а й допомагали організовувати медичну евакуацію та польову допомогу в критичних ситуаціях.
Одним із найважчих епізодів став бій за панівну висоту на позиції номер 22. Вісімнадцять українських бійців прийняли удар ворожої піхотної роти чисельністю до ста сорока осіб. Бій тривав до останнього патрона; підкріплення пробитися вчасно не змогло. У тому зіткненні загинули побратими Клименка — прикордонники Богдан Остапенко та Денис Бучинський. Запис бою згодом підтвердив стійкість захисників, остаточно закріпивши за бійцями ДПСУ статус надійної піхоти передової.
Тил, дисципліна та нова армія
Аналізуючи фронтовий досвід 2014 та 2022 років, офіцер наголошує на двох фундаментальних речах: ролі волонтерського руху та рівні професіоналізму. Перші позашляховики, спеціалізовані аптечки, прилади нічного бачення та інженерне спорядження надходили завдяки громадам Черкащини, фермерським господарствам і діаспорі. Ця підтримка компенсувала логістичні прогалини в найгостріші періоди боїв.
“У 2014-му мій земляк, друг і екс прикордонник Василь Гаврилюк подарував нашому відділенню позашляховика, який нам був конче необхідний. Навіть воду возили із найближчого села за 20 кілометрів. У 22-му з початку повномасштабного вторгнення величезну допомогу надали земляки-аграрії Микола Северин і Віктор Шевченко (очільники Спілки сільських виробників Маньківщини), які за кошти аграріїв придбали автомобіль. І я їм особливо вдячний, бо він теж добряче виручав: ним доправляли бійців до позицій. Щиро дякую моїм колегам — правоохоронцям Максиму та Світлані Осадчукам. І своїм родичам, які проживають у Польщі, зятю Сергію та його брату Віталію Кошелям за великі партії медикаментів, продуктів, теплого одягу. Велика подяка за збір допомоги і куму Олегу Акіншину та Івану Миронюку. Тоді без допомоги волонтерів було не обійтись. Волонтерський тил реально тримав фронт. І за це їм низький солдатський уклін”, – зазначив Василь Петрович.
Нині лейтенант Василь Клименко служить у Головному центрі підготовки особового складу Держприкордонслужби, передаючи набутий практичний досвід новобранцям. Його бойовий шлях відзначений медаллю «За військову службу Україні», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий хрест» та іншими нагородами.
«На війні немає дрібниць. Безпека позиції залежить від того, чи навчився ти правильно копати, чути ефір і тримати дисципліну світломаскування так само добре, як стріляти. Професіоналізм на фронті вимірюється не званнями чи минулими посадами, а здатністю зберегти людей і виконати наказ», — підсумовує військовий.
«Відповідальність, професіоналізм і шана полеглим героям – наш шлях до Перемоги. Відповідальність при захисті нашої держави — це свідоме виконання свого обов’язку, мужність, дисципліна та готовність непохитно стояти на захисті України та її незалежності, суверенітету й безпеки. Переконаний, що професіоналізм — це «зброя», яка допоможе перемогти ворога. Це щоденне навчання та робота над собою на будь-якій посаді. Схиляємо голови в пошані перед побратимами, які віддали за Україну найдорожче — своє життя. Слава Україні! Героям Слава!»
Василь Клименко має низку державних і відомчих нагород.
Згідно з Указом Президента Василя Клименка нагороджено медаллю «За військову службу Україні», відзнакою Президента України «За гуманітарну участь у АТО», медалями «Відвага. Мужність. Честь», «За оборону Донбасу», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий хрест», відзнакою Черкаської ОВА «Холодний яр».
З нагородного листа (січень 2023 року):
«З 04 липня 2022 року по 11 січня 2023 року головний сержант КЛИМЕНКО Василь… сміливо та ефективно виконував завдання, мужньо утримував зайняті позиції, незважаючи на перевагу агресора… пліч-о-пліч з побратимами, утримував зайняті позиції. Безпосередньо брав участь у вогневих контактах… проявляючи при цьому мужність і героїзм, незламність духу та вірність Військовій присязі…».
P.S.
З 2022 року у борні за свободу віддали життя побратими Василя Клименка Денис Бучинський, Богдан Остапенко, Вадим Кротюк, Андрій Нікіфоров, Микола Колінько (пропав безвісти).
Володимир Лимаренко-Полянський для “УК”