Україна тепер – найбільш замінована країна в світі. 30% території вкриті вибухонебезпечними боєприпасами, це офіційна статистика. За площею – це більше, ніж територія Хорватії, Нідерландів, Бельгії, Швейцарії та Люксембургу разом узятих.
Російські військові мінують автошляхи, лісосмуги, сільськогосподарські угіддя, критичну інфраструктуру та навіть житлові будинки. В тому числі забороненими типами протипіхотних мін. На них часто підриваються цивільні жителі деокупованих територій. Хто має понести за це відповідальність?
У розпорядженні журналістів «Схем» опинилася флешка, яку російські військові при втечі залишили в одному з місць своєї дислокації на Харківщині. Вона належала, ймовірно, одному з заступників командира з політичної роботи угруповання військ «Балаклія».
Завдяки даним з носія «Схеми» ідентифікували представлених до нагород російських військових, яких командування відзначило за мінування території України під час окупації.
Крім того, журналістам вдалося документально підтвердити, які саме заборонені боєприпаси системно використовує армія РФ, жертвами яких стають як українські військові, так і цивільні.
«Заміновано все»
«Розсипались оці всі «лєпєстки». І потім я ішов на город своєю звичайною стежкою. І ні з того, ні з сього, як воно рвануло. І моя нога розсипалась в пил, як наче її ніколи не було», – розповідає 53-річний Сергій Азов із селища Чкаловське на Харківщині. Він пережив усю окупацію регіону і згадує, як відступала російська армія.
«Схеми» поговорили з ним у лікарні, куди він потрапив через згадані ним «лєпєсткі» – українською «пелюстки» – протипіхотні фугасні міни (ПФМ-1 – ред.).
«Я тоді тримав ногу. Думаю, зараз як впаду, а там, може, десь ще таке є, і мене розірве зовсім» – розповідає чоловік.
Сергія врятували військові ЗСУ, які проїжджали повз – пам’ятає, як надали першу допомогу та викликали швидку.
«Як лягаю спати і гадаю, от би я так вранці прокинувся, а нога вже була. От так мені хотілось і хочеться, і завтра теж хотітиметься. Я все думаю, що в мене є нога. І машинально йду, не втримуюся. Скільки разів я вже падав, не перерахувати. Мені кажуть, що я вже як льотчик-каскадер. Ну, так воно і є. Мені кажуть: головне, що ти залишився живий. Воно то так, але але нікуди не дінеться», – каже Сергій.
Лихо, що трапилося із Сергієм – в Україні вже давно не рідкість. У новинах регулярно повідомляють про підриви цивільних на мінах на деокупованих територіях.
Російські військові масово, цілеспрямовано та подекуди хаотично «засіюють» українські землі мінами.
«Заміновано все. Поля, а там ЛЕП проходять. Заміновані дороги, посадки. Міни залишаються на узбіччях автомобільних шляхів. В селах міни просто лежать – і хтось може наступити. Якщо окупанти встановлювали їх ручним методом або механізовуваним, це одна проблема. А коли дистанційно – це означає, що міни розкидані хаотично. І коли вони спрацюють – невідомо. Людина може йти або тварина. Або автомобіль буде їхати», – каже начальник частини Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування та швидкого реагування ДСНС України Ігор Овчарук.
Але серед «засіяних» окупантами мін українські сапери виявляють величезну кількість ще й заборонених боєприпасів – про неприпустимість використання яких домовилися у цивілізованому світі. Але не в Росії.
Які заборонені міни використовує Росія
Про те, що Росія використовує заборонені типи протипіхотних мін, існують свідчення ще з 2014-го року. Продовжується це і нині, вже під час «великої» війни.
Це підтверджує й документація, залишена російськими армійцями, що тепер є у розпорядженні «СХЕМ». Там – дані про те, які боєприпаси підрозділи армії РФ привезли з собою в Україну.
«Судячи з цих документів, це накладні, які отримували підрозділи інженерних військ з польового розхідного складу для мінування об’єктів», – каже Олег Шуварський, заступник начальника ГУ протимінної діяльності, цивільного захисту та екологічної безпеки Міноборони. Журналісти попросили його проаналізувати знайдені документи.
Таким чином вдалося з’ясувати, що, зокрема, територію Харківщини мінували російські сапери з 295-го та 340-го окремих інженерно-саперних батальйонів, 254-го та 488-го мотострілецьких полків.
Які саме міни вони використовували?
«Щоб ви розуміли, за два роки широкомасштабного вторгнення РФ на нашу територію, москалі застосовували дуже багато різних мін. Це як протитанкові, так і протипіхотні міни, це спеціальні міни, міни-сюрпризи, міни-пастки. ПОМ-2 може стояти в полях до 4 днів, як правило, ПТМ-3 – 24 години. Але ці міни ще в 1980-х років випуску, тому можуть просто не знищитись», – каже полковник Шуварський.
«Ще я бачу тут в документах вказані міни ПМН-2. Така міна може лежати в землі дуже тривалий час, в неї гарантійний термін до 10 років. Але це не значить, що через 10 років вона розкладеться на атоми, вона може лежати в землі і 10, і 20, і 30 років. От якраз ці міни заборонені міжнародним гуманітарним правом, заборонені іншими міжнародними документами, і ці міни використовувати не можна. Це міни, які несуть дуже велику небезпеку саме для цивільного населення, навіть після завершення бойових дій, завершення війни, в мирний час, у період відбудови», – розповідає Шуварський.
– За час повномасштабної війни ви знаходили такі російські боєприпаси? – запитала журналістка «Схем» Валерія Єгошина в бійця ССО ЗСУ з позивним «Блендер».
– Так точно. І КПОМ-2, і КПОМ-3, касети, ПМН-2, ПМН-4 – все це застосовується. Всі штатні засоби, фактично протипіхотні, які є на озброєнні російських окупантів, вони, на жаль, в є в Україні, і вони використовуються, – відповів він.
«Саме ці боєприпаси ми знайшли на кинутих позиціях окупантів, – демонструє військовослужбовець. – Боєприпаси типу МОН, ОЗМ, на жаль, ми на них натрапляли, у нас були втрати від них».
«Ми бачимо тут перед собою касети КПОМ-3 і КПОМ-2 – це касета, протипіхотна осколкова міна. В циліндрі знаходиться вражаючий елемент та вибухівка, яка вистрибує приблизно на зріст людини, вистрілює круговим ураженням і знешкоджує в певному радіусі всіх, що знаходиться поруч. КПОМ-3 – це нова розробка росіян, у неї датчик цілі сейсмічний, тобто вона реагує, коли людина проходить повз міни. «Ка..пи» кажуть, що ця міна може навіть дистанцію до цілі визначати», – розповідає військовослужбовець ССО ЗСУ.
«ПМН-2 і ПМН-4 – це досить підступні міни. Відриває ногу фактично. Замаскувати таку міну в чистому полі, в землі досить легко. В такому стані вона може стояти фактично роками. Вона не має функції переведення у транспортне положення, тобто якщо її вже взвели, то знешкодити її дуже складно, тільки шляхом підриву», – каже спецпризначенець.
«Не тільки ПОМ, не тільки ПМН, а весь арсенал протипіхотних мін, який є на озброєнні у Російської Федерації – ОЗМ, МОН може стояти місяцями, роками в лісах, поки не знайдуть свою жертву. На жаль, у них цього дуже багато. Наприклад, ми знаходили – ПОМ-2 1996-го року випуску, ПОМ-3 2020-го року», – підсумовує військовий.
Тобто, Росія десятиліттями поповнювала запаси та виробляла нові партії протипіхотних мін. А Україна?
«Використання протипіхотних мін на території нашої держави заборонене міжнародною Оттавською конвенцією, яка ратифікована Україною в 2005 році. Це є вимогою цієї конвенції. Наші Збройні Сили України протипіхотні міни не використовують», – каже керівник Харківської обласної прокуратури Олександр Фільчаков.
Згідно зі звітами, які Україна щороку надсилає в ООН, до ратифікації країна володіла п’ятим у світі за кількістю арсеналом протипіхотних мін. Мова йде про 6,4 мільйонів одиниць. Все це – зокрема вже згадані типи мін – підлягало знищенню.
Тож українські посадовці прописали конкретний план на роки – де, коли та як зберігати та утилізовувати протипіхотні міни. Поступово запаси скорочувалися.
Наприклад, станом на 2019 рік, відповідно до звіту, який Україна подала до ООН, в країні залишалися лише кілька видів протипіхотних боєприпасів – за той рік на підприємстві «Укроборонпром» та на полігонах знищили усі запаси ПОМ-2, а також частину ПФМ – так звані «пелюстки», – на хімзаводі в Павлограді на Дніпропетровщині. Заборонені ОЗМ-4 – теж були в плані на утилізацію, але через те, що вони знаходяться на окупованій території Криму, дістатись до них поки неможливо.
Поступово Україна мала позбутися залишку протипіхотних мін. Але 2022 рік вніс свої корективи.
З початком повномасштабного вторгнення, одна з міжнародних неурядових організацій закидала Україні використання так званих «пелюсток» під Ізюмом, але українські посадовці та військові це заперечують. З того часу більше подібних обвинувачень не було.
«У нас я не зустрічав, щоб це було нашими встановлено. Перед підходом до ворожих позицій, завжди ці міни траплялися», – розповідає начальник відділення піротехнічних робіт ДСНС в Харківській області Сергій Молчанов.
Тепер, у останньому звіті за 2022 рік – з’явилася приписка: задекларований залишок протипіхотних мін, що не встигли утилізувати, Україна зобов’язується ліквідувати після закінчення бойових дій і з відновленням територіальної цілісності України. Як і ті боєприпаси, що лишаються на окупованих територіях.
«А от Росія, наскільки я пам’ятаю, такі зобов’язання на себе не брала. Тому в Росії весь цей арсенал не тільки зберігався з часів Радянського союзу, а ще й поповнювався, фактично кожен рік виробляючи на заводах всю цю зброю, яка зараз і застосовується в Україні», – розповідає військовослужбовець ССО ЗСУ.
«Наразі найбільш забруднені деокуповані території – це території Херсонської, Миколаївської та Харківської областей», – каже заступник начальника ГУ протимінної діяльності, цивільного захисту та екологічної безпеки МОУ Олег Шуварський.
Саме Харківський регіон, стверджують спеціалісти, є найбільш мінно-забрудненим в Україні. І мова не лише про протипіхотні міни, а усі типи.
Це підтверджує і Ігор Овчарук із ДСНС, який працює сапером з 2005 року. Вже під час повномасштабного вторгнення він зазнав поранень.
Під час бойового завдання з розмінування територій Харківщини він підірвався на російській протипіхотній міні ПОМ-2 – уламки зачепили ноги, руки та обличчя. Та після одужання швидко повернувся до роботи.
«Аналізуючи дані за результатами проведених робіт в Житомирській, Київській, Чернігівській, Сумській області, можу сказати, що, на жаль, Харківщинаа – дуже складний регіон, дуже забруднений», – каже Овчарук.
«Схемам» вдалося потрапити на спеціальний підривний майданчик у Харківській області – одне з місць, де спеціалісти-вибухотехніки періодично знищують знайдені російські вибухонебезпечні предмети – та зафільмувати підрив кількох мін ТМ-62.
ТМ-62 – це не протипіхотна міна, а протитанкова. Але загрожує такий боєприпас не лише танкам. Він спрацьовує від натиску ваги у понад 200 кілограмів – тобто ця міна може вибухнути, якщо на неї наступить, наприклад, худоба – корова чи кінь.
Калічаться та гинуть на них і люди – під час обробки полів тракторами чи комбайнами.
Крім того, існує і модифікація цієї протитанкової міни – ТМ-62П3. Її особливість в тому, що вона пластикова і її дуже важко виявити металошукачем.
«На превеликий жаль, ми будемо фіксувати випадки, коли на заміновані фермерські угіддя люди будуть виїжджати, працювати на цих полях. Там виявляють міни ТМ-62, дуже багато, у великій кількості, які ми сьогодні знищували на полігоні, вони були якраз виявлені під час проходу ґрунтових доріг поздовж сільськогосподарських полів», – каже інспекторка Управління вибухотехнічної служби Нацполіції в Харківській області Тетяна Левицька.
Та якщо протитанкову міну принаймні є шанс помітити, більшою небезпекою, в першу чергу для цивільних, є згадані протипіхотні міни «пелюстки» з самоліквідатором, як стверджує РФ.
«Росія стверджує, що використовує «пелюстки» типу ПФМ-1С, які повинні за тактико-технічним характеристиками самоліквідуватись, але фактично вони майже всі залишаються, вони не підриваються. Але зараз трішки почне пробиватися перша трава, ми їх вже не побачимо, ми їх не знайдемо, особливо в полях. І діти, підлітки, або просто цивільні особи, вони їх піднімають, тому що ця міна по своїй формі і структурі не схожа на небезпечний предмет», – розповідає Левицька.
І ось приклад цьому. Один із хлопців, з яким поговорили «Схеми», підібрав міну у селі Ізюмського району, що також було під окупацією, думаючи, що вона безпечна, бо була пошкоджена.
14-річний Володимир з Ізюму розповів, що вирішив показати «пелюстку» товаришам, як зразок. «Я з 9 років вивчаю вибухові механізми. Був там тільки сам підривник, в якому знаходилось 3,5 грамів тротилу», – згадує хлопець.
Компанія зібралася на зупинці – і саме там міна вибухнула.
«Дві секунди і все – бах, нічого не чуєш. Нога в крові. Дівчині, яка поруч була, дві ноги посікло. На одній 8, на іншій 9 осколкових поранень. Дівчині ще прилетіло у підборіддя, брову та шию», – згадує інший хлопець Арсеній, товариш Володимира, та показує місце осколкового поранення.
Тоді через вибух міни до лікарні потрапили загалом 7 підлітків. Ще кільком надали допомогу на місці.
Використання саме такого типу боєприпасів дає можливість російській армії стверджувати, що мовляв вони не порушують безпекових конвенцій – адже міни із самоліквідатором не заборонені – оскільки швидко детонують та не несуть загрози цивільним.
«Якщо людина наступила на протипіхотну міну, як правило, це або каліцтво, або смерть. Тут іншого випадку немає. І всі міни, які використовуються, це і ПФМ-1, або ПФМ-1С, в яких є елемент самознищення. Але ці міни теж можуть лежати у цьому полі дуже довгий час», – каже Олег Шуварський.
«Засіюють мінами, просто засіюють мінами. В них їх дуже багато, на жаль. Cаме через протипіхотні міни ми не можемо швидко оглядати територію з метою фіксування злочинів Російської Федерації. Це і розтяжки, це і «пелюстки» так звані, які заборонені міжнародними конвенціями, І все це, дійсно, має походження з Російської Федерації», – розповідає начальник Управління СБУ в Харківській області Олександр Куць.
Офіційна статистика, надана «Схемам» в Міноборони:
- з лютого 2022-го по грудень 2023-го року від мін та вибухонебезпечних предметів в Україні постраждали близько 900 цивільних,
- із них 279 – загинули.
«На жаль, країна-окупант – Російська Федерація – використовує активно протипіхотні міни і, на жаль, жертвами цих протипіхотних мін стають цивільні особи. Розслідування кожного кримінального провадження – націлене на встановлення осіб, які в цьому винні», – каже керівник Харківської обласної прокуратури Олександр Фільчаков.
Хто мінував Україну? Ідентифікація
«Схемам» вдалося встановити низку російських саперів та їхніх командирів, які вторглися в Україну і, відступаючи під натиском ЗСУ, залишали за собою густозаміновані українські території. У їхній ідентифікації журналістам допомогли самі російські військові.
У розпорядженні редакції опинилися дані з флешки, яку російські військові при втечі залишили в одному з місць своєї дислокації на Харківщині. Вона належала, ймовірно, одному з заступників командира з політичної роботи угруповання військ «Балаклія».
На забутому носії – сотні різноманітних документів, які допомогли «Схемам» ідентифікувати військовослужбовців РФ. Зокрема, списки на представлення їх до нагород. Журналісти співставили дані з флешки з віднайденими документами у одному з місць дислокації угруповання військ «Балаклія». Про це йшлося в одному з попередніх розслідувань.
Тоді журналісти верифікували дані з носія кількома методами та ідентифікували низку російських військових і їхніх кураторів з Федеральної служби безпеки, один з яких згодом отримав офіційну підозру від українських правоохоронців – після сюжету журналістів місцеві опізнали ката з ФСБ.
Тепер, саме з цієї флешки, серед тисяч імен, «Схеми» ідентифікували і представлених до нагород російських військових, яких командування прославляло за мінування території України під час окупації.
Наприклад, це Нікіта Лабоськін та Олександр Няшин. У списку тих, кого 11-й Армійський корпус Балтійського флоту запропонував представити до держнагород за «видатні успіхи» в зоні так званої «СВО».
Згадку про них «Схеми» також знайшли в газеті «Красная звезда» Збройних сил РФ. У випуску за серпень 2023 року йшлося:
«Серед тих, хто на минулому навчанні успішно застосував здобутий бойовий досвід, – гвардії старший лейтенант Нікіта Лабоськін, гвардії сержант Олександр Няшин».
Сам Лабоськін коментує для цієї ж військово-пропагандистської газети:
«Інженерна розвідка – один із найскладніших елементів, з яким мені довелося зіткнутися на СВО, тому що це – як розмінування, так і мінування. Причому ми маємо діяти так, щоб нас не почув супротивник, залишатися непоміченими».
У цій же статті керівник навчань саперів додає: «скритність для сапера – запорука успіху».
Проте це не завадило «Схемам» їх ідентифікувати.
Лабоськіну – 28, він зі Смоленської області. Командир інженерно-саперного взводу 69-го окремого морського інженерного полку. Що саме він робив в Україні?
«…керував діями інженерно-саперного відділення, яке встановило 70 вузлів загороджень, 55 мінних полів на найнебезпечніших напрямках, що сприяло успішному виконанню завдань із оборони позицій угруповання військ «Балаклія».
«На деокупованих територіях, в більшості випадків, окупанти заміновували автошляхи, сільськогосподарські поля, об’єкти критичної інфраструктури, а також житлові будинки», – розповідає керівник Харківської обласної прокуратури Фільчаков.
Відповідно до документів з флешки, за ці дії Лабоськіна пропонували нагородити медаллю Суворова.
Ще один армієць, про якого згадує російська газета та якого представили до нагороди – 24-річний сержант Олександр Няшин з Тюменської області.
Згідно з документами російських військових з грифом «для службового користування», Няшин, зокрема, виконував завдання зі встановлення протитанкових мінних полів:
«Під час встановлення протитанкового мінного поля нацистами було здійснено мінометний обстріл. Під вогнем противника завершив мінування поля, ризикуючи власним життям підготував до руйнування ділянку дороги, тим самим сприяв успішному веденню оборонних дій своїх військ».
Зв’язатись із військовими Няшиним та Лабоськіним «Схемам» не вдалось.
До медалі ордену «За заслуги перед вітчизною» 2-го ступеня пропонували приставити і командира відділення тієї ж інженерно-саперної роти.
«Діяв у складі інженерно-саперного відділення, виконуючи завдання щодо облаштування мінно-вибухових загороджень у районі населеного пункту Балаклія.
Під час встановлення протипіхотного мінного поля, поставлене завдання було виконано», – написав на той час командир 11-го Армійського корпусу Балтійського флоту про 28-річного Андрія Назарова з Калінінграда, який служив у цьому ж флоті щонайменше у 2017-му році.
А під час повномасштабного вторгнення, виходить, встановлював протипіхотні міни. Журналісти «Схем» зателефонували йому проте він кинув слухавку.
Хто керував усіма представленими до нагород військовими, що мінували Харківщину?
«Під його керівництвом було встановлено 70 вузлів загороджень, 55 мінних полів на найнебезпечніших напрямках. Особисто брав участь у підготовці та навчанні фахівців. У ході навчання було підготовлено 3 позаштатні інженерно-саперні відділення, що сприяло успішному нарощуванню мінно-вибухової обстановки на позиціях угруповання військ «Балаклія», – за такі дії командування запропонувало нагородити Орденом Мужності командира інженерно-саперної роти 69-го окремого морського інженерного полку Балтійського флоту капітана Олександра Кузнєцова.
Командиру Кузнєцову – 33 роки, він родом із селища Пурпе Тюменської області.
Кузнєцов – кадровий військовий, адже служить у складі полку як мінімум з 2016 року. В цей час, згідно з сайтом оголошень, він шукав в Балтійську – це один із пунктів базування флоту – квартиру в оренду, представляючи себе «військовослужбовцем слов’янської зовнішності».
– Чи правда, що вас представили до нагородження «Орденом Мужності»? – запитав у Кузнєцова журналіст «СХЕМ».
– Скажи, чий Крим? – сказав Кузнєцов.
– У мене таке питання: чому ваші підлеглі встановлювали протипіхотні міни, заборонені конвенціями, і навіщо ви мінували цивільну інфраструктуру?
– Крим чий?
– Український.
– З чого це, бл**ь?
– Вам відомо, що внаслідок ваших дій вз мінування території України, гинули мирні мешканці?
– Пішов н***й.
– Навіщо ви мінували цивільну інфраструктуру? – запитав журналіст, проте Кузнєцов цього разу не відповів і кинув слухавку.
Загалом «Схеми» ідентифікували щонайменше 13 нагороджених російських саперів.
Чи дійсно їхній підрозділ щільно мінував територію в Балаклії та навколо, чи всі ці так звані «заслуги», приписані Кузнєцову та його підлеглим, тільки на папері? Відповідь журналісти отримали вже після деокупації регіону.
– Російські військові самі стверджують, що вони більше 50 мінних полів – навколо Балаклії облаштували. Чи це так? – запитала журналістка «Схем» в Ігоря Овчарука.
– Є десятки мінних полів. Їх колосальна маса. І насправді в цих полях викладено по 200 мін.
«У Балаклійській територіальній громаді наразі зафіксовано 33 інциденти, що пов’язані з вибухонебезпечними предметами. Внаслідок чого – 7 загиблих», – розповідає Олег Шуварський.
«Об’єкти критичної інфраструктури, які майже всі заміновані, приватні домоволодіння, ті, в яких перебували військові Російської Федерації, в яких вони жили, дислокувалися, і ці всі об’єкти теж заміновані», – каже інспекторка Управління вибухотехнічної служби Нацполіції в Харківській області Тетяна Левицька.
І якщо командир Кузнєцов та його підлеглі отримали відзнаку від командування за свою діяльність, то ще один встановлений журналістами вибухотехнік мав в Україні дуже нетривалий шлях.
Журналісти побували на ексгумації цього російського військовослужбовця на кладовищі у Бучі.
«В перші дні повномасштабного вторгнення, коли вони в Гостомелі висаджувалися і йшли бої, він там обгорів і помер вже у нас в лікарні, і з моргу вже поховали за церквою. І з церкви вже після ексгумації його направили до вишгородського моргу – там зробили розтин, встановили причину смерті – там були і осколки, і опіки. І потім вже в другий раз його поховали у нас тут на кладовищі», – розповів керівник ритуальної служби Бучанської громади Сергій Капличний.
Російського військового вдруге ексгумували влітку 2023 року. Його рештки повернули в РФ в рамках обміну тілами загиблих.
«Схеми» розшукали записи про цього армійця серед документів про похованих на кладовищі у Бучі. У місцевому морзі припускають, він міг загинути від мінно-вибухових травм.
«Схеми» ідентифікували армійця. Це – 41-річний Віталій Ремзанцев – уродженець Ростовської області.
Інформації щодо актуального місця служби Ремзанцева на момент початку повномасштабного вторгнення журналістам не вдалося знайти, проте згідно з витоками з баз даних жителів Росії, він багато років працював вибухотехніком інженерно-технічної служби загону кемеровського міліцейського спецназу – російською «ОМОН».
Скоріше за все, Ремзанцев продовжував працювати за спеціальністю і коли прийшов в Україну у лавах загарбницьких військ – адже відповідно до витоків з популярного російського сервісу оголошень, у 2022 році у нього була електронна пошта зі словом – «babax» у назві.
«Схемам» вдалось знайти лише одну згадку про загибель Ремзанцева на сторінці його сестри.
Водночас його матір у соцмережі продовжила розповсюджувати картинки на підтримку армії РФ з написами про «смерть бандерам», про елегантність Путіна і його нібито наміри зупинити фашизм. Поділяє матір загиблого військового також думку про те, що Путін – єдиний політик, який хоче миру, водночас підтримує ідею страти полонених в окупованому Донецьку.
Розмінування
За словами спеціалістів, процес розмінування в Україні триватиме ще довго.
«До нас приїжджали наші західні партнери, вони аналізували ту ситуацію, яка склалася в нашому регіоні. За їхніми даними, це може затягнутися на десятиріччя», – розповідає керівник Харківської обласної прокуратури Олександр Фільчаков.
Цю думку поділяють і представники міжнародного фонду, який організував в Україні навчальний центр для саперів-кінологів з ДСНС.
«Минулого року за кілька місяців ми встигли з трьома собаками обшукати понад 9 тисяч квадратних метрів території України та знайти 40 мінно-вибухових пристроїв. Взагалі наша компанія була однією з перших, хто сюди прийшов, і ми також брали участь у розробці стандартів з розмінування», – каже експерт з підготовки мінно-пошукових собак, NPA («Норвезька народна допомога») Ведран Везіліч.
Навчання триває три місяці – після чого сапери-кінологи мають їхати вже безпосередньо на роботи з розмінування.
«Мій особистий досвід, якщо подивитися на Боснію та Герцеговину, через 30 років після війни вона досі не розмінована. Якщо порівнювати, скажімо, з Україною, яка майже в 12 разів більша, ніж Боснія і Герцеговина, з особистого досвіду я думаю, що розмінування займе десятки років, на жаль», – розпоів Ведран Везіліч.
Створена в Україні офіційна інтерактивна мапа територій, потенційно забруднених мінами та іншими вибухонебезпечними предметами, дозволяє зрозуміти масштаб.
«Для суцільного розмінування, проведення гуманітарного розмінування, знадобиться мінімум 10 років. Але це все буде залежати від кількості саперів», – вважає Ігор Овчарук.
Цим займаються спеціальні підрозділи у складі Сил безпеки і оборони, військові сапери-інженери, піротехніки і вибухотехніки Нацполіції, Нацгвардії, Держприкордонслужби, структури ДСНС, оператори гуманітарного розмінування.
«Є випадки, коли загинули люди в нашій частині, на жаль. І є люди, які зазнали травмувань, поранень. І є люди, які зараз знаходяться на лікуванні і хочуть повернутися для проходження подальшої служби. І намагаються повернутися і працювати», – каже Ігор Овчарук.
«Я взагалі мріяв військовим бути. Потім не склалося. Думаю, ладно, піду до структури, яка тоді ще називалась Міністерство надзвичайних ситуацій. І тоді я вже зрозумів, що крутіше, ніж «пірат» (піротехнік, – ред), немає нікого в ДСНС», – жартома каже начальник відділення піротехнічних робіт ДСНС в Харківській області Сергій Молчанов.
Сергій Молчанов – сапер-рятувальник, наголошує – фактично розмінуванням зараз займаються навіть ті, хто немає до цієї професії стосунку.
– Всі кажуть, ми герої, Збройні Сили герої, всі герої. Ні, найкрутіші герої – це комунальні служби. Бували такі випадки, коли двірник виконував роботу сапера. Представте, просто брав касету і викидав її в клумбу кудись. До нього підходиш, кажеш: «мужик, де?», люди ж викликали. А він відповідає: «та де-де, он я викинув отуди». Хоча вона могла вибухнути і його вбити. Ми працювали, можна сказати, на гарячу, тобто, їдеш по місту, тільки «гух-гух», тобі вже телефонують: «так, Сєрьога, там приліт, треба заїхати, подивитися, якщо щось не вибухнуло, – розповів Молчанов.
– Протипіхотні міни зустрічали? – запитала журналістка.
– Звичайно, на одній з сімейства ПМН я і підірвався.
32-річний сапер-рятівальник підірвався на протипіхотній міні наприкінці 2022-го– отримав осколкове поранення плеча і голови, втратив стопу.
– Для того, щоб співробітники ЛЕП могли почати працювати, натягувати дроти, їм потрібно було пробивати коридор. І ми вийшли, працювали. Все було добре, все виявили, знайшли. Я ухвалив рішення, що треба відійти на безпечну територію, перегрупуватися. Я з міношукачем перевіряв грунт перед собою. Одна міна, як виявилось, була встановлена «нештатно». Поставлена була фахівцем. І я, скажімо так, якщо не кривити душею, «совершил ошибку и добрый вечер». В мене з тіла достали купу різних деталей – і дерева, і бакеліт з корпуса міни, і гуму. Чого тільки в мені не було, – каже Сергій Молчанов. – Це була ПМН-1, так звана «чорна вдова». Ця міна мала мене там і вбити. Вона з цих ПМН-ок, найжорстокіша.
Але і після такого поранення Молчанов вже говорить про повернення до служби.
– Я чекаю на протез, отримаю його – і в стрій. Треба тільки буде натренуватись бігати, щоб від хлопців не відставати. Вони теж не повинні в мене бачити обузу якусь, чи що я буду тягнути наше відділення вниз. Як я відновлюсь, встану добре на ноги, тоді будемо працювати. Роботи в нас ще ого-го-го, – розповів Сергій Молчанов.
– З розмінування Харківщини? – уточнила журналістка «Схем».
– Харківщина – це рідна вотчина, а далі – вся Україна, наша рідна. Поїдемо на Донбас, поїдемо в Херсон, куди завгодно.
Допомагає у розмінуванні і техніка.
«Багато чого залежить також від кількості машин механізованого розмінування, які зараз вкрай необхідні», – каже Ігор Овчарук.
«Міністерство оборони зараз приділяє велику увагу саме інноваціям в сфері розмінування. Насамперед застосовуються дрони з магнітрометрами, з мультиспектральними камерами, які використовуються в основному для проведення нетехнічного обстеження території. Крім того, у нас є наші українські розробники, які теж працюють над питанням створення машин механізованого розмінування», – сказав Олег Шуварський.
Замість висновку
«Далі квітень-травень, і людям однозначно захочеться піти на город. І щоб не трапилось такого з іншими людьми, як зі мною», – каже Сергій Азов із Харківщини.
Він цікавиться у знімальної групи, чи побачать його в Росії, і додає:
«От хочеться Путіну привіт передати, от так от сказати – подивись, що ти зробив, підступно порозставляли розтяжки, міни, «пелюстки». Хочеться, щоб дійшло до Путіна, до всіх росіян, чим займаються їхні «захисники», як вони їх там називають. Хоча що вони захищають? Від кого вони нас захищають? От вони нас так захищають, «на все життя». Оце «пам’ять» на все життя».
На момент публікації матеріалу Сергій Азов вже виписався із лікарні, де провів більше півроку та повернувся додому. Йому поставили протез, з яким поки пересувається на милицях, але тепер він мріє про більш зручний – біонічний.
Сергій Молчанов вже «бігає на протезі», як і планував. Він повернувся до роботи і тепер навчає інших саперів.
Автор: Валерія Єгошина, журналістка-розслідувачка