Site icon УКРАЇНА КРИМІНАЛЬНА

Злочини російських загарбників під час окупації Київщини: 21 постріл в автівку волонтера

Злочини російських загарбників під час окупації Київщини: 21 постріл в автівку волонтера
Злочини російських загарбників під час окупації Київщини: 21 постріл в автівку волонтера
Правоохоронці повідомили про підозру Лінхобо Найданову, військовому ЗС РФ, який під час окупації Київщини разом з іншими поплічниками убив волонтера Василя Авдєєва. Як з’ясували слідчі, тоді російські військові отримали наказ розстрілювати усі цивільні автівки чи мирних людей, які опиняться на вулиці.

Підозра Лінхобо Найданову

Деталі справи викладені у тексті підозри.

Лінхобо Найданова, уродженця Улан-Уде, 1996-го року народження, підозрюють у порушенні законів та звичаїв війни, а саме — у жорстокому поводженні з цивільним населенням, поєднаному з умисним вбивством за попередньою змовою групою осіб, та інших порушення законів та звичаїв війни (частина друга статті 28, частина друга статті 438 Кримінального кодексу України). Підозрюваний служить навідником артилерії 5-ї окремої танкової бригади ЗС РФ.

Як з’ясували слідчі, з перших днів російської повномасштабної війни Найданов та 5-та ОТБр окупували село Березівка, що на Київщині. Торік у березні підозрюваний патрулював вулиці села. Слідство встановило, що 2 березня 2022 року Найданов стояв на блокпосту на одній з вулиць Березівки. Разом із ним був єфрейтор Саян Ільяров (справу якого вже передали до суду) та інші російські військові, особи яких поки не встановлені. Як наголосили правоохоронці, перед тим військовослужбовці російських збройних сил отримали наказ розстрілювати усі цивільні автівки та/чи піших людей, які опиняться на вулиці.

Увечері 2 березня підозрюваний та інші російські військові побачили цивільну автівку. Тоді Найданов та Ільяров без попередження почали стріляти в авто з автоматів. Як зазначили правоохоронці, росіяни здійснили понад 20 пострілів по легковій машині.

В розстріляній автівці їхав місцевий волонтер Василь Авдєєв, який віз харчі багатодітним родинам. Хоча росіяни поранили чоловіка, після обстрілу автівки він був іще живий.

Проте російські військові зрештою вбили волонтера. Здійснивши 21 постріл, вони витягнули Авдєєва з машини, наклали йому на ногу джгут і спробували допитати чоловіка. Оскільки волонтер був поранений, він не міг відповідати росіянам. Не отримавши бажаного, Найданов ударив Авдєєва прикладом автомата Калашникова в обличчя, а Ільяров застрелив його.

Свідок убивства також підтверджував, що коли росіяни витягли чоловіка з автівки, він був іще живий. “Вони [росіяни] відчиняють двері, витягують його [Василя] — і він починає кричати, бо йому боляче. Військовий бере й перемотує йому ногу. Тут крики, щось робиться, підбігають ще два чоловіки — вони витягують щось з машини й багажника. Тоді <…> бере чоловіка, [б’є] прикладом у лице, він падає, і той [Саян Ільяров] здійснює постріл”, — казав очевидець вбивства Василя Авдєєва журналістам “Слідство.Інфо”.

У той же день підозрювані сховали тіло Василя Авдєєва у каналізаційному колодязі на узбіччі дороги.

Підозрюваний Саян Ільяров

У березні 2023-го журналісти “Слідство.Інфо” ідентифікували російського військового, який застрелив беззбройного Василя Авдєєва. Катерина, донька убитого, впізнала по фото вбивцю свого батька.

“Так, це він. Це та людина, яка говорила зі мною, сказала, що ми розстріляли вашого чоловіка. Зрозуміло, що зараз він трішки інший має вигляд, але це він”, — казала дівчина.

Крім цього, журналісти знайшли фото, яке Ільяров викладав у соцмережу. Імовірно, світлина була зроблена під час окупації Київщини. Проте згодом Ільяров видалив компрометувальне фото.

Саян Ільяров (праворуч) разом з іншими військовослужбовцями російських збройних сил.

Підозру Саяну Ільярову оголосили в березні 2023-го, а наприкінці червня його справу направили до Макарівського райсуду. Як повідомляли правоохоронці, російські військові розстріляли автівку Авдєєва приблизно о п’ятій вечора 2 березня зі спеціальної снайперської гвинтівки “Гвинторіз”.

Історія Василя Авдєєва

Як повідомляли журналісти, тіло вбитого волонтера знайшли лише за п’ять місяців після того, як він зник. Увесь цей час пані Тетяна, дружина убитого, сподівалася, що її чоловік живий.

Світлина створена платформою пам’яті “Меморіал: вбиті Росією”.

До початку російського повномасштабного вторгнення Василь Авдєєв займався підприємництвом: продавав ліс. Чоловік мав трьох дітей і господарював на власній землі. Коли російські війська вторглися в Україну, Василь категорично відмовився залишати Березівку, хоча й мав таку можливість. Попри слабкий зір, Авдєєв почав допомагати людям і прихистив ще кілька родин з дітьми.

Авдєєви пекли хліб, розвозили продукти в сусідні села, роздавали сусідам. Як згадувала пані Тетяна, тоді чимало людей приїхали в села, як вони гадали, на декілька днів, ніхто не думав, що опиниться в окупації на цілий місяць. До родини Авдєєвих також приїхали батьки Василя, сестра і друзі. Всі вважали, що в селі буде безпечніше.

Дружина волонтера згадувала день, коли востаннє бачила чоловіка живим. “Василю подзвонили люди, які живуть за лісом. Сказали, що у них там дві багатодітні сім’ї, діти від місяця і до шести років. Продуктів немає, дітей годувати нічим, води теж немає. Тому чоловік зібрав що міг і другого березня повіз їм”, — розповідала пані Тетяна журналістам “Obozrevatel”.

Вона також згадувала, що вже за пів години після того, як Василь поїхав, до родини завітали російські військові. Коли у ворота будинку постукали, на дворі стояв місцевий мешканець, хворий хлопець Вова, якому Авдєєви допомагали, тож Катерина, одна з дочок Авдєєвих, спокійно пішла відчиняти. Проте Вова прийшов не один.

“Я відчиняю ворота — і бачу таку картину: стоїть цей Вовка, видно, п’яний, і його з обох боків підтримують два буряти. І я просто якось в одну секунду зачиняю ворота, тому що розумію, що крім мене вдома ще багато дітей і жінок”, — розповідала дівчина журналістам “Слідство.Інфо”.

Пані Тетяна переповідала, як все відбувалося:

“Вони націлили на неї автомат, сказали: ‘Це перевірка, яке твоє дівоче прізвище?’ Дочка почала зачиняти ворота, тоді вони їй крикнули, що розстріляли її чоловіка. Ми всі сховалися в будинку, дивимось у вікно, а їх людей п’ятеро чи шестеро ходить по двору. Коли вони пішли, я кинулася за ними. Я не знала, що Василь поїхав навпрямки, думала, через ліс. Побігла туди, щоби його зустріти та попередити. Чекала до 12-ї години ночі, але він так і не приїхав”, — згадувала жінка.

Тоді пані Тетяна сама пішла шукати чоловіка. “Я цілу ніч шукала, бо я думала, що він іншою дорогою поїхав. І в лісі шукала. Дуже темна ніч була, я, якщо чесно, за своє життя не пам’ятаю такої темної ночі. І ще чула, що вони [росіяни] там стріляли, сміялися”, — розповідала жінка.

Машину чоловіка пані Тетяна знайшла вже на іншій дорозі о п’ятій ранку. Автівка була помережана слідами від куль: усередині машини нікого не було, проте не було і слідів крові. Російські військові розвернули розстріляну автівку й таким чином перегородили дорогу. Вже на зворотному шляху пані Тетяна побачила розкидані на землі борошно й харчі, які віз її чоловік.

Жінка намагалася віднайти чоловіка й питала в окупантів, де він. Російські військові запевняли жінку, що знають місцеперебування Василя та повернуть його. “Потім уже сусіди, які живуть навпроти того місця, розповіли, що росіяни сховали танк біля дороги, від нас його не було видно. Коли машина чоловіка порівнялася з ним, вони відкрили вогонь. Але оскільки одна з куль влучила у вікно сусідів, то вони втекли в іншу кімнату, і що було далі — не знають”, — розповідала пані Тетяна.

Коли село звільнили українські оборонці, жінка продовжувала пошуки: разом теробороною, кінологами вони обшукували територію. “Для мене було важливо переконатися самій, що я оглянула все…, — зазначала пані Тетяна. — Ми навіть могили розкопували, щоб перевірити. Розсилали листи до Білорусі, сестра додзвонилася до Москви до омбудсмана з прав людини. Звідти навіть надіслали відповідь, що, мовляв, робимо все можливе. Я знаю, що з сусідніх сіл тоді багато забрали полонених, але протягом двох місяців усіх повернули, а мого Василя не було в жодних списках”.

Тіло Василя знайшли аж наприкінці літа. 4 серпня 2022-го дорожній працівник випадково знайшов тіло, яке було в одному з бетонних колодязів, до яких стікає вода з дороги. Хоча пані Тетяна й усі, хто шукали зниклого, оглянули колодязі, їхні стоки були з’єднані між собою трубою. Слідчі припускали, що вода навесні затягла тіло убитого в трубу, а коли пішли дощі, воно спливло.

При цьому російські військові розповідали одному з односельців Василя, буцімто волонтер помер через те, що втратив багато крові. Проте експертиза встановила, що чоловіка було вбито пострілом у голову. Як зазначали журналісти, у Березівці російські військові вбили ще кількох людей, зокрема і хлопця Вову, з яким буряти приходили до будинку пані Тетяни.

Василя Авдєєва поховали на Хмельниччині: там жила його бабуся, звідти родом його дружина. Чоловік хотів, аби його поховали поряд із бабусею, а на похорон не вдягали чорний одяг, адже вірив, що смерті немає, є лише перехід душі в інше життя. Дружина виконала обидва прохання й залишилася господарювати разом з трьома доньками. Торік старша донька пані Тетяни вже закінчувала ординатуру, працювала лікаркою-офтальмологинею у Києві. Коли їхнього батька вбили, середній доньці було 15 років, а молодшій — 12.

“Я не люблю, коли кажуть ‘тримайся’, — ділилася жінка. — За що мені тепер триматися? Я хочу триматися за руку чоловіка, а його немає… ”.

Коли журналісти зателефонували Саяну Ільярову, той заперечував власну причетність до вбивства та говорив украй зухвало: “Хто ви, звідки у вас мій номер? Що це за маячня, це не я [вбив Василя Авдєєва]. Хто мене буде судити?” Журналістка “Слідство.Інфо” відповіла російському військовому, що його судитимуть українські правоохоронці, Ільяров відповів: “Та пішли вони на*уй!”

Загальний контекст

У лютому 2023-го Генеральний прокурор України Андрій Костін зазначав, що на той час було відомо про понад 9 000 воєнних злочинів, які російські військові скоїли у Бучанському районі Київської області. “Після звільнення ми виявили масові поховання з понівеченими тілами чоловіків, жінок, дітей. Тортури, вбивства, сексуальне насильство. Це і є справжнє обличчя ‘руського миру’ та режиму РФ, який засновано на повній зневазі до принципів прав людини та гуманітарного права”, — підкреслював Андрій Костін.

У грудні минулого року журналісти The New York Times оприлюднили розслідування, яке свідчило про те, що “російські військові зумисно вбивали людей” у Бучі. Проаналізувавши отримані дані, журналісти дійшли висновку, що це була частина системної операції “зачистки”, яка дозволяла втримати й прокласти стратегічно важливий шлях до столиці, а вбивства мирних мешканців були “частиною навмисних та системних зусиль безжального прокладання” такого маршруту.

Тоді ж розслідувачі опублікували відео, які свідчили про свідомі вбивства мирних людей. На відео було зафіксовано, як, попри відсутність будь-якої видимої загрози, російський танк і БМП відкривали вогонь. У цей час зовсім поруч перебував один з командувачів, який “не робив нічого, аби зупинити вбивства”. Людей, які опинилися на спорожнілих вулицях Бучі, фактично розстрілювали, наголошували журналісти.

Про катування й вбивства мирних людей говорив і мешканець села Загальці, також розташованого на Київщині. Чоловік розповідав, що російські військові забрали й вбили чоловіка, який був одягнений у фуфайку, що нагадувала військову.

“Отам, за п’ять хат, Григорій живе. Його вбили. Він був у робі, така фуфайка, наче військова. Вони забрали його туди до центру і закатували. Голки під нігті [встромляли] недопалки тушили об нього, живіт розпороли, а тоді вже добили. Його потім діти шукали і знайшли аж там, у центрі, у гаражі. Вони його забрали через ту фуфайку, а він, може, щось сказав їм, ото вони почали знущатися. Ще отам, далі, дві жінки живуть. Вони зачинили хвіртку, а самі побігли. Врешті їх застрелили. У голову поцілили так, що голова розлетілася. Хлопці з центру казали, що [росіяни] ставили ногу у кип’ячену воду і допитували”, — розповідав односелець убитих.

Матеріал підготовлено за підтримки DIGNITY — Данського інституту проти катувань, у межах проєкту “Здійснення правосуддя за міжнародні злочини в Україні”

Автор: Марина Гарєєва

Джерело: Харківська правозахисна група

Exit mobile version