Звільнений з російського полону голова Шевченківської територіальної громади Олег Пилипенко повернувся на Миколаївщину з купою ідей. Зараз в громаді переробляють стратегію розвитку, оптимізували школи, відновили медзаклади, мають на меті укрупнювати великі населені пункти, будувати там нові мікрорайони й переселяти людей, які втратили житло, в цивілізацію.
Журналісти ЦПР разом із документаторами громадської приймальні УГСПЛ в Одесі в рамках ініціативи “Трибунал для путіна” з’їздили в громаду та поспілкувалися з її очільником Олегом Валерійовичем про життя після полону, плани на відновлення та проблемні питання Шевченківської ТГ.
Полон та ув’язнення
10 березня я і мій водій, Володимир Хваль, поїхали у напрямку населеного пункту Любомирівка з ціллю завести туди продукти. На той момент глушився мобільний зв’язок, було складно комунікувати з тою частиною громади, там закінчувалися харчі, треба було забрати породілля.
Ми потрапили у ворожу засідку, нас обшукали на предмет зброї або боєприпасів, але не знайшли – в нас були тільки продукти. Традиційні звички орків щодо усіх, кого затримували — забрати гроші та цінні речі. При обшуку у мене в кишені джинсів знайшли посвідчення водія і там було прізвище. От коли побачили прізвище — затримали нас, зв’язали мене, зав’язали очі та перевезли до помпової станції, яка знаходиться недалеко від населеного пункту Тернові Поди.
Спочатку нас протримали до ночі на помповій станції, далі перевезли до Чорнобаївки. Мого водія везли всередині БТР, а для мене вони вирішили зробити більш «комфортну» поїздку: зверху на БТР прив’язали й роззули. Це був березень, але температура повітря — мінусова, тому обмороження ніг я отримав практично з першого дня. Це внесло певні проблематики потім в наступному, але головне, що пальці ніг вдалося зберегти.
В Чорнобаївці нас спочатку допитали, це був протокольний допит: родився, вчився, освіта. Потім почали відновлювати паролі в телефоні й в стертих повідомленнях вони знайшли декілька координат, які були скинуті з мого телефону — там, де загинули їхні підрозділи. Для десантників це означало, що вони зловили коригувальника. По коригувальниках у них один сценарій — його треба максимально закатувати й вбити. Для ФСБ більше представляло цінність те, що я є головою громади від президентської партії, входив до команди Віталія Кіма.
Умови в полоні та катування
Били кийками, застосовували електричний струм. Коли я втрачав свідомість, то мене холодною водою приводили до тями й потім це все продовжувалось. Доводилося спати в мокрих речах. Черевики повернули, але через те, що вони намокли, стали дуже грубі. Велика проблема була і з пальцями, і з ногами. Ну і взагалі, фактично, від шиї до п’ят було дуже багато забиття. Чотири години били чисто за Facebook, бо там були якісь відео, де ми спалюємо їхні танки й вони дуже образились на це.
Годували, це був такий «п’ятизірковий готель з п’ятиразовим харчуванням» — за перші сім днів нас погодували п’ять разів, і два дні у нас були такі «розвантажувальні».
Коли нас перевезли вже в Нову Каховку, там розділили на військовополонених та цивільних. Військових було десь 40 осіб, їх помістили в ангар, який знаходився на території новокаховської Служби безпеки. Нас обох перевезли в блок для цивільних, який знаходився на території Національної поліції. Це свідчить про те, що інші цивільні або загинули під час транспортування або їх вбили в Чорнобаївці. Ми їх не бачили, але чули.
До того ж нас не годували два дні, тому були дуже знесилені. В мене ще додайте переохолодження і побиття.
В Новій Каховці вже не застосовували до мене якихось фізичних впливів. Перший місяць я дуже погано ходив після обмороження ніг, плюс забиття ребер і так далі. Після госпіталю мене повернули вже туди, де я утримувався спочатку — це кімната архіву, напевно. Тобто з неї зробили камеру, в якій я провів весь подальший час.
10 червня мене обміняли. В ході цього обміну обміняли ще три наші цивільні особи. Обмін суто цивільних на цивільних, чотири на п’ять. Більш детально я не маю права розповідати. Це було недалеко від населеного пункту Правдине Херсонської області.
В якому стані ви повернулися додому після полону?
Від мене можна було батарейку до телефона заряджати. Моя робота пов’язана з комунікацією з людьми, а тебе закривають просто як собаку в чотири стіни й ти в одинарній камері знаходишся. Ну максимум, щоб не зійти з розуму, з других камер передають книги читати.
Про сам обмін мені сказали за три дні, після чого ти не можеш ні спати, ні лежати, ні ходити. Хто не знав цю всю історію, писали в коментах: “Якось не дуже побитий, не дуже засмучений, посміхається”. Просто в мене був дуже піднесений емоційний стан.
Тут вже доліковувалися?
Так. Я приїхав сюди, долікував все. Були проблеми зі спиною, внутрішніми органами. До того ж тут була лінія фронту, треба було повертатись до роботи, тому що багато чого змінилось і було в досить складному стані. Я поїхав до дітей на пару днів, побачитися з рідними й повернувся на роботу.
Рідним не давали повідомити про ситуацію?
Вони знали, що я живий. За весь період мені вдвічі дозволили зателефонувати дружині у присутності одного з офіцерів рф, який десь родом, напевно, з Кубані й він розумів українську. І один раз мені дозволили скинути голосове повідомлення для дружини, але вони зробили це так: вони виключили Інтернет, ти записуєш голосове повідомлення, відповідальна особа погоджує і закидують.
Ви повернулися до громади й одразу стали до керування?
Так. На той момент був дуже обмежений фінансовий ресурс, депутати були частково тут, частково — виїхали. Тому що частина депутатів потрапила в ту зону, яка була окупована, вони звідти виїжджали, і слава Богу. Частина депутатів втратила свої будинки, їм неможливо було тут проживати. Ми провели сесію, всі з’їхались.
Який склад ради?
У нас 26 депутатів — це загальний склад ради, але є частина депутатів, які склали повноважень — це в основному партія ОПЗЖ. Є депутат, який загинув, інший помер від серцевого нападу, є староста, який загинув. Треба було підтягувати нового. Є староста, яка склала повноваження — назначали нову. Скажімо так, депутатський корпус в мене один із найкращих у Миколаївській області, тому що вони витягнули на собі найскладніший час війни.
Куди ви зверталися з приводу воєнних злочинів рф?
Моя дружина, коли я пропав, заявила в Національну поліцію, стосовно факту викрадення людини невідомими особами. Там було відкрите провадження. Після обміну мене викликали як постраждалу особу. Мене запитали, чи ходив я до психолога. Кажу: “Якщо я то все зараз психологу розкажу, то йому треба буде йти до психолога. Де ми стільки психологів наберемо?». В Національній поліції все зафіксовано і в Службі безпеки України також є окреме розслідування. В інші структури я не звертався.
Як ви думаєте, чому військові рф чинили такі злочини, хто і за що має нести відповідальність?
24 лютого 22-го року в мене було внутрішнє велике питання, що повинно бути в головах у тих людей, які приїхали за тисячі кілометрів сюди, щоб нас вбивати? При тому, що ми їм нічого не зробили. Після трьох місяців полону в мене є відповіді на ці питання.
Перше і найголовніше — вони стали жертвами своєї ж пропаганди. Бо їх найголовніший вчитель — телебачення. Їх навчають, що росіян повинні всі боятися, їм не кажуть про те, що треба будувати партнерські відносини, розвивати бізнес, свою територію, десь їздити, дивитися як живуть люди, інтегруватися в суспільство.
Це люди, які не знають нашої історії, культури — нічого, їм просто навіяли, що це їхня територія. Тому що історія росії придумана. Через те як подається у них інформація по телебаченню, йде накручування, у людей втрачається можливість до окремого аналітичного мислення. Щоб людина поставила питання: «Може це брехня, що вони там кажуть? Якщо це брехня, то й оце брехня, а може бути — все брехня?». Вони не можуть прийняти того, що вони не на тій стороні воюють, от в чому питання.
Друге, армія, “спецоперація” – це для них великі гроші, спосіб заробити.
Щодо політики, то їм не зрозуміло, чому українці змінюють президентів. В мене був діалог із рядовим російської армії:
– Вы тут выбрали себе какого-то наркомана, клоуна.
– Але ключове слово «выбрали», а ви це не можете.
– Нас устраивает наш главнокомандующий.
– Бо ви не уявляєте, як це може бути по-іншому. Тому що знищена вся притомна опозиція, а та яка є, то чисто для галочки.
Покарання повинен понести російський народ. Чого так? Тому що диктатор робить рівно стільки, скільки йому дозволяє народ. Він же ж не одразу стає диктатором, правильно? Тому і роблять обмеження на пост президента в нормальних країнах — два терміни. Путін не відразу закрутив гайки, поступово утворилася ситуація вибору без вибору. Народ це з’їв, тому відповідальність вся на російських людях.
Селище Луч після обстрілів
Як повинна закінчитись війна?
На мою думку, якщо росія залишиться в тих межах, в яких вона була — це означає, що війна не закінчилась. З однієї простої причини — зараз наше покоління дуже багато віддає, приносить жертву, заради перемоги. У нас з громади воює на фронті понад 500 осіб, 17 осіб знаходиться в полоні, вісім — зникли безвісти. Дуже багато людей, хто загинув і в кого лишилося багато дітей. У нас на кладовищі в Зеленому Гаї похоронені три воїни: 21 рік, 24 та 29. Вони не залишили після себе нікого, в них немає дітей, на них закінчився їхній рід і ще дуже багато людей загине, поки будуть звільняти наші території й Крим.
Важливо, щоб у росіян ніколи не виникало бажання «можем повторить». Щоб світова спільнота зробила так, що їм платити репарації було б вигідніше, ніж сидіти під санкціями. Щоб їхнім елітам, які втрачають багато грошей, навіть у страшному сні не приснилося, що можна поставити якогось нового путіна і спробувати зробити реванш. Щоб нашим дітям не передати оту війну, яка йде насправді не дев’ять років, а постійно. Ще більш важливо, щоб світова спільнота реально добила їх, як країну. Тому що те, що вони утворили у XXI столітті — взагалі безпрецедентна історія.
Що зараз з вашим водієм після полону?
Володимир Хваль досить довгий час був на Західній Україні, лікувався. Коли його обміняли, через те, що ми отримали велике переохолодження, в нього вже почався передінфарктний стан і Слава Богу, що нам надали своєчасну допомогу. Він уже був дуже слабкий, його одразу ж повезли та прокапали — врятували. Якби там воно затягнулося ще б на тиждень, то, напевно, що в полоні б помер.
Про що ви мрієте?
Як і всі нормальні люди про те, щоб мої діти росли під мирним небом. Щоб у нас країна стала реальна європейська. Щоб люди змінились.
У нас буде дуже складний післявоєнний період, по-перше, це відбудова, по-друге, ми отримаємо близько мільйона людей в яких або є каліцтва, або ПТСР, які бачили як їхніх друзів розриває на куски, які витягували десь з-під завалів загиблих. Все це психіку людини не в кращу сторону змінює.
Війна для кожного українця не пройде безслідно, на виході ми отримаємо багато людей з інвалідністю, людей пенсійного віку, і дуже маленьку частину тих людей, які реально зможуть працювати в реальному секторі економіки. З їхніх податків буде утримуватися все.
Окей, як кажуть, Європа та Америка обіцяють допомогти. Але вони будуть допомагати рівно настільки, наскільки вони будуть бачити не корумпованість в розподілі цієї допомоги. На різних етапах тут можуть бути різні моменти.
Школа в с. Шевченкове
Якщо ви запитаєте середньостатистичну людину з моєї громади, що для неї відбудова — це однозначно, все що зруйнували, тобто відбудувати людям хатки, школи, лікарні, клуби.
Але в моєму розумінні відбудова, це як Україна буде виглядати після того, як закінчиться війна, коли настане мир. Коли по факту потрібно закладати фундамент нових громад нової країни. Демографія та географія змінились, можливо, не всі населені пункти варто відновлювати. Це найголовніший момент: як повинні ці громади виглядати й за рахунок чого вони будуть надалі жити. Якщо на території громади є місце, де люди будуть працювати — все ок. Якщо такого місця нема, то або треба придумати таке місце і зробити комфортні умови для інвестицій, або ця громада просто…
Руйнування в селищі Луч
Ти можеш все відбудувати, зробити класні дороги, побудувати школи й так далі. Але пройде п’ять-сім років, школи будуть пусті й по дорогах нікому буде їздити, тому що люди не будуть жити в цій громаді. Вона не буде для них комфортна, тому що міжнародна допомога, яка є зараз — тимчасове явище. Людині треба десь працювати, заробляти гроші, а просто, що отут його хата, а він працює в Європі — це не та модель. Зараз максимально держава повинна зробити все, щоб ті люди, які виїхали, захотіли повернутися. Якщо не запропонувати їм тут щось краще, вони не повернуться і все.
Оце основна мрія, країна повинна змінитися і модель країни повинна стати реально європейською.
Іноді ми робимо непопулярні речі. Наприклад, в цьому році провели оптимізацію закладів освіти, тобто в нас шкіл стало менше, внаслідок бойових дій. Але ми одразу визначилися, які ми будемо відбудовувати та ремонтувати, а які — не будемо. І ми людям пояснили, чого так. Ми отримали велику порцію негатива, звичайно: тут війна, а вони ще й школи закривають.
Але ми розуміємо, що краще шкіл буде менше, але вони будуть більш насичені сучасними технічними засобами навчання. Тому що відбудувати школу це все ще не все. Потрібні технічні засоби навчання, мультимедійні дошки, сенсорні панелі, стемлабораторії й так далі. Якісні вчителі — це також момент.
Це складний момент трансформації, але вже зараз закладений фундамент того, як громада буде виглядати через 15-20 років.
У вас є стратегічний план?
У нас була стратегія розвитку громади до війни. Ми її взяли й викинули у сміттєвий бак. Зараз ми її переробляємо, у нас буде стратегія розвитку громади на період до 2030 року. Я думаю, що до кінця року ми її допиляємо.
Чому? Бо ми хочемо, щоб вона була не формальним документом, а ґрунтовним реальним дороговказом, по якому будемо не тільки відбудовувати, але й будувати щось нове, чого в громаді, наприклад, не було.
Частину з цього ми вже почали реалізовувати, іншу — найближчим часом. Глибше пішли всі процеси. Наприклад, ми вже відновили чотири заклади медицини, але ми їх відновили не такими, якими вони були. Ми їх зробили краще. Можливо, ще не до кінця там фасади зробили, але всередині й дах — це ми все зробили краще, ніж воно було.
Це основна політика — робити краще, ніж воно було.
Фото громади зроблене Олегом Пилипенком
Те ж саме з житловими будинками. Зараз людина хапається за будь-яку соломинку: от є в нього хатинка, десь там була ушкоджена, щось добудував, ми йому допомогли з матеріалом, шифером — і можна жити. Я це все розумію, але ми висунули ідею, щоб укрупнювати великі населені пункти, будувати там нові мікрорайони й переселяти людей із менших населених пунктів, які зруйновані, сюди, в цивілізацію.
Також отримали свою дозу негативу, бо люди кажуть: “Оце моя хата, я тут родився, хрестився, женився, тут і помру”. Я розумію цю позицію, але в багатьох випадках, коли будуть реально побудовані ці переселенські вулиці, то більшість людей переїде. Хто не захоче переїхати — ок.
Уявіть собі молода сім’я, наприклад, двоє дітей шкільного віку, живуть в селі в якому зруйнована школа. Їхніх дітей будуть возити, дітям треба буде вставати на годину раніше, ніж іншим. Людина повинна зрозуміти комфорт, доступність і все інше.
Коли людина поживе в селі, де магазин закривається не о п’ятій годині вечора, а, наприклад о 22-й, є аптека, амбулаторія, садочок, школа, клуб, якісь позашкільні заходи для дітей, філіал музичної школи, тоді вона зрозуміє, де краще. Все змінюється в цьому житті.
І треба жити краще, ніж ти жив учора — це все реально.
Для порівняння є село (ред. Тернові Поди), в якому до війни жила 61 людина, зараз там проживає три сім’ї. Воно заміноване саме по собі, там був форпост росіян, була велика пожежа, в тому числі по території населеного пункту. Приїхали мої пожежники і я їм дав чітку вказівку: гасити пожежу тільки там, де живуть люди.
Зруйноване підприємство в Шевченківській громаді
Щоб ви просто для себе уявили, міські пожежники відмовились взагалі туди їхати. Тобто гасила моя добровільна пожежна бригада. Але я, як керівник, розумію, що якщо вони підуть гасити там, де заміновано, підірвуться, що я скажу їх сім’ям? Заради чого це робити? Заради хати, яка зруйнована? Хату можна побудувати нову, все можна відбудувати, а людину, яка загинула — повернути не можна.
Тому логіка відбудови кожної окремої громади, в першу чергу, буде базуватися на уміннях, навичках, світогляді керівника цієї громади, депутатського корпусу. Якщо вони як команда спрацюють — ця громада буде жити. Якщо вони не спрацюють в силу різних причин, то повинна спрацювати районна військова адміністрація, обласна військова адміністрація. Тому що люди не винні, що в них керівник якийсь недалекоглядний. Або може взагалі він склав повноваження чи загинув.
Люди, які не хочуть змінюватися, вони сидять і чекають, коли ж їм там гуманітарну допомогу привезуть. Рано чи пізно тема з гуманітаркою вмре. Якщо людина не переорієнтувалася, то як вона буде жити? Що вона буде робити, що будуть робити їхні діти?
В нас на території громади є дуже багато підприємств, де люди можуть працювати. По вирощуванню продукції, по переробленню продукції. Ми хочемо побудувати великий овочевий ринок в Шевченкове.
Ми хочемо, щоб в нашу стратегію було включено розвиток зрошення нашим регіоном, тому що Новокаховська ГЕС і зрошення в Херсонщині, як то кажуть, приказали довго жити. І це все зроблено для того, щоб молоді люди з громади не виїжджали, а навпаки поверталися.
Ми говоримо зараз з донорами про побудову нового житла після закінчення бойових дій. Так щоб, наприклад, 50 квартир — для моїх жителів з Шевченківської громади, а 50 – для жителів з інших зруйнованих громад України.
Ми розуміємо, наприклад, той самий Бахмут, фортеця незламності, його потрібно зносити як місто і будувати по-новому. З усіма новими комунікаціями, каналізаціями. Це проєкт не на рік і не на два, з урахуванням всіх тих нерозірваних боєприпасів, які десь в цих будівлях. Особливості розмінування таких об’єктів — це на десятиліття. Його варто відбудувати для того, щоб це було як історія. Можливо, там конгломерація якась буде навколо нього. Але я точно знаю, що села, які навколо, ніхто відбудовувати не буде.
Школа в с. Зелений Гай
Багато знаєте про Кліщіївку, чи там про якісь інші села? Під час бойових дій їх просто зітруть, їх не буде. Чи варто їх відновлювати? Люди повинні перебудуватися, десь це буде через коліно зроблено, десь — нормально, по правильному. Не з усіма людьми виходить нормально комунікувати. Вони іноді не сприймають того, що ти їм кажеш. Як казав Кличко: “Не все сегодня могут смотреть завтрашний день”.
Коли ці будинки реально будуть побудовані — буде вже інша історія. Все повинно бути на рівні нормальної комунікації влади й людей, і воно може бути. Ця історія є тільки тоді, коли є взаєморозуміння і довіра. Без довіри немає нічого. Без довіри люди будуть просто розуміти, що так влада собі придумала якийсь проєкт, на якому хоче відмити гроші.
Я сподіваюся, я ще оптиміст, що все буде нормально, не так, як було і всі жертви, які є — будуть недаремні. Це моя філософія життя.
Джерело: «Комітет виборців України»
Ця інформація зібрана та зафіксована Центром публічних розслідувань разом із документаторами громадської приймальні УГСПЛ у м. Одесі в рамках ініціативи “Трибунал для путіна”.