П’ять років війни з Росією очима генерала Забродського

Забродский

“Протягом 25 років незалежності жоден вогнеметник Збройних сил України з вогнемета не стріляв… Артилерії на батарею “виділяли” шість пострілів на рік. У мене як у командира на той час 95-ої бригади було на 3600 людей 34 намети і 600 бронежилетів”, – лекція із військової історії за участі безпосереднього учасника, найблискучішого військового начальника нинішньої війни особливо цікава, бо це не лише статистика, це цікавинки, пропущені через власний досвід, це висновки, узагальнення та погляд у майбутнє людини, яка жила цієї війною і яка перемагала, принаймні, на доручених їй ділянках.

“Армія очима армії. Рейд” – так називалася відкрита лекція народного депутата та Героя України, а до цього командувача Антитерористичної операції Михайла Забродського. Укрінформ надає  фрагментарно найбільш цікаві роздуми про те, з яких руїн піднімалися українські Збройні сили.

2013-2014 РІК: “НЕНАЛЬОТНІ”, “НЕНАПЛАВАНІ”, “НЕНАСТРІЛЯНІ” І МАЙЖЕ РОЗФОРМОВАНІ ЗРОЙНІ СИЛИ

Армія Україні дісталася з радянського часу, відповідно пункти дислокації збереглися за старим зразком. Увага скеровувалася на західні кордони, трохи на Північ. Південь вважався прикритим в Криму, а Схід як противник не розглядався, бо ж там “одвічні друзі та брати”.

І це зіграло свою негативну роль, бо для створення угрупувань на східних кордонах був потрібний час.

З осені 2013 року тривало скорочення бойового складу армії, розформовувалося (на щастя, це не вдалося завершити) майже все. Органи управління оперативно-стратегічного рівня. Розформовувався 8 армійський корпус Cухопутних військ. Він єдиний вцілів, був боєготовий, але коли триває розформування, то люди погано працюють і думають лише, як здати посаду.

У нас було кілька літаків, кілька гелікоптерів та трохи особового складу.

Ніхто не планував реагувати на порушення військового простору чи здійснювати якийсь удар.

Десятиріччями ніхто в повному складі на полігони не виходив, найвищою доблестю вважалося вивести на полігон один батальон зі складу бригади, щось показати протягом двох тижнів і тихо чекати наступної посади.

Тилове забезпечення: рвані намети, обмежена кількість сухих пайків, відсутність засобів гігієни, непристосованість до польових вимог.

Слова “противник” в лексиконі військових не було. Зосереджувалися виключно на митротворчій тематиці, вживали словосполучення “стабілізаційні дії”. Навички були мінімальні. І це за повної відсутності досвіду застосування окремих зразків озброєння та військової техніки.

Протягом 25 років незалежності жоден вогнеметник збройних сил України з вогнемета не стріляв.

Людина проходила службу, рахувалася вогнеметником, теоретично знала, як вогнемет влаштований, знала його тактико-технічні характеристики, але не мала змоги стріляти. Тож коли прийшов 2014 рік, люди вчилися на ходу, хтось сам, згадуючи теорію, вчився, хтось шукав фахівця, людину, яка робила це в молодості.

Важкі ракетно-системні комплекси залпового вогню стріляли раз в десять років.

Артилерії на батарею – шість пострілів на рік.

Очолюваній мною 95-ій бригаді давали гроші на ремонт одного бронетранспортера на рік.

Один з армійських анекдотів того часу – інструкція, як правильно чайною ложкою розлити по 5 грамів пального в чотири баки.

Раніше ніхто не думав про бойову підготовку. Головне пережити осінні навчання, отримати грамоти та й по тому. Кар’єру заповідали робити в такий спосіб: головне не бути причетним до резонансних поганих випадків, суїцидів, травмування підлеглих та щось таке. А тоді сиди і чекай. “Просьок” службу, сиди і буде у тебе квартира в Києві. Головне – це дисципліна, побілені газони.

Ситуація із зв’язком була катастрофічна, але дякуючи Богу, знайшлися люди, які швидко на це зреагували. Всі чули про “улюблену” переносну радіостанцію командира будь-якої роти штурмової, механізованої, морської піхоти, це дев’ять з половиною кілограмів. На початок війни 99 відсотків підрозділів мало такий зв’язок. Це все швидко замінили моторолою, і цій моторолі, яка врятувала нас, я б поставив пам’ятник. Це було швидке та прекрасне рішення ще до початку серйозних бойових зіткнень, забезпечити війська моторолою.

“Нальотність” авіації та наплаваність моряків — мінімальні.

Яворівський навчальний центр був виключенням і то завдяки взаємодії із західними партнерами.

Пануюча ідеологія того часу: противника нема, нема на що витрачати кошти.

КВІТЕНЬ 2014-ГО: ВСЕ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ, ШКАРПЕТКИ, СМАКОЛИКИ, БРОНЕЖИЛЕТИ

2014 рік став таким собі повним аудитом армії. І часом підйому волонтерів.

Чому однією з перших потреб ми заявляли смаколики? Бо неможливо один продпайок їсти протягом 20-30 днів. Тоді стало зрозуміло, що людина, яка несе такі навантаження, має харчуватися відповідним чином. Нам надходили пиріжки, сало, навіть окороки копчені хтось слав…

В цей час медіа багато писало про бронежилети та приціли. Але шкарпетки — також стратегічна штука.

Раніше ніхто не задавався питанням скільки може солдат проходити в одних і тих самих шкарпетках? Де нема як їх прати, а якщо вдалося сушити, то через дві години можна опинитися за 20 кілометрів від своїх шкарпеток. До війни ніхто не думав, що для такого часу потрібні не лише снаряди та пальне, а туалетний папір та шкарпетки, а ввечері приємно зняти берці та одягнути тапки, а не носити чоботи, не знімаючи. Це питання відпочинку, яка напряму пов’язане із питанням бойової готовності особового складу.

Армія під час першої хвилі (хоча я називаю її мінус перша) мобілізації була представлена двома категоріями. Невеликий прошарок людей був при навичках, при розумі та свідомості. Ті, хто щось вмів, вже відійшли, молодші військові застали період деградації, коли нічого не їздило, нічого не стріляло, ніхто нічого не навчив.

Перших призовників (було й таке) привозив шкільний автобус. І військкомати, орієнтуючись на кількість, робили помилки. Наприклад, деякі, мобілізуючи людей, казали, що це лише 10-денні збори, і, відповідно, мобілізовані на восьмий день починали збиратися додому. Деякі з них і верталися попри заборону, і тільки недавно ми у першому читанні прийняли закон, за яким ми можемо знімати тих людей з балансу армії.

ОПЕРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО ТА ТАКТИКА ПОЧАТКОВОГО ПЕРІОДУ

Як мали би діяти Збройні сили, коли це лише починалося?

Всі пам’ятають, як в наш словообіг увійшло слово “блокпост”.

Це була єдина форма бойових дій для всіх зрозуміла та прийнятна на той час.

Чому діяли саме так?

Блокпост — укріплена точка, яка знаходиться на шляху сполучення, щоб не допустити неконтрольованого переміщення противника та людей, які працюють на дестабілізацію обстановки. Мета цього — не допустити, щоб ці процеси поширился вглиб України. Бо прецеденти були у Харкові, Дніпропетровську, Одесі і реальна небезпека, що збройні угрупування будуть рухатися вглиб.

Між блокпостами було організоване патрулювання, спостереження, демонстрація присутності. На той час це спрацювало. Хоча принесло певні проблеми. Тод,і м’яко кажучи, ніхто нічого не міг зрозуміти. Всі знали, що щось відбувається у Слов’янську, Краматорську. Втім, більшість інформації потрапляла з відкритих джерел і перевірити її було важко.

Втім тоді і довший час по тому було відсутнє бачення початкової та кінцевої мети операції.

Шлях перемоги – це коли не ти реагуєш на дії противника, а противник реагує на твої дії. На жаль, ніякої ініціативи не було, ми змушені були реагувати на факти переміщення, на факти захоплення адміністративних приміщень. Ініціатива була в руках противника.

Окрім виставляння блокпостів та прикривання ділянки, більше ніхто жодних ініціатив не проявляв. Ніхто в середині-кінці квітня і гадки не мав, що невдовзі стоятиме завдання оволодіти Слов’янськом чи будуть вуличні бої в Маріуполі. Спостереження, вичікування та очікування подальшого розвитку. Тим часом у всіх жила тривога, що відбувається за спинами. Бо тим часом в Харкові піднімалися прапори Харківської Народної республіки, почалися хитання в Дніпропетровську.

Тривогу підсилювали російські акції гібридного впливу. Постійно надходили смс-ки, кілька разів на добу: “Ви всі зрадники, Турчинов зрадник, вас буде судити Нюрнберзький трибунал”.

Потім були втрати, після яких ти розумієш, що ситуація не покращилася.

СИТУАЦІЯ ЗМІНИЛАСЯ З ПРИХОДОМ МАЙДАНІВЦІВ

Кінець квітня характерний тим, що на війну прийшли перші мотивовані військовослужбовці, учасники подій на Майдані. Люди, які мали безліч комунікацій, які могли вирішити питання по мобільному телефону. Вони всі хотіли воювати, вони вірили в Україну, але всі мали один недолік — нульовий рівень бойової підготовки. Але вони мали бажання вчитися, виконувати обов’язки, але, головне, вони привезли мали безцінні зв’язки, які свого часу забезпечували функціонування Майдану. Ми не вірили очам, коли після їхнього дзвінка по мобільному на Карачун приїхала бурова установка та пробила свердловину для води.

У травні почали використовувати безпілотники… Спочатку прибули ті, які перебувають на озброєнні США. Зразок допомоги, яка прийшла до нас всупереч всім кордонам. Її було небагато, але військо сприйняло це як сигнал, ми у цьому світі не самі. Нас навіть жартома називали “передова траншея Європи”.

Почали вирішуватися проблеми з бронежилетами. Тоді військові мірялися, у кого “бронік” кращий.

Поступово активізовувалася війна. Слов’янськ — перший приклад обміну артилерійськими ударами. Перші льотні втрати, вертоліт, АН24. Перший приклад застосування противником переносних зенітно-ракетних комплексів. Це вперше з часів Другої Світової війни українські військові бачили, як зенітні ракети влучають в транспортний літак, як він горить, падає, з нього вистрибує екіпаж, не весь, бо командир не встиг, загинув разом з літаком. Бачити це не в хроніці, а самому, – важко.

Коли ми зайшли в Слов’янськ, вибивши звідти незаконні формування, три доби на вулицю ніхто не виходив. Не працював міський транспорт. І коли патруль виловив місцевого жителя та запитав, де всі, то він сказав: всі бояться, нас попередили, що будуть зорганізовані пункти, і всіх вивозитимуть в концтабори.

ЛУГАНСЬКИЙ ТА ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТИ

Навесні – влітку тривало розширення фронту, українські військові проводили прекрасні спецоперації та демонстрували чудеса бойового духу та майстерність.

Не знаю, чи чув хтось про оточення в Луганському аеропорту. Журналісти туди не їздили. Цей аеропорт із злітною смугою міг бути потужною базою не лише для РФ, а  й для “ЛДНР”, які б могли “знайти в шахтах” закинуті літаки, але наші були відрізані від основних сил і утримували його два місяці. Настрій особового складу, рівень мотивованості вражає. Це були жахливі втрати, коли поранених та загиблих не було куди діти. Але вони відбивалися, аеропорт був залишений 1 вересня, і лише 3 вересня туди зважилися зайти підрозділи противника.

Блискучою була операція із захоплення Донецького аеропорту, де провели висадку комбінованого десанту на вертольотах третій та восьмий полки спецпризначення, був короткий бій, взяття під контроль обох терміналів. До листопада забули. Бо потім починалася окрема історія утримання ДАПа.

Восени 2014 року з’явилася нова форма. У чому були одягнена армія влітку, краще не згадувати. Це був весь модельний ряд військового секонд-хенду світу, починаючи від Збройних сил США і закінчуючи невідомими країнами. Але восени вже почали надходити перші зразки вітчизняного виробництва. Не обійшлося без скандалів, мовляв, форма не така, погана, але для військових людей важливо, що вона була наша. Не куплена десь по бідності, а вона спеціально шита для Збройних сил України.

До листопада 2014 року ніхто не знав, хто поїде додому. Перша ротація відбувалася в грудні. Люди тимчасово повернулися до рідного життя.

Початок зими 2015 року – це новий етап.

Нам почала надходити снайперська зброя. Відбулося створення так званих корпусів “ЛДНР”, які були створені за російським зразком. Як тільки з’явилася лінія зіткнення, то з’явилася масштабна робота ДРГ.

Донецький аеропорт не втратив свого значення на 2015 рік. Всупереч чуткам та спробам непрофесіоналів оцінити дії професіоналів. Аеропорт залишався авіаційним вузлом. Сила військової авіації зростає за наявності однієї злітної смуги, необхідні адмінспоруди нарощуються дуже швидко. Але як авіаційний вузол ДАП значення не втратив. Враховуючи наявність житлових кварталів, значення зростало. А на півдні від аеропорту знаходиться Авдіївка з його коксохімічним комбінатом, який постачає сировину для Маріуполя. Зупинення коксохіму тягне те, що через добу зупиняється завод Ілліча, а це 20 тисяч працівників. Перед відходом зірвали злітні смуги. Тому історія ДАПу і те, як потім зривали та виводили з ладу злітні смуги — героїчна сторінка війни.

Активних дій після Дебальцевого не було. Це був другий етап війни, те, що ми називаємо статичним або позиційним етапом. Снайперське мистецтво не піднімалося так з часів Другої Світової війни. Починаючи від зразків снайперської зброї, приладів нічного бачення, і закінчуючи підготовкою особового складу – у всьому був прорив. Серйозно заговорили про відтворення снайперської школи, підрозділи були створені і вони успішно функціонують, нарощують кількість та якість підготовки.

Боєць АТО посипає тирсою сходи на вході до бліндажа, Донецька область, 9 січня 2016 року. Фото: Олена Худякова/Укрінформ

Але не вартує забувати про ціну всього. Наприклад, окопний побут. На фронті є два періоди життя: літній та зимовий. У когось на лінії зіткнення будівля, у декого до цієї пори бліндаж зразка літа 2014 року. У ньому вже змінилося 20-30 хазяїв, хтось щось змінював, нарощував затишок, але здоров’я солдату це не додає.

МИ ЗМІНЮЄМО ФІЛОСОФІЮ АРМІЇ

Весна 2014-ого залишилася в минулому. Але вона показала комплексну неготовність до війни. Неготовність не лише у техніці, у всьому. Розгублених, неспроможних, паталогічних боягузів і просто морально неготових достатньо серед всіх категорій. Це може бути мобілізований солдат, лейтенант, полковник або генерал.

Багато що зроблено. Окремі, навчені та озброєні, вбрані та нагодовані. Реформа харчування армії призупинена, але у будь-якому разі ніхто вже не возить консервацію на фронт, все є. Відбулася реформа військової медицини.

Але питання підготовки та розвитку армії все ще на порядку денному.

Ми намагаємося одягнути американські джинси на наш широкий український зад. Беремо наче впроваджуємо стандарти, але як тільки справа підходить до законодавчих змін, то починається: вибачте, у нас національна традиція, вибачте, у нас менталітет, вибачте у нас політична обстановка чи економічна обстановка. Мені хочеться відповісти цим людям: це ви мені вибачте. Або ми там, або відмовляємося від вектору. Бо ці коктейлі напівзахідні — пострадянські – радянські, та й відверто російські військових стандартів не дуже нам допоможуть.

Але за роки війни нам вдалося підійти до дуже важливого питання. Ми підійшли до докорінної зміни філософії військової справи. Яку б форму ми не одягали, нам важко витиснути з себе радянську спадщину: бережіть техніку, солдат “бабы нарожают”. А цим було в армії просякнуто все.

Ви запитуєте мене про Іловайськ. Мене там не було. На щастя, або на біду, тож я не маю права давати публічні оцінки.

Щодо майбутнього нашої армії. Передбачаю обвинувачення в проамериканізмі, але кращою моделлю є американська. Велика контрактна армія та потужний резерв. Не спрацює у нас загальна мілітаризація із тотальною мобілізацією. Не той менталітет. Та й чи потрібно?

Коли ми говорили про події 2014-2015 років, то я казав, що тоді операції не мали чіткого плану. Впевнений, що зараз армія має план.

***

Післямова

В анонсі лекції йшлося, що вона присвячена Мінським угодам. І хоча в лекції вони майже на згадувалися, це багато що пояснює. Кожен їхній пункт писався, довго обговорювався  та приймався в умовах, коли армія лише по крупинках збирала саму себе. Можна угоди називати капітулянськими чи апріорі поганими, але нам був потрібний час, щоб зберегти якомога більше людей, готових померти за Україну.

За матеріалами лекції Лана Самохвалова; Укрінформ

You may also like...