Чотири місяці на ланцюгу та 10 років у колонії. Як Росія викрадає, катує та судить українських цивільних осіб
Тисячі українських цивільних осіб залишаються в російських в’язницях та місцях утримання. Про долю багатьох із них роками немає жодних відомостей. За чотири роки кількість відомих кримінальних справ проти українських цивільних осіб, за даними Центру прав людини ZMINA, зросла більш ніж уп’ятеро. Серед засуджених — Олена Нішанова та Олена Косенко — дві багатодітні матері з окупованої Голої Пристані. Після затримання їх довго приховували від рідних, били, погрожували близьким, а потім звинуватили у «шпигунстві» та засудили до 10 років колонії.
Журналісти видання «Вот Так» поспілкувались з родинами та знайомими жінок, а також із правозахисниками й з’ясував, як Росія переслідує цивільних на окупованих територіях, чому кримінальні справи можуть з’являтися через роки після затримання та що заважає повернути цих людей додому.
Життя під окупацією: репресії та страх у Голій Пристані
Усього за 15 кілометрів від українського Херсона, на лівому березі Дніпра, розташована Гола Пристань. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну тут проживало близько 15 тисяч осіб. Наприкінці лютого 2022 року місто окупувала російська армія, а після підриву Каховської ГЕС у червні 2023 року його затопило.
За розповідями місцевих жителів, люди тут живуть без газу та електрики, сплять під звуки артилерії та мінометів. Зв’язок працює з перебоями, роботи майже немає. Люди рубають дрова, лагодять генератори, встановлюють сонячні батареї та продають речі — роблять усе, щоб хоч якось вижити в умовах окупації. Скільки мешканців зараз залишається в місті, достеменно невідомо.
Для родини Нішанових останні два роки — це ще й очікування. Стільки років Олена Нішанова перебуває в руках російських силовиків.
До затримання 48-річна Олена займалася домашнім господарством та дітьми. У неї троє синів, наймолодшому — 13 років. У Голій Пристані її знали завдяки домашній випічці: жінка пекла торти на замовлення.
«Вона постійно чогось навчалася, особливо кондитерської справи», — розповідає знайомий Олени. Ігнат майже відразу погоджується поговорити, але зізнається, що йому «трохи ніяково»: «Скажу вам так: за цю розмову мене вже можуть посадити».
Викрадення цивільних осіб: як розпочалося переслідування родини Нішанових
Сім’я Нішанових зустріла війну вдома. Їх розбудили ракети, що пролітали над містом. Олена разом із чоловіком та двома молодшими синами вирішила не виїжджати: рідні залишалися в місті, а шлях через російські блокпости здавався надто небезпечним.
«Люди розповідали про фільтрацію, підвали та випадки, коли тих, хто намагався виїхати, затримували», — згадує Ігнат.
Але це не вберегло сім’ю від переслідувань. Першим з цим зіткнувся Євген, чоловік Олени.
«Влітку 2022 року він їхав додому на велосипеді. Російським військовим щось у ньому не сподобалося. Його затримали й відправили до підвалу», — розповідає знайомий Нішанових.
Чотири дні Олена намагалася з’ясувати, куди зник її чоловік, але їй нічого не казали. Потім його відпустили.
«Чого вони намагалися від нього домогтися? Цього ми так і не зрозуміли. Вони просто знущалися: її чоловікові практично розбили нирки», — пояснює Ігнат.
Імітація зникнення: як силовики півтора року приховували викрадену
Після підриву Каховської ГЕС будинок Нішанових затопило. Сім’я на деякий час поїхала до рідних, а потім повернулася до Голої Пристані й оселилася в орендованій квартирі.
Щоб пересуватися по окупованій території та вирішувати побутові питання, родині довелося отримати російські паспорти.
«Український паспорт на блокпостах міг стати причиною проблем», — пояснює їхній родич.
Через кілька днів після отримання документів, 22 червня 2024 року, до Нішанових завітали.,,
«Вранці до квартири приїхало семеро людей. [Олені] дали можливість зібратися та сходити до туалету. Забрали документи, телефони, SIM-картки та роутер. Потім наділи мішок на голову й відвезли в невідомому напрямку», — розповідає Ігнат.
Чотири місяці родина не знала, де Олена. Потім у поліції родичам повідомили, що вона нібито відмовилася від родини й поїхала будувати нове життя в іншому місті. Запевняли, що є фото та відео, але рідним їх так і не показали.
«Сказали, що їх відправили вище, тому не покажуть. Але родичі розуміли, що [відмова від сім’ї] — це брехня», — запевняє Ігнат.
Протягом наступних півтора року рідні так і не дізналися, де саме перебуває Олена і чи жива вона.
Обшуки, доноси та шантаж: історія зникнення Олени Косенко
Схожу ситуацію через два з половиною місяці пережила інша багатодітна сім’я з Голої Пристані. Близько шостої ранку 6 вересня 2024 року 15-річний Владлен Косенко прокинувся від сильного стуку у хвіртку. З вікна він побачив озброєних людей у балаклавах.
«Я одразу пішов до кімнати батьків і сказав: „До нас прийшли!“», — згадує Владлен.
Чоловіки з автоматами увійшли до будинку. Вони були в цивільному одязі, під яким Владлен помітив бронежилети. Перевірили документи та оглянули кімнати. Олену Косенко попросили вийти на ганок і почали про щось розпитувати. Потім родині повідомили, що вона поїде з ними «для розмови». Пообіцяли, що до вечора вона повернеться.
Коли чоловік Олени, Владислав, попросив чоловіків представитися та показати документи, один із них, за словами Владлена, вказав на зброю: «Тобі це не документи?» Хлопчику та його батькові заборонили виходити з дому, щоб вони не бачили, на чому відвозять жінку. Того вечора Олена так і не повернулася.
Владислав спробував дізнатися у російських військових, які мешкали неподалік, куди відвезли його дружину. Через кілька днів йому повідомили, що її підозрюють у співпраці з СБУ. Потім сказали, що сталася помилка і Олену незабаром мають відпустити. Втім, цього так і не сталося.
Значно пізніше в одному з листів Косенко розповіла рідним про можливу причину свого затримання. За її словами, російські силовики прийшли до неї, отримавши «донос» від іншої місцевої мешканки. Її затримали за 10 днів до Косенко і відпустили в день затримання Олени.
Після зникнення матері Владлен не виходив із дому, поки батько намагався її знайти. Тоді він уперше з початку війни, як сам каже, «виплакався».
Коли спроби з’ясувати щось через військових не дали результату, родина звернулася до поліції, прокуратури та Слідчого комітету РФ. Там родичам показали фотографію Олени. У руках вона тримала аркуш, на якому було написано, що вона відмовляється від родини, збирається почати нове життя і просить не шукати її.
«Ми зрозуміли, що це повна нісенітниця», — каже Владлен. За його словами, у родині завжди панували теплі й дружні стосунки.
Пізніше родичі дізналися, що силовики намагалися чинити тиск і на одну з дочок Косенка, яка мешкала в Одесі. Дівчині зателефонували через відеозв’язок і показали матір у підвалі — вона сиділа на стільці, прикута наручниками до труби.
«Їй сказали: або ти співпрацюєш з нами, або мама потрапить до в’язниці», — розповідає Владлен. За його словами, від сестри вимагали фотографувати та передавати певну інформацію. Робити цього, за його словами, вона не стала.
Погрози родині та чотири місяці за ґратами. Що відбувалося з жінками після затримання
Про те, що відбувалося з Косенко після затримання, «Вот Так» розповіла знайома родини Валерія, яка мала можливість листуватися з Оленою. За її словами, перший допит Олени тривав близько 10 годин у підвалі. Її перевіряли на детекторі брехні та вимагали зізнатися в тому, що вона знайома з певним військовим на ім’я Дем. Він був учасником чату допомоги постраждалим після руйнування Каховської ГЕС, де також були Нішанова та Косенко.
«Їй сказали: якщо вона цього не визнає, вони привезуть до підвалу її чоловіка та сина і будуть ґвалтувати їх у всі отвори», — розповідає Валерія. Після погроз, за її словами, Косенко підписала все, чого від неї вимагали.
Наступні два місяці Олена провела прикутою ланцюгом до ліжка в якомусь приватному будинку в Генічеську, що розташований за 200 кілометрів від Голої Пристані. Там були й інші ув’язнені. Ув’язнених виводили до туалету двічі на добу, годували раз на день. Іноді їжі не було по три дні.
Знайома родини каже, що Косенко не дали помитися протягом двох місяців. Через це у жінки з’явилася пітниця: шкіра в паху та на внутрішній стороні стегон вкрилася гнійниками.
Після Генічеська Олені пообіцяли відвезти додому, але відправили «до Скадовська, де вона провела ще два місяці на ланцюгу».
Там само, тільки в іншій кімнаті, за словами співрозмовниці «Вот Так», перебувала й Нішанова. Жінок іноді приводили одна до одної, і вони могли розмовляти. У Скадовську Косенко вперше після затримання змогла помитися.
Тортури, побиття та приниження: що відбувається з українцями у СІЗО Чонгара
У 2025 році родичі дізналися, що жінок утримують у так званому СІЗО №1 в окупованому Чонгарі. Вони знали одна одну й раніше: Косенко, коли мешкала в Голій Пристані, часто замовляла у своєї тезки торти на свята.
Як розповіла «Вот Так» подруга родини Косенко, ув’язнених неофіційно перевели до Чонгара 9 січня 2025 року. Порівняно з попередніми місцями утримання умови спочатку здавалися кращими.
«У них нарешті з’явилася чиста постільна білизна, ліжка та можливість митися. Їх годували й більше не тримали на ланцюгу. Але медичної допомоги їм не надавали», — зазначає Валерія.
За її словами, ув’язненим забороняли розмовляти один з одним. Після того, як їх застали за розмовами у туалеті, почалися побиття:
«Вперше це сталося 13 серпня 2025 року. Чоловіків били співробітники спецназу. Уся кімната була в крові. 10 вересня побили й чотирьох жінок. Їх змусили віджиматися й присідати, співати гімн Росії. Жінок били дві співробітниці — Ельза Олегівна та Тамара Владиславівна. Лену Косенко били по серцю, нирках і ногах. Потім жінок змусили повзти до камери. Тиждень вони не могли встати».
Медійна ініціатива з прав людини з’ясувала, що в Чонгарському СІЗО роками утримували українських цивільних осіб, зокрема викрадених без пред’явлення офіційних звинувачень. Місяцями до них не мали доступу адвокати, вони не отримували листів, у них не було зв’язку з рідними. Деякі буквально зникали: російська сторона навіть не підтверджувала, що вони перебувають у СІЗО.
Правозахисники задокументували випадки приниження та побиття ув’язнених: їх ставили на коліна, били, змушували роздягатися догола та присідати. Жінок роздягали після допитів та судових засідань. Колишня ув’язнена розповідала, що це відбувалося під прицілом камери відеоспостереження. Деяких чоловіків били так сильно, що їх доводилося заносити назад — самостійно ходити вони вже не могли.
Усе це робили, зокрема, українські тюремники-колабораціоністи, які після окупації перейшли на бік Росії.
У розмові з «Вот Так» подруга Косенко зазначила, що серед співробітників СІЗО були й люди з Голої Пристані, яких жінки знали ще до війни. Наприклад, оперативника Олексія Годіну Нішанова знала з дитинства: вона була його вихователькою в дитячому садку. Косенко теж була з ним знайома. До війни родина утримувала невелику туристичну базу з басейном, який він одного разу орендував на свято.
У листі до рідних Косенко розповідала, що в Чонгарі у неї забрали два золоті персні та ланцюжок. Прикраси, за словами її знайомої, лежали в сейфі у Години. Під час від’їзду Косенко попросила їх повернути, але він цього не зробив.
Про те, що там відбувалося, вона майже не писала. Лише одного разу зізналася: «Я боюся, що мене повернуть до Чонгара і що я побачу когось із тих співробітників. Там немає законів і правил».
Українським «шпигункам» призначили по 10 років
Після утримання на окупованій території жінок етапували до Росії та кілька разів переводили з одного СІЗО до іншого. У чому саме звинувачують українок, їхні родини дізналися не відразу.
Родичі Нішанової шукали адвокатів, однак ті не гарантували навіть того, що зможуть її знайти. Родина Косенко найняла юристів, але до суду їх не допустили до Олени. Захисник зустрівся з нею лише після винесення вироку.
Про звинувачення Косенко сама повідомила рідним у листі незадовго до суду. За словами її сина Владлена, йшлося або про державна зрада, або про шпигунство.
Щодо звинувачень проти Нішанової теж довго не було ясності. Спочатку слідчий повідомив родині, що Олені інкримінують державну зраду. Пізніше з її листа рідні дізналися, що її звинувачують у шпигунстві.
У листопаді 2025 року російський Національний антитерористичний комітет опублікував відео з двома нашими героїнями. На записі Нішанова та Косенко, обличчя яких розмиті, кажуть, що передавали через Telegram інформацію про дислокацію військових та бойову техніку. Тоді російська сторона вперше публічно повідомила, що жінок звинувачують у шпигунстві. Їхні «зізнання» з’явилися за кілька місяців до винесення вироків.
Рідні Косенко не вірять у правдивість цих звинувачень: після затоплення Голої Пристані вона практично не виходила з дому.
У лютому 2026 року Олену Косенко визнали винною у шпигунстві та засудили на 10 років у колонії загального режиму. Через місяць — такий самий термін отримала Олена Нішанова.
Обидва судові процеси відбувалися у закритому режимі в так званому Херсонському обласному суді. Що стало підставою для винесення вироків, рідні так і не дізналися.
«Справу нам ніхто не показував. Сказали: ви не маєте права про це знати. Матеріали засекретили — і все», — зітхає родич Нішанової.
Родини засуджених жінок передали їхні дані українській стороні для внесення до списків на обмін. Однак додому жодна з них поки що не повернулася.
Заручники для обміну: чому Росія масово затримує мирних жителів
Скільки українських цивільних осіб сьогодні утримує Росія, достеменно невідомо. За даними уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, близько 16 тисяч цивільних осіб вважаються зниклими безвісти за особливих обставин внаслідок російської агресії. При цьому Україна має підтверджені дані про приблизно 2 тисячі своїх мирних жителів, яких утримують у місцях позбавлення волі в Росії.
Встановити реальну кількість ув’язнених складно: окупаційна влада не оприлюднює списки затриманих, приховує місця їх утримання, не надає міжнародним організаціям доступу до них та переміщує людей між окупованими територіями та РФ, пояснює керівниця напряму документування військових злочинів Центру прав людини ZMINA Єлизавета Сокуренко.
Після початку повномасштабного вторгнення людей масово затримували на блокпостах, а потім — під час обходів будинків і квартир. Згодом підстав для переслідувань стало більше.
Приводом для звинувачення у шпигунстві може стати навіть звичайне листування чи дзвінки родичам, які перебувають на підконтрольній Україні території, зазначає голова правління громадської організації «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» Ігор Котелянець.
Правозахисники зазначають: між затриманням людини та порушенням кримінальної справи можуть минути місяці чи навіть роки. Увесь цей час людей можуть утримувати в режимі ізоляції — без оформлення затримання, зв’язку з родиною та адвокатом — у підвалах, гаражах, будівлях шкіл або ізоляторах.
«Це період, коли людина фактично випадає з будь-якого правового поля. Саме на цьому етапі особливо часто відбуваються тортури та примус до зізнання», — каже Сокуренко.
«З їхніми методами можна навіть зізнатися у вбивстві Кеннеді»
Понад 90% незаконно утримуваних цивільних осіб, про яких є відомості в Об’єднанні родичів політичних в’язнів Кремля, розповідали про тортури.
«Найпоширеніший засіб — електричний струм. Людей катують днями, тижнями. Б’ють до смерті. Часто це роблять вночі, щоб інші чули крики. Це ще й елемент психологічного насильства: людина розуміє, що зараз з нею робитимуть те саме», — пояснює керівник організації.
Знайомого сім’ї Косенко після затримання кілька днів били та катували електричним струмом. Від нього вимагали інформацію про людину, яку він навіть не знав.
«З їхніми методами можна навіть зізнатися у вбивстві Кеннеді. Якщо поставити за мету, щоб людина сказала те, що їм потрібно, вона це скаже», — міркує родич Косенка.
Після тривалого періоду незаконного утримання під вартою проти людини може бути порушено офіційну кримінальну справу. За чотири роки, за даними ZMINA, кількість відомих кримінальних справ проти українських цивільних осіб зросла приблизно зі 130 до 700.
«Це спроба деполітизувати переслідування цивільних осіб. Тобто факт довільного затримання українця за проукраїнську позицію перетворюють на звичайну кримінальну справу проти державного зрадника, злочинця, терориста. У російських наративах це вже не цивільна особа, це людина з клеймом терориста, екстреміста або шпигуна», — пояснює Сокуренко.
За словами правозахисниці, такі справи мають і інші цілі: виправдати окупацію та залякати тих, хто залишається жити на території, контрольованій російськими військами.
«Щоб вони бачили, що будь-яка проукраїнська позиція та зв’язки можуть бути покарані. Це поширення страху, завдяки якому, зокрема, здійснюється контроль над окупованими територіями», — каже Сокуренко.
Повернути незаконно утримуваних цивільних осіб складно. Для військовополонених існують механізми обміну, а для цивільних — ні: згідно з міжнародним гуманітарним правом їх мають звільняти без будь-яких умов.
Вирок суду створює додаткову перешкоду. Після нього Москва представляє таку особу вже не як незаконно утримуваного цивільного, а як засудженого за «шпигунство», «тероризм» або «державну зраду».
«Тоді Росія може стверджувати, що звільнити його можна лише шляхом помилування, а не в рамках гуманітарного обміну. Таким чином вона намагається вивести скоєні нею злочини зі сфери гуманітарного права у сферу власної «доброї волі»», — пояснює Сокуренко.
За словами правозахисниці, вирок стає для Кремля додатковим важелем тиску на Київ: «Як би грубо це не звучало, кожен конкретний випадок вони вже розглядають як предмет торгу — те, що вони могли б отримати для себе».
«Хотілося б хліба й супу»: листи, втрата близьких та очікування свободи
Після винесення вироків шляхи Олени Нішанової та Олени Косенко розійшлися. Перша відбуває покарання у колонії № 18 в Азові Ростовської області, де працює на виробництві поліетиленових мішків для цукру. Другу після касації етапували з московського СІЗО-6 у невідомому напрямку.
Зв’язок із рідними вони підтримують за допомогою листів. Про політику та новини жінки не пишуть — розповідають лише про повсякденне життя та свої переживання.
За два роки ув’язнення Косенко схудла приблизно на 50 кілограмів, а Нішанова — приблизно на 30.
З листів Нішанової рідні дізналися, що в неї утворилася грижа. Через біль їй роблять уколи. Ще до затримання в неї були проблеми зі зором, тиском і серцем. Жінка багато плаче і важко переносить розлуку з близькими.
Нещодавно у Нішанової померли двоє близьких: у березні 2026 року — свекруха, через три місяці — чоловік.
«Після того, як Олену забрали, він почав сильно пити. Можна сказати, що він спився. Намагалися його зупинити, але нічого не вийшло», — пояснює Ігнат.
У Косенко проблеми з колінами та напади невралгії. Вона часто пише про любов до рідних і дякує за допомогу. Про те, чого їй зараз бракує, Олена розповідає у віршах:
«Як виявилося, потрібно небагато. Свобода і вода. І щоб рідні були поруч. Завжди здорові. Хотілося б трохи хліба. Тарілочку супу. Але раз на тиждень — замало. Хоча б раз на два дні».
Авторка: Поліна Шандрак
Джерело: ВОТ ТАК
