У демілітаризованій зоні ні бойовиків ні сепаратистів неможливо затримувати

Возле моста в Станице Луганской сняли все украинские флаги

Журналісти видання «Тиждень» поспілкувались з головою Станично-Луганської райдержадміністрації про розведення військ на лінії фронту, ремонт мосту через Сіверський Донець і життя демілітаризованої зони.

Кілька місяців тому в Станиці Луганській відбулося розведення військ. Скільки часу перед цим не стріляли?

— Насправді стріляти по житловій зоні Станиці Луганської перестали доволі давно. Хоча свого часу прилітало. І вночі, і часом опівдні. Іноді посеред дня. Бувало, що обстріли починалися із самого ранку. Але це події 2014–2015 років. Потім у нас з’явився хороший важіль впливу — пункт пропуску. Спочатку там не було правил переходу, він діяв просто як «зелений коридор» для місцевих, а на постах там стояли військові й поліція. Якось був обстріл. Уночі. Згоріли три хати. Я доповів тодішньому голові області Геннадію Москалю: «Дозвольте закрити пункт пропуску хоча б на три доби». Він вирішив закрити на п’ять днів. Ми пункт пропуску закрили, але щоранку виходили до людей, які там збиралися, і пояснювали їм: у Станиці Луганській вночі згоріли три будинки, тож поки стріляти не перестануть, ніхто нікуди не ходитиме. Якщо Станиця сім днів житиме спокійно, пункт пропуску відновить свою роботу. Якщо ж будуть нові обстріли, ми почнемо рахувати час, тобто сім днів від момент обстрілу.

І як на це реагували люди, що хотіли перейти лінію фронту?

— Та різне було. Кричали, що ми фашисти, хунта, що над людьми знущаємося і взагалі не маємо права когось кудись не пропускати. Але, якщо раптом хто забув, у нас війна. Тож вони могли хіба що привіти своєму Плотницькому передавати. Ну уявіть собі: вони в Луганську спокійно спали, а в мене люди, які працюють у соцзахисті, у пенсійному фонді, ніч сиділи в підвалі. І вони мали зранку привести себе до ладу, прийти на роботу й обслуговувати тих, хто приїхав із Луганська. Насправді пункт пропуску нам доводилося закривати разів п’ять чи шість. А потім як бабка пошептала. По Станиці Луганській перестали стріляти.

Потім був час, скажімо так, тривожний для людей, які живуть ближче до Сіверського Дінця, поблизу лінії фронту. Бо тоді позиції наших військових були фактично в людей у городах. І очікувано, що коли окупанти стріляли по військових, то поціляли й по будинках. У певний момент із керівництвом однієї з бригад ми домовилися: щоб люди почувалися в безпеці, треба просунутися вперед. І наші тоді пройшли до Дінця по всьому фронту. Так, це було нелегко: облаштування нових позицій, треба окопуватися. Були жорстокі бої. Приблизно місяць окупанти намагалися вибити наших із нових позицій, але не вийшло. І в хати перестало прилітати, навіть якщо й були невеликі бойові зіткнення. Чому невеликі? Ну бо масштабних боїв уже не виникало, так, один раз міномет вистрілить по позиціях, не системно. Бувало, що окупанти навіть по своєму берегу попадали. Або по місцях, де позицій і не було ніколи.

Чому не відбулося розведення військ у 2016 році, як планувалося?

— у 2016-му справді було рішення про розведення. Але стали протестувати місцеві. Одна частина з них виступала принципово проти відведення військ, інша пам’ятала 2015 рік, коли військові стояли біля їхніх будинків і в будинки прилітали снаряди. Коли ж постало питання про розведення військ, люди були проти переважно з міркувань особистої безпеки. На жаль, не від сильної любові до України чи української армії, а тому, що розуміли: якщо військові відійдуть назад у житлову зону Станиці й почнуться бої, то вони знову страждатимуть. Тож розведення військ не відбулося.

Але війська розвели у 2019-му. Що змінилося?

— Цього року теж виникали питання. Але є кілька нюансів. Перший — тривалий час на нашій ділянці фронту тиша. До того ж Україна запропонувала відновити міст через Сіверський Донець. А зробити це без розведення військ у принципі було неможливо. Хоча спочатку я сприйняв такі ініціативи з великим сумнівом, тому що попередні рази всі домовленості зривав супротивник. А тут був день тиші, два. Але ж ми з людьми спілкуємося. Дізналися, що росіяни прибрали найдурнуватіших зі своїх позицій і так забезпечили режим тиші, який протримався не тиждень, не два — місяць… Тож зараз наша армія відійшла до селища. Приблизно на лінію, на якій контрольний пункт в’їзду-виїзду (КПВВ). Стали перед будинками. Це нам дало можливість вимагати від окупантів дзеркального виконання угоди. Хоча ви були в районі мосту, бачили, що вони виконали не все. У них досі лишаються нерозібрані бетонні укріплення перед мостом.

Яка ситуація з відновленням будинків у районі?

— За час війни у нас постраждало 3,5 тис. будинків, 264 з них знищені повністю. Але цифри не остаточні, бо оглянути будинок ми можемо тільки за умови, що є або власник, або представник власника. А як оглядати зруйновані помешкання, якщо там нікого немає? Наразі відновлено більше ніж 100 будинків із тих 264 і ще приблизно 1,5 тис., які постраждали внаслідок обстрілів, відновлені: десь не було вікон, десь дахів. Допомагали нам різні міжнародні фонди. Бюджетні гроші працювали лише у 2015-му, коли відновлювали будинки, які були в комунальній власності, а це багатоповерхівки. І то ті кошти витратилися на зовнішні комунікації: дахи, вікна, двері, стіни. Є квартири, де господарів не було, вони й досі з порожніми вікнами стоять. Приватні будинки відновлювали передусім незахищеним верствам населення. І за такою схемою: скажімо, у хаті площею 110 м2, яку знищила війна, раніше жила велика сім’я, тепер там лишилося двоє пенсіонерів. Інженери дивляться на фундамент і пропонують нову конфігурацію будинку, виходячи з потреб людей: 50–60 м2 будинок.

Ще цього року в нас відбулося виїзне засідання урядової комісії. Подивилися на ситуацію, і уряд розробив кілька постанов. Зокрема, щодо компенсацій за житло. Але в них потрібно вносити зміни, бо всім цілком зрозуміло, що в цьому процесі треба відфільтрувати тих, хто виїхав до Росії: їх прийняв Путін, хай собі там і живуть. Нам треба «відсікти» тих, хто виїхав на окуповані території й купив там житло за 3 копійки. Їм там добре, хай собі й живуть. Це зробили. А ще ж треба внести зміни щодо тих переселенців, які перемістилися в межах України, однак згідно з цією постановою втрачають право на компенсації.

Вони покинули свої зруйновані будинки й не лишилися жити за місцем постійної реєстрації. От, скажімо, умовний Петренко втратив будинок по вулиці Лебединського, але живе в літній кухні. Тоді він отримує компенсацію. Але якщо в умовного Петренка немає літньої кухні й він перебрався до родичів чи друзів у сусіднє село, то права на компенсацію вже не має. Так само не мають права на компенсацію вимушено переміщені особи, бо вони не живуть у знищеному житлі за місцем прописки. Плюс викликає сумнів сума компенсації. Це максимум 300 тис. грн. Не факт, що цих грошей вистачить на ремонт у новій квартирі. А ми тут говоримо про відновлення будинку. Добре, хай не дають коштів усім й одразу, але фінансування треба збільшити, проте, на мою думку, слід узяти до уваги те, що частині людей уже відновили житло коштом міжнародних організацій.

У чому нагальність ремонту мосту через Сіверський Донець?

— Рішення про відносини з тією територією ухвалює народ. Через Верховну Раду й депутатів, яким делегували повноваження. До нас у Станицю Луганську приїжджало багато народних депутатів, і я всіх запитував, чи повинні ми платити пенсії людям, які лишаються на окупованих територіях. Так, є питання, як саме це робити, за якою процедурою. Але жоден нардеп не відповів мені, що ми маємо відмовитися від них. А це означає, що вони й далі ходитимуть до нас за пенсіями через зруйнований міст. Якщо ви бачили, яким був перехід раніше, то, мабуть, звернули увагу на круті сходи через руїни мосту. Старі люди мусили спочатку лізти сходами вниз, а потім вгору. Восени ці сходи ставали мокрими й слизькими, а взимку вкривалися льодом. Тому ремонт мосту — це суто гуманітарний проект. Щоб полегшити людям перетин лінії розмежування. І без відведення військ, повторюся, це було неможливо зробити.

Нині з нашого боку за процесом стежить Спільний центр з контролю та координації (СЦКК). З боку окупантів — ви могли це бачити — стоять якісь самозванці. Теж із пов’язками СЦКК. Хоча Росія звідти вийшла ще 2017-го. І хто ці люди з того боку, що вдають із себе членів СЦКК, важко зрозуміти.

Добре. Міст ремонтують. А що робити з бойовиками й сепаратистами, які цим мостом ходять?

— Трапляються історії, коли на тому мосту ідентифікують бойовиків. Вони там свого часу навіть «бізнес» побудували: допомагали старим переміщатися через міст. Ба більше, там навіть Владислав Дейнего («міністр закордонних справ ЛНР») ходив і його не затримали. Але це демілітаризована зона. Там не може бути ні комбатантів, ні військових, ні Нацгвардії, ні поліції. Хто цих сєпарів затримуватиме? Яким чином? Це питання поки що не вирішене. Але моя думка така: спочатку треба відремонтувати міст. У процесі вимагати дотримання Мінська про лінію розмежування, яка проходить через середину Дінця. Треба вимагати, щоб ті клоуни із «СЦКК ЛНР» ішли геть.

Як ви собі це уявляєте?

— Було б логічно, якби вони відійшли, скажімо, на 10 м від фарватеру річки. І там, якщо хочуть, хай собі ставлять спостережний пост. Відповідно, за 10 м від фарватеру й наші ставлять такий пост. Але окупантів не має бути там, де вони присутні сьогодні. На середині мосту. Втім, кричати «Зрада!» поки що рано. Поясню, чому. Нині тривають планові роботи: звели обхідний міст, бетонують опори. Щодня через КПВВ ходить більше ніж 10 тис. людей. До речі, перший варіант облаштування КПВВ розраховували на 1 тис. осіб у день. Потік народу збільшився до 2–2,5 тис. Потім змінили правила отримання пенсій і через КПВВ стало по 5–7 тис. осіб проходити. Ми переформатували роботу, наче з потоком народу справлялися, але згодом людей стало більше: до 8–12 тис. осіб на день. Зараз щодня КПВВ перетинає від 13 тис. до 15 тис. осіб. Тому вирішуємо питання зі збільшенням пропускної спроможності.

Але хто за таких умов гарантуватиме безпеку проукраїнським громадянам? Чи нема ризиків, що сепаратисти прийдуть мститися?

— У наших умовах тільки одна можливість потрапити з Луганська до Станиці — пройти пункт пропуску. Тому що саме на нашій ділянці фронту склалися такі умови. Такі ландшафт і географія. Тому що в нас є річка, через яку треба перебиратися. Тому так, сєпари можуть пройтися мостом, перейти його, прогулятися майже кілометр до КПВВ, а далі потрібні документи, які підтверджують особу, і треба пройти контроль. Або розвернутися і йти назад. Я не знаю, як усе це працюватиме в інших точках розведення, але в нас усе тільки так. Ну от прогуляється якийсь сєпар демілітаризованою зоною, подивиться на хороший новий асфальт і піде назад у Луганськ.

Хто і як тоді охоронятиме людей у цій неконтрольованій зоні?

— Звісно, що безпека людей — це найважливіше. І тут питання не вирішене. Я у військових, у поліції питаю: не дай Боже, відбудеться надзвичайна подія в цій демілітаризованій зоні, як туди має потрапити слідчо-оперативна група? Як це взагалі має відбуватися? Розведення військ у нас було в липні. Відтоді відповіді на це питання в мене досі немає. Але всім же відомо: слідчо-оперативна група в будь-якій точці України озброєна. А в нас у демілітаризовану зону не можуть потрапити озброєні люді. Туди навіть прикордонники не можуть зайти. А якщо вони туди зайдуть, то окупанти можуть вважати це порушенням домовленостей.

Також є питання щодо будинків, які опинилися в сірій зоні. У нас їх 74 штуки. Військові мене запевнили, що вони провели цілий комплекс заходів для захисту цієї частини Станиці Луганської. Переконували, що навіть муха не пролетить. Але є такий журналіст Костянтин Реуцький. Він через ту зону пройшов, сходив на залізничний міст у бік Луганська, спокійно повернувся назад і видав репортаж. Я питаю військових: яким чином наші журналісти, не шпигуни навіть, пройшли спокійно там, де не має літати муха, зробили свою роботу й повернулися назад? Ми ж не у XIX столітті живемо. У нас тут цілий комплекс заходів якихось провели. Добре. Припустимо, що перший раз Костя якось проскочив, але ж на зворотному шляху його вже мали зустрічати. Перевірити, що він там робив, чи був у нього дозвіл. Врешті, там же могло бути заміновано!

Ви казали, що 2016-го місцеві обурювалися розведенням військ. А зараз, виходить, більшість жителів Станиці за?

— Минуло три роки. Немає обстрілів, люди заспокоїлися, немає аж такого суспільного запиту. Що вже казати: більшість місцевих мешканців сподіваються, що війна завершиться і настане мир. Але цей «мир» кожен розуміє як хоче. Треба визнати, що більшість людей на прифронтовій території не надто любить Україну. А чого ви хотіли? Тут дивляться російське ТБ, у нас у зоні видимості телевежа з Луганська. А українські канали тут погано ловлять антени. І цих людей п’ять років зомбують через телевізор. Як ви думаєте: вони здатні були за цей час полюбити Україну? Вони просто виживають і намагаються отримати вигоду із ситуації. Вони знають, як і куди, за якою схемою, у які фонди писати заяви або телефонувати щодо матеріальної допомоги. Тут навіть окупанти організовували роздачу допомоги від Владіміра Путіна. Для цього на тому боці мосту поставили вагон, у який треба було звернутися з документами про обстеження житлових умов. Українськими, до речі. І після того виплачували допомогу. 30 тис. рубл., здається, для тих, у кого згоріло житло.

Хтось мав рідню в Луганську, утік туди й отримує дві пенсії. Хтось поїхав туди, щоб почати отримувати пенсію раніше. Цим людям байдуже, від кого брати гроші. Байдуже, на чиїх умовах буде мир: Путіна, Зеленського, Штайнмайєра. Головне, щоб мир. І побільше гуманітарки, бо «нам зобов’язані». І пільги, бо «ми учасники війни». Щонайменше хочуть 50% знижки на оплату комуналки. Ось такі в нас тут розмови бувають.

Вас не лякає, що ці люди вимагають розведення військ по всій лінії фронту?

— Що я категорично не сприймаю, то це поради місцевих щодо розведення військ. Конкретне розташування конкретної позиції мають визначати тільки українські військові. І командир, який відповідає за свою ділянку фронту. І він же відповідає за життя місцевих. Бо в нас були на початку війни історії, коли українська армія лишала певні населені пункти. І ми знаємо наслідки. Тому якщо є навіть невелика, але загроза для людини, то держава має про це потурбуватися, вона не повинна кидати своїх.

Донбас треба розуміти, тут поважають тільки силу. Це моя думка. Але зрозумійте правильно: навіть якщо завтра наша армія зайде в Луганськ, більшість місцевих замість георгіївських стрічок начепить жовто-сині. І на балконах будуть українські прапори. Не тому, що всі раптом поголовно стали за Україну. Просто така кон’юнктура. Хоча на тій території досі з тих чи інших причин лишаються проукраїнські громадяни.

На Донбасі настрої людей міняються залежно від політичної ситуації. Тут це дуже добре відчувається. Щойно почалися розмови про розведення військ, закінчення війни, почалися бурління, мовляв, «усе буде добре, нам дадуть особливий статус, ми об’єднаємося з Луганськом». Багато хто впевнений, що Луганськ буде автономним, що його мешканці зможуть чхати на Київ. Кажуть: «А що нам загрожує? Жили ж ми без військових до війни? Навіщо вони нам потрібні? Хай розводять. Чому лише на кілометр? Хай розводяться до Харкова!». Отакі в нас тут бувають розмови. Хоча моя думка: обговорювати зі скаженими старими бабами долю моїх дітей та онуків, те, у якій державі їм жити, я не хочу.

У чому причина таких настроїв?

— Ну ці люди звикли так жити. І при цьому вважають себе нащадками козаків. Та які ж вони козаки? Козаки ніколи не були кріпаками, вони не працювали на «баріна». Вони були вільними людьми! А ці «товарищи» чекають, коли прийде добрий «барін», ухвалить рішення, яке їм сподобається, і кине шматок хліба.

Хоча насправді на цій території, як і на Західній Україні, виривали корені народу. Тут відбувалося розкозачення. Коли до РРФСР приєднали Україну, провели етнічні чистки, заборонили козацькі символи, зброю. А козак же після служби отримував карабін. Якщо цей карабін знаходили, розстрілювали. Знаходили шашку козачу — розстрілювали. Знаходили форму — розстрілювали. Козаки були самодостатні, мали власні господарства, тому їх розкуркулювали, бо ж треба було якось створювати артілі й колгоспи. А тих, хто був не згоден, відправляли до Сибіру. Тому козаки ненавиділи «дєдушку Калініна», Лєніна, Кірова та інших вождів. А на вільні від козаків території завозили людей з усієї Росії, всю цю бідну голоту. Бо для індустріалізації база тут уже була: заводи збудували іноземці на Донбасі. Лишалося знайти робочу силу.

От вам приклад. 2015-го районна рада Станиці Луганської проголосувала політичне рішення: визнала Росію країною-агресором, а «ДНР/ЛНР» терористичними організаціями. За півроку до мовного закону ми перевели всі школи на українську мову навчання. З боями, зі спробами саботажу, але рішення ухвалили, і зробили це завдяки позиції влади. Бо коли Донбас бачить слабкість влади, починаються «танці». От цього року відбулися вибори, влада заговорила про те, що мовний закон треба оцінити. І в нас люди вже балакають: «Так а що, можна переходити назад на російську?». Тому ще раз кажу: щодо розведення військ я не радився б із цими людьми.

На Луганщині, у вас у районі люди усвідомили зв’язок між так званим референдумом і війною, яка почалася після нього?

— Почнемо з того, що організатори так званого референдуму — це лише купка людей. Основна маса — це зазомбоване стадо, яке йшло на «голосування». Бо 2014-го влада дала слабину, була зайнята іншими речами й на Донбасі з’явилася сила, яка сказала йти на «референдум». І вони пішли. Насправді ці люди все усвідомлюють, усі взаємозв’язки. Але людина — це такий організм, який ніколи винним себе не робить. Неважливо, що відбувається, спочатку людина каже: «Ні, то не я». Так склалися обставини, це чиїсь підступні плани — усе, що завгодно, але «не я». Так і ці заявляють: «Ну сходили ми на цей «референдум», ну дурні. Так що, нас тепер треба стріляти?».

Як у місцевих із проросійськими настроями?

— Росію тут любити не перестали, але розуміють, що Путін негідник, тому що «обманув». Місцеві ж сподівалися, що їх заберуть так само, як Крим. Люди були зазомбовані, правда. У мене навіть часом складалося враження, що це я ненормальний, бо не можуть усі одразу з’їхати з глузду.

2014 рік. Прагматичні штуки. Хочуть вони собі створити власну «державу» в окремо взятому регіоні: вигнати олігархів, які «знущалися над областю», усе в них забрати й жити, не знаючи горя. Таке вже було, але уроки історії більшість, мабуть, прогулювала. Я кажу: «Добре, але давайте прагматично. Ми платимо пенсії і збираємо податки на ці пенсії, виплачуємо 14,5 млн грн, збираємо 2,5 млн грн. Де ще взяти 10–12 млн грн?». Мені нічого не відповідають. Один особливо талановитий запропонував, щоб усе було, як колись у козаків: щоб діти утримували своїх старих родичів. Потім подумали й вирішили, що для «молодої держави» десь гроші знайдуть. Я їм кажу: «Бюджет нашого району — 150 млн грн. Власних грошей ми збираємо 30 млн грн. Де ще брати 120 млн грн?».

І вони ще, головне, дивуються: куди спрямовується стільки грошей. А вони ж не задумувалися, що в районі треба утримувати медицину, освіту, клуби, бібліотеки, соціальний захист, ми платимо за воду, світло й газ. Відповідь, яку вони знайшли: «Ну так десь же беруть». Ага, беруть. З державного бюджету у формі дотацій і субвенцій. Бо нема в Україні самодостатніх сільських районів, а сама країна живе завдяки агломераціям, де зосереджені або бізнес, або велике виробництво. Так, наші сусіди, Ровеньки або Алчевськ, могли кричати, що вони дають у бюджет більше грошей, а отримують менше. Але в нас куди люди лізли?

Потім ці «революціонери» вирішили, що продаватимуть вугілля. Я пояснюю: доставка до нашого кордону тонни вугілля з Кузбасу вартує приблизно 300 грн. Антрацит, між іншим. Ми ж купуємо в наших шахт орієнтовно за ціною 1,5 тис грн за тону. І ще 500 грн на кожну тонну платить держава. Тобто 2 тис. грн. Мені відповідають: «Путін умний. Він амєрікосов строіт, нормальний мужик». Раз він розумний, кажу, то якого милого має купувати наше вугілля за ціною 2 тис. за тонну, коли в нього є за 300 грн? Він просто позакриває шахти, бо вони насправді нікому не потрібні. Навіть Україні. Це величезна гиря на бюджеті країни. Але Україна носиться з тими шахтами й шахтарями, навіть якщо воно збиткове. То кого ми насправді годуємо? Де? Ми дотаційна область. І я казав, що стріляти треба було в 1990-х, коли бандити від влади різали заводи на метал і нове обладнання продавали як металобрухт. А тепер уже пізно, ми в стані глибокої економічної депресії. І для «самостійності» жодного економічного підґрунтя не було. Таким чином доводилося людям пояснювати ситуацію. Когось вийшло переконати, когось ні.

Утім, Росію все одно ніхто не розлюбив. Адже зарплати там вищі, пенсії теж, є регіональні надбавки. На ціни там справді ніхто не дивиться. А ще вважають, що росіянам повезло з президентом, хоч і вважають Путіна негідником, бо він обманув. А загалом «Росії повезло», її люди люблять через телевізор. От уся Україна сміялася над Плотницьким, коли він ділив три мішки картоплі чи шукав огузки з птахофабрик, а для місцевих це «ох який керівник: зміг розібрати курку на частини й питає, куди ділися огузки!». У Києві з цього сміялися, бо то Київ, а тут це сприймалося нормально. Мені здається, найбільша наша проблема — втрата духу свободи. На жаль.

Хоча, попри все це, за період війни в нашому районі відбулося стільки змін, скільки не було від часів проголошення незалежності. Триває децентралізація, змінилися правила розподілення бюджету, з’явилися гроші для ремонт комунальних закладів: лікарень, шкіл, дитсадків. Ми змогли закупити транспорт для сільської медицини й шкіл, а наші діти за ці роки побачили майже всю Україну завдяки програмам з оздоровлення й відпочинку — від Харкова до Ужгорода. Фактично вони побували всюди. І всі ці зміни відбувалися, зокрема, під час активних бойових дій.

———————-

Юрій Золкін народився 1966 року в Узбекистані в родині військового. 1987-го закінчив Донецьке вище військово-політичне училище, 1999-го — Луганський інститут внутрішніх справ. Служив у Збройних Силах України, органах внутрішніх справ. Голова районної ради Станично-Луганського району (2014), призначений головою Станично-Луганської райдержадміністрації в березні 2015 року.

Автор: Станіслав Козлюк; ТИЖДЕНЬ

Читайте также: