Дощі ідуть… а люди все мруть

 

 1911. 24/X Состоял на призове на 2-й лесте… зачислен в ополчение 1-го разряда.

 

Тоді теж, як на початку колективізації, йшли дощі, але люди від голоду ще так нагло не помирали. Смерть щербатою косою лише замахнулася на Леб’яже і, мабуть, роздумувала – косити їй чи ні. Навчені революціями дядьки, передчуваючи зле, мовчки курили їдучу махорку. І лише сільські активісти гуляли на всю губернію.

 

 

У щоденнику Нестора Білоуса, котрий став головним речдоком, про цю подію немає ні слова. Але, безсумнівно, закривавлена бичача голова переслідувала чоловіка і коли він сидів у Печенігах в одній з найстрашніших тюрем – колишній царській пересильній в’язниці, – і в ГУЛАГу. Отож не випадково, через 20 років після арешту в проханні про реабілітацію, адресованому Верховній Раді УРСР, він згадає не лише тих, хто, не боячись гріха, неправдиво свідчив проти нього, а й цю рогату бичачу голову. Що вона нагадувала йому: безголове, на становищі рабів, селянство чи радянську владу, котра рогато шкірилася на правічних хліборобів?

 

 

Мабуть, той, хто править Всесвітом, – великий жартівник, коли свідками на страшному суді, літописцями зла, обирає таких людей, як Нестор Білоус. Не вчених мужів чи представників білої кості, потомственного дворянства, а репаних селюків, людей з «нижчою освітою», як запише у 1937 році товариш Тризна.

 

Оперуповноважений, мабуть, не раз перегортав сторінки щоденника, на який його підопічні натрапили в запічку, і не міг зрозуміти, як такі люди, як Білоус, для яких товариш Сталін робив революцію, стають ворогами народу. Для таких, як він, син селянина, лише з десятиною землі, де стояла хата, повна дітей, старався вождь. Що йому світило до революції? Як і раніше, крутив би бугаям хвости. Не встиг закінчити три класи церковно-приходської школи, як «опреділили» пасти сільську отару. Потім посильним у сільській управі, чорноробом на цукровому заводі Роттермунд і Вейсе. Таких потім першими забирали на фронт, стріляними каліками повертали додому.

 

А революція висунула його, майже безграмотного, в саме начальство: спочатку головою земельної комісії, кооперації, потім колгоспу. Кажуть, «держи язик за зубами, будеш їсти борщ з грибами». Не тримав, то й опинився в сторожах.

 

 

Звичайно, оперуповноважений знав, як беруться такі свідчення. Викликаєш до себе активіста: мовляв, якщо сяде не він, так ти… А кому хочеться до Сибіру?.. Ті ж активісти, як пише у щоденнику Білоус, приходили до претендента на розкуркулення, забирали не лише корову, прирікаючи малих дітей на голодну смерть, а й останню свитину… Бо боялися арешту. Тут не те що на Білоуса, на рідну матір свідчення даси. Як не відхрещувався Нестор, що він у партії есерів «не состояв», а знайшовся чоловік, який засвідчив – таки був. Це щоб була політична підстава для арешту. Але й без цих свідчень у щоденнику Білоуса стільки ворожих випадів, що хоч зараз став його до стінки.

 

 

А в іншому місці?

 

 

Не обійшлося й без свідчень і сільської інтелігенції. Учителі брали дуже активну участь спочатку в розкуркулені, а пізніше в репресіях. Робили кар’єру, а, може, рятували власне життя. Це – як хрещення кров’ю у злочинців, від якого не відмитися.

 

 

З трьома класами ЦПШ, він не був таким грамотним, як отой учитель. Однак природній розум Нестора Білоуса й правічний селянський інстинкт самозбереження допомагали йому побачити набагато більше, ніж вірним бійцям партії. Уже в 20-ті роки чоловік розгледів і суть колективізації, коли за 5 колосків розстрілювали голодних людей, і винуватців майбутнього голоду.

 

 

Цей щоденник, видобутий разом зі справою Нестора Білоуса з архівів спецслужб, чимось нагадує мені «Сто років самоти» Маркеса – з химерним баченням вимирання роду людського, котрий відірвався від землі. «Адже тим родам людським, які приречені на сто років самоти, не судилося з’явитися на землі двічі». Власне, чи не кожну сторінку Нестора Білоуса пронизує рефрен самотності: «Дощі ідуть… А люди все мруть…»

 

Чи здогадувався Нестор, що його селянський рід намагаються викоренити в Леб’яжому ще з початку революції? Мабуть, що ні. Йому хотілося вірити більшовикам, котрі обіцяли землю. Крізь призму землі він дивився на всі події, що відбувалися довкола. Скажімо СВУ (Спілку Визволення України), над якою проходив у 1930 році сфальсифікований процес, він називає «гидкою організацією». Мабуть, тому, що більшовики стверджували: професор Єфремов виступає за те, щоб повернути 5 мільярдів царського боргу за землю. Пізніше, коли більшовики не лише усуспільнили землю, а й задушили господаря податками, до нього приходить прозріння: «Тиснуть мужика до неможливого. Не дарма СДП й інші партії говорили: буде вам земля без викупу, будете пам’ятати, а ми не вірили…»

 

Непомірні здирництва влади, суцільні розкуркулення незгодних з її політикою, врешті-решт, вирвали хлібороба з колиски людства – Землі. Уявіть: з яким болем Нестор писав рядки, що поля заростають бур’яном, а коні табунами ходять довкола Леб’яжого, адже не в кожного селянина підніметься рука зарізати коня. А влада замахнулася на нього сокирою… Так почався голод.

 

 

 

Син Нестора Білоуса, про народження якого у 1930 році батько пише із радістю, сьогодні мешкає в Леб’яжому. Він каже, що табори не озлобили Нестора Микитовича. Коли один з тих, хто неправдиво свідчив проти нього, загубив документи про роботу в колгоспі, то постраждалий не мав зла на кривдника – підтвердив. Інакше той втратив би пенсію. Тобто у власній душі реабілітував неправдивця. А от держава колишня й теперішня не реабілітувала літописця Нестора. А він домагався реабілітації, хоча б для того, щоб мати пенсійну «копійку» на старість. Не дочекався…

 

Власне, за одне й теж – критику політики партії щодо колективізації – його судили вдруге. Він відбув заслання, а потім з’ясувалося, що дарма. Словом, його по другій репресії реабілітували, а перша «висить» над ним, навіть мертвим. Минули часи хрущовського розвінчання культу особи Сталіна, горбачовської перебудови… Свого часу до обласної прокуратури з проханням переглянути кримінальну справу Н. М. Білоуса звертався начальник управління СБУ в Харківській області генерал Микола Гібадулов, а тепер про це клопоче голова облдержадміністрації Арсен Аваков. Він впевнений, що «щоденник Н. М. Білоуса є безцінним історичним джерелом з історії українського села, особливо періоду колективізації і Голодомору 1932-1933 років. Треба було мати неабияку мужність, щоб у часи тотального стеження залишити неспростовні записи очевидця народовбивчої політики сталінського режиму, висловлювати свою незгоду з ним».

 

Однак питання залишається відкритим: невже людина і донині не реабілітована тільки через те, що є свідком жахливого Голодомору? Натомість, деякі видання сумніваються в авторстві, відверто ллють бруд: мовляв, щоденник – фальшивка.

 

Словом, знову криваво вишкіряється відрубана бичача голова…