Як мешканець Тячівського району замовив вбивство дружини і сина

Викрити злочинця в Тячівському районі на Закарпатті, котрий замовив двох людей, допомогли підставний кілер і «театральне» інсценування злочину…

П’ять тисяч доларів за два життя — за сьогоднішніми мірками не така вже й мала сума. Вбивства скоювали й за скромнішу винагороду, наприклад, пляшку горілки чи шматок шинки. І все-таки випадок у Тячівському районі не може не вражати. Адже вбивця зважився на страшний злочин не під впливом алкоголю чи короткочасного емоційного зриву, а холоднокровно розрахував усе до дрібниць. Жертвами мали стати його дружина й рідний син.

«Кілер» виглядав переконливо — на автомобілі з чеськими номерами, з пістолетом і знанням бандитськиого жаргону

Статистики, скільки сімей розбило заробітчанство, немає, однак усім відомо, що показники тут дуже невтішні. Випадок із сім’єю Палінкаш із с. Крива цілком вписується в загальну картину — чоловік поїхав на заробітки, коли синові було чотири роки, і знайшов далеко від дому іншу сім’ю. Повернувся він лише через двадцять років, щоб організувати вбивство близьких колись людей.

— У кінці лютого цього року до нас дійшла оперативна інформація, що 57-річний мешканець Тячівського району підшуковує кілера, — розповідає начальник управління карного розшуку Закарпатського обласного ГУМВС Василь Мацо. — Ми перевірили його дані й з’ясували таке. У 1984 р. мешканець с. Крива Іван П. поїхав на заробітки у Пермську область, залишивши вдома дружину й маленьку дитину, і знайшов собі там іншу жінку. Повернувся він додому лише в 2001 р., проте законна дружина його назад не прийняла. Чоловік влаштувався на роботу в лісгосп, а житло винаймав у сусідніх селах. Видно, всі ці роки думка повернути будинок не давала йому спокою, ось Іван і зважився на подвійне вбивство. Річ у тім, що подружжя офіційно все ще перебувало в шлюбі, а оскільки інших спадкоємців немає, будинок після смерті дружини й сина дістався би чоловіку. Деякий час ми ретельно стежили за підозрюваним і лише переконавшись, що ідея вбити двох людей — зовсім не дурний жарт, а реальні наміри, спланували спецоперацію. На всі організаційні заходи (санкція суду, відкриття оперативно-розшукової справи, прослуховування тощо) у нас було дуже мало часу, адже не виключався варіант, що замовник вийде на іншого, реального виконавця. Щоб цього не сталося, ми підшукали свого «кілера» — 29-річного співробітника карного розшуку. Придумали йому «легенду» (молодий чоловік нібито займається криміналом у Росії й Чехії і приїхав додому лише в короткочасну «відпустку»), а потім звели із замовником. Постаралися, щоб «кілер» виглядав переконливо — знайшли йому новий «Опель-Астра» з чеськими номерами, вручили пістолет, який він «ненавмисно» продемонстрував Іванові. На першій же зустрічі замовник однозначно висловився, що хоче вбити дружину й сина, і запропонував за це п’ять тисяч доларів. На зауваження «кілера», що це недостатня сума за два життя, він сказав: «Я розумію, але більше грошей немає. Якщо не візьмешся за роботу ти, знайду іншого вбивцю». Після нетривалого торгу «кілер» погодився за умови часткової передоплати в тисячу доларів. На наступних зустрічах «бізнес-партнери» обговорили подробиці операції — Іван намалював детальний план будинку, розповів, коли в кімнатах гасять світло, де сплять дружина й син. І висловив побажання — за можливості не вбивати їх у будинку, оскільки тоді його буде складніше продати. «У крайньому разі вбити можна ось у цій кімнаті, — показував Іван план. — Тут на підлозі лінолеум, із якого легко змити кров». Всі ці дні ми тримали будинок рідних Івана під постійним наглядом — стежили, хто заходить у гості, чи не з’являються поблизу підозрілі особи, адже варіант, що замовник паралельно шукає ще одного вбивцю, все ще не виключався. Робити це в невеликому селі, де всі добре знають одне одного, було непросто, проте ніхто нічого не помітив. Нарешті після кількох зустрічей замовник призначив «кілерові» «стрілку» й попередив: «Далі тягнути нікуди. Робота має бути зроблена сьогодні або завтра» (того дня додому із заробітків повернувся син Івана, про що він дізнався від сусідів). Після чого дав аванс і свій мобільний телефон, на який слід було сфотографувати тіла вбитих. Того ж дня ми через сільського голову викликали потенційних жертв у сільраду начебто для з’ясування деяких питань і відвезли в Тячівський райвідділ міліції. Коли жінка почула, що сьогодні вночі її з сином мають убити, знепритомніла.

Потерпілі погодилися допомогти міліції викрити вбивцю. Для цього в одному з кабінетів райвідділу влаштували інсценування злочину — оперативники розклали «домашні» меблі, поклали жінку та її сина на підлогу й розфарбували їх червоною фарбою (попередньо проконсультувавшись із художником, як підібрати найбільш правдоподібний колір). Після чого сфотографували «закривавлені трупи» на вручений «кілерові» мобільник. На випадок, якщо б Іван одразу після перегляду захотів видалити знімки, міліціонери зробили їхні копії й розмістили в різних папках телефону. Пізно вночі «кілер» зателефонував замовникові й повідомив, що діло зроблено. Близько опівночі вони зустрілися на пустирі на околиці села. Переглянувши знімки, Іван промовив: «Чиста робота» і через кілька секунд разом із «кілером» був пов’язаний міліціонерами.

«Хочеш дізнатися, як вони помирали?». «ні, головне, що їх більше немає …»

Господарство, яким намагався заволодіти Іван, в самому центрі села. Тут хороша ділянка землі — 50 соток, добротний цегляний будинок (10 на 10 метрів), літня кухня, господарські прибудови і стара, побудована в гуцульському стилі без єдиного цвяха дубова хата (такі розбірні хати користуються непоганим попитом у заможних любителів старожитностей). У докризовий час за одну тільки земельну ділянку можна було виручити 75 тисяч доларів, тепер ціни хоч і знизилися, однак господарство все ще коштує хороших грошей.

— Ми прожили з чоловіком шість років, — розповідає Марія Палінкаш, дружина Івана. — Я приїхала сюди з сусіднього села і ми разом почали будувати новий цегляний будинок на гроші моїх батьків. Добудовувала я його фактично сама. Навесні 1984 р. Іван поїхав на заробітки у Пермську область, а восени бригада повернулася без нього. «Твій чоловік знайшов іншу жінку й залишився з нею», — пояснили робітники. Восени я сама поїхала туди. Глухі місця, довго й важко добиралася. Знайшла чоловіка, просила повернутися: «Тебе син 4-річний чекає, повертайся додому». Він відмовився. Приїжджав потім у село кілька разів зі своєю громадянською дружиною, зупинявся в сестри. Свекор (він жив в одному дворі з нами, в старій дубовій хаті й помер два роки тому) сина засуджував, навіть бачити його не хотів. А в 2001 р. Іван повернувся назовсім. Просився назад, але тепер я відмовила. Він винаймав житло в іншому селі, сюди приїжджав лише зрідка, поки ще жив батько. Старий, як і раніше, не приймав сина, дозволяв залишитися максимум на ніч. Коли ми зустрічалися з чоловіком у дворі, то навіть не віталися. За всі ці роки Іван ніяк не допомагав нам, ні разу не цікавився сином. Тільки аліменти надходили з Росії — 15 радянських карбованців на місяць… Претензії на будинок чоловік особисто мені ніколи не висував, але сусідам часто говорив: «Я все одно вижену їх звідти». Про те, як він задумав це зробити, ми дізналися в останній день. Голова сільради запросив до себе, там уже чекала міліція. Відвезли до райвідділу й питають: »Є у вас вороги, які хотіли б вашої смерті?» «Ні, — відповідаю. — Хто я така, щоб мене вбивати — не банкір, не олігарх». А коли нам розповіли про плани чоловіка, я знепритомніла. Він усе ретельно спланував, навіть домовився, кому наступного дня продасть на м’ясо свиней і корову. Собаку хотів убити, щоб не вила… Як згадую це, всередині все перевертається…

— Я батька з малих років майже не пам’ятаю, — каже син Івана Василь. — Потім, правда, кілька разів бачилися, коли він приїжджав у село. Знаю, що в Росії в нього залишилася донька, їй тепер 22 роки. Все це господарство записано на мене, коли два роки тому помер дід, я сказав батькові: «Якщо нема де жити, живи в старій дубовій хаті». Дав йому ключі — батько, як не як. А він ось що задумав…

Тячівський райвідділ міліції порушив проти Івана кримінальну справу за кількома частинами ст. 115 Кримінального кодексу — умисне вбивство (із застосуванням ст. 15 — замах на злочин). Йде слідство.

— Коли ми перевіряли замовника на стадії підготовки спецоперації, з’ясували одну цікаву річ, — розповідає начальник Тячівського РВВС Іван Немеш. — Громадянська дружина Івана, з котрою вони жили в с. Березняки Пермської області, померла в 2001 р., і зразу після цього він виїхав звідти на Закарпаття. Ми направили запит нашим російським колегам із проханням перевірити обставини смерті жінки, але відповіді поки не отримали. Те, що Іван планує «прибрати» дружину й сина, вони й самі могли передбачити. Адже за останні кілька років він неодноразово влаштовував різні розбірки — погрожував ножем, отруював колодязну воду мазутом, навіть ходив до ворожки. Однак дружина з сином жодного разу не зверталися в міліцію. Видно, не припускали, що справа може зайти так далеко… Організаційні заходи для спецоперації ми підготували за чотири дні. Особливо хочу відзначити роботу таких співробітників райвідділу, як Олег Терпак, Василь Банк, Михайло Апшай, Роман Андрійцьо, Михайло Шимко, Віталій Кубинець… Усі деталі погоджували з обласним керівництвом і департаментом карного розшуку МВС. Були готові до будь-яких несподіванок із боку «підопічного», адже людина, що зважилася на вбивство рідних людей, здатна на що завгодно, наприклад, на усунення виконавця. Сам Іван, до речі, здоровий чолов’яга — під два метра зростом і все ще в силі. Тому на останню зустріч «кілер» одягнув під куртку бронежилет. Після затримання Іван довгий час усе категорично заперечував, лише коли зрозумів, що ми володіємо повною інформацією, попросив ручку, папір і все детально описав. Ніякого каяття на його обличчі не було, хоча в той час він ще не знав, що дружина з сином живі. Пізніше ми сказали йому: «Радуйся, що твої рідні залишилися живі, інакше отримав би довічне ув’язнення. А так — відсидиш років 15». «Я стільки навряд чи протягну», — буркнув він у відповідь.

Співробітника карного розшуку, що виконував роль кілера, у момент мого приїзду на роботі не виявилося, він був у лікарні з дружиною, котра зараз на шостому місяці вагітності. Однак після дзвінка керівництва «кілер» — високий, підтягнутий оперативник — приїхав, щоб дати невелике інтерв’ю. Під час майбутнього розгляду справи в суді міліціонер буде давати свідчення не у відкритому засіданні, а окремому приміщенні, його персональні дані в протоколи не внесуть. Тому сфотографувати «кілера» для газети можна було тільки зі спини.

— Із замовником ми зустрічалися п’ять разів, — розповідає оперативник. — Першого разу він дуже спокійно пояснив, чому хоче прибрати дружину й сина, а через кілька хвилин навіть показав будинок. Я кілька разів перепитував: «Ти впевнений, що хочеш їх убити — остаточно вирішив?» «Упевнений», — відповідав він. Я намагався грати свою роль переконливо — говорив на бандитському жаргоні, пояснював, що справа дуже серйозна, і якщо він задумає мене «кинути», — сам піде на корм рибам. До речі, Іван дійсно планував мене обдурити. Замість обіцяної тисячі доларів передоплати дав усього триста, а під час остаточного розрахунку сказав, що грошей поки немає, тому написав розписку, що протягом двох тижнів розрахується зі мною за виконану роботу. У такі непередбачувані слідством моменти мені доводилося імпровізувати, думаю, я впорався, — посміхається «кілер». — На останній зустрічі, показуючи фотографії «вбитих» дружини й сина, я запитав: «Хочеш дізнатися, як вони помирали?» «Ні, — відповів він. — Головне, що їх більше немає…»

Розслідування кримінальної справи проти Івана передали до слідчого управління обласного ГУМВС, сам він в очікуванні суду перебуває в СІЗО. Про те, що «кілер» насправді був підставним оперативником, замовникові досі ніхто не казав…

Ярослав Галас, UA-Reporter.com