Террор без прикрас. Итальянские «краснобригадники»

Существенно другими, чем в германской «Фракции Красной армии» (RAF), были общественно-политические предпосылки появления итальянских «Красных бригад». Которые, впрочем, имели много общего со своими «братьями по оружию»: так же боролись против «фашистского строя» и считали себя «авангардом мировой революции».

І не лише з німецькими, а й з бойовиками французької «Аксьон Директ», бельгійських «Бойових комуністичних осередків», іспанської «Групи антифашистського опору 1 жовтня» тощо.

Іншими словами, феномен Brigati Rossi (BR) – «Червоних бригад» – є глибоко італійським, пов’язаним із національним підґрунтям в його історичному, соціально-психологічному та політичному вимірах. Що ж стосується хронології, то первинне ядро угруповання склалося практично тоді ж, що і в RAF – 1969 року на базі керованого Ренато Курчо студентського гуртка університету міста Тренто. Ситуація типова для тодішньої Західної Європи – молоді люди, розчаровані в капіталістичному шляху розвитку, начиталися Маркса, Маркузе і Мао («Маркс – бог, Маркузе – його пророк, а Мао – його меч»; така приказка була популярна серед студентства кільця 1960-х), відтак прийшли до висновку, що терор є найкращим детонатором щиро очікуваної ними соціальної революції.

Утім, до таких висновків доходило чимало молоді бунтівних 1960-х. Для того, щоби настрій перетворився на практичну дію, потрібне було поєднання в межах однієї не надто великої чисельно групи талановитих теоретиків-пропагандистів, лідерів-організаторів та ретельних виконавців. Таке траплялося не надто часто, тим більше, що мала бути наявною і готовність жертвувати власними життями.

Отже, «Червоні бригади» були засновані Ренато Курчо, студентом Університету Тренто, його подругою Маргерітою Каґол (Мара Каґол) й Альберто Франческіні. Варто зауважити, що Франческіні формував свою частину «бригадників» у Реджо-Емілії із незгодних з єврокомуністичною (тобто реформаторською, а не радикально-революціонарістською) лінією керівництва Компартії Італії. Перший теракт BR відбувся 28 листопада 1970 року на заводі компанії Pirelli і був гучно названий «ударом по власності експлуататорів пролетаріату».

Впродовж наступних двох років ідейні терористи нарощували свої організаційні та оперативно-бойові можливості, займаючись саботажем, виводячи з ладу заводське обладнання, а також приміщення апарату управління та офіційних профспілок на найбільших заводах в Мілані (таких, як Sit-Siemens, Pirelli і Magnetti Marelli) та Турині (FIAT).

До сфери їхньої активності також входили Генуя, Венеція та деякі інші міста промислової й урбанізованої Півночі країни. Була розгорнута масова агітація серед робітників, але останні не поспішали йти на барикади, хоча й співчували ідеям «бригадників». І тоді, щоби поєднати слово і діло, 1972 року вони вперше викрали людину – виконроба на одному з заводів, який, утім, невдовзі був відпущений на волю. Потім були ще викрадення, переговори з владою та підприємцями, агітаційні заходи тощо.

Спочатку все здавалося дуже романтичним. Антоніо Негрі, один із ідеологів «Бригад», писав: «Усякий раз, коли я вдягаю пасамонтану (маску з прорізом для очей), я відчуваю жар пролетарської спільноти… Результат мене не хвилює: всякий акт руйнування і саботажу відлунює в мені як голос класової єдності… Я відчуваю гарячкове збудження, як перед зустріччю з коханкою». От такий собі різновид войовничого фройдомарксизму по-італійськи…

У цей період «Червоні бригади» стали отримувати безпосередню та опосередковану допомогу з боку Служби державної безпеки ЧССР – Кремль і Луб’янка воліли про всяк випадок дистанціюватися від ліваків-терористів, діючи руками своїх сателітів.

А далі – чи то логіка боротьби спрацювала, чи то «старші товариші» підказали, проте у червні 1974 року політичний рубікон був перейдений: «Червоні бригади» вбили двох членів італійської неофашистської партії Італійський соціальний рух. З цього моменту, з одного боку, фактично припинилася відкрита політична діяльність угруповання серед робітників, з іншого – розпочалася війна з державною машиною і політичними опонентами не на життя, а на смерть. Як свою, так і своїх противників.

У цей період «Червоні бригади» здійснювали викрадення відомих політиків (наприклад, судді Маріо Сосса з Генуї) і підприємців (наприклад, Валларіно Ґанча) з метою отримання викупу, що було основним джерелом фінансування угруповання. Ця «стилістика» діяльності BR, безперечно, не в останню чергу формувалася під впливом практики італійської мафії, хоча ідейні революціонери-радикали, безумовно, гаряче це заперечували б.

Й от вересні 1974 року засновники «Червоних бригад» Ренато Курчо й Альберто Франческіні внаслідок діяльності засланого до лав «бригадників» провокатора були заарештовані і засуджені на 18 років позбавлення волі. Курчо був звільнений в результаті нальоту бойової групи BR на чолі з його дружиною Марою Каґол, але невдовзі знову опинився за ґратами. В подальшому Курчо и Франческіні відійшли від своєї колишньої діяльності і були звільнені у другій половині 1980-х у відповідності із законом про втрату зв’язків із колишнім оточенням.

Після арешту засновників BR діяльність організації стала ще більш жорсткою та радикальною, а упродовж кількох років відбувалася зміна лідерів, зміна тактики і навіть зміна офіційної назви.

Тепер діяльність Червоних бригад поширилася на і Рим, і на більш південні регіони країни. Згідно з маніфестом BR, опублікованим 1975 року, метою організації став «сконцентрований удар в саме серце держави, тому що держава являє собою імперіалістичне об’єднання транснаціональних корпорацій».

З погляду нормальної логіки – нонсенс, адже транснаціональна корпорація достатньо вільна навіть від тієї держави (чи тих держав), де вона виникла, і її діяльність за певних умов може становити загрозу національній безпеці будь-якої держави.

Але «пташина мова» революційного марксизму (радше, суміші троцькізму з маоїзмом) поєднувала (і поєднує нині) непоєднуване, заміщаючи раціональні конструкти сумішшю простецьких міфологем та дзвінких ідеологем. Одне викрадення з викупом змінюється іншим, і от настає неминуче: у 1975 році італійська поліція встановила, що на фермі Касчіна Спьотта члени «Червоних бригад» утримують викраденого ними промисловця Валларіно Ґанчія. При спробі його визволити загинуло двоє поліцейських і дружина Курчо Мара Каґол.

У квітні того ж року «Червоні бригади» заявили про своє перетворення на «Воюючу комуністичну партію», яка своїми активними діями буде «вести за собою робочий клас». Ці активні дії – нові терористичні напади, передусім на карабінерів та суддів. Мета – розхитати судову систему, заздалегідь залякати присяжних, свідків та самих суддів на процесах проти затриманих лідерів організації. Але не тільки проти цих людей був спрямований терор BR (хоч вони й офіційно змінили назву, але ЗМІ, влада і населення продовжували звати їх по-старому); дійшло до того, що об’єктом нападу стало посольства США у Греції, де «бригадники» влаштували вибух.

1976 року, зазнавши перших втрат в результаті поліцейських заходів, BR евакуювали органи керівництва до Цюріха і Парижу (що не позначилося на ефективності оперативного управління діями бойовиків) і перейшли до масового терору, використовуючи мережу автономних конспіративних осередків, розподілених між п’ятьма секторами відповідальності, на які була розбита вся територія Італії. За наступний трирічний період у діяльність «Червоних бригад» були задіяні 1500 – 2000 бойовиків, хоча одномоментна чисельність BR ніколи не перевищувала 500 осіб.

За цей час було здійснено понад 8,7 тис терористичних актів – в тому числі вбивств, замахів на вбивство і викрадень великих підприємців, державних функціонерів, політиків, співробітників правоохоронних і судових органів, профспілкових діячів, представників ЗМІ. Тільки в 1977 році сталося близько 3 тис збройних сутичок, ініційованих не самими тільки BR, а й дружніми щодо них лівацькими організаціями. Загалом же за перше десятиліття існування «Червоних бригад» ними було скоєно понад 14 тисяч актів насильства.

Іншими словами, Італія у ті роки балансувала на грані національної катастрофи, порятувати від якої країну намагалися притомні і чесні представники як лівих, так і правих політичних сил. Отож цілком закономірно, що головний удар «Червоних бригад» виявився спрямованим саме проти них, шо вилилося у викрадення і вбивство одного з архітекторів «історичного компромісу» між Італійської комуністичної партією і Християнсько-демократичною партією, що дозволило б країні почати вихід із затяжної кризи і сформувати стабільну парламентську більшість та уряд.

Йдеться про одного з найбільш авторитетних і популярних політиків Італії Альдо Моро. 16 березня 1978 року лідер Християнсько-демократичної партії і колишній прем’єр Італії (він аж п’ять разів очолював уряд) виїхав з дому на засідання парламенту, де якраз і мало розглядатися та голосуватися питання про спільні дії ХДП та ІКП, яка на той час розсварилася з Москвою. По дорозі його машина була протаранена білим «Фіатом» з дипломатичними (ясна річ, підробленими) номерами.

Два терористи, які вискочили з цього авто, за 23 секунди випустили 95 куль з пістолетів-кулеметів Beretta, убивши всіх п’ятьохохоронців; Моро був силою пересаджений в іншу машину і відвезений у заздалегідь підготовлене укриття. Всього в операції брало участь до 60 бойовиків BR, в тому числі в групах прикриття, забезпечення, спостереження і радіоперехоплення. Операція була спланована та виконана надзвичайно професійно, що дозволило деяким експертам стверджувати, що у ній помітний слід спецслужб комуністичних держав. Принаймні, дружина Моро та його адвокат завжди були переконані, що за цією акцією стояв КҐБ. Бо, скажімо, було встановлено, що впродовж кількох місяців перед викраденням за політиком (який був ще й університетським професором) стежив агент КҐБ, замаскований під студента…

І справді: коли після падіння комунізму дещо відчинилися архіви спецслужб, з’ясувалося, що «Червоні бригади» мали підтримку з боку держбезпеки Чехословаччини та Організації визволення Палестини. Радянську і чехословацьку зброю і вибухівку доставляли з Близького Сходу із використанням каналів контрабандного перевезення героїну. Підготовка бойовиків здійснювалася як на базах держбезпеки ЧССР у Празі, так і в тренувальних таборах ООП у Північній Африці та Сирії. Отож до викрадення і вбивства Моро вочевидь, хоча й опосередковано, був причетним Кремль.

На той момент BR очолював Маріо Моретті, він же наказав викрасти Альдо Моро. Розпочалася епопея з висуванням ультиматумів, погроз, заяв керівництва «Бригад», які регулярно передавалися в пресу і на телебачення. Але уряд рішуче відмовився капітулювати перед терористами, і тоді «бригадники» через 56 діб, втративши надію на задоволення своїх вимог (головними серед них були визнання «Червоних бригад» повстанським рухом, поводження із затриманими терористами як з військовополоненими і проведення «мирних переговорів»), холоднокровно застрелили доведеного до відчаю Моро і залишили його тіло в багажнику автомашини.

Викрадення і вбивство знаного політика стало сильним шоком для італійського суспільства. Після нього настав перелом громадських настроїв, коли більшість італійців стала схилятися до застосування набагато більш жорстких, ніж до цього, заходів щодо ліваків, яким раніше багато хто приховано симпатизував. Наступного сильного удару по своїй репутації «бригадники» завдали наступного року, вбивши популярного профспілкового лідера Гуїдо Росса, який вів у боротьбу з пропагандою ідей лівого радикалізму; це віднадило від BR практично все робітництво. Тому 1980 року італійська поліція за сприяння населення змогла провести успішну кампанію проти «Бригад»; було затримано близько 12.000 лівих екстремістів, крім того, не менш 600 осіб, причетних до терору, втекли з Італії (з них близько 300 чоловік до Франції і близько 200 – до Північної Африки).

Поєднанням силових заходів, у яких головна роль була відведена карабінерам генерала Делла Кьєза, і розумного застосування закону про співпрацю з поліцією, завдяки якому чимало терористів здалося під гарантію амністії, активність «Бригад» була спочатку блокована, а потім в основному нейтралізована. Більшість заарештованих лідерів BR при цьому активно співпрацювали зі слідством в обмін на істотне пом’якшення вироків, або зреклася своїх поглядів. У відповідь «бригадники» почали вбивати членів сімей «зрадників»; так, коли Патріціо Печі, один з керівників «Червоних бригад» у Турині, почав співпрацювати зі слідством, за це був убитий його брат Роберто, що ще більше дискредитувало лівих радикалів.

Був заарештований та засуджений і філософ Антоніо Негрі, чиї ідеї надихали терористів «Бригад». Французькі постмодерністи Фелікс Гваттарі і Жиль Дельоз спробували було організувати кампанію на підтримку Негрі та проти італійського антитерористичного закону; до протестів долучився і Мішель Фуко, але італійська влада змогла вистояти у двобої зі знаними інтелектуалами, для яких лівих терор, схоже, був усього лише різновидом «словесної гри»…

Відтак з кінця 1970-х – початку 1980-х BR, різко зменшившись в чисельності, почали вироджуватися в кримінальну структуру, практикуючу кіднепінг з метою самофінансування. Хоча і в цей період тривали вибіркові теракти політичного характеру, в ході яких були вбиті американські генерали Джеймс Доз’єр і Лемон Хант та італійський генерал Джорджієрі. Потім криза і подальший розпад Східного блоку привели до припинення діяльності «Бригад». Впродовж майже семи років про угруповання практично нічого не було чутно.

Але от 10 січня 1994 року біля будівлі Військового коледжу НАТО в Римі прогримів вибух. На місці події поліцейські виявили намальовану крейдою п’ятикутнузірку й абревіатуру BR. Потім були вбиті два радники уряду; під час операції НАТО проти уряду Югославії в 1999 році здійнений вибух в районі авіабази Авіано; відбувся ряд підривів замінованих стільникових телефонів в Римі та інших містах тощо. І щоразу надходили дзвінки про те, що відповідальність за теракт беруть то «Нові Червоні бригади», то «Червоні бригади зі створення воюючої комуністичної партії», то «Бойові комуністичні осередки Червоних бригад».

А 3 березня 2003 року бойовики BR Маріо Галезі і Надя Дездемона Льоче влаштували справжній бій з поліцією у поїзді на станції Кастільоне Фьорентино поблизу Ареццо. У цьому бою був убитий Галезі й поліцейський, а Льоче була арештована. У наступні роки італійською поліцією в ході рейдів у Флоренції, Римі, Пізі та на Сардинії було затримано понад десяток членів «Червоних бригад». Та організація продовжує діяти, хоча й значно менш активно, ніж раніше.

Наразі італійську владу непокоїть не відновлення спроб терактів, а можливість входження залишків оперативно-бойового ядра BR в антиглобалістський рух, що може мати неочікувані наслідки для світового співтовариства.

Автор: Сергей Грабовский, «Український тиждень»