Що відбувається з вашим мозком у бою

Команда Task & Purpose спільно з військовим психологом підполковником Дейвом Гроссманном підготувала короткий матеріал про процеси, що відбуваються з нашим мозком і тілом до, під час та після бою. Відвага не означає відсутність страху; відвага – це, насамперед, здатність його контролювати або заміщати чимось іншим: гнівом, милосердям, зосередженістю, самопожертвою. Цю здатність у солдата можна розвинути, якщо він буде усвідомлювати, як працюють його мозок і тіло в умовах екстремального стресу.

У 2012 році відомий скай-дайвер Фелікс Баумгартнер (Felix Baumgartner) здійснив стратосферний стрибок з висоти 39 кілометрів, встановивши світовий рекорд висоти вільного падіння. Спонсор проекту – Red Bull – інвестував в цей захід більше 65 млн. доларів США. До роботи над проектом були залучені відомі вчені та інженери з усього світу, проте проект ледь не зазнав провалу. І причиною тому стали не технічні накладки, а панічний страх, який Баумгартнер відчув за кілька місяців до стрибка.

Навіть в менш екстремальних умовах, нами можуть опанувати і керувати негативні і деструктивні емоції. Світ спорту давно знайомий з цією проблемою, і тому ментальний тренінг є складовою частиною підготовки будь-якого професійного спортсмена. Коли Баумгартнер захотів скасувати стрибок, Red Bull долучив до вирішення проблеми відомого фахівця в психології реального бою (physiology of deadly combat) доктора Майкла Герваїса (Dr. Michael Gervais), якому швидко вдалося нейтралізувати страх 43-річного спортсмена. Стрибок Баумгартнера, під час якого було подолано звуковий бар’єр, пройшов успішно.

"Чи можна порівняти страх, який людина відчуває в поєдинку за супер-кубок, з острахом, випробовуваним їм в бою? Відповідь, виявляється, так", – говорить Гроссман. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

Баумгартнеру допомогли напрацювання в галузі військової психології, що розвинулася за десятиліття до цього. Вже починаючи з 90-х років 20 століття, американські військові приступили до вивчення психології зіткнень для пошуку інструментів, що дозволяють виробити прогнозовану і ефективну поведінку солдата в бою. Велика заслуга в успішному впровадженні цієї програми належить професору психології Військової академії Вест-Пойнт підполковнику Дейву Гроссману (Dave Grossman), який вивчав психологію і фізіологію солдата в умовах зіткнення. Результати досліджень Гроссмана детально викладені в його наукових працях і в виданих їм книгах «В бою» і «Коли вбиваєш».

«Армійське керівництво вважало це божевіллям», – розповідав Гроссман команді Task & Purpose. Вони сказали: «Тільки тому, що це працює в якихось дурних іграх, не означає, що воно буде ефективним в ситуації смертельної загрози». Ми шукали відповідь на фундаментальне питання: Чи можна порівняти страх, який людина відчуває в поєдинку за супер-кубок, з острахом, випробовуваним їм в бою? І відповіддю, яка все змінила, була – так! Все, що ми можемо використовувати в спорті, ми можемо застосувати і в реальному бою. Це одне з революційних відкриттів, що поліпшують ефективність солдата в бою».

Звичайно ж, сучасні спортсмени не вступають в смертельні двобої з часів падіння Римської імперії, але, як тут же вказує Гроссман: «Фізіологічне збудження – є фізіологічне збудження». Іншими словами, на фізіологічному рівні немає жодної різниці між підготовкою до вільного падіння з космосу або підготовкою до вибивання дверей в утримуваному бойовиками секторі де-небудь в Рамаді. В обох ситуаціях мозок і тіло переключаються в режим виживання. І в обох ситуаціях мозок навіть найбільш підготовлених людей здатний відчувати страх.

Відвага не означає відсутність страху; відвага – це, насамперед, здатність його контролювати або заміщати чимось іншим: гнівом, милосердям, зосередженістю, самопожертвою. Цю здатність у солдата можна розвинути, якщо він буде усвідомлювати, як працюють його мозок і тіло в умовах екстремального стресу. Будучи в змозі ідентифікувати ці фізіологічні процеси, усвідомлюючи їх природність, людина здатна запобігти розвитку невпевненості в собі і виникнення ступору від страху в розпал бою.

«Ми вміємо допомагати людям справлятися з наслідками пережитих подій і виліковуватися від травм, але краще робити це на випередження», говорить Гроссман. «Ми хочемо проводити вакцинацію. Але не пеніциліном. Попереджений значить озброєний. Якщо людина буде знати, що з ним станеться, це вже не зможе застати його зненацька».

Серія анімованої графіки, створеної членом Task & Purpose Matt Battaglia, допоможе зрозуміти, що відбувається з нашим мозком і тілом до, під час та після бою. Протягом декількох десятиліть Гроссман интервьюировал учасників бойових дій, працівників силових відомств для перевірки і обгрунтування висунутої ним і викладеної тут теорії. Звичайно, це лише короткий огляд. Для повного занурення в тему психології і фізіології війни рекомендуємо прочитати книги Гроссмана.

Солдати готуються відправитися на патрулювання на територію противника. "Усі інтерпретують страх різними способами", – каже Гроссман. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

Напередодні бою емоції кожного бійця знаходяться в стані збудження, що в свою чергу сприяє поліпшенню концентрації уваги і придушення почуття тривоги, такий стан, за словами Гроссмана, цілком природний:

«Кожен пояснює страх різними способами. Візьмемо музикантів. Один музикант говорить: «Я – розбитий в мотлох перед виходом на сцену. Мене нудить, і я відчуваю, що зараз почну блювати. Це справжній страх перед сценою». Але він досі добре виконує свою роботу, як музикант. Інший каже: «Чувак, я накачувався спиртним перед концертом. Кишки гурчать. Нерви – як струни». Обидва музиканти відчувають одне і те ж почуття страху, але одного він з’їдає, а другий мобілізується».

Але, все ж одне з найбільш поширених відчуттів серед солдатів перед боєм – це позив до дефекації, або, як каже Гроссман, – «позив до бойового випорожнення».

«В нижній частині живота будь-якої людської істоти знаходиться склад токсичних відходів» – говорить Гроссман. «Тіло прагне звільнитися від цих складових, тому що в разі травми живота, вони можуть сприяти зараженню рани і призвести до загибелі всього тіла. Тому, перед стресовою подією завжди спостерігається стресова діарея».

Війська знаходяться в контакті. Ворог ініціює комплексну засідку з саморобним вибуховим пристроєм. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

На момент початку події тіло реагує радикально, починаючи з системи циркуляції крові – спостерігається відтік крові від поверхні тіла. Гроссман пояснює, що таким чином біологічне тіло готується до можливих пошкоджень.

Готуючись до можливих пошкоджень, тіло відводить кров від поверхні. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

«Це спазм судин. Перед можливою втратою крові капілярами, відбувається зниження механічної активності кровообігу, в результаті чого, артерії та судини в середині тіла, можуть утримувати крові в два рази більше, ніж зазвичай. В результаті цих процесів ми можемо спостерігати блідість обличчя у бійця».

Для цього існує дві причини. Одна з них – запобігання синців, які трапляються, якщо капіляри або вени піддаються пошкодженню від удару тупим предметом. Якщо в них не буде крові – вони залишаться цілими. Але набагато важливіше те, що перенаправлення потоку крові всередину організму, допомагає, в разі периферійного поранення, вижити до закінчення бою.

«Уявіть, як 5 тисяч років тому вовк вгризається в Вашу руку», – говорить Гроссман. «Ви обрушуєте на голову звіра серію ударів каменем, захищаючи себе. Звір може покрамсати Вашу руку практично в лахміття, але якщо він не дістане до артерії, Ви не стечете кров’ю».

«Всередині кожного з нас знаходиться цей звір. Коли ми стикаємося віч-на-віч зі смертельною небезпекою це тварина говорить: «О, на їх місці міг бути і ти. Будь обережний! Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

Смерть бойового товариша – найстрашніша подія для кожного солдата. Але поки серце сумує, середній мозок – частина центральної нервової системи, що відповідає за синхронізацію інформації, яка надходить від органів чуття, з руховою активністю і контролює концентрацію нашої уваги – перемикається в режим посиленої роботи.

«Я називаю середній мозок «твариною», – говорить Гроссман. «Всередині кожного з нас знаходиться цей звір. Коли ми стикаємося віч-на-віч зі смертельною небезпекою це тварина говорить: «О, на їх місці міг бути і ти. Будь обережний!» Це фундаментальний закон виживання. Перш, ніж Ви зможете допомогти комусь врятуватися, Ви повинні подбати про себе. Тому найбільш універсальною відповіддю в такій ситуації служить щось схоже на: «Господи, дякую, що ні мене!»

Коли кров відходить від переднього мозку, у цей момент Вашими діями керує середній мозок, і Ви будете робити тільки те, на що запрограмовані в результаті тренувань. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

«Так відбувається тому, що спазм судин також стосується і головного мозку. Коли кров відливає від обличчя, вона відходить і від переднього мозку. І ви більше не можете мислити раціонально», – пояснює Гроссман. «Я називаю це «відключкою» (в оригіналі – «condition black»). У цей момент Вашими діями керує середній мозок, і Ви будете робити тільки те, чому Ви навчилися, тільки те, на що Ви запрограмовані в результаті тренувань, ні більше, ні менше».

Таким чином, якщо солдат досягає стану «відключки» і при цьому йому бракує адекватної підготовки, виникають всі передумови для його впадання в ступор. У той же час, добре тренований солдат виконає всі належні дії для усунення загрози. «Перед обличчям явної і реальної небезпеки, переважна більшість підготовлених солдатів, стрілятиме», – стверджує Гроссман.

Багато солдатів розповідають, що вони не чули звуку пострілів власної зброї під час бою. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

«Левиний рик – приголомшуюче і шокуюче явище», – говорить Гроссман. «Але сам лев не чує власного рику також, як і собака не чує власного гавкоту. Їх слух притуплений, також як і наш. Наш рик – це звук наших пострілів .

Під дією великого стресу нерв, що з’єднує внутрішнє вухо та головний мозок, блокується, що призводить до тимчасової втрати слуху або "слухового виключення". Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

Це явище отримало назву «слухова вибірковість». Воно виникає в розпал бою внаслідок блокування мозком роботи нерва, що подає сигнали з внутрішнього вуха. Згідно з дослідженнями Гроссмана, 90% учасників боїв говорять про пережитий ними досвід «слухової вибірковості». «Раптом, ти несподівано опиняєшся в засідці. Бах. Бах. Бах. Постріли гучні і все пригнічують. Ти стріляєш у відповідь, бах. Твої постріли стихають, але постріли противника ти все ще чуєш».

Зір солдата також схильний до змін в ході бою. Для опису цих змін Гроссман використовує дві різні т.зв. моделі поведінки хижака – «атакуючий лев» і «динаміка вовчої зграї».

Багато солдатів також розповідають, що відчувають тунельний зір під час спеки битви. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

Більшість солдатів відчувають синдром тунельного зору. Вони кажуть: «Атакуючий лев» – подібний ракеті з тепловою головкою наведення. Він бачить тільки одну мету, і ніколи не зіб’ється». «Це і є тунельний зір».

Іноді ж, замість концентрації на одній меті, солдат в змозі охопити все, що відбувається на полі бою в його динаміці, як вовк, що нападає разом зі своєю зграєю.

Не всі солдати відчувають тунельний зір. Деякі з них бачать весь рух на полі бою, як вовк, що нападає зі зграєю. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

«Це і є наша мета», – говорить Гроссман. «Коли я працюю з фахівцями високого рівня, наприклад, зі спецназом поліції Лос-Анджелеса, завжди звертаю увагу на те, як вони прогресують. Практично всі з них перемикаються між цими двома моделями сприйняття: концентрація для знищення однієї основної мети, і потім повернення до комплексного сприйняття того, що відбувається».

Існує ще один досить дискусійний феномен, що стосується зору в бою, на реальності якого наполягає Гроссман. Це ефект «сповільненої зйомки».

Ряд солдатів та співробітників правоохоронних органів, у яких брав інтерв’ю Гроссман, повідомили, що можуть бачити траєкторію польоту кулі. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

«Безліч бійців говорили мені, що вони можуть бачити політ кулі під час бою. Більшість пізніше змогли вказати точку попадання і це було б неможливо, якби вони не бачили траєкторію польоту кулі. Це не так як у фільмі «Матриця», це більше схоже на пейнтбол, де політ кулі можна спостерігати», – говорить Гроссман.

Розум пораненого бійця часто малює в його уяві ірраціональні картини або навіть галюцинації. Гроссман пояснює, що це не наслідок роботи психіки, а частина механізму виживання.

Ірраціональні думки часто мотивують солдатів діяти. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

«Наведу випадок жінки офіцера поліції з Флориди. Під час перестрілки вона отримала десять поранень, і в один момент вона сказала собі: «Через шість місяців я виходжу заміж і ви мені не завадите!» Після чого вона застрелила обох виродків, які стріляли в неї. На службу вона повернулася через рік. Тобто це приклад ірраціональних, але одночасно мотивувальних думок».

Усвідомлення того, що хтось намагається Вас убити, мало б досить сумні наслідки, якби наше тіло і мозок не починали працювати в особливому і незвичному режимі. Але якщо Ви до цього готові, це не застане Вас зненацька.

«Існує безліч способів адаптації людей до умов бою і до необхідності вбивати. І всі ці способи працюють», – говорить Гроссман.

Один з варіантів такої адаптації – «ейфорія вижив». Почуття ейфорії, яке людина відчуває, переживши небезпечну для життя ситуацію, наприклад, інтенсивний бій. «Це природна реакція тіла: Я – живий! Цей стан можна порівняти із задоволенням від виконаної складної задачі. Ти тільки що запобіг смертельну небезпеку, зберіг своє власне життя і життя інших людей. Це нормально – відчувати задоволення від цього ».

Ейфорія виживання – це природна реакція мозку на те, що людина пройшла через складу життєву ситуацію або уникла смерті. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

Після бою для психіки непідготовленого бійця можуть наступати наслідки, не менше згубні ніж вчасно не перев’язані рани. На них під час бою не звертаєш уваги, а після бою, коли тіло розслабляється, а кровообіг приходить в норму, вони починають кровоточити.

Після події або смерті, коли тіло розслабляється, кровопотік повертається до норми, після чого відкриті рани починають кровоточити. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

«В результаті, ти – переможець. Ти проломив голову злому вовку. Ти переміг в бою. А потім ти розслабляєшся, стікаєш кров’ю і … вмираєш. Тому, наскільки важливо вчасно накласти на рану, яка поки що не кровоточить турнікет, настільки ж важливо пам’ятати, що тіло завжди повертається в початковий стан. Рана, що не кровоточила в запалі битви, почне бризкати пізніше. Тому важливо негайно накласти джгут якщо є поранення. Людям потрібно розуміти важливість цього».

Для багатьох учасників бойових дій справжні випробування починаються лише, коли вони опиняються за тисячу кілометрів від поля бою, пояснює Гроссман: «Виникає ситуація при якій люди спочатку відчувають ейфорію, а потім їх накриває почуття провини. Вони думають: «Я його вбив і відчував себе нормально після цього». На біологічному рівні, середній мозок – «мозок тварини» – не відчуває каяття з приводу вбивства. Але потім другий мозок – «мозок людини», – який домінує, каже мені: «Я повинен відчувати провину за скоєне». І після цього починається нескінченний процес в спробах примиритися з тим, що трапилося. Але в наших силах припинити це ходіння по колу, пояснюючи, що відсутність почуття провини після бою – це природно».

Після первинного відчуття виживання ейфорія зменшується, і солдат стає винятково уразливим до почуття провини та покаяння. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

Ті, хто дивився фільми про війну, знайомі з явищем «повернення в минуле». Зазвичай це виглядає так: солдат, який нещодавно повернувся з війни, йде по вулиці, чує або бачить щось, що нагадує йому про битву, і в цей момент картинка переносить нас в минуле – на поле бою. Так виглядає придумана Голлівудом інтерпретація наявного психологічного явища, званого «спогад пережитого».

«Будучи дитиною, скільки разів Ви торкалися гарячою сковорідки? Один раз. Торкнувшись її, Ви скрикнули, і після цього встановився сильний неврологічний зв’язок. Середній мозок сказав: «Ніколи більше не торкайся цієї сковорідки» і Ви запам’ятали це на все життя. Але ймовірність загинути в бою впливає на психіку значно сильніше, ніж спогад про опік від сковорідки. І так само, як і в випадку з гарячою сковорідкою, вона запам’ятовується глибоко і міцно І якщо Ви не попереджені про існування такого зв’язку, Ви не розумієте, що з Вами відбувається: Ви чуєте гучний вибух, серце починає шалено битися, ви відчайдушно хапаєте ротом повітря … Ми попереджаємо бійців про можливість повторно відчути ті ж емоції і почуття, які вони відчували під час війни. Це може привести до посттравматичного стресового розладу, якщо не вжити відповідних заходів».

Багато учасників бойових дій намагаються не говорити про війну, або говорити про неї невизначено і зневажливо. Це природно. Мозок не любить заново переживати травматичні події. Але спроби сховати важкі спогади глибше, тільки підсилюють їх.

Розмова з другом над кількома склянками пивами, це один з найкращих способів розподілу пам’яті від болючих емоцій. Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

«Ви збожеволієте в спробах забути», – говорить Гроссман. «У кінцевому підсумку, це закінчиться психічним розладом. Необхідно примиритися з власною пам’яттю. Необхідно розділити пережиті події та емоції, які їх супроводжували. Одним із прийомів, що застосовуються в терапії, є прийом відволікання, суть якого полягає в тому, що розповідь про пережиті події супроводжується випиванням рідини. Прийом рідини – потужний біологічний процес, який активізує роботу середнього мозку, і дає відчуття безпеки. Повторення цього процесу кілька разів допоможе розірвати зв’язок між спогадами про події і їх емоційною складовою. Тобто поговорити про це за пивом зі своїми друзями дійсно чортовські правильно, але важливо знати міру, інакше результат зловживання алкоголем може бути зворотним».

Деякі солдатів сумують за полем битви після повернення в цивільне життя, і тому вони добровільно повертаються. "Немає нічого поганого у цьому", говорить Гроссман. "Нам потрібні ці люди". Task & Purpose illustration by Matt Battaglia

Відразу після початку бойових дій, багато, якщо не більшість, солдат починають глибше усвідомлювати спокій і комфорт мирного життя. Бажання повертатися до них стає нестерпним. Але так буває не завжди. Деякі солдати, особливо пережили важкі бої, починають за ними сумувати. Гроссман стверджує, що в цьому немає нічого протиприродного.

«Вони подібні до бійцівських собак, які постійно шукають бійки. Я знав хлопця, який кілька разів повертався на ротацію до В’єтнаму. Він стверджував, що це самий чудовий досвід в його житті. Багатьох хлопців змусили йти до В’єтнаму, але за рідкісним винятком, нікого не змушували йти туди повторно. Вони поверталися тому що хотіли. Це було апогеєм їх життєвого досвіду. І в цьому немає нічого поганого або неправильного. Такі люди потрібні людству, а їм потрібно пишатися собою і тим, що вони робили».