Мощунський «рок-н-рол»: розповідь розвідника-диверсанта ГУР МОУ
Напередодні річниці звільнення Київщини від російської окупаційної армії журналісти АрміяInform поговорили з воїном диверсійно-розвідувальної групи «Шамана» ГУР МО України, яка здобула бойову звитягу під час операцій у Гостомелі, Мощуні, Ірпені та Бучі.
Спецпризначенець, який зі своєю групою в авангарді Сил оборони України або в тилу ворога знищував російську техніку й особовий склад, нині продовжує реабілітацію після поранення в березні 2022 року, а також служить інструктором для новобранців бойових підрозділів ГУР МО України.
Його персональний досвід, підходи до виконання завдань та розказані історії з поля бою нині дають змогу повніше усвідомити масштаб навислої над Києвом загрози, а також секрети важкої, але переможної битви за українську столицю.
У цивільних кросівках
До широкомасштабної війни служив у воєнній розвідці України, брав участь у бойових діях на Донбасі в межах АТО/ООС, потім звільнився в запас.
До лав ГУР МО України повернувся 24 лютого 2022. Напередодні ми вже мали інформацію про можливе російське вторгнення, тому узгодили час і місце збору. Зібрались у визначеному місці в Києві, а звідти вже висувались колоною в Гостомель.
Перші бої були в цивільних кросівках, куртці, шапці. Це безпосередньо 24 лютого — Гостомельський аеропорт. Після того ми вже змістились, і це був Мощун, Буча, Ірпінь.
Зібралась моя група — люди, які колись служили й повернулися. В бої вкотилися зразу. Ніякого злагодження, ясна річ, не було. Зброю перевіряли на перекурах між боями. Було весело.
З «покемона» по Ка-52
Зайшли ворожі гелікоптери у великій кількості. Раніше таке міг спостерігати тільки в кіно, та й то у фільмах, напевно, було не настільки масовано.
Вони почали працювати НУРСами. Працювали загалом по об’єктах. На мою думку, це було трохи нелогічно. Але, звісно, це мало свій психологічний вплив. Це вплинуло на подальший перебіг і дії наших сил безпосередньо в аеропорті.
«Вертушки» зайшли з вогнем, а ми пробували працювати по них. Безпосередньо я працював з кулемета, але від Ка-52 кулі просто відлітали як насіння.
Коли прийшов наказ «Залишаємо аеропорт», я подумав: а чого ми відходимо? Тобто цього рішення особисто я не розумів.
Мені хотілось бути ближче до злітно-посадкової смуги, де росіяни робили десантування. Потім пізніше ми бачили ці відео, як вони десантувались. Мені хотілось бути конкретно там і зустрічати їх вогнем кулеметів.
Особисто моя думка, очима бійця. Тобто в мене не було повної картини для об’єктивних суджень, але морально-психологічно хотілось цього.
Мощунський «рок-н-рол»
Після боїв у Гостомелі ми змістились ближче до Києва й очікували, що, можливо, піде колона через Старогостомельський міст уже безпосередньо на Київ.
Ми зайняли оборону, окопались. Була така позиція — ми її називали «М’ячик»: ключове перехрестя з боку Гостомеля й Пущі. Там чекали противника, але через декілька діб зрозуміли, що передній край, власне, перебуває дещо далі.
Почали робити виїзди, зв’язались із передовими підрозділами — це 72-га бригада. Знайшли взаємодію й уже почали допомагати їм.
Перший виїзд до Мощуна. Там підказували піхоті, як треба зустрічати.
27 лютого через річку Ірпінь, навпроти якраз Мощуна, зайшла російська колона — більше як 30 одиниць техніки. Я не розумію, яке в них було завдання. Можливо, що вони заблукали. Пів години покаталися Мощуном і тією ж дорогою, тим же мостом повернулись назад.
Противник тоді зрозумів, що тут може бути потенційне місце створення плацдарму на іншому боці від річки для подальшого наступу. Потім це призвело до того, чим, власне, і став Мощун: чесно кажучи, зустріли їх там слабувато. Вони надалі почали проводити активні дії саме на цьому плацдармі.
Там ми вже почали їхні групи бити та знищувати. Відповідно, вся ворожа артилерія та авіація сфокусувались на тому, щоб усе ж таки зайняти Мощун, який перетворився в пекельне місце.
У Мощуні тривав «рок-н-рол» аж до моменту звільнення. Це плюс-мінус 20 березня. Я там був до 13 березня. Того дня дістав поранення під час стрілецьких боїв. Конкретно в Мощуні в нас було п’ять таких боїв. Дистанція — від 20 до 70 метрів.
Евакуювали автомобілем, усе нормально.
Дике поле
Хаос, звісно, був. По-перше, в Мощуні не було мобільного зв’язку. Це відразу ускладнило управління. У кожного підрозділу були свої радіостанції та свої частоти. Був певний колапс управління.
Зв’язок — це координація всередині груп, зі своїм штабом, із суміжними військами. Ми там якось уже намагалися впоратись із таким становищем: використовували, приміром, цивільні радіостанції.
72-га бригада? Вони билися, як могли, але я вважаю, що був упущений момент. Певною мірою ми спровокували ворога, впустивши до Мощуна в оті перші дні, 27 лютого. Якби в той момент дали їм гарненько по зубах, то оця ідея, скажімо, померла б у зародку.
Характер дій противника тоді зводився до того, що вони рухались колонами. Єдиним місцем для переходу річки був місток, котрий, скажімо, можна було б підготувати та зупинити їхню спробу одразу.
Утім, хлопці з 72-ки бились. Не кидали до останнього своїх позицій, хоча реально зазнавали значних втрат саме від арти.
Ми були в авангарді 72-ї. Робили перед їхніми позиціями спостережні пункти, певні секрети, засідки на противника.
Великою нашою перевагою була наявність БПЛА у складі груп. У нас були Mavic, був Autel — тобто ми могли бачити і вдень, і вночі.
У росіян БПЛА, ось ці «Орлани», літали реально в колосальній кількості, але вони працювали в інтересах штабів та бригад. Отримана інформація або не передавалась до їхніх передових сил, або вона передавалась не оперативно.
Я ж піднімав «пташку» в конкретних ситуаціях і розумів, де перебуває противник і яким чином я можу побудувати маршрут до нього, як я можу його вжалити.
У єдності ― сила
Багато цивільних залишалось у містах. Найпоказовіший випадок із цивільними відбувся, коли ми повертались до Гостомеля. Нашим завданням було зайняти п’ять ключових перехресть. Це Гостомель і Буча. Закріпившись там, ми б змогли контролювати ці населені пункти.
Дві точки — це конкретно в напрямку аеропорту, де сконцентрувались ворожі сили. Одна — це Ворзель. І ще дві по Бучі.
Ми висунулись на Гостомельську «стєколку» (Гостомельський завод скловиробів. — Ред.), приїхала наша перша машина. Ми діяли так, що збоку це здавалось доволі хвацько. Приїхали туди, зробивши попередньо розвідку з БПЛА, виявили, що на «стєколці» немає нікого. На маршруті до «стєколки» також порожньо. Коли ми приїхали, люди почали пильно нас роздивлятись, мовляв, ви хто — наші чи не наші?
Зрозумівши, що українці повернулись, бо на декілька днів сили, власне, вийшли звідти, люди почали зносити просто все: зі «стєколки» поїхали машинки-рогачі розвозити бетонні блоки, хтось уже з лопатами вибіг копати траншеї, хтось ніс нам їжу, а ми казали «нам не треба, залиште собі», хтось бензопилами валив дерева на трасу, хтось тягнув всілякі лавки — створювали барикади. Пів години — і позиція вже була готова.
Тоді це було дуже показово. Це підбадьорювало. В такі моменти ти розумієш, що ти тут робиш. Це трохи… Ні, це не трохи, а дуже відрізнялось від Донбасу, від нашого досвіду 2014 року.
Це було неймовірне єднання. А в єдності — сила.
Усе відбулось дуже швидко і злагоджено. Реально — пів години, і ми вже зайняли перехрестя. Підійшла велика група людей, більше як 20. І буквально через два дні відбувся той бій на «стєколці», про який ми знаємо, коли ворожа колона вирішила просто маршем пройти через цей блокпост, з бійцями на броні, без спроб, наприклад, піти вулицею правіше. Там, звісно, ми влаштували їм просто пекло.
Цю ворожу колону, якщо не помиляюсь, 3 березня ми виявили з БПЛА. Я був на позиції в Бучі й наші розвідники за допомогою дрона побачили колону, яка почала шикуватись якраз у бік заводу скловиробів.
І знову ж таки — зв’язок. Його не було між моєю позицією й позицією на «стєколці». Ми поїхали туди, попередили хлопців. А потім висунулись утрьох на кілометр ближче в бік аеропорту та облаштували там СП. Пробували викликати артилерію з 72-ки. Якраз тоді ворожа колона почала рух. Її зустріли на «стєколці».
Їхня спроба провалилась. Загалом, так само мало би відбутись і в Мощуні 27 лютого. Це моя особиста думка.
«Укропи, ― кажу, ― 800 мєтров отсюда!»
…Була цікава ситуація в Мощуні: 11 березня на нас вийшов командир 72-ї бригади із запитом про допомогу, тому що росіяни проривали лінію.
Ми висунулись у Мощун. Резерв 72-ї рушив до позиції «Ревізор», там була V-подібна розвилка. Силами трьох груп пішли лівіше, зайняли позиції. Ми знали, що праворуч від нас 72-ка, а ліворуч мав бути «Азов».
Але з «Азовом» уже добу чи навіть більше не було зв’язку, тому не було розуміння, чи вони ще перебувають там та який у них взагалі стан справ.
Коли ми розставили групи, я спробував просунутись трохи лівіше. Пройшов 100–150 метрів. Це «сіряк», далі йти не ризикнув. Повернувся на позицію. Запустили БПЛА і двома вулицями лівіше, якраз із боку противника, річки Ірпінь, помітили їхній рух — близько 15 осіб.
Буквально за декілька хвилин лівіше від нашої позиції — якраз тією вулицею, якою рухався противник, — вийшла група з 3-4 осіб. У мене одразу виникла думка, що, напевно, в «азовців» там був якийсь пост, вони виявили ворожу групу і, не прийнявши бою, почали відходити до своїх основних сил.
Я піднімаюсь, махаю їм рукою. Вони абсолютно спокійно махають мені у відповідь.
Одна наша підгрупа зайняла будинок праворуч, а інша — ліворуч. До цієї групи з 3-4 осіб було десь 100–150 метрів. Ми з побратимом висуваємось до них. Вони спокійно поводяться, ніяких різких рухів, зниження рівня чи «вскидки».
Наблизившись на метрів 80, я на 95 % розумію, що це не «Азов», а ворог. Але все одно ці 5 інших відсотків… Для мене дуже страшно відкрити вогонь по своїх — це по-перше. По-друге, вони абсолютно спокійно поводилися. Якось підсвідомо вирішив іти на них.
У процесі вже моніторю ситуацію: ось вони стоять за рогом, там дерев’яний паркан, а за метрів двадцять до них одна секція паркану випала і є можливість відійти в подвір’я.
Вирішив дійти туди й там зупинитись. Напарник мені каже: «Це, напевно, не наші». Я кажу: «Ходімо».
Дійшли, і я починаю з ними спілкуватися. До речі, це вже був не перший випадок, коли доводилося з ними перегукуватись.
Один питає:
— Ви кто такіє?
— А ви кто такіє? — відповідаю.
— Што ви тут дєлаєтє?
— А што ви прячєтєсь тут за углом? Укропи, — кажу, — 800 мєтров отсюда.
— Іді сюда.
Я кажу:
— Зачєм мнє іті к вам, єслі протівнік в другой сторонє, ідітє ви сюда!
— Какая бріґада?
І тут я розумію, що казати навмання абищо — то буде фіаско. Намагаюсь виляти. «З якого міста?». Кажу: «Ростов-на-Дону».
Не було часу усвідомити, що ти щойно зробив
За цей час я повністю змалював обстановку: виявив, що переді мною троє, а правіше — провулок. За метрів 20–30 — дірка в паркані, а звідти ще двоє спостерігають за мною. От звідти я і боявся отримати, бо тих, що спереду, я контролював.
Одним словом, я вже побратимові кажу, що під час контакту відходимо праворуч.
Я роблю зразу з «пекачем» скидання від стегна, знижую рівень, дзиґою скочуюсь праворуч за паркан і там відразу на подвір’я. Скотившись туди, дістаю «ефку» й кидаю за паркан. Вибух! А далі — тиша. Ми починаємо задкувати, відтягуємось, словом, до своїх хлопців.
Усе було настільки інтенсивно, що часу для усвідомлення, що ти щойно зробив, не було.
«Якщо ти поруч, то це ― момент істини»
Коли ми відійшли на свою позицію, оператор передав, що туди підтягується російська піхота і дві їхні «коробочки». Я із суміжною групою покликав гранатометний розрахунок з РПГ-7.
З нами був наш пойнтмен (ключова фігура під час операції. — Ред.) — легендарний боєць. Ми вдвох плюс двоє з гранатометного розрахунку робимо обхід тилом — так, щоб вийти в отвір на цій вулиці й відпрацювати з РПГ.
Щоб здійснити цей маневр і не спалитись, треба було зробити добрячий гак. Ми повинні були стати для росіян раптовими.
А вони щось там стріляють, сиплять по наших позиціях. Дистанція 150 метрів. Росіяни не проводили жодних маневрів, заходів із флангу чи навіть із фронту — просто палять БК у наш бік.
Коли ми майже дійшли до місця, оператор передає, що коробочки починають відтягуватись, а ворожа піхота ― відходити за ними.
Побратим каже: якщо ти там поруч, то це момент істини. А ми якраз дійшли до крайньої хати на вулиці: вибігаємо з хвіртки, гранатометників з собою не беремо, бо «коробочки» відтягнулись.
Там поруч була канава, ми в неї стрибаємо та зміщуємось лівіше на метрів 20 цією вулицею, якою вони відходять. А там така картина: 20+ штук у колоні на відстані 100–150 метрів. А це ж класика жанру. Ефективність ведення кулеметного вогню по колоні — максимальна.
Я відстріляв і ми відразу відійшли. Щойно відкотились на свої позиції, як прибіг оператор. Каже, тільки-но ми відійшли, на тому місці відразу почались тарганячі забіги: росіяни витягували поранених.
Я змістив лівіше дві групи, які були праворуч. Одна зайняла перехрестя, яке ми утримували, а моя група у складі 10 осіб зайняла перехрестя, де в нас відбувся бій. Протягом двох діб уже ніхто не наважувався смикатись у наш бік.
«Летіло все — і стрілкотня, і з підствольника»
Наступного дня по позиціях 72-ї бригади відпрацювали, як говорили хлопці, які були тоді на спостережнику, чимось схожим на «солнцепьок». Там були колосальні втрати.
Хлопці із 72-ї були змушені відходити. Наш фланг оголився. Тож на ніч ми підтягнули ще одну групу.
Тоді взагалі було важко з логістикою, бо «орлани» перебивали всі наші спроби висуватись на машинах. Вони дуже активно працювали по спробах підтягувати якісь резерви. Але одна група все ж змогла до нас дістатись. Ми виставили її на фланг.
І наступного ж дня русаки почали рух у наш бік. Ворога виявили хлопці, які ходили на позиції 72-ї, спершу, щоб подивитись, чи є хтось поранений. Потім «200-х» намагались витягувати, забирати озброєння, яке там лишалось. І от коли вони йшли втретє, то нарвались на цю ворожу групу. Одразу відкотились, передали мені інформацію, що в бік нашого флангу висувається противник.
Це реально була загроза входження в наш тил. Ми вп’ятьох висуваємось їм назустріч, заходимо в ліс. Пройшовши буквально 50 метрів, наш пойнтмен їх засікає, тобто чує. А в лісі ти чуєш набагато далі, ніж бачиш.
Ми відразу робимо пониження. Пойнтмен каже, що пройде вперед, аби встановити візуальний контакт.
Він пройшов метрів із 10, як по ньому починають дуже щільно стріляти. Летіло все — і стрілкотня, і з підствольника.
Щойно по ньому відкрився вогонь, буквально секунда — і я починаю працювати довгими чергами. Моє завдання було перехопити ініціативу, щоб вони не «розбирали» нашого пойнтмена, як у тирі. Я мусив створити для них стрес-фактор. І це спрацювало. Пойнтмен відкотився до мене, ми вирівняли лінію. Бій був дуже щільний, на жаль, я дістав поранення. Мене евакуювали.
Ворожа група також зазнала втрат. Їхня спроба зайти нам у фланг або в тил тоді захлинулась.
Ну що, їдемо в Ірпінь?
Один наш товариш — з Ірпеня. Він дуже гостро сприймав присутність там ворожих ніг. І коли в нас мав бути певний відпочинок, з’являлась можливість нормально переночувати, виспатись, то ми не відпочивали.
Ми їхали в Ірпінь. На той момент багато хто говорив про Стоянку, йшли бої й інформація дуже різнилась — наша чи не наша? Як дістатись? Старогостомельський міст? На іншому боці вже може бути ворог. Та ми все ж переміщаємось мостом і під’їжджаємо в Ірпінь.
Дорогою стрімголов несеться автомобіль і ще кілька джипів. У «Козаку» — командир ТрО Ірпеня. До речі, віддаю йому належне: в Ірпені ТрО зробили свою справу.
Крайнє авто зупиняється — що таке? Прорив! Де прорив? Бігом розвертаємось, їдемо за ними.
Поки ми їх наздоганяли, вони лоб у лоб зустрілись із колоною ворога. «Козак» обстріляли, він закипів, лобовуха вся в павутині, але він витримав.
Починаємо спробу зайняти вулиці ліворуч і праворуч, щоб не дати можливості рухатися на нас.
Росіяни кудись повертають, і ми втрачаємо візуальний контроль. Відкочуємось до «Новуса» біля залізниці й підіймаємо там «пташку».
Підкреслюю: наявність «пташки» у складі груп — це дуже важливо.
Наш оператор доповідає: 10+ одиниць ворожої техніки на вулиці Пушкінській.
Починаємо міркувати над маршрутом і тим, що ми можемо зробити. Найбільш логічно — «Байрактар» або арта. Ну, «Байрактар» — мінус. У населених пунктах «Байрактари» не працюють.
Побудували маршрут, зробили добрий гак, зайшли з боку Водоканалу. Машини залишили. Вирішили, що діятимемо групою п’ять осіб. Одну машину відправили, іншу лишили біля кладовища. Висунулись лісом у бік вулиці Пушкінської.
У лісі вирішили, що атакуватимемо машину, котра замикає колону. русаки там уже стали й почали роз’їжджатися по дворах, розташовуватись під під’їздами — ховатися від арти.
Ми виявили крайню машину, яка замикала колону. Проклали маршрут до неї через хатинки приватного сектору. Дворами підійшли до цілі на відстань десь 100–150 метрів. Відпрацювали: побратим з РПГ, а в мене був трофей, здобутий у Мощуні — РШГ-2.
Жодного разу я з таким не працював, це ручна штурмова граната. Роблю постріл, і мені так добряче по вуху дало — дуже гучна штука. Ми влучили. БМД горіла дуже добре — вигоріла мало не до рівня асфальту.
У лісі почувалися дуже комфортно
Відкотились назад до нашої групи. Поруч розташований санаторій, зайняли там перехрестя. Думаємо, що ж робитиме ворог: шукатимуть нас чи продовжать рух колонами назад?
Якщо будуть рухатись назад, то ми їх і засадимо. У нас були NLAW, гранатомети. Там ми зустріли ніч.
Коли настали сутінки, ми вирішили залишитись у місті. Поруч був триповерховий котедж. Там і заночували. Залишили записку господарям із вибаченнями, що це були ми, українці, були змушені зайти в будинок.
На ранок вирішуємо, що будемо відходити назад, перетинати провулок Глінки й відкочуватись у ліс. У лісі ми почувалися дуже комфортно.
І в цей момент друга колона ворога починає заходити з боку Ворзеля саме тим провулком.
На папіросі
Ми розуміємо, що нас відрізають з одного боку й ми вже відрізані з іншого. Але рашисти проходять повз нас. Ми виходимо в ліс і вирішуємо, що не можна ж просто так іти. Треба трохи попрацювати. Проходимо буквально кілометр і виявляємо цю колону. Там був якийсь промисловий об’єкт, огороджений бетонним парканом. Ми обійшли його й побачили дві «коробочки». Але працювати з лісу з РПГ було не «комільфо».
Екіпаж почувався доволі спокійно, ходили там «на папіросі», а ми — за парканом. І щойно ці двоє сходяться разом, щоб я міг відпрацювати однією чергою, я туди коротку «брум» — двоє лягли. І ми знову ж таки відкотились. Ефект оси — вжалив, відійшов. Ніяких там додивитись, ні. Не нашими силами.
«О! Українці!»
Напередодні того, як ми знищили першу машину, ми лежали на краю лісу. Помічаємо: йде якийсь цивільний чоловік. Ми так залягли скраєчку, не рухаємось, може, не побачить. А він глип на нас! Придивлявся-придивлявся: «О, українці! Хлопці, я йду в санаторій, там у нас стояло ТрО на території. Боєприпаси є: постріли для РПГ і те, і се. Візьміть мене з собою, все покажу».
Він був АТОвець, воював у 14-15-х роках. Я погодився, але казав пацанам про всяк випадок «контролити». Він із нами два дні воював.
«русаки нас шукали»
Наступного дня після того, як відпрацювали по ворожому екіпажу, ми відкотились до основної групи, де було ще троє наших. Що робимо? Ми ще мали NLAW і один чи два РПГ. Вертаємось назад. Виявляємо цю колону, що зайшла на другий день. Вирішуємо ще відпрацювати одну з російських тилових машин.
Ідемо втрьох, я і ще двоє моїх побратимів. Спочатку з лісу робимо «підкрадухи» до 50–60 метрів. Але русаки розосередились групками по декілька осіб.
Вирішуємо, що просто зайдемо в тил, через 100–150 метрів вийдемо з дороги, комфортно відпрацюємо з РПГ, щоб раптом не зачепити якийсь стовбур чи гілку.
Побратим робить постріл — влучно. А я ж лежу і прикриваю його з кулеметом. Думаю: щойно буде рух — бо ж мають бути якісь активні дії — почну насипати. А вони просто залягли й завмерли. Одним словом, кулеметом тоді відпрацювати не вийшло. Після того ми вже відкотились на свій заслужений відпочинок.
В Ірпені — це була класика диверсійної роботи.
Після звільнення міста хлопці приїжджали конкретно в Бучу, спілкувались із місцевими з тих будинків, повз які ми ходили.
Цивільні бачили, що ми там ходимо. Вони розуміли, що це «наші». Казали, що після наших активностей русаки почали прочісувати всі підвали, всі подвір’я. Тобто нас шукали. Але нас там уже не було. Такі були випадки, пов’язані з Ірпенем у нашій групі.
Джерело: АрміяInform
