Вбивство українців для російських окупантів “Это просто работа”

Російський військовополонений, “псковський десантник” Андрій Медведєв 5 березня 2022 року на власні очі бачив, як його товариші по службі зі 104-го полку 76-ї гвардійської десантно-штурмової дивізії розстріляли цивільні автомобілі на вулиці Леха Качинського в Бучі.

Унаслідок тієї атаки загинуло четверо цивільних, серед яких двоє дітей, а один чоловік, який вижив, утратив ногу,  зазначає видання ТЕКСТИ.

27 березня 2023 року, трохи більш ніж через рік після тієї події, Андрій Медведєв у супроводі конвою їде на місце злочину, щоб розповісти й показати слідчим, як усе відбувалося, хто стріляв, хто і звідки віддавав наказ.

На зустріч з ним я чекав із великим нетерпінням: програвав у голові сценарії можливого діалогу, планував різні варіанти розмови, вигадував сотні запитань. Дізнатися кортіло багато: як готувалися до нападу? Як заходили на територію України? Здвижівки? Бучі? У якій кількості? Чому вбивали цивільних? Який був наказ? Від кого наказ? Коли наказ? Хто був командиром?..

Зрештою, хотілося принаймні трохи розкрити для себе його сутність, зрозуміти, чи все таки остаточно втрачено, й бодай частково осягнути відповідь на запитання: “Хто ви такі?”.

Чекаючи на свідка

27 березня, 13:00. Буча, вулиця Леха Качинського, 3, між заводом ЮТЕМ і парком Чорнобиля. Оперативники ГУНП в АР Крим та місті Севастополі чекають на прибуття свідка воєнного злочину – “псковського десантника” Андрія Медведєва. Тут-таки на бордюрі парковки досі видно сліди гару від спаленого понад рік тому авто.

Андрія Медведєва наші військові взяли в полон майже випадково. Сталося це в селі на Херсонщині: чомусь росіянин вирішив самостійно піти на зачистку вулиці й несподівано зустрів український підрозділ. “Ты тот конец улицы зачистил?” – крикнули вони йому здалеку, думаючи, що це побратим. “Да”, – збрехав у відповідь Медведєв, а коли зрозумів, на кого натрапив, почав швиденько задкувати.

“У нього ж біла пов’язка!” – вигукнули наші хлопці й відкрили вогонь (в українців на тій території тоді були жовті пов’язки на руках). Медведєв отримав поранення в ділянку тазу й потрапив у полон. Зараз перебуває у в’язниці в Києві.

Саме з цієї в’язниці його везуть у Бучу: понад година очікування, і ось до нас наближається білий автомобіль для перевезення ув’язнених “Фіат” із заґратованими задніми вікнами. Зупиняється в парку Чорнобиля.

У клітці видно силует. Задні двері від’їжджають, з них виходить конвоїр. Крізь прочинені двері бачу ще одне заґратоване відділення: звідти, накульгуючи, вичовгує росіянин Андрій Медведєв.

Андрій Валерійович Медведєв

Народився 26 лютого 1990 року в місті Твер, Російська Федерація. Єфрейтор збройних сил Російської Федерації.

На час вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року обіймав посаду старшого стрільця-розвідника 1-го батальйону 104-го полку 76-ї гвардійської десантно-штурмової дивізії. Військова частина 32515.

Місце дислокації: селище Черьоха, Псковська область.

На територію Київської області зайшов 24 чи 25 лютого 2022 року з півночі, виходити почав 29 березня 2022 року. Потрапив у полон на Херсонщині у вересні 2022-го.

Поліцейські допомагають йому спуститися з авто на землю та притримують, поки він опановує милиці. Конвоїр приковує його до себе наручниками на довгому ланцюгу.

Медведєв стає на повен зріст: камуфляжна куртка, видовжена лиса голова, рудувата борідка, звернута вбік ліва нога висить над землею, на правій руці кілька пальців покривлені, наче неправильно зрослися після перелому, одного пальця немає. Пізніше в особистій розмові він розповів, що всі поранення й каліцтва в нього бойові.

“Хто ви такі?” – знову ятрить запитання.

Медведєв роззирається чітко й упевнено: кидає погляд на поліцейських, на операторів, на бучанських дітей на велосипедах, які проїжджають повз, на жінок з малюками у візочках. Немов оцінює обстановку. Зрештою впирається очима в мене, вдивляється. Вдивляюся і я: наївно прагну розгледіти сором, страх чи каяття. Бодай щось людське, бодай якусь відповідь на ключове запитання.

Медведєв коротко вітається зі слідчими, отримує сигарету, стисло відповідає на попередні запитання: “да”, “нет”, “там”, “дальше”, “ближе”. Часом скептично зводить вгору брови, немов хоче сказати: “Наче все це якось допоможе”.

Слідчий експеримент

Патрульні перекривають вулицю Леха Качинського в Бучі для здійснення слідчого експерименту.

Коротко про злочин

05 березня 2022 року

Мешканці Бучі родина Чикмарьових разом зі знайомими намагаються евакуюватися двома автомобілями. Їдуть вулицею Леха Качинського в напрямку Гостомеля.

Попереду в білому “Форді” Чикмарьови (Олександр – батько, водій, Маргарита – матір, Матвій – їхній 9-річний син, Клим – їхній 4-річний син). Подружжя знайомих разом з матір’ю їхньої невістки їде у білому “Доджі” позаду.

Навпроти заводу ЮТЕМ їм назустріч рухається колона російської військової техніки. Цивільні автомобілі зупиняються, їх обстрілюють.

Унаслідок атаки загинула Маргарита Чикмарьова та обоє її синів, а Олександр Чикмарьов утратив ногу.

В автомобілі знайомих загинув водій, а його дружина та матір невістки отримали поранення.

Автомобіль Чикмарьових зайнявся і згорів.

Детально цей злочин описано у фільмі “Буча 22” від Суспільного.

“27 березня 2023 року, на годиннику 14 година 41 хвилина… Перебуваємо в місті Буча, вулиця Леха Качинського, 3”, – оголошує про початок слідчого експерименту старший слідчий в особливо важливих справах ГУНП в АР Крим та місті Севастополі Владислав Камінський.

До участі в експерименті, окрім самого свідка-росіянина, залучено також його адвоката й перекладачку. Щоправда, за кілька годин спілкування переклад Медведєву знадобився лише кілька разів – українську він розуміє досить добре.

“…проводиться слідчий експеримент з метою перевірки та уточнення відомостей щодо вчинення кримінального правопорушення на місці його вчинення, – продовжує Камінський і далі через перекладача звертається до Медведєва: – Андрій Валерійович, поясніть, будь ласка, що саме тут мало місце”.

“Здесь были расстреляны две машины”, – коротко виголошує Медведєв.

Медведєв свідчить неохоче й украй лаконічно, слідчий змушений ставити безліч уточнювальних запитань.

– Это было пятого марта… Утром где-то, точное время я не знаю… Было обычное утро, часов 7 или 6… Было светло.

– Видимість обмежена чимось була: туманом, снігом абощо?

– Нет, ничего, обычная видимость, – впевнено відповідає Медведєв.

У процесі розмови підтверджуються деталі злочину: колона російської техніки рухалася вулицею Качинського з напрямку Гостомельського аеропорту в бік “варшавської” траси. Їм назустріч їхали два цивільні автомобілі. Обидва було обстріляно з БМД-2, що рухалася в голові колони: “Боевая машина десанта два”, – розшифровує Медведєв для протоколу.

Слідчі просять його “розставити” автомобілі статистів на тих місцях, де стояла БМД-2 його відділення і три російські військові машини в колоні перед ним:

“Чуть назад… эту метров на десять назад… метров двадцать сзади первой стояла вторая… метрах в двадцати сзади второй стояла третья… нормально так”, – підказує Медведєв.

Медведєв іде вперед, ближче до першої машини колони та ближче до місця розстрілу. Спантеличені бучанці проходять поруч, зупиняються й дивляться на росіянина, не одразу усвідомлюючи, хто перед ними. Потім комусь телефонують, одна жінка вигукує: “Що, Путіна привезли?”.

Попри це, емоції на обличчі Медведєва розгледіти важко.

Ми зупиняємося, й Медведєв підтверджує, що орієнтовно на цьому місці стояла БМД-2, яка вела вогонь.

“Не доїжджаючи до кафе «Затишок»”, — фіксує Камінський.

Підійшовши ближче до парковки навпроти заводу ЮТЕМ, Медведєв підтверджує: “Машины находились примерно здесь”.

Між цивільними машинами, з його слів, відстань була метрів п’ять: “Левее… практически в кармане парковки… Они вместе, получается, в зоне кармана… достаточно так… они оба находились в кармане…”.

Нехай це прозвучить украй суб’єктивно, однак мені повсякчас видавалося, що від цієї “режисерської влади” та від такої уваги до своєї персони Медведєв отримує якесь збочене фонтрієрівське задоволення.

Коли всі машини статистів розставлено на місця, Медведєв проголошує: “Это был момент, когда первая машина открыла огонь”.

Нові деталі розповіді Медведєва пояснюють, як він міг так чітко все зафіксувати: перед розстрілом БМД-2 Медведєва зупинилася в лівій смузі руху й він спішився. Три військові машини перед ним зупинилися в правій смузі. У голові колони стояла БМД-2 з 30-мм гарматою. Саме з неї, за словами Медведєва, було відкрито вогонь по двох автомобілях, обриси яких він теж бачив.

Медведєв додає, що два цивільні автомобілі перебували в лівій для нього смузі руху і що один з них унаслідок обстрілу зайнявся – саме на тому місці, де досі видно рештки гару на обгорілому бордюрі.

Мапа переміщення й розташування військових машин 104-го полку 76-ї гвардійської десантно-штурмової дивізії повітряно-десантних військ РФ та двох розстріляних ними цивільних автомобілів на вулиці Леха Качинського біля заводу ЮТЕМ у Бучі 5 березня близько 7 ранку.

Мапу відтворено на місці подій зі слів свідка, старшого стрільця-розвідника 1-го батальйону 104-го полку 76-ї гвардійської десантно-штурмової дивізії Андрія Медведєва.

Та найголовніше: Медведєв стверджує, що всі три бойові машини в колоні перед ним належали до 1-го взводу 1-ї роти 104-го полку 76-ї гвардійської десантно-штурмової дивізії повітряно-десантних військ РФ, що перебувала у складі 1-ї батальйонної тактичної групи. В одній з бойових машин був командир роти, старший лейтенант Малахєєв, який, очевидно, й віддав наказ відкрити вогонь.

Перш ніж перейти до точного вимірювання відстаней між машинами, слідчий уточнює у Медведєва:

– У вас сталися якісь погіршення з зором з того часу? З зором усе гаразд?

– Да, нет, все нормально.

Відстань від першого БМД-2, з якого вели вогонь, до обстріляних цивільних автомобілів – 158 м.

Відстань від першої БМД-2 в колоні до БМД-2 відділення Андрія Медведєва – 147,5 м.

Після точного замірювання відстаней слідчий Владислав Камінський уточнює:

– Які тактико-технічні характеристики бойової машини десанту? Яке там встановлено озброєння? І з якого вели вогонь?

– Там установлена пушка 2А42 калибра 30 миллиметров. И пулемет Калашникова танковый установлен так же в башне. Вёлся огонь с 30-миллиметровой пушки.

– Яка її дальність стрільби?

– Прицельная дальность 1300 метров… А так может вести огонь, то есть, прямой наводкой.

– Чи встановлено якісь прицільні засоби, чи вогонь вели з відкритого прицілу?

– Прицел установлен. Оптический прицел.

– Тут майже в десять разів менша відстань, ніж прицільна дальність, – констатує Камінський.

– Да, поэтому просто достаточно опустить её и произвести выстрел. И всё.

Після розстрілу 1-й взвод майже одразу продовжив рух прямо вулицею Качинського. Приблизно через 5 хв після цього за командою командира відділення сержанта Вєсєлкова продовжила рух і БМД-2 Медведєва. Однак коли вона проїхала завод ЮТЕМ і футбольний стадіон, то не стала рухатися прямо вулицею Качинського, а повернула праворуч на вулицю Гребінки.

Проїжджаючи повз розстріляні автомобілі, Медведєв зауважив: “Одна, по-моему, уже горела, а вторая стояла… у нее на капоте была большая выщербина. Первая уже горела, дымилась”.

Після повороту праворуч за стадіон БМД-2 Медведєва за номером 715 не проїхала й сотні метрів, як з неї злетіла гусениця. Медведєв вийшов на бойову охорону, пройшов 100 м назад до перехрестя Гребінки та Качинського і глянув на місце розстрілу двох автомобілів. Він стверджує, що саме тоді від автомобілів у бік парку відповзав чоловік.

Найімовірніше, цим чоловіком був Олександр Чикмарьов, який відповзав від свого автомобіля «Форд», у якому тоді горіли його дружина й сини. Внаслідок атаки Олександру було частково ампутовано ногу.

Андрій Медведєв показує слідчим місце своєї бойової охорони 5 березня, з якого він побачив чоловіка, що відповзав від розстріляних машин у бік парку.

Відстань від місця, з якого Андрій Медведєв під час бойової охорони бачив чоловіка, що відповзав у парк, – 172 м.

Відстань від місця бойової охорони Медведєва до місця зупинки його БМД-2 – 87 м.

Експеримент наближається до завершення:

– У свідка є зауваження чи доповнення?

– Нет, нет.

– Чи були ваші відповіді правдиві та щирі?

– Да.

– Наразі на годиннику 15 година 56 хвилин. Відеозапис буде призупинено для складання протоколу. Камера – стоп.

Коментар слідчого

У ГУНП в АР Крим та місті Севастополі кажуть: “Якби вони були адекватнішими, стріляли б десь вище спершу. Чи вбік. Але не одразу в машину”.

Слідчий в особливо важливих справах Владислав Камінський розповів, що рештки тіл Чикмарьових було виявлено поруч з братською могилою біля церкви на вулиці Богдана Хмельницького в Бучі: “Перший автомобіль згорів, і від тіл залишилися лише невеликі частини, три-чотири кілограми”, – розповів Камінський.

На запитання, чи бачили росіяни, по кому стріляли, слідчий переконаний, що так: “Очима на таку відстань можна побачити, і навідник мав би це побачити”.

Коментуючи мотиви такого вчинку росіян, Камінський каже: “Гадаю, вони бачили, що це цивільний автомобіль. Водночас вони були вражені сильним спротивом людей. Цей самий підрозділ 27 лютого розбили на вулиці Вокзальній у напрямку Ірпеня. Думаю, це наклало на них певний відбиток. Наклалася злість, що вони зазнали втрати, що тут їх не зустрічали з квітами, м’яко кажучи”.

У справі про розстріл цивільних на Качинського Медведєв фігурує як свідок, однак уже тривають судові засідання щодо нього як обвинуваченого: йому повідомлено про підозру за те, що під час тимчасової окупації Ірпеня він разом зі своїм командиром допитував мирних жителів, застосовував фізичне насильство та імітував розстріли.

Також повідомлено про підозру росіянам, причетним до розстрілу на Качинського: тим, хто віддавав наказ, і тим, хто безпосередньо вів вогонь, з їхнім подальшим оголошенням у міжнародний розшук.

“Вірю, що всіх воєнних злочинців будуть оголошувати в міжнародний розшук, і вони будуть сидіти або в себе на болотах, або в нас”, – каже Камінський.

Хто ви такі?

Після проведення такого глобального слідчого експерименту із залученням такої великої кількості слідчих, оперативників і патрульних я вже майже не сподівався на можливість особисто окремо поспілкуватися з Медведєвим.

Однак вдалося: спершу він ставиться до мене, звісно, з підозрою. “А вы кто?” – немов читаючи запитання в моїй голові запитує Медведєв.

“Та й по розмові”, – подумав я тоді, дивлячись на росіянина. Але моє “Андрей Валериевич…” дає потрібний ефект і він погоджується поговорити. Проте не на камеру й без запису.

За той короткий час, що ми з ним бесідували, він встиг разів зо п’ять, часом немов жартома, перепитати, чи ми потай не записуємо його. І від цього ще сильніше утверджувалася думка, що він насправді, може, й хотів би, щоб я його записував, що цьому “псковському десантнику” подобається така увага до його персони.

Хоч Андрій Медведєв і пішов на контакт, але співрозмовник він, чесно кажучи, нікудишній. Розпитую його про умови утримання в тюрмі, у відповідь: “Как в тюрьме”. Питаю, як годують, – у відповідь: “Как в тюрьме кормят”. Кажу, що не був у тюрмі, – знизує плечима.

Далі, щоправда, зізнається, що у в’язниці вже встиг вивчити український гімн. Одразу в пам’яті спливають наші військовополонені з Маріуполя, яких, за деякими свідченнями, в ув’язненні змушували слухати, вчити і співати гімн Росії.

– Уже гимн знаю. Он раз шесть в день играет, – каже він.

– Так вам специально включают наш гимн и заставляют слушать? – уточнюю.

– Нет, – відповідає Медведєв і пояснює, що в камері грає українське радіо з новинами й там упродовж дня близько шести разів вмикають гімн – так він його й вивчив.

Розмова почала клеїтися: Медведєв говорив дедалі більше й повнішими реченнями, ділився міркуваннями. Та варто мені було поставити якесь бодай віддалено провокаційне запитання – він закривався.

– Вы уже лет 10 воюете?

– Где-то так, – уникає відповіді Медведєв.

– И на Донбассе были? – запитую я, хоча знаю напевно, що він на Донбасі воював.

– Можно я не буду отвечать на этот вопрос?

І ось це “Можно я не буду отвечать на этот вопрос?” у нашій розмові виринало повсякчас. Медведєв, немов уміло підготований до допитів спец, завжди знає, що слід, а чого не слід казати.

Майже завжди.

Виховання й короткий шлях до армії

Якийсь час говорю з Медведєвим на віддалені, проте не менш важливі для розуміння його особи теми: про сім’ю, дітей, освіту й книжки. Портрет склався досить похмурий: народився й виростав у передмісті Твері, без батька, лише з матір’ю. Згадує про цей час неохоче.

– Улица воспитала? – напряму запитую я. Медведєв з кам’яним поглядом підтверджує.

– Кто был для вас ролевой моделью в детстве? – запитую його.

– Арнольд Шварценеггер, – майже не задумуючись байдуже відповідає Медведєв.

– А из российских?

– Герои Никиты Михалкова. Особенно его герой из фильма “Свой среди чужих, чужой среди своих”.

Після закінчення школи він продовжив навчання і вступив на спеціальність “учитель історії”. Однак невдовзі його намагання здобути професійну освіту завершилося провалом – вигнали.

– Восемь месяцев отучился. Потом отчислили, – розповідає він.

– За что?

– Так просто…

Я вже не перший рік сам працюю в системі освіти і знаю напевно, що студентів відраховують украй рідко. І причина на це має бути неабияка.

– “Так просто” не бывает. За “плохую успеваемость”, за “плохое поведение”…

– За плохое поведение, – перебиває він мене.

Про своє дитинство та юність Медведєва, очевидно, говорити не тягне. Видається, що йому навіть неприємно згадувати про той час. Бачу, що розмова може розвалитися й переводжу на інше.

– Какие книги любите?

– Разные, – кидає він.

– Какую последнюю прочли?

Медведєв розповідає, що останню прочитав уже тут, в Україні, в тюрмі. Поруч проїжджає якась гучна техніка, і я не встигаю розчути точну назву – вловлюю лише, що книжка описує життя ув’язнених в концентраційному таборі Аушвіц. І тут нарешті усвідомлюю, кого весь цей час мені нагадує Медведєв: ув’язненого скінхеда з фільму “Американська історія Х”.

Після невдалого навчання Медведєв влаштувався на роботу в місцевий бар. З його слів, там він почувався не на своєму місці, тому попрацював недовго й пішов в армію.

Київщина та напади на цивільних

Медведєв брав участь у війні на Донбасі у 2014 році, пізніше також воював у Сирії. Під час подальшої розмови сам російський військовополонений це мені кілька разів випадково підтвердив.

Коли він вирушав на навчання до Білорусі, його дружина в Росії вже була вагітною його дитиною. Поки Медведєв був в Україні на війні, народилася донька. Росіянин ще жодного разу її не бачив, лише по відеозв’язку.

Запитую, чи була сім’я проти, щоб він їхав воювати в Україну, чи відговорювала, чи хотів сам вдома дитину дочекатися.

– Отговаривали. Но я такой человек…

– Как отпраздновали день рождения? – запитую його вже про 26 лютого.

– Смотрел в потолок.

– Уже в Украине?

Медведєв хитає головою у відповідь.

– Вам не казалось это абсурдным? – випитую.

Росіянин знову ствердно киває, на його обличчі проскакує щось схоже на щиру посмішку.

Він розповідає мені про свій шлях Київщиною: заходив з півночі 24 лютого, але не безпосередньо через Чорнобиль, а “какими-то проселочными дорогами”.

– Так вы, может, скажете еще, как ваши товарищи, что не знали, куда вас отправляют, что ехали на учения и ничего не понимали? – дратуюся на його розпливчасті “какие-то проселочные дороги”.

На мій подив, Медведєв відповідає абсолютно прямо: “Я не знаю, как другим доводили информацию. Я знал, что мы начнем наступление на Украину еще 23 февраля. До нашего сведения довели, что будет вторжение, по сути, война”. Також додає, що попри великі військові навчання, ще сумнівався щодо повномасштабного вторгнення. Ці сумніви, однак, розвіялися після промови Владіміра Путіна 21 лютого 2022 року, у якій він визнав незалежність “ДНР” та “ЛНР”.

Медведєв зі своїм підрозділом рухалися Київщиною через Іванків, Катюжанку та Здвижівку. Кілька днів, імовірно, його підрозділ перебував на околицях Здвижівки (деталей він не пригадує), а 27 лютого вирушив колоною в Бучу, де був розбитий у славнозвісній атаці українських сил на вулиці Вокзальній (детальну історію про цей бій читайте невдовзі на ТЕКСТАХ).

– Как вам удалось выйти оттуда живым?

– Так, как и зашел. Развернулся и отошел.

За словами Медведєва, бойова машина, якою він рухався, хоча й ішла попереду колони, але вціліла, і його відділенню було наказано відійти “в деревню Здвижевка”.

У цьому селі за час окупації російські війська розгорнули військовий госпіталь на території баптистської церкви, поруч пункт евакуації та штаб у дитсадку, в якому певний час перебував сам командувач усієї операції з нападу на Київ генерал Олександр Чайко. А в лісах поруч спорудили великий військовий табір, з якого російська техніка щодня вирушала в бік Києва (на Мощун, Бучу, Гостомель та інші напрямки). Також у цьому селі було знайдено понад десять розстріляних цивільних.

Нічого про це, однак, Медведєв ніби-то не знає: ні про Чайка, ні про страти цивільних, ні про те, хто тут був комендантом.

Зі слів російського солдата, він із залишками підрозділу простояв на трасі біля Здвижівки всю ніч від 27 до 28 лютого, а наступного дня їх атакував невідомий вертоліт. “Мы так и не смогли разобраться, ваш это был вертолет или наш”, – каже Медведєв.

Після атаки Медведєва та його підрозділ перекинули в лісову місцевість неподалік, де він перебував до 5 березня. Уранці того дня колону “псковських десантників” скерували в Бучу, де, проїжджаючи вулицею Качинського, вони й розстріляли два цивільні автомобілі навпроти заводу ЮТЕМ.

Далі Медведєв уникає точних дат: спершу Ірпінь, потім Дмитрівка, а більшість часу в Забуччі. З його слів, там вони лише утримували позиції, а штурмів не здійснювали, оскільки “первая батальонная тактическая группа уже была практически полностью разбита”.

29 березня його підрозділу наказали виходити з України.

Повертаюся до теми вбивства цивільних і поведінки російських військових:

– Вы неоднократно были свидетелем атак на гражданских. Вы когда обнаруживаете, что открыли огонь по гражданским, предоставляете им помощь?

– Конечно, – без жодного сумніву відповідає російський солдат, який буквально пів години перед цим розповідав, що бачив, як поранений чоловік повз від розстріляного автомобіля в парк і якому ні Медведєв, ані будь-хто з росіян допомоги не надав.

– А есть хоть какая-то ответственность для солдат за обстрел гражданских? Командир хотя бы делает замечание или применяет какие-то дисциплинарные меры?

З реакції Медведєва на це запитання сторонньому спостерігачу могло б здатися, наче я сказав якийсь надзвичайно смішний жарт, і якби росіянину дозволяли обставини, він розсміявся б мені в лице.

“При мне такого не было”, – вгамувавши порив сміху психопата відповідає він.

Звичайно, така відповідь для мене, та й для всіх українців, очікувана та прогнозована. Але цю відповідь російський солдат мав висловити сам.

“Когда вы плакали последний раз?” – запитую його після паузи. Машина для вбивства впирається в мене поглядом, наче вперше в житті чує схоже запитання, і силкується пригадати:

– Да не помню, в детстве еще, наверное.

– А по какой причине?

– Да не помню, упал, наверное, ударился.

Тут уже не витримує поліцейський з конвою, який постійно стоїть поруч і чує нашу бесіду:

– А если друг лучший погибает, тоже не плачешь?

– Нет… – задумується і продовжує: – Мой друг лучший в другой части, не в моей.

– А когда ранение получаешь? – продовжує поліцейський.

– Тогда, скорее, кричать хочется, а не плакать, – зізнається Медведєв.

Про пропаганду

Розпитую Медведєва про Путіна, про “спецоперацію” та “Київ за три дні”. Погляд досвідченого служаки на речі тут на диво тверезий: “Да какие три дня. Я знал, что взять такой большой город, как Киев, за три дня нереально”. Провал операції зі взяття столиці пояснює помилками російського командування, від найнижчого до найвищого рівня.

– А что “Путин”? Путин – это мой президент.

– Голосовал за него?

Медведєв ствердно киває у відповідь.

Обмовився також про “денацифікацію”, “демілітаризацію” та утиснення прав російськомовних. Жодних висловлювань на зразок “бомбили Донбас” я у відповідь від “псковського десантника” не почув – натомість побачив усвідомлення, що все це за вуха притягнуті приводи: “Вот мы с вами на русском говорим, так ведь?” – питає він так, наче це не його президент, а я заявляю про утиснення прав російськомовних.

Запитую, чи вважає він український народ “братським”.

– Ну вы же не считаете себя нам братьями, – моментально випалив росіянин, наче все життя чекав на можливість це заявити.

За якусь мить Медведєв починає усвідомлювати, що сказав щось не те, що з нього недоречно вирвалася щира відповідь, вирвалося те, що він думає насправді, але чого казати, однак, не варто. Немов оговтавшись від нахабства та згадавши про обставини, додає:

– То есть нет. Я так не рассуждаю [що ми братські народи – прим.] Вы отдельное государство. Как вот есть Узбекистан, Казахстан, – вдається до найвиразніших прикладів. – Вы отдельное государство строите, – штампує врешті.

– А как вы относитесь к тому, что вас называют “оккупанты”?

– Ну да, оккупант – заходишь и оккупируешь территорию. Это называется “оккупант”, – доповідає Медведєв та уточнює, що не бачить у цьому слові жодних негативних смислів.

“Это просто работа”

Я розумію, що часу на спілкування в нас залишилося зовсім мало, тому відкидаю дипломатію і б’ю прямо в лоб:

– Много людей убили за время прохождения службы?

У кам’яному самовпевненому погляді психопата бачу ствердну відповідь, хоча перегодом він каже:

– Можно я не буду отвечать на этот?..

– Дайте я объясню, – одразу перебиваю його, бо хочу почути відповідь. Бо потребую коментаря безпосередньо від першоджерела. Адже має бути пояснення того макабричного, бузувірського та варварського сприйняття смерті росіянами.

Я розповідаю Медведєву історію про свого знайомого, досвідченого українського військового, “который, как и вы, воюет еще с Донбасса”. І нещодавно я говорив з ним на тему вбивства на війні – тему, яка багатьох цікавить, хоча озвучити її зважуються не всі. І запитання моє до українського військового було таким: “Як це – вбити людину?”. У відповідь я почув: “Дуже погано. Коли ти воюєш, коли ти в процесі – то наче цвяхи вбиваєш. Але потім, після бою – на наступний день чи місяць – починаєш думати, прокручувати в голові, що відбулося, що ти пережив і наскільки все це жахливо”.

– У вас не бывает подобных рефлексий?

– Не бывает, – відповідає мало не зі зневажливим смішком росіянин. – Это просто работа.

– То есть, ценность человеческой жизни – будь то мужчина либо женщина, военный либо гражданский – ничтожна?

– Да, – і згодом додає: – Ну а как наемники из других стран едут в Африку или в Азию и за деньги убивают – им никто вопросы не задает, – цієї миті западає чи не найдовша пауза за час нашого спілкування.

Не знаю, чи тоді Медведєв почав усвідомлювати, що в контексті розмови його слова прозвучали не зовсім поштиво щодо його армії й він захотів її реабілітувати, чи, може, причина в іншому, але він зненацька перемкнувся на жахи, які вчиняли ІДІЛ: розповів, що бачив у Сирії цілі гори трупів; що там ніхто не зʼясовував, де цивільний, а де військовий; що після того смерть для нього мало що значить.

Запитую, може, варто було після такого звільнитися? Медведєв на це відповідає лише вʼїдливим смішком.

– Вы осознаете вообще, что вы сделали?

– Это работа. Отдали приказ – я иду.

Розмова починає йти по колу і, як на те, помічаю, що слідчі вже повертаються до нас, тому наостанок запитую:

– Если бы была возможность сейчас вернуться в тот момент, когда вы хотели стать учителем истории, вы бы вернулись? Закончили бы обучение и занялись бы той профессией?

– Я не смотрю вспять. Я не оглядываюсь в прошлое.

Пізніше в особистій розмові правоохоронці скажуть мені: “Так а чому б їм не вбивати? У них бойові по 50 доларів на день. І двісті тисяч рублів на місяць зарплати”. Підраховуємо, що Медведєв разом на місяць отримував близько 3500 доларів США.

Така, виходить, ціна людини в Росії.

P.S.

Андрія Медведєва заводять у “Фіат” і садять за ґрати. Хтозна, про скільки ще злочинів росіян на Київщині, Херсонщині, Донбасі та в Сирії він міг би розповісти. І до скількох безпосередньо причетний.

Язик не повертається сказати йому “дякую” чи “до побачення”, як зазвичай кажу абсолютно будь-кому, бо за той час, що ми спілкувалися, я побачив у ньому дуже мало від живої людини.

Я побачив, радше, машину – ретельно навчену та скрупульозно підготовлену машину для вбивства.

І до запитання “Хто ви такі?” само собою додалося “Що ви таке?”.

Автор: Артур Пріхно

Джерело: ТЕКСТИ

Tweet