Шкільна освіта в Україні учить покривати злочини і любити «халяву»

Українська школа, якою вона не була – обшарпаною сільською халупою чи чотириповерховим приміщенням з модним ремонтом на столичному масиві, однаково добре вчить наших дітей брехні, пристосуванству, подвійним стандартам – словом, усім тим «цінностям», на яких стоїть сучасне суспільство Казенний дім, якого не уникнути жодним чином.

Українська школа, якою вона не була – обшарпаною сільською халупою чи чотириповерховим приміщенням з модним ремонтом на столичному масиві, однаково добре вчить наших дітей брехні, пристосуванству, подвійним стандартам – словом, усім тим «цінностям», на яких стоїть сучасне суспільство Казенний дім, якого не уникнути жодним чином. Завжди усміхнений фасад дорослого світу. Скарбниця знань, частина з яких не написана в підручниках і не передбачена програмою, але саме їх ти пам’ятатимеш довше за академічні теореми і аксіоми.

Перший колектив, в який ти потрапляєш беззахисним і наївним, а виходиш з паспортом і атестатом. Перший досвід брехні – дрібної, ледь помітної, прихованої, зрештою підступної, зрілої і цинічної.

Наша школа, як і держава за 20 років так і не подорослішала. Тут зміст так і не наздогнав форму. Більшість школярів на значній території нашої країни навчаються українською мовою, але чи в українських школах? Вчителі, щойно пролунав дзвінок переходять на російську, діти – слідом за ними – урок минув, казенщина закінчилася, хай живе «свабода». Це не поодинока ситуація у Києві і багатьох центральноукраїнських містах, не кажучи вже про схід. В сільській школі педагоги вже давно легітимізували суржик і не надто журяться з цього приводу.

Школярі, які десятиліття тому пишуть на парканах різні дурниці, але… українськими буквами російські слова – такий новояз можна побачити біля будь-якої столичної школи. Мова казенщини існує для того, щоб відбути урок і забути її, інший світ говорить іншою мовою: улюблені зірки з телеекрану, найкрутіші у дворі парбуки, та навіть чинний прем’єр-міністр – всі шпарять російською. І хай там що виспівує вчителька про солов’їну мову – реальність вона інша, отже не все в школі правда.

Окрема тема – шкільні свята. Перший і останній дзвоник – тут все гаразд, це свої «корпоративні» урочистості.

Пісні на урочистих лінійках н еміняються вже років з 30, але це ще куди не йшло.

А от ті, що прийшли з дорослого календаря… 23 лютого – День захисника Вітчизни, день армії, в якій, можливо, служив тато або дідусь, армії країни, якої не існує (займатися далі дедукцією не кожен «ботанік» стане). Словом, батьки грішми скинулися, дівчата привітали і увечері – дискотека. Зійде й таке свято! 8 березня – свято усіх жінок, чи дівчат чи усіх осіб жіночої статі, міжнародне ніби, а святкують тільки в нас і в Росії… Але знову квіти, подарунки і… дискотека. Словом, аби було весело – дорослим аби привид випити, старшокласникам теж, молодшим – просто додатковий вихідний.

9 Травня – це щось геть чудернацьке, без дискотек і подарунків. Сваряться про щось дорослі у телевізорі. Якісь твої пращури, котрих ти скоріше за все не бачив жодного разу, були на тій війні…

Можливо, червоний прапор над школою(в світлі останніх інновацій), можливо старенький ветеран, що сипле архаїзмами, можливо(у Західній Україні) – ветеран УПА, який воював проти червоного прапору і взагалі не визнає дня Перемоги. Таке доросле «недосвято» нічого окрім нудьги і байдужості викликати не зможе.

Школа, взагалі річ невесела. З першого класу ти зустрічаєш тут надто мало знайомого.

У читанці як не про село, то якісь старосвітські казки: «сіла баба мички прясти», «служив дід майданником» – від такого чтива у сучасної дитини жага до знань розгоряється несамовита. Зважимо: це перші склади, коли ти ще мусиш їх складати до купи, читати вголос і розуміти що то є.

Ліна Костенко – геніальна поетеса, твори якої безумовно гідні шкільної програми. Але вимагати від першокласника вивчити на зубок костенківській вірш, в якому «село сотається димками» – це майже єзуїтство. Красива українська поетична мова для шестирічної дитини в цій ситуації перетворюється на іноземну.

Засилля сільської тематики у кожному тексті від першого класу до останнього – всі ці пережитки радянщини, коли українська мова мала негласний статус «селюцької» живуть у підручниках донині.

Хоча понад 65% нинішнього населення України живе у містах, а по селах мешкають здебільшого старі люди, шкільний підручник з мови і літератури залишається псевдо народницьким, отже відірваним від життя. А ще дитячі книжки останніх років видання, де дорослі і діти у якихось чудернацьких прикидах – часів маминого дитинства. Повний сюрреалізм.

Ранок, біля зупинки тролейбуса на чималій відстані від школи стоїть група на вид десь так восьмикласників в лопатами і граблями – регочуть і нічого не роблять. Невисокого росту чоловічок (напевне, вчитель праці) намагається налякати:

– Ось зараз буде їхати директор…

– І побачить, як ми тут на шару горбатимось, – перебиває педагога неформальний лідер восьмикласників під схвальний регіт однолітків, – і скажіть, що він не правий?

Справді, чого може навчити прибирання недопалків на зупинці – боятися директора, який проїзджатиме повз учнів, мистецтву вправлятися з граблями(для цього достатньо таки шкільної території), повазі до праці двірника? Чи бути сумлінним громадянином і платити податки, за які ці вулиці мають підмітати?

Відрив школи від реального життя спонукає учнів створювати власні світи, або копіювати його зі «справжнього», себто телевізорного чи з Інтернета. Звідти в дитячі забави потрапляє і звіряче насильство і статева розпуста і неодмінна «родзинка» сучасної субкультури – фіксування усіх своїх витівок на камери мобільного.

І абсолютно совкова поведінка педагогів при відкритті кожного такого злочину: кожен директор щосили прагне «замазати» історію, не вимітати сміття із хати, вибріхуватись до останнього, вкладати у вуста дітей «правильні» свідчення.

Не кажу вже про майже відкрите вимагання вчителями плати за репетиторство, яке проводиться в тому ж класі, що і уроки, але за "комерційним" тарифом 100 грн. година.

Покривання злочинів виховує школа і продовжують інші громадські інституції: армійське командування вигадає сто відмазок, аби прикрити факт дідівщини, менеджмент підприємства відкупиться від травмованого на виробництві, аби тільки не взнали контролюючі органи, прокурора, що зіб’є людину своєю автівкою, покривають колеги – це «норма», якої вчать ще у школі.

Годі звинувачувати у цьому педагогів – змучених людей з низькими зарплатами, притиснутих численними перевірками, «креативом» міністерства і господарськими клопотами.

Країні, де жодна реформа за 20 років не досягла своєї мети, така система освіти недогромадян цілком відповідає: навчені подвійним стандартам, байдужі до офіційних декларацій і охочі до халявних дискотек люди згодом стають «потрібним» електоратом.

Головна вада нашої освіти криється не у фінансуванні, одіозності міністра чи якості навчальних програм. Дорослі у гонитві за портфелями і хіт-параді власних інновацій загубили головне – портрет сучасної дитини з її потребами і особливостями, з її колом інтересів, з її вже наявними знаннями про світ, які часто ширші за знання вчителів. Дарма, адже Христос заповідав нам вчитися у дітей, а ми чомусь соромимось.

Автор: Костянтин Воздвиженський, ТЕКСТИ