ТОП-5 мифов о Донбассе

Я из Донбасса. Для огромного количества жителей нашей страны это означает, что я всегда обгоняю по встречной, люблю семечки, одновременно очень богата, потому что имею возможность купить себе квартиру в любом городе Украины и мира, и совсем нищая, потому выпрашиваю гуманитарку.

 Ніколи не плачу за орендоване житло й обов’язково вивішую на балконі у Львові російський прапор, не слухаючи навіть інстинкту самозбереження. І так, ще щоночі замість молитви ми всією сім’єю шахтарів із ритуалами співаємо пісню «Вышел в степь донецькую…» біля портрета Ріната Ахметова. Без слуху й голосу. А що ви ще знаєте про жителів Донбасу?

Так?

Багато хто з тих, кого мені хоч раз випадало запросити до себе в гості на малу батьківщину, абсолютно щиро дивувалися: «А що у вас дивитися? Терикони чи що?». Інформація про те, що мало не 90% усієї території становлять промислові райони, шахтні виробки й потрісканий асфальт із ямами та в пилюці, — один із тих міфів, які заважають навіть подумати про Донбас як об’єкт для подорожей. Люди чомусь упевнені, що тут немає ані лісів, ані річок (о Боже, у вас є море?!!) навіть для того, щоб просто дихати повітрям. Не кажучи вже про якусь унікальних красу, якою варто пишатися й захоплюватися.

Найвідоміша – скеля Меч висотою з 10-поверховий будинок

Ні!

Звичайно, регіон урбаністичний, тут не посперечаєшся: можна їхати трасою кілометри (не завжди, до речі, з жахливим покриттям, бо в асфальт попередники закатали чимало грошей), мандруючи з міста в місто. Але навіть у містах дуже багато зелені, а ці «жахливі терикони» ніби гори! Є на що подивитися і в шахті. Наприклад, соляній: у Соледарі на глибині 300 м є навіть підземна церква і величезний футбольний стадіон! Шикарні ковилові степи практично по всій Луганщині! Біля Костянтинівки гряда унікальних крейдяних гір, звідти відкриваються практично марсіанські пейзажі! У Святогірську старовинний монастир, висічений у скелі, а в Лиманському районі серед хвойних лісів красиві озера, які завдяки чистій воді називають Голубими. І, звичайно, в Маріуполі Азовське море! І це тільки маленька частина тих «родзинок», які здатні викликати цікавість навіть у найвибагливіших мандрівників.

4-те місце. Не шукайте тут інтелігентів!

Так?

«Туди потрібно передавати книжки з історії України, культури тощо, які були б написані вкрай просто: щоб кожен житель Донбасу, кожен тракторист або шахтар це зрозумів», — почула я на Форумі видавців у Львові від дуже інтелігентного чоловіка. Шукати самих інтелігентів, на думку деяких псевдопатріотів, не варто: їх там немає і ніколи не було! Одним словом, регіон бидла та безкультур’я. Про трактористів і шахтарів я теж десь чула, ага…

Копанки

Ні!

Кінорежисер Олександр Ханжонков, композитор Сергій Прокоф’єв, тенор Анатолій Солов’яненко, поет Василь Стус — сподіваюся, ці талановиті люди з Донбасу відомі всім. А ще Леонід Биков, Нонна Мордюкова… Але це було давно, скаже скептик, може, з того часу там і букви забули? Просто на поверхні, якщо говорити тільки про літературу, письменниця й художниця-авангардистка Емма Андієвська, Сергій Жадан, що навіть реклами не потребує, популярна красуня та розумниця Ірен Роздобудько, дисидент і критик Іван Дзюба, автор українських історичних романів Дмитро Білий. Це ми ще не розкрили теми лікарів, учених, музикантів, винахідників…

І просто на закуску: «Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води»… Володимир Сосюра, уродженець Дебальцевого. Того самого, яке зараз для когось просто синонім бидла та безкультур’я…

3-тє місце. Тут ніяких правил, лише «понятія»!

Так?

«У Харківській області всіх бандитів називають донбасюрами (саме так!). Коли моя свекруха, знайомлячись зі мною, почула, що я з Донбасу, не могла повірити: така гарна й скромна дівчинка — і з бандитського краю!» — коментує цей міф викладач Київського університету імені Грінченка Галина Шовкопляс. Те, що тут тільки бандити, прикро, але не смертельно: чого вже нам, бандитам, ображатися? А ось слава про всіх підприємців із Донбасу, які обов’язково «кинуть», а потім ще й «закатають у цемент», що котиться містами й селами, страшенно псує життя іноді дуже хорошим людям!

Долина Кальміусу. Фото з блогу Дмитра Демченка

«Мені не раз казали: ви всі шахраї! Тільки й чекаєте, щоб отримати від клієнтів передоплату й утекти в «ДНР», — каже підприємець Наталя, яка вже третій рік практично левову частку свого доходу віддає на допомогу українським військовим. Звичайно, вона тільки й чекає, щоб утекти в «ДНР»…

І ще, козирне: усі донецькі по-хамськи поводяться на дорозі (ох уже ці злісні номери АН!), навіть якщо вони ніколи не сідали за кермо. А злочинність зростає виключно через переселенців. Війна, падіння рівня життя і зброя, що «гуляє» країною, тут зовсім ні при чому…

Ні!

Тобто в інших регіонах у нас уже все-все без корупції? Ось просто у вас у місті як — хабарів ні-ні? Ну що ж, тоді ми їдемо до вас! І, до речі, поїхали — війна змусила тисячі бізнесменів із різних міст Донбасу починати все з нуля, залишивши все нажите, звикаючи знову по-студентському економити на всьому. Багато хто вивозив своїх працівників, хто встигав, вивозив хоч якесь обладнання, відкривав на новому місці конкурентоспроможний бізнес. Зрозуміло, намагаючись жити «по понятіям» того місця, куди переїхали, куди ж без цього?

Концерт гурту "Океан Ельзи" у Краматорську

Коли я ще була переселенкою, в одному з міст Дніпропетровської області пішла на прес-конференцію в поліцію — писати колонку про кримінал. І дуже грізний начальник усіх дільничних висловив занепокоєння, що в місті стали частіше зривати золоті ланцюжки з дівчат у парку. Запропонував влаштувати тотальні обшуки в переселенців… Бо хто ж іще це робить у великому промисловому місті? Я не витримала: «Почніть із мене! У нашій 10-поверхівці щодня, вибачте, мочаться в ліфті. Але крім мене, мого чоловіка-лікаря та відмінника-сина переселенців у будинку немає! Звичайно, це все наші витівки!». І, до речі, хамів на дорогах там теж було не менше…

2-ге місце. Моя твоя не розуміє

Так?

На Донбасі не говорять українською. І навіть не розуміють. Люди похилого віку дивляться тільки російські серіали, молодь «балдєєт» від російських кумирів. Заповнити документ українською можуть одиниці, тому намагатися прищепити тут українську мову та культуру практично неможливо — нічого з того не тече в крові жителів Донецької та Луганської областей. І переливання крові не допоможе — різати, не чекаючи перитоніту!

Фото з блогу Дмитра Демченка

Ні!

Не брехатиму, міські жителі Донбасу (як і Харківщини, наприклад) найчастіше говорять російською. Хоча після початку бойових дій величезна кількість жителів «гарячих областей» свідомо перейшли на українську. Таким чином підтвердивши свою ідентичність, а також щоб «захисники російської мови» не чіплялися…

Але якщо говорити про села, то там ви російської мови не почуєте! Тобто зовсім. Майже всі сільські школи Донбасу україномовні, у побуті всі без примусу розмовляють практично класичною українською, іноді підмішуючи суржик. У вересні 2014-го група журналістів із західних областей була в турі звільненими містами. Трохи заблукали в лиманських хащах і вирішили запитати в місцевого чоловіка дорогу. Звичайно, російською (ще два місяці тому тут стояли блокпости терористів!). А відповідь, абсолютно для них несподівано, почули українською — ну не розмовляють тут по-іншому!

А щодо кумирів — завітайте незабаром на концерт «Океану Ельзи», наприклад, до Краматорська. Якщо для вас знайдеться вільне місце не те що на стадіоні, а у великому парку, де планують установити екрани, щоб усі охочі змогли дістати задоволення!

І трохи цифр. Якщо зануритися в складну статистику Міністерства освіти щодо ЗНО, то можна побачити, що абітурієнти з Донбасу складають тест з української не гірше, а то й краще, ніж з інших регіонів. Буремного 2014-го в Донецькій області знайшлося шестеро учнів, що отримали максимальний бал — 200. Так, у Києві таких аж 25, але, приміром, у всій Чернівецькій області жодного. А вже цього року не змогли скласти обов’язковий іспит з державної мови лише 7,25% абітурієнтів із Донеччини, що прийшли на іспит. На Закарпатті, наприклад, ця цифра — понад 28%, на Рівненщині — понад 14%. Тож молодь, як часто кажуть, «тотально русифікованого» регіону невпинно доводить, що знає літературну українську мову досить добре й аж ніяк не гірше, ніж інші, незважаючи на всі, здебільшого політичні, «але».

1-ше місце. Тут усі сепаратисти. Навіть діти

Так?

Звичайно, ми завжди голосували тільки за Януковича. Навіть коли він не балотувався, а десь у донецьких степах крав свої шапки. І, природно, ніяких патріотів у цих краях виростити було неможливо: тут абсолютно не таке блакитне небо й украй не жовта нива. Всі без винятку місцеві пенсіонери, піонери та навіть жовтенята кликали Путіна, зараз старі щодня мотаються туди-сюди, щоб отримати дві, а краще три (ще в «ЛНР», наприклад, збігати) пенсії. Тут усі винні у війні, а якщо хто й не винен, то він уже виїхав. І всі-всі, навіть немовлята, сепаратисти. Тому що всім відомо, що 100% жителів Донбасу підтримали проголошення чи то «Новоросії», чи то ще якоїсь республіки, адже навіть на російському «Первом» це сказали! А їм вірити можна!

Ні!

Ех, якби все було так просто: не дали проголосувати цьому приземленому Донбасу — і все, при владі ніяких сепаратистів, негідників, жодних януковичів. Але, на жаль, останні вибори показали інше: справа-то, виявляється, не тільки в дурних східняках?

А тепер про серйозне. Facebook потряс страшним повідомленням: з власної волі пішов у світ інший 33-річний хлопець, який на своїй сторінці писав під ніком Патріот України. Юрій Мосін. Його друг Володимир Рунець написав: «Він пережив те, що більшості з вас не снилося в найгірших кошмарах. Його сім’я на окупованій території. Він дуже її любив. Аж занадто. Він часто чув: «Ты начал эту войну, тебе за неё и платить». Юра щотижня їздив на фронт, допомагаючи сотням бійців. Але йому ніхто не допоміг, хоча він так цього потребував. Він намагався знайти роботу, але донецька прописка була клеймом для роботодавців. Він жив в офісі, тому що винайняти квартиру не міг через кляту донецьку прописку. Він намагався взяти в оренду машину, аби хоч якось підробляти. Але знову прописка. Він просто не пережив цієї війни. Але народився і помер патріотом»…

Мені шкода. Мені дуже соромно. Чи не занадто кривава ціна новітньої міфології?…

Автор: Єлизавета Гончарова, ТИЖДЕНЬ