8:30, ранок понеділка. У Києві звучить чергова тривога, але прильотів у столиці давно не було, тож люди спокійно починають робочий тиждень. Хтось готує собі сніданок, прасує одяг, збирає дітей до школи, а хтось, попри тривогу, вже в дорозі на роботу. Але в цей самий час до столиці летять десятки ракет, які випустила Росія. Чутно перший вибух – ракета впала в центрі міста.
Репортаж видання ТЕКСТИ.
Сальто-мортале
Після першого прильоту по Києву Юрій, житель будинку на вулиці Жилянській біля офісної будівлі Tower 101, ще лежав у своєму ліжку й гортав стрічку новин. Через вибух у центрі його будинок здригнувся.
– Я ще валявся, а дружина вже чимось займалася по господарству. Я чув перші вибухи на Володимирській. Найперше відкриваю телеграм і лежу, читаю стрічку, – згадує Юрій останні хвилини перед вибухом, який розніс його квартиру.
– А потім чую – ще одна ракета свистить, не дуже голосно, але ж я не знав, куди вона летіла. Спочатку відчув легенький вітерець якийсь, а через якусь мілісекунду вже луснуло, а потім вікно полетіло й усе інше. Цей холодний вітерець був, мабуть, від того, що вирвалося вікно й у кімнату залетіло повітря ззовні.
10 вересня в будівлю у дворі будинку, де живе Юрій, о 9:30 прилетіла ракета. Вінзгадує події того дня у своїй вітальні, яка з усіх місць у квартирі найбільше постраждала від вибуху.
– Підфартило, що в цій кімнаті нікого не було. Перед вибухом дружина хотіла сісти попрацювати за комп’ютером у вітальні. Він, до речі, розбився. Саме тут ми знайшли металевий уламок від ракети, а он там, бачите, у плінтусі стирчить скло, – показує Юрій на стелю. – Ніяк не знайду часу взяти драбину, щоб той осколок витягнути.
Температура тепер у вітальні така сама, як і надворі, адже вибухова хвиля винесла всі вікна та двері в квартирі. Вхід до балкону завішено шторою – її просто перекинули через якусь пластикову балку. Через цупку бордову тканину пробивається світло в декількох місцях – це дірки від уламків скла.
– Не дратує? – запитує Юрій і бере в руки пачку цигарок.
– Тут усе одно свіже повітря, – відповідаю.
– Так, справді свіже, – сміється чоловік. – Трохи холодно, але погода непогана.
У цій квартирі на третьому поверсі Юрій з дружиною живе чотири роки. Два роки тому подружжя закінчило ремонт. У кімнаті, в якій ми розмовляємо, стоїть високий стелаж до стелі, весь забитий книжками. Цей стелаж розташовано біля розбитого вікна, тож його добре видно навіть з вулиці.
Юрій згадує, що після вибуху він не відчував страху чи шоку. Скотився з ліжка, оговтався, взувся, бо всюди було скло, й почав шукати дружину.
– Я закричав: “Іра, ти де!?”, а вона мені: “Шо ты орешь, я тут. Все в порядке”.
Вони одяглися й вийшли надвір.
Десь через хвилину після вибуху у дворі загорілася машина. Ще через кілька хвилин приїхали пожежники й почали гасити вогонь. Потім прибули поліцейські, працівники ДСНС, військові. Комунальники ходили по хатах і перевіряли, чи є в когось травми, виводили мешканців будинку, які були поранені чи в шоці, допомагали їм.
– Поліцейські фіксували злочин. У нас же 45 квартир у будинку, всіх треба опитати. Там один хлопець бідний записував усі свідчення стоячи, тримав свою папку в руках. Я йому кажу: “Ось тут лавочка, присядь”. А він мені: “Та я вже звик”.
Працівники ДСНС сказали мешканцям, що впродовж 2 год після вибуху повернутися до оселі вони не можуть. Перевіряли поверхи, квартири й горище – на випадок пожежі чи інших пошкоджень. Деякі мешканці стояли просто у дворі, але більшість вирушила в найближчі укриття. Юрій залишився на вулиці розмовляти з сусідами.
– Ми міркували, звідки прилетіло, де вибухнуло, якої марки була ця “лісапєда”. Це були звичайні побутові балачки. Ну, відповідно до ситуації – в нас тепер такий побут. Потім повернувся у квартиру, зняв собі відосік на телефон і взявся за віник. Я тоді вже не стежив і не думав про тривогу, не пам’ятаю, коли вона закінчилася.
На руках Юрія видно кілька свіжих подряпин і пластири. Але він пояснює, що вони з’явилися вже під час прибирання скла. Вважає, що йому дуже пощастило не поранитись осколками під час вибуху, адже лежав біля вікна.
– Ми спимо на ліжку і на двох матрасах, це дуже висока постіль. Вікно, яке вилетіло, чи то зачепилося за ці матраси, чи якось відскочило від них, але на мене не впало. Воно ніби підлетіло, зробило через мене сальто-мортале й упало біля шафи. Може, якби матрац був нижчим, все було б інакше.
Осколки посікли все тіло
Іншому жителю будинку, Андрію з п’ятого поверху, пощастило менше. Осколки від розбитого скла посікли його голову, спину, руки та ноги.
Світлі кімнати зі свіжим ремонтом у його квартирі залиті золотим сонячним сяйвом. Андрій не встиг прибрати, й підлога досі встелена сотнями осколків скла. Воно виблискує на світлі сонця і тріщить під ногами.
– За секунду до вибуху я стояв біля балкона, – розказує чоловік. – Я подивився у вікно й побачив сусіда, який гуляв з собачкою. В нас теж є собака, і я подумав: “Оце він дає під час тривоги прогулюватися”. Потім відвертаюся від вікна, роблю крок від нього, чую свист і звук прильоту, а за секунду бачу яскравий спалах.
На Андрія впала балконна рама, яку вибухова хвиля вирвала зі стіни. На його одязі досі видно сліди крові, на голові подряпини.
У його оселі зламано майже всі речі – меблі, двері, техніку, сантехніку в туалеті та ванній. Єдине, що не розбилося, – це два плакати, які залишилися стояти на комоді.
У момент вибуху з Андрієм у квартирі була його дівчина та собака.
– У мене пищало у вухах, у кімнаті були іскри й пахло горілим. Я не міг зрозуміти, чи це вже кінець, чи буде новий вибух. Одразу встав і побіг шукати рідних. Дівчина була у ванній, тому залишилася неушкодженою, але вона злякалася й плакала. Собаку ми не знайшли відразу, боялись, що з ним щось сталось. Але він був на балконі – вискочив туди з переляку.
В Андрія, як і в Юрія не було часу на тривогу й роздуми. Тож одразу після вибуху вони почали збирати речі.
– Ми не розуміли, де прилетіло: чули звуки, як осипається будівля, і не було ясно, чи це наш будинок, чи ні. Боялися, що вибух міг пошкодити газові труби й електричні проводи, що оселя не вистоїть або почнеться пожежа. Тож узяли найнеобхідніші речі – ноутбуки й зарядні пристрої для роботи, речі для собаки – і вибігли на вулицю.
– Тієї миті ні про що не думали, тільки раділи, що залишилися живими й майже неушкодженими, – Андрій дістає з кишені та показує металеві уламки, які знайшов на своєму ліжку в іншій кімнаті. – Навіть скляні осколки, якби зайшли у шкіру трошки глибше, могли б призвести до біди.
Надворі Андрій з дівчиною і собакою пішли в парк, посиділи на лавці, щоб перевести подих. Тим часом тривала повітряна тривога – тому врешті спустилися в метро, де просиділи кілька годин.
Зайшли в укриття за хвилину до вибуху
У під’їзді будинку я зустріла дівчину з коробками, яка приїхала допомогти своїй сестрі Олені прибрати квартиру після вибуху та зібрати речі. Дівчині важко стримувати сльози від згадки про той день.
– Коли почався обстріл, я була у квартирі з мамою, а чоловік поїхав до лікаря, – згадує Олена. – Ми чули вибухи в центрі, але я спочатку проігнорувала це й вирішила не спускатися в підвал. Я готувала собі сніданок, поставила чайник, хотіла зробити бутерброд.
Вона показує пакетик чорного чаю та чашку, в якій хотіла заварити його того ранку. Струшує пил і маленькі осколки скла зі стільниці, ставить на неї чашку, в якої вже немає ручки.
– За хвилину до вибуху в мене прокинулась якась “чуйка” і я попросила маму піти зі мною до ванної кімнати, – розповідає Олена. – Дякувати Богу, що ми зайшли туди. Як тільки ми опинились у ванній, пролунав вибух. Ми чули, як сипалося скло і щось гупало. Хвилину перечекали, почули крик сусідів у під’їзді, й вибігли.
– Тієї миті тремтіла кожна клітина мого тіла, ноги підкошувались, а мозок не хотів вірити в те, що відбулося, – каже мама Олени. Вона бере доньку за руку й починає плакати. – Завдяки доньці в нас був другий день народження. Саме вона наполягла, щоб ми зайшли у ванну тієї миті.
На кухні у квартирі смачно пахне – так, ніби я зайшла сюди на сімейну вечерю, а не розпитувати про вибух.
– Це волонтери принесли нам поїсти, – пояснює Олена.
Вона розповідає, що після вибуху не збирала речі, а одразу побігла в підвал з іншими сусідами. Коли оговталася, то подзвонила чоловіку.
– Я сказала: “Саньок, прилетіло. Давай бігом додому”. А він мені: “Я чув, уже біжу”. Через 10 хв чоловік уже був тут. Він вивів маму до швидкої, бо вона дуже нервувала і їй потрібне було заспокійливе. А далі ми разом сиділи у сховищі й чекали на закінчення тривоги.
Працівники ДСНС, за словами Олени, приїхали дуже швидко, одразу після вибуху. Потім спустилися в укриття, щоб перевірити, чи є в людей тяжкі поранення, й відводили їх до лікарів. Працівники служби попросили людей не покидати укриття через ризик повторних ударів. До того ж з офісної будівлі поряд почало сипатися скло, тож на вулиці й у будинку було небезпечно.
– Ми сиділи в підвалі до кінця тривоги. Потім нас ДСНС пустили у квартири забрати документи. Під час другої тривоги ми знову пішли в укриття. А вже після обіду змогли трохи навести порядок. Прибрали скло з деяких кімнат, двері в коридорі вставили на місце й заклеїли вікна плівкою, щоб дощ не замочив речей тут. Ночували в родичів, а наступного дня повернулись далі прибирати і забрати одяг на перший час.
– Нам пощастило, що були у ванній під час вибуху, бо деяких людей дверями прибило чи посікло осколками. Сусідка у квартирі під нами стояла на кухні біля вікна – її дуже поранило. Кожен думає, що його квартиру не зачепить, – Олена зняла помаранчеві рукавички для прибирання й витерла пальцями сльози.
– У мене тоді всі емоції відключились, я була, як солдат Джейн. Тут треба бігти, сидіти, збиратись, прибрати, заклеїти. Але весь цей час я думала про єдине: слава Богу, що ми живі.
Авторка: Валерія Павленко; ТЕКСТИ