За даними Єдиного реєстру судових рішень, із 24 лютого суди України прийняли понад 2,5 тисячі рішень про встановлення фактів смерті на окупованій території. Із 2019 року — понад 34 тисячі.
Здебільшого, родичі померлих чи загиблих надають судам лікарські довідки чи інші документи окупаційної влади про смерть рідних. Утім, часом приходять у суд із даними з соціальних мереж чи свідченнями очевидців. Про судову практику та особливості розгляду таких справ, — у тексті видання «Ґрати».
Історія Миколи Сачка
17-річний Микола Сачко (зважаючи на неповнолітній вік хлопця, журналісти спілкувалися з ним у присутності його представниці в суді Світлани Нужди) жив із батьками в Маріуполі з народження. Він — студент третього курсу Маріупольського електромеханічного технікуму. Про наближення російських військових до міста його сім’я дізналася 24 лютого, але сподівалася, що місто вони не захоплять, тому й не пробувала евакуйовуватися. А з початком активних бойових дій це було небезпечно.
Тривалий час його сім’я залишалася жити в квартирі по проспекту Миру, хоч більшість сусідів спустилися в підвал ще 9 березня — після обстрілу ракетами пологового будинку і лікарні поруч.
Микола Сачко. Фото: Вікторія Матола, Ґрати
Десь в середині березня (точну дату Микола не пам’ятає) будинок зайняли українські військові, і він з батьками спустився в підвал. Бабуся, що жила в тому ж будинку, залишилися у своїй квартирі, бо від ударної хвилі після одного з обстрілів сусідніх будинків впала і зламала ногу. Періодично вони приходили до неї, приносили їжу і ліки. Згодом і її перемістили в підвал, оскільки військові попередили, що можуть бути «прильоти».
На той момент в підвалі ховалося близько півсотні людей. Виходити звідти військові їм заборонили через небезпеку потрапити під обстріл. Щодня були чергові, що в перерві між обстрілами гріли людям воду у дворі будинку на вогні чи варили кашу і приносили в підвал.
23 березня вранці мешканці будинку дізналися, що військові пішли з будинку. Люди повиходили з підвалу, почали готувати їжу у дворі. Близько обіду в перший під’їзд знову забігли військові, але це вже були росіяни. Вони перевіряли цивільних, квартири, де ховалися українські військові, вибірково просили показати паспорти у мешканців. Росіяни повідомили, що підготували евакуаційні автобуси і домовилися про виїзд через три години. Але вже через дві людей попросили йти до автобусів.
«Був снайперський обстріл. Хто стріляв, незрозуміло… Я йшов попереду колони, допомагав людям похилого віку з речами. Дійшовши до місця посадки, не побачив батьків. Пропустив два автобуси, а потім поїхав зі знайомими з нашого будинку в одне селище Нікольського району. На дев’ятий день приїхав тато. Він розповів, що в маму влучив снайпер. А бабуся згодом померла — їй було 82 роки, зламана нога, та й смерть доньки вона не пережила», — розповідає Микола.
Біженці з Маріуполя приїжджають у Запоріжжя, березень 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Поступово він переїхав до Бердянська, Запоріжжя. З травня живе у Тернополі, куди перемістили його технікум. Тут він звернувся в центр безоплатної правової допомоги, щоб через суд встановити факти смерті мами і бабусі. Але через відсутність документів суд не може розглянути скаргу, подану адвокаткою від його імені, із липня цього року.
Зазвичай, такі справи розглядаються дуже швидко. Але в цьому випадку недостатньо документів. Щодо матері батько передав свідоцтво про смерть, видане окупаційною владою, а щодо бабусі — поки ні, говорит Микола Сачко.
Виняткові обставини
Із початком бойових дій на Донбасі та анексії Криму судова система не була готова до нових механізмів встановлення факту смерті на окупованій території. Зазвичай, свідоцтво про смерть на території, підконтрольній Україні, можна отримати в будь-якому відділі державної реєстрації актів цивільного стану. Для цього треба написати заяву, надати довідку про смерть від медичного закладу або судово-медичної установи і пред’явити паспорт. До суду звертаються, якщо людину визнають померлою.
Якщо людина померла на окупованій території, її родичі, як правило, зверталися до відділів держреєстрації і пред’являли довідки окупаційної влади. Там їм відмовляли, оскільки такі документи є недійсними для українських державних органів. Тоді вони йшли в суд. Така процедура збереглася й до сьогодні, хоча за останні роки парламент вніс зміни в законодавство і деталізував цю процедуру.
Зокрема, у січні 2018 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Він визначає, що всі документи, видані окупаційною владою є недійсними, окрім тих, що підтверджують народження, смерть чи шлюб.
Суди посилаються на практику Європейського суду з прав людини щодо так званого «намібійського винятку» (Принцип міжнародного права, згідно з якими документи, видані окупаційною владою, повинні прийматися судами до уваги, якщо їхнє ігнорування призводит до серйозних порушень або обмежень прав громадян. Сформований висновком Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо присутності Південної Африки в Намібії»). Йдеться про забезпечення прав людей, що проживають на окупованій території щодо реєстрації народження, смерті та шлюбу. У рішенні «Кіпр проти Туреччини» ЄСПЛ зазначив, що суди не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території органів влади, оскільки це буде порушення наймінімальніший прав людини.
Заяву до суду про встановлення факту смерті можуть подати родичі померлої людини або їхні представники у будь-якому суді за межами окупованої території. Розглядають суди такі справи невідкладно, скасований і судовий збір за них. Перелік територій, що розташовані в районі воєнних дій або перебувають в тимчасовій окупації чи оточенні, періодично затверджує Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.
Практика
Зазвичай, позивачі надають суду усі документи, які підтверджують, по-перше, родинні зв’язки із померлими чи загиблими, по-друге, факт їхньої смерті. Далі суд має переконатися, що в населеному пункті, де померла людина, ведуться бойові дії чи воно окуповане, і тоді може підтвердити факт смерті.
Утім, на практиці отримати необхідні документи не завжди вдається. Тому в суд подають і письмові чи відео-свідчення очевидців смерті, чи будь-які документи окупаційної влади. Чіткого переліку доказів, які можна пред’являти, законодавство не визначає.
Маріуполь. Фото: телеграм-канал «АЗОВ — Маріуполь»
Наприкінці вересня Бабушкінський районний суд Дніпропетровська встановив факт смерті 83-річного мешканця Маріуполя. Із заявою до суду звернулася його дружина Валентина Осокіна (*згідно з даними сайту Судової влади). Вона розповіла, що 16 березня в результаті бомбардування російськими військами міста дотла згоріла їхня з чоловіком квартира, і все майно, окрім паспортів, ідентифікаційних номерів та пенсійних посвідчень, які були при них.
Вони залишилися живими та перебралися в підвал сусідського будинку. Чоловік мав різні захворювання, пересувався з паличкою. Проживаючи в підвалі, без світла в нелюдських умовах він почував себе дуже погано, задихався, нервував, повноцінну медичну допомогу отримати не міг, неможливо взагалі було вийти з підвалу на свіже повітря, вибухи продовжувались поряд з будинком. Вночі 27 березня він помер.
Це вже була не перша смерть в підвалі, розповідала дружина померлого. Трупи зносили ближче до виходу з підвалу. Люди скаржилися, що поховати трупи, зареєструвати смерті через бойові дії неможливо.
Наступного дня після смерті батька в той підвал прийшли її дочка з зятем, побачили тіло померлого батька і повідомили, що будуть виїжджати з міста. Пропонували матері їхати з ними, аде вона відмовилася, бо хотіла знати, де поховають її чоловіка. Його тіло з іншими тілами загиблих забрали преставники МНС Росії.
За її словами, вона далі жила у підвалі і кілька разів зверталася до окупаційної влади щодо місця поховання її чоловіка та надання відповідних документів про смерть. Їй показували альбом з фотографіями похованих, але чоловіка на них вона не впізнала, документів про смерть не отримала. Жити далі в підвалі було неможливо, і на початку червня вона поїхала з міста до доньки в Дніпро. Свідчення жінки підтвердила донька та зять безпосередньо в суді. А тому суд визнав факт смерті.
Масове поховання у братській могилі в Маріуполі. Фото: телеграм-канал «АЗОВ — Маріуполь»
Схожа ситуація була у Володимира Мартиненка — сина 83-річної жінки, що померла в окупованому селищі Благодатне Волноваського району Донецької області. Вона переїхала туди із Запорізької області до доньки. Коли почалися бойові дії, вони переховувались в підвалі. Жінка померла. Але навіть викликати фельдшера вони не змогли через сильні обстріли. Тіло забрали для поховання солдати Російської Федерації, але жодного документу про смерть та поховання не надали, розповідав син. Заявник надав суду документи, що підтверджують його родинні зв’язки та свідчення сестри і сусідів, котрі підтвердили смерть жінки. Суд вирішив, що цього достатньо, і визнав факт смерті.
Двоє батьків Марини Петренко померли в Маріуполі внаслідок авіабомбардування Центрального району міста, де вони мешкали. Батько залишився під завалами, а мама встигла вибігти з будинку, але померла від смертельних поранень. Через постійні обстріли маму змогли поховати біля зруйнованого будинку наприкінці березня. А батька дістали з-під завалів у її присутності представники окупаційної влади наприкінці травня і відвезли в невідомому напрямку. Оболонському райсуду Києва було достатньо свідчень доньки, і він підтвердив факт смерті її батьків.
«Докази, якими можна підтвердити факт смерті на тимчасово окупованій території України, можуть бути письмові та усні свідчення очевидців, фото з місця поховання, медичні документи про смерть видані окупаційною владою, витяг з єдиного реєстру досудових розслідувань, різного роду викопіюваннями з мережі інтернет тощо», — коментує фахівчиня Карлівського бюро правової допомоги Сніжана Вітюгіна, повідомляє пресслужба центру.
У своїй практиці вона представляла інтереси жінки із селища Дробишеве Донецької області. Її чоловіка розстріляли російської військові у травні 2022 року. Вона разом із дітьми виїхала із села місяць до того. Ніяких документів, виданих окупаційною владою про смерть чоловіка, отримати не могла. Потім у селищі взагалі перестав працювати мобільний зв’язок, щоб хоча би фото могили переслати. Головним доказом для встановлення факту смерті в суді став допис на фейсбук-сторінці Донецької облдержадміністрації про вбитих росіянами мешканців Донеччини. І Карлівський райсуд Полтавської області визнав факт смерті чоловіка.
Сергій Бреус. Фото: сторінка Бреуса у фейсбуці
«Якщо немає жодних документів [які підтверджують смерть], можуть бути складені так звані акти — письмові свідчення очевидців, які це підтверджують. Судова практика щодо таких документів — неоднозначна. У моїй практиці був випадок, коли акт склала людина, не вказавши ні адреси проживання, ні паспортних даних, ні номера телефону. Звісно, що такі свідчення суд ставитиме під сумнів. Найкраще, щоб такі акти складали щонайменше двоє людей», — зазначає в коментарі «Ґратам» директор Правобережного київського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Сергій Бреус.
На розсуд суду
У судовому реєстрі є й рішення про відмову у підтвердженні факту смерті.
Станіслав Шичев — син загиблого від авіаудару в цивільний будинок мешканця Маріуполя посилався у суді на дані одного з телеграм-каналів, де були опубліковані фото будинку, списки померлих та причини смерті. Він зазначив, що не міг особисто поїхати в місто, щоб отримати довідки чи письмові покази свідків, оскільки це було небезпечно.
У суді була допитана і мати загиблого, але про його смерть дізналася по телефону від сусідів. Намагалася знайти тіло померлого, однак їй це не вдалося. Рівненський міський суд Рівненської області вирішив, що цього не достатньо для підтвердження факту смерті.
Тетяна Філімонова — донька загиблого в Маріуполі — представила в суді як докази листування із сусідами та знайомими в месенджерах, оскільки Маріуполь — окуповане місто на даний час, а смерть батька жодним чином не фіксувалась через військові дії у місті. Тіло батька декілька днів лежало разом з іншими померлими. Його впізнали колишні учні — він був вчителем. Вони і похоронили його на цвинтарі села Виноградне Новоазовського району. Та суд не визнав переписку допустимим доказом смерті батька.
Кілька судових відмов пов’язані з тим, що на момент подання заяв Маріуполь чи інші населені пункти не були в списку окупованих.
Маріуполь. Фото: телеграм-канал «АЗОВ — Маріуполь»
Попри це, Сергій Бреус вважає, що погоджувати будь-яку заяву про визнання факту смерті на окупованій території не варто, оскільки цим можуть скористатися шахраї.
«Не варто значно спрощувати процедуру визнання смерті на окупованій території. Звучать ідеї зробити цей процес позасудовим — на підставі документів, виданих окупаційною владою. Цим можуть скористатися шахраї. Можуть визнавати людину померлою і відкривати її спадщину. Оскільки вільного доступу до окупованої території немає, то і сама людина, яку визнали померлою, може не знати про це. Нам не треба чекати, поки вони приїдуть і скажуть: ми — живі. Треба все таки зберегти процедуру, що не допустить такі зловживання», — додає Бреус.
Автор: Виктория Матола; Ґрати