Після криміналізації колабораціонізму в Україні майже кожну людину, яка проживає на окупованих територіях, можна назвати злочинцем. Наразі не існує чіткого переліку дій, за які можна понести покарання. У виданні Фокус дізнавались, як жити в окупації, аби уникнути кримінальної відповідальності.
“Тернопільські слідчі оголосили підозру колаборанту, який організував лікування поранених окупантів”; “Судитимуть ще двох організаторок псевдореферендуму”; “Налагодив залізничне сполучення з РФ. СБУ затримала так званого “начальника вокзалу Херсона”; “Ректор” Херсонської державної морської академії виявився зрадником”; “Колаборантка впроваджувала освітні “стандарти” країни-агресора в університеті, а під час звільнення міста втекла в Крим”.
Подібних заголовків щотижня в медіа можна знайти кілька десятків. І чим довше триватиме окупація українських територій, тим більше їх буде. А після звільнення регіонів держава намагатиметься з’ясувати, хто ж із місцевих співпрацював з окупантами, і яка міра такої співпраці може розцінюватися як кримінальний злочин.
Про криміналізацію колабораціонізму йшлося давно — останні кілька років у парламент надходили відповідні законопроєкти, але ввести покарання за нього вдалося після початку повномасштабного вторгнення, 3 березня 2022 року. У цей день парламент змінив Кримінальний кодекс України — статтю 111 було доповнено двома частинами — “колабораційна діяльність” (стаття 111-1) та “пособництво державі-агресору” (стаття 111-2). Тоді цей крок експерти назвали швидким методом впливу та реакцією на агресію Росії.
Юристи пояснюють: колабораційна діяльність походить від державної зради. Цей злочин належить до злочинів проти основ національної безпеки та має три ключові складові: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту; шпигунство; надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Остання й стала підґрунтям для появи статей “колабораційна діяльність” і “пособництво державі-агресору”, що полягає в співпраці з ворогом.
Але якщо за держзраду передбачено покарання строком від 10 років або довічне позбавлення волі з конфіскацію майна, то за колабораціонізм значно менше — три роки.
Колабораціонізм. Запит на покарання
Після звільнення правого берега Херсонської області про підозри повідомили 39 зрадникам і колаборантам, які пішли працювати на російських окупантів. Більшість із них втекли разом з окупантами, тому нині в суді справи розглядаються заочно.
Щотижня щодо Херсонщини прокуратура оголошує нові підозри.
“З точки зору громади, мешканців, які перебували в окупації та виїхали, колаборантів там залишилося сотні й тисячі. З точки зору статистики й об’єктивної картини — їх виявилось значно менше, ніж очікувалося, — говорить Фокусу політолог, експерт Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов. — Можливо, через те, що окупанти не могли тривалий час запустити абсолютну більшість соціальних інституцій, наприклад, школи, а велика кількість вчителів і директорів відмовилкся від співробітництва. Так само росіянам було важко знайти місцевих гауляйтерів. Вони змушені були звертатися до маргіналів. Але, попри те, що випадків не так і багато, кожен окремий гостро сприймається в громадах”.
Данилов, який сам родом із Херсонщини, наголошує, що в уявленні більшості колаборант — це людина, яка навіть просто підтримувала контакт, їздила на блокпости, грала у футбол, продавала та купувала, наприклад, пальне.
“Окупанти масово крали дизель і продавали з великою знижкою, дехто в них купував, — продовжує він. — Дехто продавав їм харчі та самогон. Дехто вітався та посміхався. Всіх цих людей нині публічно називають колаборантами. Водночас доволі велика частина мешканців Херсонщини повністю відмовилася від контактів із окупаційною владою. Люди жили паралельним життям, обирали маршрут, щоб не стикатися з росіянами, не брали від них допомогу, паспорти й інше. Ця проблема не обійдеться без відновлювальних механізмів. Нині люди кажуть: “Як ми будемо з ними стояти в одній черзі, жити поруч в одному селі”. Вони звинувачують спiвгромадян у тому, що останні толерували росіян, не чинили їм спротив і тим самим продовжували окупацію”.
Водночас до “покупців палива” або “продавців харчів” із точки зору закону претензій нема. Чи була їхня міра співпраці більшою — сказати важко. Помітну частину правопорушень неможливо було зафіксувати через відсутність доступу до територій. Після звільнення слідчих у СБУ, ДБР і Нацполіції може не вистачати ресурсiв розслідувати всі епізоди.
“Спираючись на інтерв’ю та опитування, які я вже проводив на Херсонщині, частина з тих, хто так взаємодіяв із росіянами, зараз у наших лавах, кричать “Слава Україні” й демонструють свою лояльність, — говорить експерт. — Але місцеві їм не вірять. Частина таких людей виїжджатимуть, їх витискатимуть із села — і це один із найбільш простих і найменш травматичних варіантів покарання. Хоча кожен переїзд — це важко, але жити під тиском і осудом — не менш складно. Після Другої світової війни в українських селах на таких людей казали “поліцаї”, їм обмальовували паркани. Так відбувається й зараз. Багато хто очікує, що ті, хто співпрацював із окупантами, пояснять свої дії, а не просто казатимуть, що діяли під тиском”.
А пояснень такої співпраці може бути багато: отримання влади й компенсація невдач. “Ідеться про завучів, які ніколи раніше не могли стати директорами, завідувачів відділень, яких не призначали головними лікарями. Мотивували також грошима. Частина реально вірила в рятівний російський світ”, — підсумовує експерт Центру близькосхідних досліджень.
Кримінальна відповідальність за колабораціонізм. Ажіотаж у судах
Журналіст правозахисної організації Медійна ініціатива за права людини Артур Пріхно, який моніторить судові засідання, пов’язані з війною, говорить, що останнім часом побільшило публічних звинувачень у колабораціонізмі. Частина з них уже потрапила в українські суди, а суди ухвалили десятки вироків за статтею 111-1.
“Але проконтролювати, що відбувається в кожній із цих справ, досить складно”, — додає Артур.
Він згадує кілька резонансних справ. Серед них справу громадянина Олександра Харченка, якого обвинувачують за кількома статтями, в тому числі 111-1. За даними обвинувачення, його окупанти призначили головою селища Димер Київської області.
“Про Харченка, який під окупацією виконував функції “голови”, ми в МІПЛ дізналися ще в березні минулого року, коли займалися пошуком викрадених людей на Київщині. Рідні викрадених комунікували з Харченком як із представником окупаційної влади, про що вони говорили у своїх свідченнях. Після звільнення півночі Київської області Харченка затримали. Нині він перебуває під вартою та свою вину не визнає. Як відомо зі слів прокурорів, частина Димера стала на захист Харченка. Його процес просувається доволі динамічно, і очікується, що він сам має свідчити в суді”, — говорить Артур.
Також в Одесі вже розглядають справи херсонських колаборантів Володимира Сальдо й Кирила Стремоусова. Перший очолив херсонську окупаційну адміністрацію, інший був його заступником (загинув в автокатастрофі). Їх обох обвинувачують у держзраді.
За словами голови Служби безпеки України Василя Малюка, СБУ у 2022 році загалом розслідувала понад 2,6 тисячі кримінальних проваджень щодо колаборантів. Понад 300 з них було передано до суду.
Колаборанти, але не всі
Водночас через те, що стаття була ухвалена нашвидкуруч, до неї є низка зауважень експертів. І вони стосуються, перш за все, якості вироків — судова практика тільки формується.
По-перше, можна говорити про неспівмірність покарання. Пріхно зауважує, що майже скрізь покарання зводиться до одного — позбавлення права займати посади в держорганах на 10 років, інколи з додатковими санкціями, наприклад, конфіскацією майна. Але інколи особи отримують реальний термін покарання.
“І є випадки, коли люди, які вчинили злочин із менш серозними наслідками для держави, отримували жорсткіше покарання, ніж ті, хто відкрито переходив на роботу в окупаційні адміністрації”, — говорить Артур Пріхно.
І наводить приклад: Олександр Базима, мешканець Буринської ОТГ, що на Сумщині, працював кочегаром у котельні місцевої лікарні. Аби проходити на роботу, йому доводилося минати російський блокпост. І росіяни вимагали щось дати. Базима давав воду, цигарки, а колись придбав для них українську сім-карту. Після деокупації Сумщини чоловіка засудили за частиною четвертою, більш жорсткою, цієї статті. У вироку суддя наголошує на добровільності цього рішення, але зазначає, що це відбувалося з метою “уникнення перевірки документів і спрощеного перетину блокпоста” для потрапляння на роботу.
“І зрештою він отримав жорсткіше покарання, ніж, наприклад, людина на Херсонщині, яка відкрито пішла працювати в органи так званої поліції на посаду. Вона була засуджена за першою частиною ст. 111-1 — отримала десять років заборони займати посади в державних органах. Навіть без юридичної оцінки видається неспівмірним”, — зауважує експерт.
По-друге, складно зрозуміти, за які види діяльності будуть судити людей за цією статтею. Велика кількість проваджень доводить: мешканці окупованих територій чітко не усвідомлюють, що таке колабораційна діяльність. Людям під окупацією складно зрозуміти, що їм чітко заборонено робити в окупації, аби уникнути затримання та засудження.
“У суспільстві є величезний запит на справедливість, відплату, моральну компенсацію. Окупація — це страшна травма, люди не забудуть її просто так. А відсутність покарання призведе до того, що цей конфлікт продовжуватиметься. Винні мають понести покарання, навіть м’яке. Тому що відсутність покарання та правосуддя провокуватиме ще більші конфлікти. Ні в якому разі не можна не карати”, — говорить експерт Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов.
Юристка Дар’я Свиридова наголошує, що такі справи ризикують перетворитися на конвеєр для статистики. “Нинішнє законодавство потенційно дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність майже будь-кого”, — пояснює вона.
Водночас заступниця міністра юстиції Валерія Коломієць говорить, що важливо не дозволяти влаштовувати “полювання на відьом”. Тобто неможливість виїхати з тимчасово окупованих територій і перебування на них не робить українця автоматично колаборантом, навіть якщо людина була змушена взяти так звані російські паспорти для роботи в лікарнях і житлово-комунальних господарствах. Інші справа, якщо людина публічно підтримувала окупацію, організовувала псевдореферендуми, обіймала посади в окупаційних органах влади чи починала навчати дітей історії Росії. Тоді йдеться про пряму колаборацію.
Нині юристи наголошують: питання щодо справедливості відповідальності за колабораційну діяльність виникають, тому що Верховна Рада в статті 111 прописала надто широкий спектр варіантів такої діяльності й видів покарання за неї. Тож цей перелік необхідно уточнювати.
Законопроєкти про колабораціонізм. Аби не так страшно було
Зараз у парламенті перебуває одразу три законопроєкти про колабораціонізм. Останній варіант — № 8301-2, зареєстрований уже у 2023 році.
Зокрема, він пропонує змінити коло осіб, які підлягають відповідальності за колабораційну діяльність за частиною 1 ст. 111-1 КК України. Притягати до відповідальності лише службових осіб. Вони можуть нести відповідальність за публічні заперечення агресії проти України, її окупації, підтримку рішень, дій і закликів до співпраці з агресором, його формуваннями, адміністрацією, спростування суверенітету на окупованій території. За це має бути передбачення покарання — не тільки позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк від 10 до 15 років, штраф — до 34 000 грн або громадські роботи до 200 годин.
Крім того, законопроєкт пропонує запровадити спеціальну мету колабораційної діяльності. Вона має бути винятково добровільною.
Що ж стосується людей, які нічого не вирішували в так званих органах місцевої влади, то покарання за таку діяльність може бути люстрація. Як це було в Німеччині після Другої світової війни, а також країнах Східної Європи після припинення впливу на них Радянського Союзу. Після звільнення від окупації влада запровадила перевірки на предмет співпраці з окупантами для людей, які хотіли займати певну нову посаду.
Так практика чіткого розподілення дозволить внести визначеність у питання, кого вважати колаборантом, а також уникнути перевантаженості системи кримінальної юстиції та спрямувати її потенціал на розслідування міжнародних злочинів і злочинів проти нацбезпеки, де кримінальне покарання має бути невідворотним.
Автор: Тетяна Катриченко
Джерело: ФОКУС