Звірства російських загабників: СІЗО-катівня в місті Камишин Волгоградській області РФ й головний кат
У липні 2026 року матері 39-річного азовця Миколи Бруєва зателефонували з Міжнародного комітету Червоного Хреста і повідомили, що син помер у російському полоні. Чоловіка російські загарбники запроторили в СІЗО №2 міста Камишина у Волгоградській області, одній із найстаріших тюрем у цьому регіоні, де після 2022 року росіяни утримують українських військовополонених та цивільних у статусі інкомунікадо.
До страшної звістки пані Валентина сподівалася, що її Коля витримає усі випробування, і його вдасться визволити. Хоч від тих, хто повернувся з полону, мати знала, що сину там украй важко і він серйозно хворіє. Також жінці розповіли про знущання з Миколи.
В МІПЛ поспілкувалися з Валентиною Бруєвою, а також п’ятьма українськими військовослужбовцями Збройних Сил України та Національної гвардії, які перебували в Камишинському СІЗО№ 2 у різні періоди повномасштабного вторгнення. Всі вони розповіли про систематичні побиття, катування та інше жорстоке поводження з українськими полоненими в цьому СІЗО, а також про хронічний голод і брак медичної допомоги.
Їхні свідчення збігаються: вони описують однакові умови утримання та ставлення до українців у цьому місці неволі, що призводять до смертей.
“Шлях воїна — це було його”
Микола Бруєв родом із Маріуполя. Саме там він жив, працював і служив до повномасштабного вторгнення Росії.
“Він із другого класу бігав на бокс. І далі займався спортом. Він так рвався в армію. Шлях воїна — це було його”, — розповідає пані Валентина. У 2019 році Микола пішов на службу до “Азова”. В цей час, за словами матері, зробив собі татуювання на ногах та руках, які стали приводом для побиття й знущань над ним у російському полоні.
Після завершення військового контракту чоловік працював тренером з ММА, сучасного повноконтактного виду боротьби. Також він проводив заняття для дітей.
А коли у лютому 2022 року Росія напала на Україну, Микола Бруєв повернувся в “Азов” і захищав Маріуполь. Разом із побратимами вийшов у полон із “Азовсталі”. Далі перебував в Оленівській колонії, після неї — в СІЗО №2 Таганрога. Звідти його перевели до слідчого ізолятора у Камишині.
СІЗО у Камишині (ФКУ СИЗО-2 УФСИН России по Волгоградской области, — рос.) розташоване в південно-східній частині Росії, за майже тисячу кілометрів від Москви. Водночас це місце несвободи не так далеко від кордону з Україною — близько 500 кілометрів.
Там українських полонених утримують щонайменше з осені 2022-го. “У жовтні того року нас етапували в це СІЗО. Воно було практично порожнє. Тоді там було людей десять — це кримінальні засуджені, які працювали на адміністрацію. Привезли 180 українців з Оленівки. У січні 2023-го туди доправили ще близько 100 полонених із Севастополя, а також понад 75 азовців. Тоді СІЗО було вже повністю забите. Коли я там перебував, під час отримання туалетного паперу бачив список полонених, то там було людей 350-360”, — розповів МІПЛ український військовослужбовець Михайло (ім’я змінене з міркувань безпеки). Він перебував у Камишинському СІЗО до червня 2026 року.
Після великих обмінів та чергових етапів, зокрема з Новосибірська, в СІЗО змінювалася кількість полонених: від 230 до 360. Серед них російська влада досі утримує близько 30 цивільних.
Миколу Бруєва, ймовірно, етапували до Камишина на початку 2023 року. Український військовослужбовець Владислав (ім’я змінене з міркувань безпеки) перебував у Камишинському СІЗО №2 з жовтня 2022-го до червня 2026 року. В березні 2024-го його перевели до камери, де тримали Миколу Бруєва.
“Над ним знущалися особливо жорстоко, тому що в нього було багато татуювань на тілі… Він також був людиною з позицією, не мовчав і говорив правду”, — розповідає Владислав.
За його свідченнями, в 2025 році в Миколи почали боліти нирки. Владислав також пригадує конкретні випадки жорстокого побиття Миколи Бруєва: “Там був один спецпризначенець ФСІН Росії. Його позивного не знаю. Він просто був без гальм… Якщо хтось щось не так зробив, він одразу починав вбивати людину. У березні 2025 року він дуже сильно побив Колю. Після цього, статеві органи в нього набрякли так, що були завбільшки з два людські кулаки”.
У такому стані Микола Бруєв тривалий час не отримував медичної допомоги.
“Ми старалися максимально його морально підтримати. Але фізично ми йому не могли допомогти, бо медицина там така, що, якщо болить голова, тобі дають зеленку. Коли Коля казав, що в нього болять нирки, йому казали, що то він не з тієї ноги встав”, — розповідає Владислав.
Через пів року після того, як Микола почав сильно хворіти, його перевели на постільний режим.
“За якийсь час нібито все нормально стало, але в березні 2026 року в Колі знову почалися проблеми зі здоров’ям. Його відправили до лікарні. Звідти, наскільки ми знаємо, він не повернувся. З коридора ми почули, як черговий сказав, що його нібито відправили в якісь кращі світи”, — розповідає Владислав.
Полонені, які тоді перебували у СІЗО, цитують коменданта установи Івана Анікєєва, який прокоментував смерть Миколи так: “Я відправив його до Бандери”.
Є підтверджені факти смертей у Камишинському СІЗО інших українських полонених. Так, у травні 2026 року заступник командира 1-го корпусу “Азову” Святослав Паламар повідомив про загибель у цій тюрмі військового медика, начальника медслужби “Азову” Олександра Крохмалюка.
У вересні 2025 року Олександра повернули під час репатріації тіл 1000 на 1000. Судово-медична експертиза у Львові встановила причину смерті: перелом ребер і тупа травма грудної клітки.
Окрім цих двох смертей у Камишино, МІПЛ відомо щонайменше ще про три. 25 січня 2024 року там помер капітан 2-го рангу Сергій Пастер, 11 березня — старший солдат Микола Скиба, 15 квітня — солдат Богдан Яворський. Дехто з них не витримав побиття та катувань під час допитів, інші загинули через ненадання медичної допомоги. Серед військовополонених також поширювався туберкульоз, але українців не лікували.
За майже 4 роки утримання в Камишинському СІЗО Владислав нарахував 15 випадків ймовірної смерті полонених. Кілька українців загинули від туберкульозу, щонайменше одна людина не витримала катувань електрошокером. Про деякі смерті військовополонені чули від наглядачів, коли ті перепитували, хто і де помер. Також бранці на власні очі бачили, як із камер виносили тіла.
“Ваша смерть для нас — це два папірця. Я особисто це чув від коменданта СІЗО Івана Анікєєва. Я його про себе за жорстокість називав “сатана”, — розповів звільнений із полону нацгвардієць Артем, який просить не розкривати свого прізвища і який повернувся до України 15 травня 2026 року в межах обміну полоненими. Він провів у Камишинському СІЗО близько дев’яти місяців.
“Ходив у кривавій юшці”
Усі опитані МІПЛ військовослужбовці розповідають про особливу роль в організації знущань над українськими полоненими Івана Анікєєва, головного коменданта Камишинського СІЗО №2.
Начальником цього слідчого ізолятора й, відповідно, безпосереднім керівником Анікєєва від жовтня 2024 року є Олександр Козлов.
“На мій погляд, цей Анікєєв — людина з певними психічними порушеннями. Він міг спокійно з тобою говорити. А потім раптом йому здалося, що ти вбік подивився чи занадто голову підняв угору, і він зривався”, — розповідає Михайло. За словами Владислава, “це людина, якій подобається завдавати болю іншим”.
Також звільнені з полону військовослужбовці розповіли МІПЛ, що Анікєєв та інші наглядачі лупцювали українців електрошокерами, пластиковими трубами, дерев’яними і гумовими палицями, а також завдавали ударів ногами й руками.
“Спочатку я у Камишині, ходив у кривавій юшці… Там в усіх полонених були гематоми. В декого — розміром із яйце. Били по голові, спині, ногах, ступнях, геніталіях”, — розповів Артем. Особливо жорстоко й боляче лупцювали дорогою до лазні й назад. Могли вдарити електрошокером по мокрому тілу.
Співрозмовники МІПЛ вказали на те, що їхні побиття на шляху до бані та в самій бані організовував саме комендант Анікєєв. Через це йому дали прізвисько “банщик”. Анікєєв також призначав покарання після повернення з лазні до камер.
“Коли був банний день, ми молилися просто. Якщо “банщику” щось у бані не сподобалося, то змушував після миття присідати по дві тисячі разів і ще стояти цілими днями на ногах протягом тижня”, — розповідає Михайло.
В Україні Івана Анікєєва підозрюють у жорстокому поводженні з цивільним людьми, вчиненому, зокрема, групою осіб (ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України). 26 січня 2026 року Головне слідче управління Нацполіції оголосило йому підозру.
“Він нам казав, що нічого не боїться. Не боїться, що його покарають. Поводився так, наче він там цар та бог”, — розповідає Михайло.
Боєць Національної гвардії України Денис, який просить не розкривати свого прізвища і якого утримували у Камишині близько дев’яти місяців, розповідає про жорстокі побиття полонених спецпризначенцем ФСІН на прізвисько “Пневматорокс”. Про нього ж згадує нацгвардієць Артем. Так жорстокого росіянина прозвали через те, що він бив саме в грудну клітку.
“Інші наглядачі знали, що він садист. Коли я виходив на прогулянку й бачив краплі крові під ногами, знав, що це вже він когось прибив”, — описує наслідки цих знущань Артем.
“Перегоріла лампа в камері — нас побили”
Українських полонених у Камишинському СІЗО, за свідченнями звільнених, могли покарати через надумані причини й провини. “Одному з хлопців у камері видали подертий тюремний одяг. Ми попросили в постового голку, щоб його зашити. Він її не дав. Потім нас покарали за те, що ми нібито не попросили голку, і в одного з нас був дірявий одяг”, — розповідає нацгвардієць.
За таке могли змусити присідати по дві-чотири тисячі разів. Приміром, Денису довелося одного разу присісти 3800 разів. Траплялося, що люди падали знеможені й не могли підвестися. Тоді їм дозволяли лягти на ліжко.
“У нас у камері в одного військового нога була зламана. Він не міг присідати. То ми його тримали під руками, і він все одно присідав на одній нозі тисячі разів”, — пригадує він.
Також могли покарати тим, що всі полонені в камері мусили цілий день непорушно стояти: від підйому до відбою, з невеликою перервою на прийом їжі. Таке “покарання” для конкретної камери могло тривати кілька днів, тижнів чи й місяць. За цей час ноги набрякали, а в декого утворювалися рани, які без лікування гнили. “Прийдеш до медика з цими ранами, а він каже, що це фігня”, — каже звільнений з полону.
“Карали за будь-що, — пригадує і Владислав. — Перегоріла лампа в камері. Ми, як нормальні люди, повідомили про це. Нас вивели з камери і “пояснили”, що це нібито ми зламали лампу. Потім нас побили палицями. Найбільш образливо було те, що вони це зробили в кімнаті, яку обладнали як приміщення для молитви. І ти думаєш: як же так? Як православні люди можуть так знущатися над іншими, ще й перед іконами?”.
Восени чи взимку полонених могли вивести на тригодинну прогулянку за температури -5, -7 градусів без теплого одягу.
“Ми чекали моменту, коли зайдемо назад в камеру. Хоч там теж було холодно, але тепліше, ніж на вулиці. Ні рук, ні ніг ти не відчуваєш, у тебе пальці скручені, взуття зимового немає, шкарпетки у кого є, а в кого немає. Нас просто морозили на вулиці, щоб ми нібито не захворіли туберкульозом. До прикладу, я сам повернувся з цим діагнозом звідти”, — розповів Михайло.
Таргани замість їжі та короста
Звільнені з полону також розповідають про хронічний голод і брак елементарної медичної допомоги в Камишинському СІЗО.
Так, Владислав за час перебування у неволі схуд на 30 кілограмів. Артем після обміну мав вагу 58 кг при зрості 186 см.
“Там карали за допомогою їжі. Нам давали юшку з трьома макаронинами й картоплею”, — розповідає Артем із НГУ. Дехто не витримував постійного голоду психологічно.
“Деякі їли тарганів, павуків, кістки через постійний голод. Багато хто там їсть зубну пасту”, — каже Денис. Він також пригадує, як один із полонених змішував мило й пасту та ковтав цю суміш, щоб утамувати голод.
Такі ж випадки бачив і Михайло. “Один полонений їв мило. На запитання: “Нащо ти це робиш?” відповідав, що дуже хоче їсти й психологічно себе так налаштовує, що немовби це він їсть не шматок мила. Він казав, що різне мило має різний смак. Господарське — один, а парфумоване — інший. І що якесь мило пече, а якесь ні”.
У 2023-2024 роках до Камишинського СІЗО приїжджали представники Міжнародного комітету Червоного Хреста.
“Адміністрація СІЗО видавала нам нову форму, фотографувала з їхніми посилками. А потім нам казали, щоб ми їх відставили праворуч і зняли новий одяг. Мовляв, ці люди поїдуть, а наглядачі з нами залишаться. І якщо ми на щось поскаржимося, буде помста”, — каже Артем.
Крім голоду, полонені у цьому СІЗО страждають від корости.
“У відсотків 85 є короста на руках і ногах. Якщо порахувати тих, у кого вона лише на кінцівках, то це всі 100%. Адміністрація СІЗО сама вже не знає, що з цим робити. Вони дають мазь — одну, другу, третю. Нічого не діє. Якщо з п’яти штук хоч якась допоможе, то це добре. А так прийдеш до лікаря і кажеш, що чухаєшся. Він тобі відповідає, що не чухайся”, — розповідає Михайло.
Деякі військовополонені намагалися взагалі не звертатися до місцевих медиків. До того ж дорогою з медчастини могли побити, щоб знеохотити знову просити про допомогу.
Серед полонених були також випадки серйозних психічних розладів. Артем розповів про цивільного затриманого на ім’я Андрій із Маріуполя, який у травні 2026 року перебував у Камишинському СІЗО.
Молодий чоловік, за словами свідків, не усвідомлював того, що відбувається навколо, був не в змозі контролювати свою поведінку й фізіологічні процеси. Приміром, міг занурити голову в унітаз. Наглядачі СІЗО вважали, що він вдає із себе хворого. За словами Артема, цього бранця били, попри його цілковиту безпорадність.
За даними Медійної ініціативи за права людини, на території РФ українців утримують у понад 40 колоніях і СІЗО, часто у статусі інкомунікадо. Військовополонених регулярно переводять з однієї тюрми до іншої.
Понад 95% українських військовослужбовців, опитаних Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини, повідомили про катування або жорстоке поводження під час перебування в російському полоні.
Тим часом Валентина Бруєва чекає від Координаційного штабу щодо військовополонених офіційного підтвердження інформації щодо смерті Миколи у Камишинському СІЗО та репатріації тіла сина. Щоб нарешті попрощатися.
Авторка: Жанна Безп’ятчук
Джерело: МІПЛ
