«Бєлочка» у кожного своя». Історії з алкогольного потойбіччя

"Бєлочка" у кожного своя". Історії з алкогольного потойбіччя

Артур (ім’я змінене) отримав вищу гуманітарну освіту, був журналістом у відомому медіа. А потім став алкозалежним і на собі відчув, що таке «біла гарячка» та як це — коли вдивляєшся в алкогольну безодню, а вона дивиться на тебе. Спочатку Артура відправили до приватного реабілітаційного центру, а потім кілька разів він потрапляв до державної клініки.

У розмові з BBC News Україна чоловік розповів те, які історії трапляються у таких місцях, про що наркозалежні говорять з алкозалежними та чим це може завершитися.

А також поділився тим, як йому вдалося приборкати свою «безодню».

Залежність: 50 грам за годину

Стопка

Вона виникла не в один момент, а накопичувалася. Я працював з дому, не треба було постійно їздити в офіс. І стало здаватися, що алкоголь не заважає роботі й можна, наприклад, похмелитися. Це не значить, що я брав літр горілки, одразу його випивав і вирубався.

План був десь такий: брав «батл» нуль п’ять і пив по 50 грамів на годину. Так протягом дня її випивав. Але поступово це накопичилося, й випивати треба було, тому що інакше ставало дуже погано — не міг їсти і засинати.

«Бєлка»

Босх

Спілкувався потім з багатьма, у кого ставалася «бєлка» («біла гарячка» або алкогольний делірій — психоз, який виникає «на висоті запою» або після різкого припинення вживання алкоголю — Ред.). Вона була у кожного своя, але є якісь спільні речі.

Наприклад, десь фоном починає звучати якась музика. Тобі здається, що це з машини під вікном або у сусідів. Не нав’язливо, але потім розумієш, що не може одна пісня грати годинами. Ще багато кому в таких станах снилося, що їх кусають собаки.

Причому «бєлка» бувала частіше не коли людина «синя» (тоді вона просто фізично мало що може вчинити через надто великий «дозняк»). А коли ти ніби тверезий, тебе вже «попустило». Але неможливо заснути — і тоді починається.

Це маячня наяву — слухові і візуальні галюцинації, які для тебе є абсолютною реальністю. Все пов’язане з персональною параноєю, коли вискакують якісь особисті страхи. І тут залежить від досвіду людини.

Наприклад, я люблю фантастику. І от почав сам з собою в голові англійською розмовляти про якісь фантастичні сюжети та історію, цілу ніч… А завершилося все тим, що я години півтори прочекав на електричку, щоб кудись їхати, брати таксі, вибивати якісь борги, що, як мені здавалося, мені хтось винен. Пощастило, що тоді електричка не приїхала, але начудити міг багато чого.

Потім заліз вдома у комірчину і там просидів всю ніч, боявся, що двері у квартиру мені виламають.

"Біла гарячка" виникає на ІІ-ІІІ стадії хронічного алкоголізму

Інший знайомий розповідав про свою «бєлку»: почав чути якісь голоси, що його зараз будуть «пакувати» (а він «сидівший»). Побіг на вокзал, побачив поліцію і далі тікав через якісь вагони, поки його не зловили і лікарі щось не вкололи.

Очухався, попустило. А загалом багато хто дуже неохоче про це розповідає. Все від цілісності особистості залежить, що там у них в голові відбувалося, я навіть уявити не можу.

До речі, щодо «білої гарячки» мені потім один лікар розповідав, що були випадки, коли люди заходили у цей стан, але потім звідти так і не виходили. Ось це реально жесть — залишитися до кінця життя сам на сам зі свою параноєю.

«Рєбуха»

Ґрати

«Рєбуха» — це приватний реабілітаційний центр, так ми його називали. У «рєбусі» я пробув два місяці. Мій центр спеціалізувався на наркоманах. Це приватний триповерховий будинок з ґратами на вікнах та високою огорожею.

Телефон забрали одразу, жодних контактів. За два місяці я лише раз виходив на вулицю, на Великдень, хвилин на п’ятнадцять. Коли мене туди привезли, там було шістнадцять людей, чотирнадцять з яких страждали від наркотиків і двоє — від алкоголю.

Спочатку думав, що потрапив у медзаклад, зустрічали люди у білих халатах. Але насправді то були «консультанти» — це такі ж люди з залежністю, які просто у цьому центрі були вже хто пів року — рік, а хто і більше. Ми до них зверталися на ім’я по батькові. Методика у центрі базувалася на програмі «Дванадцять кроків анонімних алкоголіків» (Розроблена у 1930-х роках програма подолання залежностей, пов’язана з вірою у Бога, як силу, що може «повернути здоровий розум». — Ред.).

Але якогось медикаментозного виводу з запою чи детоксикації не було (хоча сказали, якщо буде потрібно, то викличуть медсестру з препаратами). Просто завели у кімнату, дали койку і там я відловлював «приходи з бодуна».

На ліжку

Що було з наркоманами, я не знаю, їм могли давати якісь препарати. З тими, хто тільки прибув, у кімнаті залишаються одна-дві людини з тих, хто тут вже довго — на випадок, якщо буде «бєлка» чи стане погано. Десь тиждень я відходив, перший раз поїв на другий день.

Силою їсти тебе ніхто не змушував, просто кажуть: йдемо їсти, а ні то ні. Ось так я починав спілкуватися з людьми й зрозумів, куди потрапив. Там були і жінки, вони в окремих кімнатах жили. Але будь-які міжстатеві відносини одразу присікались. Якщо що, то могли когось в інший центр перевести.

Життя у центрі

Біблія

Розпорядок у «рєбусі» такий. Підйом о 6:30, пів години на гігієну. Умови там гарні, євроремонт. Потім починаються заняття. Ми сідали у коло і вивчали Біблію — кожен день обов’язково по пів години. Є, напевно, якісь методики про те, в який день які сторінки читати. Іноді обговорювали те, що прочитали.

Але мені більш досвідчені люди сказали, що це протестантський центр і тут ще не сильно насідали з цією темою. Просто в цих «Дванадцяти кроках» є пункт про допомогу Бога, «як я його розумію».

Ще раз на тиждень психолог приїжджав. Працювати нас не заставляли, єдине що — прибирати за собою. Наша трудотерапія полягала в тому, щоб прибирати кімнати і весь будинок. Багатьох це навчало хоча б за собою слідкувати.

Готували ми самі, а їли всі разом. Вартість життя у «рєбусі», коли я там був, — десь сім тисяч гривень за місяць.

«Ганяти тягу»

Шприц

В «рєбусі» я пробув два місяці. Як показала практика, мені цього було мало. Але я вирішив, що мені там роботи нічого — серед наркоманів, у яких зовсім інші проблеми. Наприклад, сидимо ми, спілкуємося, і кожен починає розповідати, хто як «висів» — вони це називали «ганяти тягу». В них аж очі світяться, коли яскраво у всіх деталях розписують, хто як вживав.

Хтось полінаркоман, висів на чому завгодно.   Хтось на «чорному» (опій-сирець, який виробляють з макового соку, найпоширеніший «важкий» наркотик в часи СРСР — Ред.), хтось на «фені» (амфетамін, синтетичний стимулятор — Ред.), хтось на метадоні (синтетичний опіоїд, який використовують для лікування залежності від інших наркотиків, у замісній терапії — Ред.).

«О, так ти на метадоні? Та я вас не розумію, воно ж «грузить». От «чорний» — це да, зовсім інша тема». І так далі.

Шприц

І був випадок, коли на «рєбусі» був хлопець, що потрапив туди через алкоголь. От він пів року це все слухав. Потім вийшов, а за якийсь час знову повернувся на «рєбуху». Але вже з проблемою наркоманії. Логіка в нього була така: «бухати» я не буду, раз мені не можна, але ж з наркотиками проблеми ніколи не було. Чому б не спробувати таку, скажімо, «замісну терапію»?

Ще ж треба розуміти, що кожен третій там — це «повар». Їх дуже поважають «на районі», тому що вони знають, де що дістати і як з цього зварити все, що треба. Наслухався, як робити «фен», як варити «вінт» (первітин, саморобний стимулятор — Ред.).

Якби у мене була така ціль, то я б міг після «рєбухи» видати книгу «Наркотики для кожного».

Вперше тверезий у супермаркеті

Мені «рєбуха» не допомогла. Але я бачив людей, яких вона реально витягнула. Коли тільки заїхав туди, то одразу помітив, що на кріслі сидить якесь тіло зі скляними очима, поглядом в нікуди. Спитав потім, що це за тіпок. Мені сказали, що це молодий «мажор», сам вступив у якийсь крутий університет, нормально вчився. Але вирішив побалуватися «кислотою» (LSD, сильний психоактивний наркотик — Ред.).

От вони з другом прийняли, й друг у вікно вийшов, а у нього мізки згоріли. А коли я виїжджав, то він вже нормально розмовляв, на гітарі грав, співав. Взагалі у «рєбусі» програма розрахована на три місяці. Вважається, що за цей час організм очистився і ти більш-менш адекватно мислиш. Далі ще пів року — повна реабілітація.

Плюс дають інформацію про те, що може статися після того, як ти вийшов з «рєбухи», що тебе може спонукати, щоб знову «бухати», від чого стаються зриви, як себе поводити у таких ситуаціях. А далі ще може бути пів року «ресоціалізації» — людей виводять у люди, беруть з собою в магазин (хоча гроші не дають).

Випиває

Це, наприклад, для таких людей, як один хлопець там — йому 23 роки, а він з 12 років на ін’єкційних наркотиках. Тобто, людина просто не знає, як себе нормально поводити в соціумі не під речовинами.

Інший товариш-наркоман мені казав, що після того, як виписався з «рєбухи», зайшов у супермаркет, і йому стало страшно: «Купа народу, а я перший раз в супермаркеті тверезий». Після того, він попросився назад.

Силою не тримали

Не можу сказати, що когось в «рєбусі» утримували силою. Якось приїхала поліція. Наші кажуть: приватна власність, чекайте на адвоката. Тоді приїхав адвокат «рєбухи» на дорогій машині. Туди-сюди, виявилося, що був якийсь «пацієнт», який кілька місяців тому вийшов і накатав заяву, що, мовляв, його тут силою утримували.

Але як насильно? От ти кажеш: я хочу вийти. Тебе не випустять, поки родичі не приїдуть і не заберуть. Просто коли ти туди потрапляєш, ти пишеш заяву і погоджуєшся з цим. Я, наприклад, підписував. Інша справа, в якому я стані був тоді.

Так от нас тоді поліція спитала: «Вас насильно утримують?» Всі відповіли: «Ні». Така група тоді підібралася. Хоча, як мені розповідали, в інших «рєбухах» могли бити і закривати у підвалі. У нас навіть поліцейські питали, де підвал. Але ніякого підвалу не було.

Після реабілітаційного центру

У державній клініці з запою виводили вже за допомогою медикаментів

Після «рєбухи» я не пив тижня два. А потім захотів бухнути. Все починається з малого — взяв банку слабоалкоголки. Випиваєш — і якось мало. Потім ще і ще. Хоча на «рєбусі» нам казали: ви ж не випадково тут опинилися, вам взагалі не можна алкоголь, ні краплі.

І наступний раз я вже потрапив у державну клініку. Через два місяці після «рєбухи». Там все зовсім по-іншому. Мене на три дні поклали в реанімацію і там ставили крапельниці для детоксикації, а також кололи щось таке, від чого ти у повній прострації — щоб «бєлка» не вхопила. Три дні ти просто спиш.

Потім ще два тижні просто лежав, робили різні уколи-вітаміни і я приходив у норму. Все це коштувало більше 10 тис. грн: три дні реанімації — близько п’яти тисяч і два тижні ще тисяч шість. Далі мені зробили «гарячий укол» — ввели в організм велику дозу препарату «Торпедо» (тому процедуру ще називають «торпедування»). Одразу кинуло в жар, таке враження, що у сауні.

Смисл у тому, що після цього тобі кажуть: вип’єш «під торпедою», то ледь не помреш. І це на кілька місяців, залежно від введеної дози. Ще була «підшивка» — зробили розріз під наркозом і зашили капсулу. Якщо вип’єш, то, кажуть, буде погано. Але і все те, як виявилося, було ні про що.

Туди-сюди

Туди-сюди

Після цього десь чотири місяці я був взагалі без алкоголю. Не тягнуло. Але якось пішов напився, увійшов у запій і мене знов на два тижні відправили в клініку. Потім так само кілька місяців не пив, але зірвався.

І тоді я вже заїхав у клініку на два місяці. Після реанімації і двох тижнів ще залишився на спеціальну програму. Вона була бюджетна, тобто безкоштовна (так було до медреформи, не знаю, як зараз).

Але вся історія повторювалася кілька разів, туди-сюди. Коли б я не потрапив в клініку, у мене уже були постійні знайомі — хтось, з ким я вже лежав. Там взагалі люди бувають по тридцять разів — пішов у запій, взяв три-чотири дні відгулу, сам приїхав і тебе прокапують.

Якось після чотирьох місяців у клініці почав «бухати» у перший же день. От хотілося випити, трясло. І через тиждень знову завезли у клініку. А востаннє я туди потрапив у лютому. Тоді вже остаточно вирішив щось змінювати.

Переламний момент

Безалкогольне пиво чи алкоголь у малих дозах - не вихід для людей з залежністю. Це все одно рано чи пізно звершиться запоями

Кажуть, що переломний момент — шість місяців. Тоді може бути зрив від найменшого імпульсу. Мене почало трусити за тиждень-два до останньої виписки, коли я знову лежав у клініці чотири місяці. Воно, як похмілля, але без абстинентного синдрому — не болить голова, але є якась напруга, роздратування й мозок люб’язно підказує, як всього цього можна моментально позбутися і тобі буде добре.

Я пішов до лікарів і психолога, описав ситуацію й мене три дні прокапали препаратом, який знижує тягу до алкоголю, а потім ще залишили на місяць на цій програмі.

Після того вже не п’ю.

Про анонімних алкоголіків

Ходив кілька разів. Але там знову була зав’язка до Бога… Не хотів з ними вступати у якісь дискусії, тому що якщо їм це допомагає — то нехай допомагає. Якщо вже написано в цих «Дванадцяти кроках» про «Бога, як ти його розумієш», то от я його по-іншому уявляю, ніж братися за руки і читати молитви.

Але я такого нічого не говорив їм, просто туди вже не ходжу. Взагалі, треба бути егоїстом свого одужання. Тобі ніхто не допоможе, крім тебе самого.

Без алкоголю. Замість епілогу

Сигарета
Після того, як втратив все, але поборов залежність, виникає відчуття свободи. І тоді радість приносять прості речі, такі як сигарета чи кава

Зараз не п’ю вже більше семи місяців. Кілька разів було, що трясло. Слідкую, щоб вдома завжди були певні таблетки: заспокійливі, наприклад, валер’янка чи гліцисед. Але обережно і не рецептурні препарати, щоб не отримати нову залежність (і такі історії траплялися). Це дозволяє придушити тягу випити. І головне — ніякого алкоголю. Взагалі.

Є знайомі, які кажуть: я знаю свою дозу або ж іноді «забухую», але потім сам можу вийти. Я знаю цю тему: раз «забухав» і вийшов, другий раз, а потім не вийшов. Так само і безалкогольне пиво — знайомий рік не пив, але періодично брав безалкогольне пиво. У підсумку зайшов у такий страшний «забух», що ледь витягнули.

У клініках надивився такого, що смерть видається ще не найгіршим кінцем. Епілепсія чи інсульт — і добре, якщо якась моторна функція залишиться. Тому треба просто звикнути до ідеї, що все — ти живеш без алкоголю.

І ще — не треба когось звинувачувати у своєму алкоголізмі: генетику, важке дитинство, смерть близьких, невдалий шлюб, навіть про порчу мені хтось казав.

Це все відмазки. У мене був вибір і я свідомо вирішив «бухати». Тепер мені допомогли й у мене знову з’явився вибір.

Зараз працюю на фабриці, ганяю на навантажувачі.

Прикол у тому, що після всього пережитого усвідомлюєш всю цю «битовуху».

Й оскільки втрачати вже особливо немає чого, то і займатися можеш будь-чим, відчуваєш себе реально вільним.

Єдина умова — не «бухати».

Автор: В’ячеслав Шрамович; Бі-Бі-Сі

Читайте также: