Як Лукашенко створює кризу на кордонах з ЄС. “Офіцери дали нам інструкції, як переправляти мігрантів до Литви” – сповідь білоруського прикордонника

Організована владою Росії та Білорусі міграційна криза на кордоні з країнами Євросоюзу, що розпочалася ще 2021 року, відтоді лише набирає обертів: так, наприклад, 2024 року через Білорусь до ЄС нелегально потрапили 17 тисяч осіб – утричі більше, ніж роком раніше.

Біженців не зупиняють металеві загородження з колючим дротом, які Литва і Польща звели ще 2022 року, а Латвія планує добудувати до кінця цього року. Зібрано безліч свідчень про те, що до колючого дроту людей підвозили самі білоруські прикордонники. Аналогічна криза виникла і на фінському кордоні, в організації якої, як з’ясувало видання The Insider, найактивнішу участь брала ФСБ. Колишній білоруський прикордонник розповів The Insider, як перекидав мігрантів до кордону, а іранський біженець – як йому вдалося перейти кордон у 2023 році за сприяння білоруської влади.

“Ми показували їм напрямок і говорили: “Європа”, “Німеччина”, “Меркель” – ні ми, ні вони не знали англійської”.

А., колишній строковик Прикордонної служби Білорусі

У 2019 році я закінчив школу і хотів вступати до університету. Але балів нікуди не вистачало. Намагався відкосити від армії, потрапив у коледж, провчився півроку і кинув. Вирішив, що краще піду в армію, щоб звільнитися від вантажу, – не хотів бігати і ховатися до 27 років. Я сам прийшов у військкомат і сказав, що хочу служити.

Проходження медкомісії було максимально безглуздим: у мене були болі в спині, але лікар просто попросив мене трохи покрутитися, а потім поставив штамп, що я придатний. Я отримав найвищу групу придатності. Мене відправили в прикордонники. Я тоді не знав, що це за служба і як вона проходить, просто змирився з тим, що маю відслужити півтора року.

А., колишній строковик Прикордонної служби Білорусі

Навчання тривало два місяці, ми жили в повній ізоляції (тоді була пандемія, носили маски). Ми вивчали слідопитство: наприклад, як визначати за слідами напрямок руху, стать людини, як давно вона тут пройшла. Працювали із собаками.

Крім загального статуту ми підпорядковувалися окремій інструкції, підписаній Олександром Лукашенком. Там було, наприклад, прописано, що, побачивши підозрілу людину на прикордонній смузі, ми повинні зробити два попереджувальні постріли в повітря, і третій – уже по людині. Наприкінці був перелік того, що не можна порушувати і що тобі за це загрожує. Ти завжди відчував, що можеш сісти до в’язниці за будь-яку провину: могли покарати навіть за те, що просто відійшов до туалету чи трохи відхилився від маршруту.

Якщо хтось порушував розпорядок, то йому могли дати наряд позачергово – потрібно було встати на тумбочку і 24 години стояти по стійці струнко, вітаючи офіцерів. Міняли тільки кілька разів за добу: один раз – на обід, інший – якщо потрібно було в туалет. Я так стояв кожні два місяці. Часто просився в туалет, щоб просто трохи посидіти і дати ногам відпочити. Після такого ноги просто відмовляли.

Через рік мене відпустили у відпустку додому, де я почав помічати дивні новини. Я в них спочатку не вірив. Наприклад, я читав, що білоруські прикордонники на литовському напрямку, де я служив, переправляють до Європи мігрантів із Близького Сходу, з Афганістану та інших країн. Таке я навіть уявити собі не міг – я знав, що за це можна сісти до в’язниці.

Литовські прикордонники на кордоні з Білоруссю

Коли я повернувся на службу після відпустки, все виглядало, як у будь-який звичайний день. Коли ми лягли спати, я запитав у друга, що тут відбувається. Він дивно відповів: “Усе зрозумієш потім”. Хвилин за п’ять-десять пролунала тривога. Ми швидко вишикувалися на першому поверсі навпроти чергового приміщення. Було дивно, що підняли всіх, – зазвичай у таких випадках виїжджає тільки тривожна група з п’яти-шести осіб. Нам видали зброю, повний боєкомплект, спальники, килимки. Тоді я зрозумів, що новини, які я читав у відпустці, – правда, і тепер я це побачу на власні очі.

Нас посадили у величезну “шишигу” – ГАЗ-66, усередині було темно і тісно. Я не знав, куди нас везуть, була ніч, ніхто нічого не пояснював. Привезли на якусь галявину. Там були незнайомі солдати з інших напрямків. Усіх вишикували, офіцери почали кричати гасла про ворогів-литовців і давати інструкції, як ми будемо переправляти мігрантів через кордон до Литви.

У нас був початковий пункт, де ми чекали людей, зазвичай це було десь недалеко від кордону, за 500-600 метрів; місця змінювалися постійно. По рації нам повідомляли координати, де чекати. Найчастіше під’їжджали маленькі УАЗики, іноді – цілі автобуси. Звідти виходили люди у звичайному одязі. Ми саджали їх у машину, везли до прикордонної смуги і показували їм жестами напрямок і говорили окремі слова на кшталт “Європа”, “Німеччина”, “Меркель”, бо ніхто з нас до пуття не знав англійської, та й більшість із них теж.

У свій УАЗик я міг взяти п’ятьох людей. При цьому я почувався максимально небезпечно поруч із ними: раптом у когось ніж, раптом він вирішить забрати в мене автомат. Я не спав три дні. За ніч, бувало, перевозив по 20-25 осіб, а деякі хлопці возили ще більше – все залежало від того, як швидко привезуть наступну групу. Спочатку це все відбувалося тільки вночі, вдень ніхто цим не займався. Нам було важливо, щоб литовці якомога довше не розуміли, звідки беруться мігранти. До того ж ми не привозили їх просто до самого кордону, бо литовці мали дрони й тепловізори, і вони б точно це побачили.

Одного вечора по телевізору я побачив Лукашенка в “Панорамі” – білоруській пропагандистській телепередачі, яку ми часто дивилися на службі. Там він кричав: “Покажіть мені людей, хто там перекидає людей через кордон”. Я сиджу і думаю – так це ж я, просто тут сиджу. У той момент я дуже сильно задумався, як часто бреше мій президент.

Пізніше людей стало стільки, що ми займалися цим днями і ночами. Ми перестали перевіряти цивільних і машини – у цей момент можна було провезти бомбу в дитячий будинок або в школу, або контрабанду на мільйон доларів. Було ясно, що перевезення мігрантів стало першочерговим завданням для держави.

Я пам’ятаю, у мене була розмова з одним мігрантом. У нього була дружина і двоє дітей. Він розповідав, що сам з Афганістану, приїхав, бо йому хтось пообіцяв краще життя в Німеччині. Він продав будинок, ділянку, машину і витратив усі свої заощадження, щоб приїхати сюди, купити намет, теплі речі… Я йому кажу: “Back home, повертайся додому”. А він відповідає: “No home”, – мовляв, йому нікуди повертатися і тепер він буде тут до кінця.

Після того як литовці посилили кордон, усе змінилося. Ми перестали возити мігрантів на УАЗику, як раніше, тому що тепер вони йшли і в наш бік. З литовського боку кордону почали робити те саме, що й ми, – відловлювати групи, які ми відправляли, і перенаправляти назад. Це була складна гра: ми намагалися вирахувати, де перебувають литовці, вони – де ми і в якому напрямку відправляємо людей. Усе перетворилося на серйозну гуманітарну кризу, тому що на кордоні в один час опинилося занадто багато людей. Ми підходили все ближче до кордону, і вони теж. Виходило, що ми стискали людей в одному місці.

Одного разу, на початку осені, ми зустрілися біля водного каналу, де проходить сам державний кордон. 35-40 людей стояли у воді. Ми були в балаклавах різних видів, але не через холод, а тому що литовська сторона запросила журналістів, і нам дали вказівку приховати обличчя, щоб не було видно, що це ми. Коли мігранти намагалися вийти з води, ми відштовхували їх назад. Це тривало близько доби.

Ми намагалися забрати в них дітей, щоб зігріти, бо вночі було дуже холодно, але вони відмовлялися. Вони втомилися від брехні – і від нас, і від литовців, які теж говорили їм “там Європа”. Вони просто втомилися ходити туди-сюди. Бачити людей, які замерзають, особливо дітей у майках за п’яти градусів, було психологічно дуже важко.

Ми кілька разів зверталися до начальника частини, говорили: “Начальнику, ми порушуємо все, що в нас є, – усю інструкцію, всі 300 сторінок, яких нас навчали весь цей час”. У деяких були значки за затримання, якими вони пишалися. А потім ця ж людина перекидала нелегала через кордон, дивилася на свій значок і думала: “Заради чого все це?” Начальник тільки показував нагору, що рішення ухвалюють там. Я не хотів піднімати бунт або голосно висловлювати свою позицію. Але якщо мій начальник, полковник, нічого не може зробити, що можу зробити я? Я просто вирішив мовчки дослужити свій термін.

Службу я закінчив без пригод. Але перед звільненням був момент із КДБ, коли я проходив усі інстанції. Сидів, чекав, потім вийшов офіцер – звичайний лейтенант, який курирував нашу групу. Найбільше він наголосив саме на міграційній кризі: сказав, що я не повинен нікому ніколи про це розповідати. Погрожував, що якщо мене помітять у якихось Telegram-каналах, новинних публікаціях тощо, то вони мене обов’язково знайдуть. Дав папір, сказав розписатися. Я розписався і пішов.

Я досі не змирився з цією історією. Вважаю це найбільш образливою річчю, яку робив в армії. Зараз, через чотири роки, я хоча б можу про це спокійно розповісти.

“Нас попередили: якщо повернетеся назад у Білорусь – вас поб’ють”

М., іранський біженець

Я народився і виріс у селі в іранському Курдистані. У дитинстві мріяв стати інженером, але через фінансові труднощі кинув школу. Одружитися теж не вийшло. Я рано почав працювати по господарству, займався кіньми.

М., іранський біженець

Масові протести “Жінка. Життя. Свобода” підштовхнули мене до думки виїхати з Ірану <протести спалахнули після вбивства курдянки Махси Аміні поліцією моралі у вересні 2022 року – The Insider>. Взимку 2023 року, коли маніфестації почали затихати, я зрозумів, що виходу немає. Я брав участь у цих акціях і був упізнаний за камерами відеоспостереження. У 2019 році, під час протестів проти зростання цін на бензин, мене вже затримували – тоді я пережив арешт і тортури. Я не хотів, щоб це повторилося. Я розумів, що не можу повернутися до сім’ї в село, – я знову був під загрозою арешту.

Я ховався в інших містах кілька місяців, поки не зрозумів – так жити не можна. Тоді я і ще кілька людей вирішили виїхати. Чоловік, якого ми знали тільки на прізвисько Хаджі, допоміг нам. Через контрабандистів він оформив нам підроблені паспорти і документи, щоб ми могли полетіти в Росію. Звідти ми збиралися поїхати в Білорусь на машині.

Ми прилетіли в Москву 9 липня 2023 року близько о пів на десяту ранку. В аеропорту нас зустріли, посадили в машину і відвезли в готель “Космос”. Я пробув там до пів на дев’яту вечора, потім за нами прислали таксі. Наступного дня, рівно об 11:30, ми прибули до Мінська – у житло, яке нам зняли.

Це був будинок, повний людей – справжній мурашник. Він складався з трьох поверхів: на першому жили самі організатори, двоє-троє людей; на другому і третьому жили всі інші, зокрема ми, самотні чоловіки. Жінки і діти розташовувалися окремо.

Господар будинку був іранцем, але, чесно кажучи, поводився як бандит. Кожен із нас був змушений віддати йому по $200 “на купівлю речей”. Він пішов, а потім приніс нам спальні мішки, трохи їжі, один рюкзак, армійські черевики і деякі дрібниці. Ми навіть намагалися якось викрутитися і не платити ці гроші. Але куди подінешся? Ми нікого не знали, нам ніде було зупинитися. Ми потрапили в Білорусь нелегально.

У цьому будинку ми познайомилися з іранцями, які вже намагалися перейти кордон, але не змогли. У них закінчилися продукти, і вони були змушені повернутися в Мінськ, у той самий будинок. Вони говорили: “Пройти неможливо. Нас сильно побили”. Спочатку ми не повірили, але коли самі пішли – переконалися, що це була правда.

На четвертий день за нами прислали таксі, невеликі позашляховики. Посадили по дві людини в машину. Ми дісталися до білорусько-польського кордону. Там нас мали зустріти провідники – їх називали “лідери” – і відвезти в табір з іншими мігрантами. Але в лісі до нас підійшли кілька людей – вони наче спеціально вийшли нам назустріч – і відібрали в нас рюкзаки, забрали взагалі все, що в нас було цінного. У самому таборі в нас майже не було їжі. Бували дні, коли я не їв по три доби, тільки пив воду. Ти ніби стаєш заручником у контрабандистів. Адже правда: ти нічого не можеш зробити. Ти в чужій країні, в якомусь лісі – навіть якщо захочеш, не втечеш.

Місце табору називали “заборонена зона” – це територія одразу за колючим дротом на білоруській стороні. В одному місці було 60-70 осіб – здебільшого з арабських країн: Ірану, Індії, Пакистану і навіть із Південної Африки. Повний інтернаціонал.

Одного разу до нас прийшли кілька білоруських солдатів, затримали нас і відвели в інше місце. Ми думали, нас будуть мучити, знущатися, але вони просто обшукали нас і залишили до вечора. Потім нас відвезли і висадили десь біля кордону. Кордон там ділився на ділянки – кожна зі своїм номером. Наприклад, нас відвезли в сектор із номером 330. І сказали: “Звідси йдіть – через ліс, до своєї точки”.

І ось ми вже самі йшли через ліс, шукали потрібний орієнтир. Вони дали нам дріт, металевий прут, яким можна було розкрити паркан. Але попередили: якщо повернетеся назад у Білорусь – вас поб’ють. І справді – якщо когось ловили на зворотному шляху, били без пощади.

Ми кілька разів намагалися перейти кордон. Щоразу, щойно переходили, – нас затримували польські прикордонники, били і знову відвозили за колючку. Ми називали це “гейм” – спроба переходу. Після одного такого “гейму” – уже в нейтральній зоні – одного з наших друзів побили так, що він не міг сидіти. Ми масажували його, зігрівали як могли. Він страждав кілька днів. Синці та гематоми були такі, ніби його катували іранські спецслужби…

Коли нас знову затримали польські прикордонники, у нас відібрали всі речі, наші куртки і черевики, завантажили нас у ГАЗ, відвезли до кордону і виштовхнули назад у Білорусь. Цілу ніч ми бродили босоніж лісом – без курток, тремтячи від холоду. Іншим разом нас засікли через новачка з айфоном.

Ми сказали йому: “У жодному разі не вмикай айфон – його легко відстежити”. Але він не послухав і увімкнув. Поляки тут же прийшли й оточили нас. Я був у пончо, тому що йшов дощ. Вони сказали: “Знімай!” – подумали, що я жінка. Я зняв. Після цього мені в обличчя розпилили газ. Мені одягли кайданки, повели в сторону, дали води. А вночі – знову викинули за колючку, у Білорусь.

Нарешті ми змогли перейти кордон. Це було вранці, близько о пів на четверту. Перед нами вже розрізали паркан і відкрили прохід. Ми пройшли, але тут знову з’явилися прикордонники. Ми сховалися і чекали кілька годин – до 9 ранку, поки не стало тихо. Надвечір ми дійшли до точки, де на нас мав чекати таксист – з ним був контакт через інтернет. Ми сіли, поїхали – і приблизно о 4 годині дня були в Німеччині.

Це було прикордонне місто – одна його частина була в Польщі, інша – в Німеччині. Ми вийшли саме в тій частині, де вже починалася Німеччина. Водій сказав: “Це Франкфурт-на-Одері”. Потім підійшла німецька поліція, затримала нас і відвела у відділок. Так почалося моє життя в Німеччині.

Я подав заяву на притулок і через рік отримав відмову. Я дуже розчарувався, було страшенно прикро після всього, що я пройшов… Зараз моя справа в адвоката, ми подали апеляцію. Минуло вже два роки, а я все ще живу в таборі для біженців. Мене не перевели в інше місце, жодних поліпшень у житті не відбулося. Усе застрягло. Я не знаю, що робитиму, якщо мене вирішать депортувати.

Автор: Михайло Калінін

Джерело: The Insider