«Золотий укол» на жаргоні наркозалежних – це доза наркотику, яка призводить до смерті. Колись Дмитро був відмінником, спортсменом та відвідував безліч гуртків, тепер він завершує реабілітацію в центрі для залежних. Вперше за 22 роки вживання наркотиків вже дев’ять місяців він «чистий».
Журналістка видання “ТЕКСТИ” Аліна Сугоняко поспілкувалася з чоловіком і дізналася, як хлопець із повної греко-католицької родини став наркозалежним, через що пройшов та як повернувся до нормального життя. Чоловік попросив залишитися анонімним, ім’я було змінено на Дмитро.
Дмитро народився у львівській греко-католицькій сім’ї, з дитинства ходив до церкви. Шкільна програма давалася легко, тому, щоб у дитини не було багато вільного часу для бешкетування, батьки записали сина на безліч гуртків. Діма залишався в школі на групу подовженого дня, займався скаутингом, плаванням, регбі, ходив на хор та сольфеджіо. «Я тоді думав: «Та це капець якийсь! Я – дитина, а як на роботі!» Йшов зранку і приходив пізніше за всіх, і ще вдома мене примушували прибирати», – емоційно пригадує Діма.
«У восьмому класі якось я бігав на стадіоні і подумав: «А чого всі гуляють хлопці з дівчатами – пиво п’ють, а я на треніровці? Хватіт уже, уже натрінірувався», – каже Діма. Наступного вечора він уже пішов гуляти разом з однокласниками, а не на тренування. З однолітками у 14 років хлопець почав курити коноплю, пити вино, самогонку, а «коктейль» – пиво з горілкою – називали «руським героїном». Юнак продовжував займатися спортом, але на тренування приходив, покуривши марихуани, так само і на уроки.
Вже в дев’ятому класі в школу в понеділок хлопець йшов одразу після гулянки. Батькам було важко проконтролювати, бо Діма почав говорити їм, що ночує у бабусі з дідусем, а бабусі, що ночуватиме у батьків.
«Я вибрав таке життя: пацани, двіженіє, діскотєки, драки, своя веселуха, я чотко розумів, що я все життя був такий лох культурний, а тут опа!» – розповідає чоловік. В дев’ятому класі Діма почав красти, щоб купувати алкоголь, марихуану та інші наркотики. Я ходив до церкви, молився: «Боже, дай мені вкрасти». Вкрав. Приходжу знов до церкви і кажу богу: «Ось я 100 доларів вкрав, то 10 доларів я в церкву віддав». Приніс десятину, помолився, попросив вибачення. Все. Я – Робінгуд».
Попри гулянки, хлопець закінчив школу із золотою медаллю. В майбутньому він бачив себе на престижній роботі, успішним інженером, в уяві Дмитра вживання наркотичних речовин не заважало втіленню планів: «Я чітко знав, що конопля не наркотик і горілка не наркотик, бо це всюди продається. Але я хотів спробувати і «справжні» наркотики.
«А ЧОГО ВСІ ГУЛЯЮТЬ ХЛОПЦІ З ДІВЧАТАМИ – ПИВО П’ЮТЬ, А Я НА ТРЕНІРОВЦІ? ХВАТІТ УЖЕ, УЖЕ НАТРІНІРУВАВСЯ»
По-перше, мене завжди тягнуло до нових відчуттів, адреналіну.
По-друге, був популярний серіал «Бригада», Саша Бєлий і вся ця воровська романтика.
А по-третє, я був впевнений, що я не стану наркоманом, бо то все не про мене. Я красавчик, бо я поступив у два вузи: музичну консерваторію і політехнічний. Я маю КМС. Тяжко стати наркоманом, коли ти спортсмен – я так чотко думав», – розказує Дмитро. І додає: «Я довго звинувачував у своїй залежності і батьків, і всіх. Спочатку, що сильно озадачували, потім, що не додивилися».
«Плавно з “руського героїну” я перейшов на реальний»
У 1999 році Дмитро вступив у політехнічний університет, тоді плавно з «руського героїну» перейшов на реальний. З баригами познайомив друг – син місцевого міліціонера. «В мене вже тоді кумара (абстинентний синдром – авт.) були, але я не знав, що то вони, – розказує чоловік. – Крутило кості, я не спав, завжди знервований. Мене дратувало все, поки я зранку не вживав».
Хлопець зрозумів, що треба припиняти “експерименти” тільки коли не міг нормально поїсти, його шлунок не міг перетравити звичайні продукти. Думав, що може зупинитися, щойно захоче. Протримався пару місяців, але незабаром повернувся до вже звичного способу життя: «Виходив у центр погуляти, а там усіх знаю, і всі бігають розкумарені і кажуть: «Давай, десь накуримось, нап’ємось, вкрадемо, поб’ємося. Плавно за місяць часу я вже вживав купу наркотиків, не пам’ятаю, як я додому приходив», – згадує Діма.
Попри вживання, Діма залишався успішним студентом. Хоча на пари він практично не приходив (2,5 роки підробляв медичні довідки для продовження сесії), але потім приймав наркотики, які прискорювали роботу мозку, і під їхньою дією вчив за чотири місяці все, що студенти мали вивчити за два роки, за свої знання отримував 98 балів зі 100. Був гравцем команди регбі, виступав на КВК (клуб веселих і кмітливих).
Діма отримав дипломом інженера-електрика, знайшов роботу за спеціальністю, одружився з дівчиною, якій запропонував вживати разом, вона не відмовилась. У подружжя народився син, але жити без сварок не виходило, тому через два роки вони розлучилися.
Речовини, які вживав Дмитро, змінювалися і додавалися: ЛСД, марки, опіати: «Одного разу мене покликали допомогти зробити ремонт. Треба було розбити стіну. Я вальнув кокаїну, і поки мені зробили каву – фух, вже розбив три стіни. Я метеор, бетмен, – розказує Дмитро. – Правда, розбив не ті стіни, що треба».
«Я порушив усі свої моральні принципи»
Чоловік дедалі частіше став «попадатися» на крадіжках на вулиці. Кілька разів він заплатив по $100 правоохоронцям, але коли його впіймали втретє, то сума хабаря зросла до $500. «Половина моїх колєг пропало, – каже Діма про своїх друзів. – Я зрозумів, що не всі такі колєги. Бо вони колєги, коли треба зранку привезти тобі тягу, щоб ти опохмелився і пішов з ними десь знову брати гроші». Діма почав красти вдома: «Я переступив через себе, я порушив усі свої моральні принципи. Мені здавалося, що краще, щоб я помер, мене поховали, і я не буду приносити ущерб нікому».
Багато хто з наркозалежних у такій ситуації навмисно вводить собі велику дозу наркотику, від якої і помирають. Але від самогубства чоловіка стримувало те, що з дитинства йому всі казали, що людей, які вкорочують собі віку, не можна хоронити на цвинтарі. «Я прийшов у церкву до священника і говорю: «А якщо я оправдаю, що сам себе вб’ю? Або якщо я так підлаштую, що технічно хтось мене вб’є? Розвернусь якось на дорозі і мене хтось протаранить?» Відповідь священника примусила чоловіка задуматися: «А якщо то буде не миттєва смерть? Розіб’єшся на машині, руки ноги поламаєш і будеш паралізований. Як воно тоді буде?»
Від думок про самогубство Дмитра відволікла пропозиція роботи на будівництві в Росії. Він погодився. Вирішив, що це нагода змінити життя і не вживати… вкотре. Проте чоловік на той час був настільки залежним від наркотиків, що не зупинився навіть коли на очах у нього від передозування помер його товариш.
«Добре, ти наркоман, то наркоман, але я не сприятиму твоєму вживанню»
Коли Дмитро повернувся до Львова, то вже не приховував від батьків, що алко- та наркозалежний. Та це було і неможливо. На руках були глибокі шрами та незагоєні рани. Мати постійно вмовляла перестати вживати. Плакала, говорила: «Подивися до чого призвело вживання! Мав сім’ю – немає сім’ї. Мав роботу – не маєш роботи». На що Діма відповідав: «Причому там вживання? Але, звичайно, що вживання було при всьому». Через Українську греко-католицьку церкву мати Дмитра дізналася про групу співзалежних у Львові. Її відкрив МБЦ «Карітас».
Співзалежність – це стан людини, яка живе заради когось, тим самим завдаючи собі шкоди. Зазвичай родичі та сім’я наркозалежних намагаються врятувати людину, але через брак знань про цю хворобу їхня поведінка, навпаки, сприяє тому, що залежний продовжує вживати наркотичні речовини. Наприклад, дають гроші, їжу, прихисток, вирішують проблеми, які створює наркозалежний. Таким чином у людини немає мотивації кардинально змінювати свою поведінку.
Відвідування групи співзалежних змінило матір Дмитра і її спосіб спілкування з залежним сином. Одного разу вона відмовила йому на прохання дати гроші, чоловік пішов на вулицю красти, побився з сусідами. Ображені Дмитром люди прийшли до його мами з претензіями, проте вона відповіла, що нічого не може віяти і більше не відповідальна за вчинки сина. Тоді чоловіку, щоб помститися, зламали руку у двох місцях. «Я зрозумів, що наступного разу мені зламають шию», – каже Діма. Мама запропонувала Дмитру поїхати в реабілітаційний центр, але попросила зробити це не для неї, а для себе.
Дмитро і раніше чув про реабілітаційні центри, але ніколи не вірив, що там допомагають. Тому що бачив залежних, які через тиждень після таких центрів починали знову вживати, бачив таких, які після реабілітації закінчували життя самогубством. Чув і про такі центри, де людей просто забирають у рабство, не лікують, а лише примушують безплатно працювати. Але мати Дмитра, а потім і сам він, попередньо перевірили репутацію закладу. Реабілітаційний центр «Назарет» був заснований 16 років тому благодійною організацією «Карітас», з роботою якої вже особисто була знайома жінка.
«Я за любой двіж, окрім голодовки»
Після тривалих роздумів Дмитро наважився піти в реабілітаційний центр. «Я за любой двіж, окрім голодовки», – іронізує чоловік. Основа лікування в «Назареті» – терапевтичні групи, індивідуальне консультування з професійними психотерапевтами, елементи програми «12 кроків», духовний супровід. Реабілітація розрахована на вісім місяців, але дехто затримується і надовше. Діма тут уже дев’ять місяців. У центрі немає замісної підтримувальної терапії (ЗМТ), тобто жодних ліків під час звільнення від залежності не дають.
Реабілітанти мешкають по дві-три людини в кімнаті, у них є режим дня: терапевтичні групи, індивідуальне консультування, групи підтримки, молитва, розмова з духівником, спорт, навчання тверезому відпочинку і вільний час.
Реабілітація однієї людини обходиться центру в 12 тис. грн на місяць, але повну суму на цей час оплачує лише 40 % хворих, частину або й повну суму інших покривають коштом пожертв та грантів. Тому звернутися за допомогою може людина з будь-якими фінансовими можливостями.
Реабілітанти здебільшого доглядають за центром самостійно: готують на кухні, прибирають в приміщеннях і на території, заготовляють дрова тощо. Робота займає приблизно дві години на день. У центрі лікують не тільки залежність від наркотиків та алкоголю, а й ігроманію.
ТУТ МЕНІ СПРОСТУВАЛИ МІФ, ЩО МОЖНА КРАСТИ І ДЕСЯТИНУ ВІДДАВАТИ БОГУ.
На стінах актової зали висить образ Ісуса Христа та багато плакатів. Один із них з систематизацією емоцій, станів і почуттів. Робота зі своїм емоційним станом – основа лікування. Всі залежні ведуть свої щоденники, де обов’язково описують емоції, які вони проживали протягом дня. Серед реабілітантів нерідко виникають конфлікти, які більшість із них звикли вирішувати силою.
Але тут свої претензії одне до одного максимально спокійно залежні проговорюють наприкінці дня під час вечірньої групи. Так вони вчаться розв’язувати проблеми через розмову, керувати своїми емоціями. Збори групи розпочинають, взявшись за руки, з читання вголос молитви про душевний спокій: «Господи, дай мені спокій прийняти те, чого я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що я можу змінити, і дай мені мудрість відрізнити одне від іншого».
«Тут мені спростували міф, що можна красти і десятину віддавати Богу. Пояснили, що сама суть вчинку аморальна. Тут я почав знову вірити в Бога, бо до того я не вірив, що можна збитися з наркотиків без єдиного лікарства, це ж кумара фізичні, по-друге, це психологічне. Постійні думки, що я наробив, скільки я грошей потратив? Скільки я судеб поламав? Скільки горя я приніс? То психологічна давка, ще й фізична. Як-то таблетки не дають? Оказується, що можна так», – каже Дмитро.
Дуже важливо, що в центрі всі перебувають добровільно і можуть покинути його в будь-який день, жодних решіток і парканів. Лише в перший місяць реабілітантів за їхньою згодою обмежують у спілкуванні телефоном із «зовнішнім» світом, навіть із найріднішими. Директор центру «Назарет» Віктор Романчук, член Української спілки психотерапевтів, пояснює потребу цього обмеження так: «Коли залежний приїжджає, він дає згоду на першому етапі реабілітації не спілкуватися ні з ким телефоном, може тільки листуватися. Бо коли людина тверезіє, то з глибини душі зринає багато почуттів: сором, почуття провини, жалості, ліні, злості, байдужості. І тоді залежний намагається відтворити знайомий патерн поведінки: подзвонити рідним і пожалітися.
Рідні в більшості – це співзалежні люди, які не можуть опиратися маніпуляціям. Реабілітанти ж мають ці емоції проговорювати зі своїм психотерапевтом, встановити з ним зв’язок, написати в щоденнику, піти до духівника, поговорити з іншими реабілітантами, зі своїм консультантом, і почати виходити з цього стану самостійно. Переживати свої почуття самостійно і брати за них відповідальність – дуже важливий етап реабілітації».
На третьому місяці перебуванні в центрі Діму нервувало абсолютно все: те, що треба дотримуватися режиму дня, постійно спілкуватися в спільноті з людьми, з якими він не хоче говорити, ділити кімнату з іншою людиною, не мати можливості будь-якої миті сходити в кінотеатр, ресторан, на концерт. Стало нестерпно важко. Тоді він вирішив, що вже знає, як тверезо жити, вийшов із центру і пішов на маршрутку. Але вже там зрозумів, що в соціумі все не так, як в центрі, і втриматися тверезим буде набагато важче.
«Я заходжу в маршрутку, а там на мене бикує чолов’яга. Я намагався вирішити конфлікт так, як ми його вирішували в спільноті в центрі, але марно думати, що якщо я став тверезим, то і люди навколо всі стали тверезими. Я відчув, що емоційно ще не готовий спокійно реагувати на агресію навколо. Плюс навіть без сигарети в руці на остановці я відчував себе наче «біла ворона», хотілося просто взяти пиво і сигарету, щоб не відрізнятися від інших».
Дмитро попросив водія зупинитися, вийшов і повернувся в центр. «Я змінюю все зараз, я змінюю гардероб, якщо б я раніше когось побачив у червоних штанях, я сказав би, що він ідіот. Все тільки чорне у мене було. А от зараз бачиш?» – Діма показує на свої червоні штани.
У вільний час у центрі дивляться фільми, телевізор, читають книжки, грають у настільні ігри чи пінг-понг, співають під гітару. Є тільки одне «але»: у фільмах і книжках не має бути зображено вживання наркотичних речовин, бо це може спровокувати рецидив. У центрі не розмовляють про кайф, не описують «приходи» і навіть не говорять назв психоактивних речовин, замінюючи їх словом «наркотик», під забороною і тюремний жаргон.
«Я пам’ятаю, що я наркозалежний, хоч і не вживаю»
«За 22 роки стільки часу поспіль я не був тверезий. Через пів року життя тут у мене почало з’являтися відчуття дому: комфорту, безпеки. Раніше я казав, що все життя буду торчати, тепер розумію, що все життя одужуватиму. Я пам’ятаю, що наркозалежний, хоч і не вживаю. Я одужую» – натхненно оповідає Діма.
Але навіть найпрофесійніша допомога не гарантує повного одужання. Чоловік знає про невтішну статистику: навіть після повного (вісім місяців) проходження реабілітації у подібних центрах багато наркозалежних повертаються до вживання. В тому ж актовому залі на стіні висять фотографії випускників центру, деякі з них із чорною стрічкою. Багато хто в центрі усвідомлює, що вибір між вживанням і невживанням – це вибір між життям та смертю. Дмитра надихають інші приклади: ті, хто залишається тверезим вже понад 10–20 років.
Значна кількість наркозалежних, які потрапляють у центр, не закінчують програму. Наприклад, за 2019 рік ЗРЦ «Назарет» УГКЦ надав допомогу 140 особам (з них 25 – учасники АТО й ООС). В середньому одна людина перебувала в центрі 115 днів. Закінчили повну програму та здобули статус випускника лише 12 людей. Інші покинули центр, не закінчивши всі етапи реабілітаційної програми.
Дмитро невдовзі має залишити центр і повернутися жити в соціум. Це, безперечно, його тривожить: «То двоякі відчуття, з одной сторони я нікуди не спішу, я для себе зробив такий вибір, що чим більше я буду в безпечному місці, тим більше у мене є можливості залишитися довше тверезим. З іншої сторони, коли курей ростять в інкубаторі, то їх потім випускають на вулицю, і у них всьо – паніка. Хана, курка вмирає через то, що то є сонце, а не лампочка. Що трава росте, а не приносять у кошику. Так само десь і з нами, треба рухатися вперед і готуватися до життя в соціумі».
Повернення до звичайного життя після ребцентру – це виклик. Тому психотерапевти-консультанти завжди пересвідчуються, чи є людині куди повернутися, куди збирається влаштуватися на роботу. Є можливість залишитися і при центрі: на території є будинок, де випускник може жити сам у кімнаті, працювати на потреби ребцентру вже за гроші, поки не відчує, що повністю готовий повернутися у місто чи селище. Окрім цього, випускники можуть відвідувати амбулаторні групи і залишатися частиною спільноти «анонімних наркоманів» чи «анонімних алкоголіків».
Клінічний психолог Альона Баланюк наголошує на важливості підтримувальної терапії і після випуску з реабілітаційного центру:
«Часто після реабілітації, коли людина повертається до звичайного життя, рецидив може статися при спробі влаштуватися на роботу (у разі відмови), при невдачі у стосунках з близькою людиною, ситуації, де вона стикається з несправедливістю чи образою. Тому навчання розумінню емоцій, рефлексій, способам вираження своїх почуттів – один з основних напрямків лікування людей, що страждають на залежність. І обов’язково потрібно мати стабільну підтримку, як-от групова, індивідуальна психотерапія, або наставника (за програмою «Рівний рівному»). У будь-який момент складних переживань треба мати можливість звернутися за підтримкою».
Реабілітація може бути лише добровільною
Подібних центрів із кваліфікованою допомогою в Україні обмаль. Серед друзів Дмитра у «Назареті» були і такі, яким доводилося тікати з ребцентрів закритого типу, які ще називають «рабцентрами».
Річ у тому, що роботу реабілітаційних центрів для алко-, наркозалежних в Україні ніхто не контролює. Фактичну кількість подібних закладів в Україні визначити неможливо через те, що відсутнє регулювання такого виду діяльності державою. За попередніми розрахунками Всеукраїнського об’єднання людей з наркозалежністю «Волна», їхня кількість може нараховувати від 500 до 1500 закладів. Немає і затвердженої схеми лікування для організацій, які надають такі послуги.
У 2019 році вперше було проведено моніторинг реабілітаційних закладів для залежних. Його ідейний натхненник Артем Осипян – психолог, консультант у сфері психічного здоров’я та наркополітики, координатор із розробки законодавства в галузі психічного здоров’я проєкту «Психічне здоров’я для України (MH4U)». Разом з Альянс громадського здоров’я Alliance for Public Health та Всеукраїнське об’єднання людей з наркозалежністю вони опитали 311 наркозалежних, які проходили реабілітацію в недержавних центрах. Детальний звіт є у відкритому доступі: https://cutt.ly/vjgtB6Q.
Майже 27% реабілітантів мали досвід бодай однієї примусової реабілітації. При цьому один з опитаних був 17 разів у так званих реабілітаційних центрах закритого типу, а насправді в місцях, де незаконно та насильно тримають людей. Зазвичай у такі центри залежних здають родичі, а далі їх силою закривають у звичайному будинку чи квартирі. Згідно з даними Офісу генпрокурора України, за останні роки було звільнено понад 500 осіб, яких незаконно утримували в таких закладах.
Автори моніторингу створити також реєстр реабілітаційних центрів відкритого типу, де не було помічено порушення прав людини https://cutt.ly/njgt12O. Також перелік безпечних центрів можна знайти на інтерактивній мапі Всеукраїнського об’єднання людей з наркозалежністю «Волна» https://volna.in.ua/programi/maps/. Наприклад, БФ «Карітас-Київ» у столиці допомагає залежним, а також їхньому близькому оточенню, консультаціями індивідуально та в групах, зокрема онлайн.
Через негативне ставлення до наркозалежних багато людей довго не може повірити, що вони потребують лікування
Історія відмінника Дмитра – не така і рідкість. Наркозалежними стають не тільки і навіть не стільки діти-сироти чи діти наркозалежних. Згідно зі звітом – 47,9 % реабілітантів до 18 років зростали у повній родині. 32 % опитаних чоловіків і 40 % жінок мають вищу освіту.
«Є міф, що на хімічні залежності від психоактивних речовин здебільшого страждають люди із сімей низького соціального статусу, малозабезпечені, що мають проблеми з законом або вживають алкоголь та наркотики не в першому поколінні, – каже клінічний психолог Альона Баланюк. – Насправді, така ілюзія потрібна для відчуття безпеки, віри в те, що «в моїй сім’ї нічого подібного статися не може, бо в моїй сім’ї все добре. Це там десь, далеко від мене та незалежно від мене, відбувається біда, а мене це не торкнеться».
“РАЗ НЕ МОЖНА, ТО ТРЕБА ПОПРОБУВАТИ”
Тому у суспільстві є стигматизація (стереотипне і негативне ставлення) залежних, знецінення цієї хвороби та приниження хворих. Через таке ставлення до залежностей багато людей довго не може повірити, що вони потребують лікування (бо я ж нормальна людина), потім дуже довго соромиться звернутися за допомогою.
Бо попросити про допомогу – дорівнює визнати себе тією самою людиною, про яку гидливо говорили, від якої відвертали очі та намагалися триматися далі. Залежність може розвинутись у людини будь-якого соціального та інтелектуального рівня при абсолютно різних умовах».
Сину Дмитра уже сім років. Він сказав йому, що поїхав на роботу за кордон. Після реабілітації до дружини повертатися не збирається, хоча каже, що колишня натякає, що не проти знову бути парою. Причина – жінка вживає наркотичні речовини. Проте готовий приділяти сину якомога більше уваги.
І в кінці розмови Діма підсумовує: «Я радий, що виписав чотири товстих зошити з аналізом ситуацій, які були під алкоголем і наркотиками.
Так траплялося, що я не міг впоратися з почуттями образи на батьків чи ще чогось. Це для мене дуже важливий досвід, бо я свого малого зовсім інакше виховую. З дитинства мені бракувало уваги рідних, та увага виявлялася тільки в тому, щоб насварити мене, що так робити не можна. Не можна гуляти далеко від дому, не можна довго стояти в калюжі, не можна робити те і те. Не можна і всьо. А для мене всі ці заборони були як заборонений плід – раз не можна, то треба попробувати, бо я не розумів чого. Я не просто кажу, що це не можна і все. Я пояснюю чому».
Автор: Аліна Сугоняко; ТЕКСТИ