Медіація є рятівною – для тих, хто не пропащий

Відомо, що значну частину дрібних крадіжок і хуліганських витівок, що потягли за собою порівняно несуттєву шкоду, скоюють підлітки. По тому, як у парламенті 306 народних депутатів погодилися прийняти закон, що передбачає жорсткіше покарання за злодійство (віднині кримінальною є крадіжка на суму понад 60,5 гривень), у суспільстві поширюється думка, що під кримінальне переслідування, хоча би формально, потрапить багато дітей – тих, хто через вік ще не навчився йти життям законослухняною ходою. Звісно, що кримінальною справою і ув’язненням шибеника добру не навчиш, тут потрібні інші інші аргументи. 

Виявляється, що в МВС України останнім часом усе активніше починають вивчати і апробувати методи відновного правосуддя (медіації), які допоможуть якщо не вберегти дитину від примусового виховання у колонії, то хоча б навчити її розуміти чужу біль та страждання і не скоювати надалі негідних вчинків. Суть медіації в тому, що обвинувачені та потерпілі можуть зустрітися і спільно обговорити причини й наслідки злочину та визначити дії, які допоможуть виправити завдану шкоду.

Шкільні служби порозумінь розв’язують конфлікти без втручання дорослих

Йдеться про упровадження трирівневої моделі профілактики злочинності серед дітей та молоді, розробленої у межах проекту «Стратегії міліції щодо профілактики підліткової злочинності в Україні» консорціумом з трьох організацій: БО «Український Центр Порозуміння», ГО «Інститут проблем наркоманії та наркозлочинності» і Київського національного університету внутрішніх справ за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку і співробітництва.

Мета проекту – зменшення криміналізації дитячого середовища через розвиток стратегій профілактики, зокрема підвищення потенціалу кримінальної міліції у справах дітей (КМСД). Центри відновного правосуддя, перш за все за умови їхньої підтримки у громаді та місцевої влади, спільно із активною профілактичною роботою органів внутрішніх справ можуть у недалекому майбутньому утворити принципово новий механізм реагування на дитячу злочинність і подальшу реабілітацію й реінтеграцію у суспільство неповнолітніх правопорушників.

Осередками такої системи можуть стати побудовані на принципах відновного підходу шкільні служби порозумінь, покликані розв’язувати конфлікти та реагувати на прояви девіантної поведінки учнів. У школах, де є такі служби, більшість проблем вдається розв’язати без втручання дорослих.

Загалом на сьогодні програми відновного правосуддя реалізовуються в 11 регіонах України, зокрема в АР Крим, Київській області, Івано-Франківську, Києві, Луганську, Львові, Одесі, Сумах, Харкові, Жмеринці та Дрогобичі. Приміром, у Жмеринці міська рада у січні 2007-го затвердила Положення про Координаційну раду з профілактики підліткової злочинності і координації діяльності державних та недержавних установ у впровадженні комплексної моделі профілактики підліткової злочинності в громаді. Проте допоки система медіації в Україні є недорозвиненою і не користується великим попитом. Хоча вона має певні переваги, громадськість і влада на місцях не дуже переймаються підтримкою відновного правосуддя.

Для України тема медіації доволі актуальна через те, що суди розглядають ступінь вини підсудного щодо держави (писаних правових норм), а не щодо потерпілого і нерідко заподіяна шкода залишається некомпенсованою. Тобто правосуддя повністю не відновлює порушених прав. Змінити ситуацію на краще покликаний Закон України «Про медіацію», проект якого, після загального схвалення Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, перебуває на доопрацюванні.

Українську ментальність потрібно «осучаснювати»

«Щоб Закон України «Про медіацію» став дієвим, в нашій країні необхідно змінити Кримінальний кодекс, запровадити ювенальну юстицію, здійснити низку інших кроків, – зазначає начальник ДКМСД МВС України полковник міліції Тетяна Бухтіарова. – Із багатьма принципами відновного правосуддя можна погодитися і вони вже тривалий час практикуються у різних країнах.

Якщо екстраполювати ці ідеї на сферу інтересів нашої служби, то приходиш до висновку, що головним виховним інструментом, який потребує розвою, є формування у нинішнього і прийдешніх поколінь юні відчуття особистої відповідальності за власні вчинки. Не батьки шибеників, не їхні вихователі, а саме діти-правопорушники мають спершу усвідомити заподіяні шкоду й біль, а потім знайти спосіб спокутувати провину – отут їм і може допомогти медіатор.

Зауважте: не задля уникнення відповідальності, а задля аналізу вчинку, співчуття до потерпілого і можливого примирення з ним. Приміром, у Швейцарії, де мені вдалося побувати, діти відповідають за свої проступки починаючи з 10 літ, і батьківські гаманці тут абсолютно ні до чого. Сімейні суди, які розглядають там «дитячі справи», нерідко призначають неповнолітнім непослухам громадські роботи і вони власноруч відпрацьовують й компенсують наслідки небезпечних забавок.

Коли ж родителі із співчуттям до свого чада платять за розбиту шибку чи придбавають замість потрощеної сином мобілки однокласника нову слухавку, вони насправді вчиняють неправильно, адже подібне «моральне утриманство» лише провокує подальший розвиток кримінального таланту. На жаль, подібні моменти є рисами української ментальності, яку, що очевидно, потрібно коригувати, «осучаснювати».

В Україні у виправні заклади дітей можуть відправляти на довгі роки. Коли я виступала в одній з американських шкіл і розповідала, що у нас за пограбування неповнолітні можуть «сісти» на строк від 4 до 7 років, то ця інформація просто шокувала учнів. І я далека від думки, що наші суди завжди реально враховують під час розгляду справ, що їхнім фігурантом стала дитина.

Говорю це з огляду на ті терміни неволі, які зараз даються у храмах правосуддя неповнолітнім. Відтак останні почасти потрапляють у спеціалізовані колонії, яких у державі 10, де шанс виправитися випадає небагатьом з них. Зараз за ґратами в Україні перебуває понад 1,5 тисячі дітей. Переконана, що діти взагалі не повинні знати, що таке в’язниця.

Тобто в Україні визріли всі умови аби якомога динамічніше переглянути підходи до роботи із юними правопорушниками, особливо у сенсі виховання в них почуття відповідальності. Втім у своїй практиці, коли ще працювала інспектором дитячої кімнати міліції і про медіацію ми мали дуже приблизне уявлення, я нерідко використовувала методологію відновного правосуддя – особливо, коли мій підопічний був явно не пропащою особистістю.

Наш департамент теж бере участь у процесі правового забезпечення упровадження медіації в Україні і теоретична архітектура такої системи практично вже виписана у проекті закону «Про медіацію». Звісно, що ще треба вирішити багато організаційних та інших проблем і, на мою думку, наша держава ще повністю не готова до розвитку відновного правосуддя як то є, приміром, у Швейцарії, де на процес примирення сторін у сімейному суді можуть давати до півроку».

Дитина має усвідомити: дорослі осуджують не її, а скоєний нею негідний вчинок

Звісно, що медіація ніяким чином не є інструментом заміни тієї відповідальності, яку передбачає кримінальне законодавство. Основна мета відновних програм – усвідомлення правопорушником власної провини і запобігання його наступним кримінальним проявам. Були випадки, приміром, коли після семи років відсидки за вбивство осуджений прагнув зустрічі із родичами жертви аби провести процедуру примирення – не для того, щоб раніше вийти на волю, а щоб заявити про спокутування своєї вини.

Найвидатнішім прикладом медіації, як на мене, є історія із турком Мехметом Алі Агджою, який у 1981 році здійснив невдалий замах на Папу Римського Іоанна Павла ІІ. Понтифік згодом зустрівся із ним і пробачив його. Роздуми і спокутування вчиненого призвели до того, що Агджа нещодавно вирішив стати католиком. Цікаво, що схожим шляхом пройшло чимало медіаторів, які свого часу потрапляли у буцегарню, але вирішили кардинально змінити плин власного життя і допомогти іншим.

«Нова норма про межі настання кримінальної відповідальності щодо нашої служби є позитивною, оскільки дає змогу задіяти до особи дитини-правопорушника значно більше коло фахівців і працівник КМСД вже не лишатиметься сам-на-сам із «важким підлітком». Коли в такого оперативника виникає питання «а якого ж покарання заслуговує підопічний?», на допомогу міліціонеру може прийти відновне правосуддя, – зазначає начальник відділу профілактики правопорушень серед дітей Департаменту кримінальної міліції у справах дітей МВС України Олексій Лазаренко.

– Через процедуру примирення, а значить – самокритики та реабілітації в очах потерпілих, у багатьох випадках можливо взагалі припинити кримінальне переслідування і уникнути суто каральної моделі впливу на дитину, що переступила закон.

Розглянемо такий приклад, як крадіжка стільникового телефону у школі. 14-річна дівчина, почувши, що в однокласниці з’явилася нова дорога «мобілка», вирішила з нею пожартувати, і за зручного моменту «тимчасово» поцупила телефон. Але чомусь забула попередити школярку про витівку. Наступного ранку у клас прийшла заплакана жертва підступності ближнього у супроводі батьків та оперативника із КМСД. Доволі швидко все стало зрозумілим і привселюдна оповідка винуватиці про невдалий жарт виглядала якось недолуге.

Розпочався процес розслідування інциденту, який нікому не додавав позитивних емоцій. Мобільний телефон вилучили як речовий доказ по кримінальній справі, і потерпіла й далі почувалася ошуканою, а злодійка продовжувала вважати себе невинуватою, бо у день свого викриття збиралася віддати господарці «стільникову іграшку».

Саме в такій ситуації й доцільно провести процедуру примирення, коли під час зустрічі одна сторона усвідомить і якимось чином компенсує заподіяну шкоду, а інша – прийме вибачення і значно полегшить становище фігуранта слідства. На жаль, допоки у подібних випадках розслідування більш концентрується на аналізі особистості правопорушника, а не на самому вчинкові. Тобто дитина має усвідомити: дорослі осуджують не її, а скоєний нею негідний вчинок.

Це абсолютно не означає, що медіацію потрібно проводити з усіма: коли злочин скоюється не вперше і на каяття немає жодного натяку, цей метод тут навряд чи допоможе. І тоді доведеться продовжувати виховний процес у закладі закритого типу – приміром, школі соціальної реабілітації».

Геннадій Карпюк, для УК