Що у терориста в голові? Як стають убивцею і через що тікають з «визвольних» рухів

До недавнього часу вивчення психології терористів було значною мірою теоретичним явищем. Пошук матеріалів для дослідження був нелегким. Але доступ до справ реальних терористів зріс, і наука, що народжується, поступово набуває обрисів, про що й пише «Нью Йорк Таймз». 

Колишні терористи тепер публічно говорять про свій досвід. Десятки тисяч з них знаходяться на програмі «дерадикалізації». З ними проводяться співбесіди, консультації, тестування – психологи у всьому світі намагаються зібрати практичну інформацію, важливу для розуміння феномену тероризму.

Інтернет переповнений терористичною пропагандою, a думки тих, хто симпатизує терористам, широко доступні. Існують окремі телевізійні канали, якими опікуються екстремісти, дослідники мають доступ до творів і «прощальних листів» зростаючого числа терористів-смертників, можна прочитати і стенограми терористичних судових процесів.

Але нова наука має свої межі. Факти у справах екстремістів – як правило, войовничих ісламістів – важко перевірити.

Психологію терориста можна вивчати. Поки не пізно

Дослідники часто розходяться у визначенні шляхів, які ведуть до екстремізму. Хтось приписує їх релігії, інші – політиці і владі, дехто – масивам психологічних та соціальних впливів.

Але навіть якщо мотиви тероризму можуть бути надзвичайно різноманітними, ряд психологічних особливостей вже виявлено.

Незважаючи на відсутність єдиного уніфікованого портрету терориста, дослідники зійшлися на факторах ризику, вирішальних для участі в терористичних рухах.

Вони включають в себе те, що Джеральд Пост – професор психіатрії, політичної психології та міжнародних відносин Університету Джорджа Вашингтона – називає «зв’язком покоління»:

– екстремістські переконання, які засвоюються в ранньому віці;
– сильне почуття переслідування та відчуження;
– переконання в тому, що моральні вади ворогів виправдовують насильство;
– переконання в тому, що етнічна, релігійна або національна група терориста перебуває під загрозою зникнення;
– переконання в тому, що відсутність політичних важелів впливу не залишає їм іншого вибору.

Дослідження також показали, що деякі терористи мають кримінальний менталітет і були звичайними злочинцями.

Парадоксально, але згідно з новими дослідженнями страх смерті відіграє важливу роль у вихованні терористів і терористів-смертників – несвідомий страх не залишити нічого після себе у спадок допомагає їм іти до мети.
Багато дослідників згодні з тим, що існують пускові механізми, які прискорюють радикалізацію – наприклад, політичне вбивство друга або родича.

Ервін Штауб, почесний професор психології в Університеті штату Массачусетс закінчує книгу про те, яка сила керує терором. Він виявив три психологічних типи терористів.

«Ідеалісти», згідно зі Штаубом, ідентифікують себе зі стражданнями якоїсь соціальної групи, «відповідачі» реагують на досвід своєї власної спільноти.

Нарешті, «загублені душі» – це морально нестійкі, піддані ізоляції і остракізму особистості, які знаходять розуміння у радикальних угрупуваннях.

Колективна, а не індивідуальна ідентичність привертає найбільшу увагу дослідників в останні роки. Лише в окремих випадках терористи (наприклад, «Унабомбер» Тед Качинський або «Вашингтонський снайпер» Джон Аллен Мухаммад) діяли на власний розсуд, не маючи ніякого відношення до терористичних груп.

«Унабомберу» був поставлений діагноз «параноїдальна шизофренія», у той час як більшість терористичних груп уникають залучення психічно нестійких особистостей, вважаючи, що притомні особи підвищать довіру до їх справи. Більшість дослідників згодні з тим, що виправдання екстремістських дій світськими чи релігійними доктринами значною мірою посилює групову динаміку.

Психіатр Марк Сейджман, колишній співробітник ЦРУ і дослідник Аль-Каїди, каже, що теорії особистості не мають пояснення для феномену тероризму – тільки розуміння впливу групи на окремих осіб висвітлює причини цього явища.

Одна з «групових» теорій говорить, що коли люди перебувають у групах, вони з більшою ймовірністю оберуть ризиковані рішення, оскільки ризик сприймається як спільний, і тому є менш страшним. Коли група стає все більш радикальною, так само чинить і людина, яка відчуває величезний тиск з боку суспільства.

У той же час група може забезпечити дружнє товариство і відчуття власної значущості.

Це те, що Дмитро Корчинський у 90-тих прогнозував як «революцію спільнот». Група може стати надзвичайно згуртованою, відчуваючи зовнішню загрозу.

Контртерористична риторика колишнього президента Джорджа Буша «викурити їх, змусити тікати і притягти до суду» – часто слугує для консолідації радикалів.
Ескалація кампаній проти світового тероризму зазвичай дозволяє екстремістським групам залучити більше прихильників.

Експерти свідчать, що більшість терористичних груп руйнується через внутрішні чвари, а групи, які йдуть у підпілля і є відрізаними від конкуруючих груп, утворюють найбільш міцні зв’язки. Якщо ж група має харизматичного лідера, ідентичність і мораль індивіда буде ще ефективніше підпорядкована інтересам групи.

П’єса Альбера Камю «Праведники», іноді цитується в якості пояснення моральних складнощів тероризму. У ній розповідається реальна історія вбивства у Росії великого князя Сергія Олександровича революційною групою у 1905 році.

Вбивця планував покінчити із князем, коли він їхав у кареті, але його супроводжували племінниця і племінник. Тож вбивця зробив свою справу іншого разу, коли князь був один. Джон Хорган, директор Міжнародного центру з вивчення тероризму Університету штату Пенсільванія, називає таку поведінку «внутрішньою межею» терориста.

У книзі, виданій минулого року, Хорган зібрав справи 29 колишніх терористів, багато хто з них були вихідцями з таких груп, як Ірландська республіканська армія та Аль-Каїда.

Він виявив, що терористи не вважають, що насильство проти ворога є аморальним, але вони також мають внутрішні обмеження, про які часто й самі не здогадуються. Деякі терористи, які погоджуються на вбивство людей, не виносять вбивство тварин. Деякі з них готові до терактів тільки з обмеженою кількістю жертв.

Коли одному з бійців ІРА було наказано застрелити поліцейського, чия мати була вдовою, він – за його власними словами, відчував, що «доведеться платити за це». Зрештою він залишив ІРА після вбивства вагітної жінки-офіцера.

Деякі опитані доктором Хорганом розповідали, що розчарувались у «ідейному» тероризмі, коли інші члени групи почали грабувати банки.

Їх більше турбувала проблема крадіжки, а не вбивствa.

Девід Рапопорт, почесний професор політичних наук в Університеті Каліфорнії в Лос-Анджелесі і давній експерт з питань тероризму, каже, що терористи мають впевненість у моральності своїх вчинків тоді, коли вони переконані, що їх вороги «зробили щось настільки погане, що їм доведеться за це поплатитись».

Моральні утруднення нерідко спричиняють розкол терористичних груп, або призводять до їх розпаду.

«Якщо ваша мета полягає у створенні такого світу, в якому невинні люди (члени вашої переслідуваної групи) переможуть, і якщо для створення цього світу треба вбивати невинних людей, ви, по суті, знищуєте власну мрію», – каже Рапопорт.

Проте, багато терористів вважають, що «шлях до раю проходить прямо через пекло».

Доктор Хорган присвятив багато часу дослідженню такого явища, як «вивільнення» – виходу терористів з організації. Він прийшов до висновку, що терористи можуть відійти від насильства, не відмовляючись від своїх радикальних поглядів. Також виявилося, що багато хто покидає ряди екстремістів через розчарування у повсякденному житті терориста.
Новобранцям часто обіцяють захоплюючі, гламурні пригоди і шанс змінити світ. Але потім неофіти виявляють, що група, до якої вони приєдналися, переповнена особистою заздрістю і конкуренцією.

Для тих, хто підтримує окрему ідентичність поза групою, тиск подвійного життя може бути занадто сильним. Деякі з терористів, стаючи старшими, виявляють, що їх власні пріоритети змінились – наприклад, вони хочуть створити сім’ю. Вони бачать, що цілі групи виявилися недосяжними, а із зростанням екстремізму групи вони усвідомлюють свої внутрішні моральні обмеження.

В одному з випадків колишній член «Аль-Каїди» розповів Хоргану, що коли він приїхав воювати в Афганістан, то був вражений тим, що дітей і літніх людей примушували брати участь у сутичках.

«Образ «всемогутнього і благородного руху», який мала людина до того, дав тоді першу тріщину», – підсумовує Хорган.

Підготував Сергій Климко, ZAUA