Як живуть села в районі выдведення ЗСУ на Луганщині: Сіра зона Катеринівки
«Ви хто такі? Ви в курсі, що у нас тут жовтий режим безпеки? Ваші документи!» – поліцейський намагається роздивитися обличчя пасажирів авто.
Він отримує в руки три зелені прес-карти, які дозволяють працівникам ЗМІ працювати на лінії фронту. Довго кудись телефонує, уточнює, чи варто нас пропускати. Врешті, дає дозвіл на проїзд. Але їдемо ми недовго: за кількасот метрів, за поворотом, натикаємося на такий самий мобільний блокпост поліції. Процедура повторюється.
Потрапити до Золотого-4 і Катеринівки на Луганщині, – селищ, які ще мали стати сірою зоною, де немає українських військових, – не так вже й просто. Здавалося б, від Лисичанська їхати якихось 30-35 кілометрів. Але десь із третину часу всієї подорожі займають перевірки. Бо ж напередодні командування Операції об’єднаних сил офіційно заявило про впровадження режиму безпеки «жовтий». Він, зокрема, дозволяє обмежувати доступ до певних територій на Донбасі. Хоча під час брифінгу керівництво ООС запевняло, що відкрите для роботи із журналістами – низка медійників зіштовхнулася з проблемами доступу не лише в Золотому, де очікували розведення військ, а й у районі Широкиного і навіть на під’їздах до Слов’янська. Війна в якому, до слова, завершилася 2014 року.
Ми їдемо розбитою дорогою. Авто раз у раз підскакує на вибоїнах. Поки спускаємося з гори, роздивляємося навкруг. У низині, між схилами, розташувалося селище Золоте, хати якого тягнуться ледь не до самої передової. Звертаємо на одну із ґрунтовок. І за 5 хвилин, фактично на межі села, впираємося у невеличкий рівчак – ще один мобільний блокпост. Поліцейські стоять поруч.
«Ні, в Золоте-4 не можна. Такий наказ. Не знаю, що там у вас за погоджений маршрут, але в село ми вас пропустити не можемо. Всі питання в Головне управління нацполіції. Ні, я не можу вас пропустити», – як мантру повторює правоохоронець впродовж нашої розмови. Повз проходять кілька людей у камуфляжі, поліція провіряє їхні документи і пропускає в селище.
Знаходимо інший блокпост дорогою до контрольного пункту в’їзду-виїзду (КПВВ) «Золотое». Ліворуч від асфальтованої дороги стоїть поліцейський «Жигулі», на багажнику якого силовики накрили собі обід: хліб, масло, солодка вода. Сам в’їзд у селище перегороджений невеличкими бетонними пірамідами.
«Хм, наче дозвіл на вхід вам дали. Але я поняття не маю, як ви туди потрапите на авто. Бо це можливо лише через КПВВ. Ну, як хочете, то можете йти пішки, на своїх двох», – поліцейський повертає нам документи й вертається до своїх колег, які саме почали обідати.
Село зустрічає гавкотом собак. Час від часу пильною ґрунтовою дорогою йдуть поодинокі мешканці. Минаємо з десяток розбитих хат. Власне, вони нічим не відрізняються від сотень таких самих по всій лінії фронту: вибиті й прострелені вікна, перекошені й пробиті дахи, розтріскані стіни. В частині з них досі якось живуть люди. Такі будинки можна побачити одразу: скло у вікнах замінила фанера й плівка, дахи подеколи нагадують клаптикову ковдру (бо ж криті шифером різних відтінків сірого), під парканами стоси гілля з розбитих снарядами й кулями дерев.
«Фотографувати? Мене? Нє, не треба. А поговорити можем. Останнім часом у нас в селі доволі тихо. Ну, може іноді стрельнуть з автомата. Але з цими блокпостами стало важкувато пересуватися, дороги поперекопували. В людей же є родичі в Первомайську(місто неподалік під контролем терористів – Ред). Так до них тепер можна ходити лише через КПВВ. А раніше можна було через інші блокпости. Коротше, тепер треба робити величезний гак. Хоча бувало різне. Була якось історія: дідусь з тої сторони йшов за пенсією. Йшов через ліс. І напоровся на розтяжку. Його зранку знайшли.
Не знаю, що там зробили, але він «помер» нібито від інфаркту. Серце, сказали, не витримало. А щодо розведення військ… ну давайте думати логічно. Зараз до нас час від часу прилітають кулі й снаряди. Але якщо українська армія відійде – то по нам все одно буде прилітати. Бо ми станемо сірою зоною, між двома сторонами. І якщо вони вестимуть бій – то снаряди літатимуть у нас над головами», – говорить Володимир, місцевий мешканець. Ми зустрічаємо його на одному з перехресть Золотого-4. Чоловік одягнений у шахтарський робочий одяг.
«Але відведення у нас не відбулося. Всі лишилися на своїх позиціях. Солдати лишаються в Золотому.. Розводять їх лише у Катеринівці. Це село неподалік», – додає він.
Поки говоримо, біля нас зупиняється старенька «Лада». З неї виходить світловолоса жінка, яка весь час про щось говорить по телефону. Це Марина, місцева проукраїнська активістка. «Дороги поперекопували, поліцію на блокпостах поставили – до нас нікого не пропускають. Волонтери не можуть потрапити в селище. Виходимо з ними зустрічатися аж на асфальтову дорогу, яка до КПВВ веде. Нібито ці пости обіцяли скоро зняти, але коли саме – не знаю. Відведення військ боюся. Ну бо у нас є люди, які проукраїнські, є люди, які підтримували нашу армію. І коли ЗСУ підуть – не зрозуміло, хто зможе їх захистити. Вже зараз, коли народ під магазином збирається, і хтось там є за Україну, починаються скандали й обвинувачення. Ледь не до погроз доходить, правда», – говорить жінка. Додає: поодинокі обстріли досі тривають.
«Вчора, здається, (в ніч на 30 жовтня – Ред.) щось поруч із Золотим потужне вибухнуло. Міна, певно. Але судячи зі звуку, може навіть і не 82-ий калібр. Може щось більше. Ну і пострілюють час від часу», – говорить Марина. Ми прощаємося і йдемо до місцевого магазину, який фактично перетворився на центр життя селища.
Всередині старої будівлі, за довгим прилавком, що тягнеться через усе приміщення, двоє продавчинь. І дві черги. Одна – за продуктами, в якій стоять місцеві. Інша – за кавою, в якій стоять військові. Асортимент магазину різний – від фруктів до побутової хімії. А в дальньому темному кутку причаїлися кеги з пивом і окремий прилавок. Крани для розливу, на ньому, правда припали липким пилом. Під ними стоять пластикові стакани, на дні яких лишається трохи алкоголю й сила-силенна дрібної комашні.
«Блокпости на нашу роботу ніяк не вплинули. Да що казати, у нас навіть в 2014-му, коли бої сильні були, магазин працював і продукти доставляли. І зараз із цим проблем немає. Хліб у нас привозять кожного дня. Асортимент дуже, дуже різний. Від хліба до шкарпеток. Шкарпетки, правда, зараз закінчилися. Чекаємо, поки нові завезуть», – говорить продавчиня Наталя. Поруч із нею – ящики з фруктами. В них яблука й апельсини. Є навіть імбир.
Знадвору зупиняється маршрутка з Лисичанська. Звідти виходить п’ятеро жінок, які заходять в магазин. Невеличкий автобус «Еталон» паркується неподалік. Водій не багатослівний. Говорити з журналістами відмовляється. Єдине, що каже: «Маршрутка їздить чотири рази на день. Кожного дня. Регулярно». Повз проходить чоловік у чорному пальті, під яким видно костюм. На ногах – чорні почищені туфлі.
«Та брешуть вам про обстріли. Мовляв, нема їх. У нас два дні назад в дім на околиці кулі попали, пробили дах. А там старенька жіночка живе. Так що тут час від часу пострілюють», – говорить чоловік. Його звуть Олександр, він місцевий. Каже, нині в Золотому лишилося трохи більше 500 людей. Інші роз’їхалися.
«Щодо розведення – то ніби ж уже сказали, що в Золотому-4 лишається українська армія. А відводять ЗСУ лише в Катеринівці. Хоча відведення дуже дивне якесь. Ми ж бачили, як військові заходять на ротації. Це купа людей, вантажівки, техніка різна. А тут тиша. Якщо чесно, ми не зовсім розуміємо, що відбувається», – продовжує він.
Йдемо у Катеринівку. Асфальтованою дорогою через «нуль». Фактично – лінію фронту. То тут, то там видно людей, які пораються в городах. Вони також не багатослівні. Скаржаться на журналістів, які перекручують їхні слова і «не показують, що ми говорили». Час від часу повз нас проїжджають військові авто. Ліворуч від нас кущі й дерева, серед яких можна побачити старі позиції української армії: окопи, бліндажі.
Часом видно оголошення на червоному фоні: «Стій, стріляємо без попередження. З повагою бійці 72-ї ОМБР». Тут же, по ліву руку від нас, поклеєні оголошення на стовпах і деревах: «Межа ділянки розведення №2». Оголошення надруковані на звичайному папері формату А4 й вкладені у канцелярські файлики. В полі, за кількасот метрів, видно натягнутий новенький колючий дріт. Праворуч від нас – нові позиції військових. Чути, як бійці колють дрова. Щоправда, самий військових не видно.
Виходимо до КПВВ «Золоте». Тут справжній мурашник: їздять вантажівки, зібралося військове начальство, яке стежить за процесом розведення сил, на дорозі, яке веде в сторону «ЛНР», стоїть великий КРаЗ із написом «СЦКК» (спільний центр контролю і координації – Ред.). Цією ж дорогою на великій швидкості в сторону бойовиків летить караван з 6-7 авто ОБСЄ.
Ви сюди взагалі як потрапили? – питають знайомі прикордонники, які спостерігають за розведенням.
Та ми… йшли собі. У Катеринівку. З місцевими поговорити.
На диво, нас пропускають далі. На в’їзді до Катеринівки стоїть два авто ОБСЄ. Водій однієї з машин, помітивши нас, починає знімати на телефон. Двоє його колег саме запускають над селом дрон, який нещадно гуде. Саме ж селище нагадує пустку. Ще більше побитих війною покинутих будинків. Серед порожньої вулиці, вдалині, бачимо стареньку жінку, яка поволі човгає старими чоботями по землі. В руках тримає пару вовняних стельок.
«Та, хлопчики, я в магазин ото ходила. Хотіла хліба купить. А хліба там нема. Кажуть, завтра мають привезти. То стельки собі купила, щоб ноги не мерзли. А зараз іду на блокпост. Може там військові поділяться хлібом. Бо як же воно без хліба, правда? Розведення… та не знаю, як ставитися. Жили ото собі мирно стільки років, а тут війна раптом, стріляють», – говорить бабуся. Представляється Іванівною. Вона не дочуває і регулярно перепитує. Розмова триває недовго й пенсіонерка рушає далі.
Виходимо до місцевого магазину. Продавчиня саме зачиняє двері на великий замок. Поруч із входом стоїть поліцейське авто. Двоє правоохоронців підозріло дивляться на нас, але не кажуть жодного слова. Проходимо повз них, повз порослі бур’яном паркани й подвір’я. Раптом бачимо охайний, пофарбований паркан. Стукаємо у двері. До нас виходить пенсіонерка, баба Люба. Жінка з Хмельниччини, яка кількадесят років тому перебралася жити на Донбас. Вона одразу кличе нас на кухню, ставить чайник, дістає мед, хліб, масло.
«А то що ж це – гостей не нагодувати. Я й своїм дітям завжди кажу – навіть якщо до вас прийшли в гості люди, яких ви не знаєте – нагодуйте їх. Чаєм напоїть. Бо молодь цих правил уже не пам’ятає», – жінка знімає хустку, розчісує коротке сиве волосся.
Поки говоримо – вона розставляє тарілки й чашки, мастить масло на хліб, виставляє різні види чаю. Пропонує пригощатися. «Я ж тут на селі завжди бендерівкою була. Ну ж бо я з Хмельниччини. Вийшла колись заміж і переїхала сюди. А чоловік мій уже помер. Два роки тому, царство небесне. Разом жили. Разом у погребі від обстрілів ховалися. А він помер – то я туди вже й не лажу. Маю дітей і онуків. Вони живуть в іншій області. Онучок регулярно питає мене: «Баба, коли вже твоя війна закінчиться, я в гості хочу». А що я йому скажу? Ясно, що завершиться вона дуже не скоро», – жінка розливає окріп по чашках і продовжує розповідь.
«Від війни в селі небагато народу загинуло. Хіба що брат мого чоловіка і його онук. Кілька років тому було. Приїхали до нас в гості на велосипеді. От саме за цим столом сиділи. В карти грали. Чай з медом пили. А потім поїхали. Тільки вони за поріг – обстріл почався. Дід мій каже: «Піду в кінець вулиці, гляну, чи виїхали вони». Через якийсь час сусід приходить. Каже: «Там брата твого чоловіка й онука вбило». І діда мого довго нема. Я побігла на вулицю. Біжу й бачу – лежать на узбіччі двоє. А поруч із ними мій чоловік сидить. Довго там просидів, охороняв їх. Бо собаки позбігалися. Його брат отримав багато осколкових поранень, але тіло ціле було. А онучок… сильно його спотворило. Череп пробитий, живіт розворочений. Немає однієї ручки. Ми її шукали-шукали. Але ж дитині 8 рочків було. Скільки там тої ручки. Може собаки десь забрали, не знаю. Сашею онука звали», – баба Люба на певний час замовкає.
Чай вистигає. Жінка продовжує. «Про розведення нам ніхто нічого не казав. І не питав. Коли президент, чи міністр приїжджав, то нас возили в Золоте. І там був один військовий, який сказав: «А чого їх захищати, там самі сєпари». Але ж я за Україну завжди була! Не можна ж так всіх під одну гребінку. Ну. Знаю, що тепер в селі сама поліція лишається. Вони патрулюють вулиці. Але є інші питання. Скажімо, зараз у нас ходить автобус в село кілька разів на тиждень. Але чи буде він ходити, коли ми станемо сірою зоною – не зрозуміло. Та й військові коли у нас були – наче нічим і нікому не заважали. Все поривалися мені допомогти чимось, а я відмовлялася. Бо ще сусіди почнуть різні чутки розпускати», – знадвору сутеніє. Ми збираємося назад до Золотого.
«Бережіть себе, хлопчики. І не приїжджайте сюди, якщо знову стріляти почнуть. Бо нащо ж так ризикувати? Заради чого? Кого?» – на прощання говорить жінка.
Знову йдемо вимерлими вулицями. Сонце відкидає на землю довгі, химерні тіні. Зупиняємося біля авто поліції. Всередині сидить троє чоловіків. Двоє щось дивляться на телефонах, тертій куняє. Побачивши нас, правоохоронці відчиняють двері й цікавляться хто ми такі і чому ходимо по селу.
«У вас дозвіл тут перебувати є? Ні, ми коментарі не даємо. Всі питання до Головного управління нацполіції. Тим паче, зараз є багато різної інформації, вона не вся перевірена, не хотілося б плодити чутки. Ви, до речі, в курсі, що від сьогодні Катеринівка – це сіра зона? І тут можуть опинитися доволі… різні люди? Будьте обережні», – говорить один з поліцейських. Імені не називає.
На виїзді з села нас наздоганяє стареньке «Жигулі». Всередині – чоловік і жінка, Віктор і Ніна. Попервах вони відмовляються спілкуватися, але згодом розговорюються. «Та це село завжди Україною було. Навіть у 2014-му. Тому я не знаю, що там вони про сіру зону говорять. В селі лишилося десь із 120 хат, де люди живуть. А так порожньо. Дітей майже немає, самі пенсіонери. Мені трохи більше 50 років і я тут наймолодший з усіх. Якщо чесно, хочеться, щоб ця війна уже закінчилася. Скільки ж можна одне в одного стріляти», – говорить подружжя. Щоправда, хто ж саме винен у війні і як її можна «завершити» чи «припинити» вони не уточнюють.
Вечір. КВПП «Золоте». З мурашника, який був тут кілька годин тому, лишилося хіба два авто ОБСЄ і КРаЗ СЦКК. Через маскувальні сітки видно військових, які спостерігають, як ми проходимо повз. З наближенням до Золотого-4 повертаються звуки: гавкіт собак, стукіт сокир і молотків, рев бензопили. Повітря пахне вугіллям і паленим листям. Ми йдемо дивитися на будинки, пошкоджені нещодавніми обстрілами. Знаходимо один з них на околиці. За перекошеним парканом заходяться гавкотом дворові пси. З хати виходить господиня – Любов Семенівна. Їй 71-й рік. Жінка показує залишки своєї літньої кухні, яку знищило обстрілами у 2014-му.
«Тоді міна прилетіла, вибухнула. А в мене у кухні собачка жила. Так її, бідолаху, на десяток метрів відкинуло. Дивом вижила. А кухню я і не відновлюю. По-перше, немає гарантій, що знову не прилетить снаряд. По-друге немає стільки грошей. Та й стріляють тут регулярно. Ото весною виходиш на город, тільки щось робити почнеш – оп, куля свистить. Ховаєшся. Потім знову виходиш. Знову куля. Я так відро картоплі три дні садила. А ще два дні тому мені дах кулями пробило, – жінка показує рукою на темніший шифер, яким накритий будинок, – Сусід Саша, він трохи розбирається, сказав, що це була 7,62мм куля. ОБСЄ не приїхала це зафіксувати. Та вони й не їздять там, де асфальту нема», – сумно говорить Любов.
В процесі розмови вона насипає нам горіхи у великий поліетиленовий пакет. «От, візьміть горіхів. Мені їх дівати все одно нема куди. Коротше, куля дах на виліт пробила. А зима ж іде. То Саша, сусід, швиденько його залатав. Щоб не протікало. Обстрілів, якщо чесно, уже не боюся. Всяке ми тут пережили. Але звісно хочеться, щоб не стріляли», – каже Любов.
Сонце остаточно ховається за горизонт. Ще кілька хвилин він палає червоним, а потім чорніє. На небі з’являється яскравий ріжок місяця. Місцеві виходять з хат, закривають вікна ставнями. Для безпеки. Аби раптом не поцілили у джерело світла. В суцільній темряві ми виходимо до поліцейського блокпосту, де зранку лишилося наше авто. Правоохоронці, які гріються біля розведеного вогнища, зустрічають нас сміхом.
«О, ви нарешті повернулися. А то ми вже, грішним ділом, думали, що вас у сірій зоні сєпари в полон взяли. Ну, хлопці, хоч добре попрацювалося? Тоді хорошої дороги, бережіть себе», – кажуть на прощання поліцейські.
Ми сідаємо в авто й виїжджаємо з потонулого у майже цілковитій темряві Золотого. До яскравих вогнів Лисичанська. Який всього лише за 35 кілометрів від лінії фронту.
Автор: Станіслав Козлюк; ТИЖДЕНЬ
Tweet
