Укрзалізниця працює над безпекою у поїздах і обіцяє жіночі купе вже найближчим часом. Так УЗ відреагувала на дискусії у соцмережах про доцільність таких купе чи вагонів. Вчора “Укрзалізниця” у тестовому режимі впровадила перші купе для жінок у потягах дальнього спрямування.
У виданні “Заборона” наполягають, що насильство в потягах і неспроможність провідників вплинути на поведінку пасажирів — систематична проблема. На прохання редакції журналістка Поліна Вернигор вперше публічно розповідає про свій невдалий досвід подорожей нічними потягами та пояснює, чому жіночі купе необхідні, але водночас нагадують ковчег, в якому не вистачить місця всім. Також журналісти видання попросили читачок поділитися власними історіями з подорожей — їх виявилося багато. Публікуємо чотири з них.
Марічка Іномістова, 34 роки, науковиця
На момент першого інциденту мені тільки виповнилося 18 років. Це сталося у потязі Івано-Франківськ — Київ. Я їхала від батьків на навчання. Це було під час різдвяних свят. Батьки хотіли, щоб мені було комфортніше, тепліше й безпечніше, тому купили місце в купе на нижній полиці. Зі мною їхало ще троє чоловіків, яким було близько 40–50 років. Вони виглядали нормальними, адекватними та культурними, продовжували святкувати Різдво.
В якийсь момент вони сіли їсти, почали випивати і згодом кудись пішли. Я лягла спати, а потім прокинулася від того, що відчула руки на сідницях. Вони ковзали по стегнах, наполегливо намацували ноги й намагалися стягнути з мене ковдру.
Наді мною стояли мої попутники. Я сказала мене не чіпати. Один із них почав запевняти, що все добре, вони мене не образять. Я пішла до провідника.
Провідник теж здавався веселішим, ніж твереза людина, — приблизно в тій самій кондиції, що й чоловіки в моєму купе. Проте за пару хвилин він зайшов в купе і сказав щось на кшталт: «Не чіпайте дівчинку. Вона тут нервує». Ті відповіли, що нікого не ображають, і ніби заспокоїлися.
Я ще не зачиняла двері, дочекалася, поки вони заснули й лягла спати. Вночі знову прокинулася від того, що сусід по полиці навпроти мене торкався, чіпав за сідниці, помацував стегна, талію, ноги.
Я вийшла в тамбур. На місці провідника було порожньо, а купе, де зазвичай сплять провідники, було зачинене. Тому я просто сиділа в коридорі до ранку. Під ранок провідник пройшов повз мене і тільки кинув на мене оком.
Було дуже гидко. Я не могла тоді якось розповсюдити цю історію, бо соцмережі ще не були розвинуті і я просто не знала, як це зробити. Після того я просила батьків більше ніколи не купляти мені квитки на потяг у купе.
Проте це не вберегло мене від другого випадку. Їхала тим самим маршрутом. Купила квитки, як завжди, в плацкарт. На бокових місцях їхали дві жінки років 50. А навпроти мене їхали молоді хлопці.
Вони усю дорогу жартували. Потім почали пити пиво. Вони почали приставати, пропонувати випити з ними. Розпитували, куди я їду і чи є в мене хлопець. Спочатку я з ними спілкувалася, як із попутниками. А потім вони почали поводитися хамовито, тому я відвернулася, читала книжку, а згодом заснула.
Коли прокинулася, за вікном було світло. Я пішла в туалет. Відкривши двері з туалету, я побачила, що хлопці стоять навпроти. Вони почали заштовхувати мене назад у туалет. Я закривала двері, а вони намагалися пролізти всередину. Один з них просунув ногу між дверима і стіною, щоб я не змогла їх закрити.
Жінки, які сиділи навпроти, думаю, запідозрили, що щось не так. Вони підійшли, накричали, на галас зійшлися ще кілька пасажирів, прийшов провідник. Хлопці зникли.
Їздити в потягах завжди було страшно. У мене в якийсь момент зникла довіра до правоохоронців та провідників, які мали б це регулювати, зупинити, щось зробити, які мають певну владу чи контроль.
Діана Драпанець, 23 роки, проєктна менеджерка
Це сталося буквально три тижні тому. Я їхала зі Львова в Ужгород до батьків. На потяг мене проводжала подруга. Ми зайшли в купе, поклали речі. Через хвилин 10 до нас зайшов чоловік років 50. Він був веселим, привітався, зробив нам комплімент. Попутник поставив пакунки і сказав, що буде спати, бо йому завтра на службу. Сказав, що він військовий, і навіть чомусь показав документи. Потім повідомив, що піде перекурить, бо він з перепою, матюкнувся і вийшов.
Подруга запитала, чи почуваюся я безпечно. У мене ніколи до цього не було подібних інцидентів. Я завжди дуже дружньо, нормально проводила з людьми час і доїжджала. Жодного разу до мене не чіплялися, тому я не відчувала небезпеки.
Чоловік повернувся, почав розповідати про свою родину, показувати фото онуків. Потім говорив про те, що витратив багато грошей, поки у нього була ротація, і що він радий повернутися назад. Згодом влігся на свою полицю.
Я провела подругу і повернулася. Попутник не спав, я дістала книгу. Коли потяг поїхав, в купе зайшов провідник, запитав, чи хочемо ми чай або каву. Я замовила чай. Мій попутник попросив кави і, раптово перейшовши на «ти», запропонував пригостити мене кавою.
Він ще трохи повмовляв мене, а потім вийшов з купе. Повернувся з батончиком «Снікерс» і став мені його тикати. Я відмовилась. Виглядало дивно, що він почав мене пригощати. Прийшов провідник, приніс чай і каву. Я дістала гроші, щоб заплатити, на що провідник сказав: «Не треба, чоловік все оплатив». Я сказала попутнику, що не треба було мене пригощати, і запропонувала натомість взяти йому каву. Він відмовився і сказав, що це дрібниці, похизувався тим, що класно заробляє.
Все це було б схоже на просто набридливого попутника, якому треба виговоритися, якби в якийсь момент він не почав розповідати, як він свариться з дружиною, бо вона не хоче займатися з ним сексом. Мені стало ніяково, я уткнулася в книжку.
Згодом йому зателефонував друг. Чоловік увімкнув відеозвʼязок, почав обговорювати мою зовнішність і знімати мене. Я була в ступорі. Я була напружена, як струна, відсіла ближче до дверей, щоб між нами була більша дистанція.
Обговоривши мене зі своїм другом, він поклав слухавку та повернувся до мене.
«Не хочеш ближче познайомитися?»
«Та ні, а навіщо?»
«Ну ні, ну давай ближче познайомимося. Ти їдеш в Ужгород, а я часто буваю там в Мукачеві, зможемо з тобою бачитися».
«Нащо нам з вами бачитися? У вас донька мого віку».
«Може, мені номер свій даси?»
Він чіплявся до мене, ніби не чув мого «ні», ніби йому взагалі було неважливо, що я відповідаю. Коли я вчергове йому відмовила, він схопив мене за ногу. Він заспокоював: «Ти чого? Все ж добре. Давай ближче познайомимось». Я просила його не чіпати мене, але він почув, тільки коли я підвищила тон. Матюкнувся і ліг спати.
Проспав він недовго. Прокинувся і знову за старе: «Так що, ти не хочеш ближче познайомитися?» Я вже відкрито говорила, що мені неприємно розмовляти з ним, але йому було байдуже. В якийсь момент йому зателефонувала дружина. Він знову увімкнув відеозвʼязок, сказав, що їде в купе з гарненькою дівчиною і знову направив на мене камеру. Я розізлилася, наказала припинити мене знімати. Дружина кинула слухавку.
Цей епізод, здається, розблокував у нього всі подружні образи. Він поливав її брудом, лаяв за те, що вона йому «не дала», коли він приїхав на пару днів додому. Я розуміла, що мене конкретно накриває, і написала подрузі. Вона порадила відкрити двері купе і взяти у провідника гарячого чаю, щоб плеснути на нього [окропом]. Та я боялася йти до провідника і взагалі розповідати кому-небудь ще, що зі мною це відбувається.
Раптово він запитав, чи не вийду я з ним на зупинці в Мукачеві.
«Ти, якщо що, не переживай, я можу зняти готель. У мене гроші є, грошей багато. Можемо поїхати з тобою в Мукачево, відпочити трошки, а потім я тобі викличу таксі й воно тебе довезе, куди захочеш», — спокійно промовив він, трохи посміхаючись.
Я закричала, щоб він припинив зі мною говорити. Він почав гладити мене по нозі, залазячи під штанину: «Та чого ти боїшся? Давай познайомимось». Я підскочила, відсунулася максимально близько до виходу і забилася в куток.
Коли потяг підʼїжджав до його станції, він ще раз спитав, чи не хочу я піти з ним, а після виматюкався і пішов геть. Всю дорогу я просиділа в настільки затиснутій позі, що в мене боліли ноги та спина, все тіло трусило. Коли я вийшла на вокзал в Ужгороді, розридалася прямо на пероні.
Марія Білоус, 23 роки, графічна дизайнерка
Це сталося за пару тижнів до повномасштабної війни. Я їхала зі Львова додому в Хмельницький. Я запізнювалася на потяг і вже на пероні побачила, як він почав відʼїжджати. Я побігла за ним і побачила, як з одного з вагонів визирає провідник. Він простягнув мені руку і сказав хутчіше застрибувати. Так я потрапила у вагон.
Він одразу сказав: «Ти ж розумієш, що так взагалі робити не можна? За таке можуть оштрафувати. Я ризикнув заради тебе, тепер плати». Він вимагав, здається, 200 гривень. У мене не було готівки, тому я перевела йому гроші на картку.
Мій квиток був у плацкартний вагон. Той вагон, у якому я опинилася, був купейним. В ньому взагалі не було пасажирів. Йти до свого вагона треба було через майже весь потяг. Але провідник запропонував залишитися.
Я поклала речі в перше купе і всілася на нижню полицю. Хвилин за 15 провідник прийшов до мене з чаєм та печивом. Він казав, що я маю бути йому дуже вдячною. Провідник здавався мені милим і я дійсно була вдячна йому. Ми говорили про мій університет, політику. Потім він почав розповідати про свою сімʼю. Виявилося, що його син — мій одноліток.
Бесіда була невимушеною до того моменту, поки він не подивився на мої руки і не сказав: «О, у тебе такі сексуальні нігті». Я нічого не відповіла, але напружилася. Він продовжував говорити. Розмова перетекла у відвертий монолог про те, як він зраджує дружину і вона про це не знає, і що зради насправді зміцнюють шлюб. Я мовчала.
Я не встигла помітити, як він дістав телефон, але перед моїми очима майорів екран з еротичними фото. На них були голі жінки, які вигиналися у неприродних позах. Я впала в ступор, не розуміла, як реагувати. До мене раптово дійшло, що ми вдвох у цілому вагоні і мені ніхто не допоможе. Він гортав перед моїм носом фото, а потім почав вмикати уривки з порно.
Він переводив погляд з екрана на мене, очікуючи реакції. Я намагалася не дивитися ні на нього, ні на його телефон. Тоді він тряс мене рукою і питав, як мені ці пози, і чи не хотіла б я спробувати таке з ним.
Він продовжував тикати мені в обличчя телефон, допоки я не накричала на нього і не сказала дати мені спокій. Він замовк і вийшов з купе.
Я писала друзям у месенджері, але ніхто не розумів, як мені допомогти. Проте на наступній станції зайшли інші пасажири і він більше мене не чіпав — навіть не дивився на мене. Коли я виходила з потяга, він відвів погляд.
У соціальних мережах я не висвітлювала цю історію. Я не знала, куди звертатися. Я думала, що від Укрзалізниці точно не буде ніякої реакції, і була впевнена, що в будь-якому разі ніхто нічого із цим не зробив би.
Таїсія, 35 років, волонтерка (імʼя героїні змінено на її прохання та з міркувань безпеки)
20 травня цього року я їхала потягом Київ — Запоріжжя. Коли я зайшла у своє купе, зраділа: в ньому було дві дівчини. В купе зайшов хлопець років 35, заявив, що він військовий. Представився Дмитром Шумєєвим, позивний «Шум», і пожартував про те, що його характер відповідає прізвищу.
Дмитро був вдягнений не в форму: він був у сірих штанах та білій футболці. Одразу було видно, що він напідпитку. Він дістав із сумки бутерброд, кинув нам на стіл і сказав пригощатися. Потім дістав півлітрову пляшку горілки і повідомив нас, що спати не збирається.
Я попросила його прибрати сумку з проходу. Він відповів, що так йому буде зручніше діставати звідти свої речі. Я наполягала, що коли ми ляжемо відпочивати, він сам може спіткнутися та впасти. Він заявив, що спати ми сьогодні не будемо.
Він постійно то заходив, то виходив. Виходив з порожніми руками, а заходив уже з пляшками пива та енергетиків. Думаю, алкоголь йому продавав провідник. Він пропонував мені випити з ним кілька разів, але я відмовлялася. Коли ми говорили з попутницями, він встрягав у розмову і починав розповідати про своє життя.
Він вмикав музику в навушниках так, щоб ми її добре чули, співав. Дмитро постійно намагався познайомитися зі мною, та я відповідала, що заміжня і не знайомлюся. Але він сідав до мене на полицю, клав руки мені на стегна. Йому було байдуже на наші прохання дати нам відпочити.
Коли він залазив на свою другу полицю, постійно визирав звідти і дивився на мене. Потім почав вимагати, щоб я тримала його за руку. Я намагалася культурно пояснити, що це не окей, бо я заміжня жінка і для мене це неприйнятно.
В певний момент я зрозуміла, що вести діалоги немає сенсу. Вдягла навушники і відвернулася до стіни, удавши, що сплю. Тоді він почав мене фотографувати й коментувати мої сідниці. Він знову то вставав і виходив, то лягав назад. Він сідав до мене на ліжко, гладив мене і казав: «Я ж знаю, що ти не спиш».
Провідник цю ситуацію бачив і чув — він був у сусідньому купе. Я скаржилася провіднику, просила не продавати [Шумєєву] алкоголь. Вже під кінець він намагався вивести мого попутника з купе, але той постійно повертався. Все відбувалося по колу.
Посеред ночі я вирішила, що треба викликати поліцію. Пішла в інший кінець вагона, щоб Дмитро не чув моєї розмови. З останнього купе раптом вийшла друга провідниця. Ймовірно, вона спала і почула крізь сон, що я викликаю правоохоронців. Мені потрібно було назвати наступну зупинку, але провідниця відмовлялася мені допомагати — було зрозуміло, що вони просто не хочуть зайвого клопоту. В результаті поліцейський, який приймав виклик, сам знайшов потрібну інформацію. Тільки тоді провідники запропонували переселити нас в інше купе. Але ми всі втрьох сказали, що нікуди не підемо — хай переселяють дебошира.
Здається, Дмитро або якось почув мою розмову телефоном, або йому сказав провідник, що я викликала підмогу. Його як підмінили: він став агресивним, погрожував, що я більше не житиму.
Десь о 3 годині ночі у вагон зайшли поліцейські. Вони вислухали нас і сказали, що зараз поговорять з ним, щоб він спокійно доїхав до своєї зупинки. Але Дмитро почав агресувати й на них. Тоді його вивели з вагона разом із речами.
Після того, як мій колега опублікував відео [поведінки попутника], які я знімала тієї ночі, зі мною звʼязалася Укрзалізниця. Мені повідомили, що провідника звільнили, а начальник потяга отримав догану. З поліції мені так і не подзвонили, але я знаю, що Укрзалізниця передала показання своїх співробітників слідству.
Поліна Вернигор, журналістка
Мені було 18 років, коли я вступила в університет у Києві та переїхала в столицю з Запоріжжя. Поїздки додому були лотереєю: пасажири напідпитку чи людина, яка тихо читає роман; розмови з допитами про особисте життя і запрошеннями обмінятися номерами чи тиха, без жодної репліки, подорож. Я не завжди вигравала.
Одного разу чоловік, якого провідниця впустила у потяг без квитка, а потім продала йому декілька пляшок пива, всівся на моїй нижній поличці і просидів там всю ніч. Він слухав шансон, голосно говорив телефоном, а іноді — з самим собою. Коли я просила його встати, він бурмотів щось собі під ніс, а потім присунувся до мене і сказав на вухо: «Будеш підіймати галас — заріжу». Провідниця розвела руками: «Ну а що я йому зроблю? Він чоловік, а я жінка». І це правда: що вона може зробити?
Ще раз я програла в лотерею у 2019 році. Після важкого розриву з хлопцем, під час затяжної депресії, я вирішила побувати біля моря взимку. Спонтанно купила квитки до Одеси і вже ввечері сиділа в купе з трьома незнайомими чоловіками. Згодом чоловіків стало більше — до них долучилися п’ятеро їхніх друзів з інших купе. Вони обліпили нижні полички, на одній з яких їхала я, та дістали кілька пляшок коньяку.
Вони були командою з гандболу. За кілька годин я знала майже все про найактивнішого з них: сім’янин, донька мого віку, фото і відео з родинних застіль, з тренувань та змагань. Я намагалася бути люб’язною, але відстороненою. Пасивність не допомагала. Вони обговорювали мою зовнішність, мій одяг, пропонували зняти худі, бо в купе нібито спекотно, і наполягали, щоб я випила з ними. Попри відмови, переді мною ставили стакани з коньяком і обурювалися тим, що я його не випиваю. В якийсь момент той самий чоловік почав розповідати, який секс йому до вподоби. Він поглядав на мене і сміявся.
Десь близько четвертої ранку компанія розійшлася. Перед тим як вирубитися чоловік сказав, що його команда їде під Одесу у заміський будинок, і я маю поїхати з ними — всі будуть купатися голяка у морі. Я сказала, що маю інші плани на вікенд. Він розсміявся і відповів, що забрав мій рюкзак під свою полицю і віддасть його, якщо я поїду з ними. Я опустила руку під мою полицю — рюкзака не було.
За ніч я не стулила очей жодного разу. Я не розуміла, що робити, і моделювала сценарії втечі. Я увімкнула музику в навушниках та відвернулася до стіни. Через кілька годин мій попутник прокинувся. Я удала, що сплю. Він двічі ляснув мене по сідницях.
«Прокидайся, спляча красуня».
Коли він вийшов з купе, я забрала рюкзак та втекла до іншого вагону. Решту маршруту я проїхала в тамбурі, а потім поперед інших пасажирів вискочила з потяга та побігла якомога далі від вокзалу.
Майже у всіх моїх знайомих жінок є хоча б одна неприємна історія, повʼязана з потягами. Пару років тому мама розповіла, як в дитинстві її подругу намагався зґвалтувати чоловік. Дівчинка лежала з широко відкритими очима, але через шок не могла кричати, ніби її скував сонний параліч. Моя близька подруга прокинулася посеред ночі від звуку затвора камери: її попутник відсунув з неї ковдру і фотографував її сідниці.
Я довго думала, чому ніяк не відреагувала в тому купе з гандбольною командою. Я була виснажена ще до того, як увійшла в потяг, а останні сили забрав страх, який переслідував мене всю поїздку. Я не вміла відстоювати кордони і не розуміла, коли їх порушують. Мені не хотілося ображати людей, бо вони розповідали про свої родини і давали мені життєві поради (яких я, звісно ж, не просила). Я звикла бути зручною.
На Забороні виходив мій текст про три реакції на стрес: бій, біжи і завмри. Моя типова реакція — завмерти. Зараз я можу вигадати мільйон варіантів того, як я могла себе захистити. Але тоді вони не були актуальними — просто тому, що було забагато «але». Певно, та історія навчила мене не бути зручною.
Вагон — це замкнений простір, де змушені ночувати кілька десятків незнайомців. Це інтимний процес, який потребує хоча б мінімальної захищеності. Я маю тривожитися за свою безпеку, безпеку своїх речей та за можливість трохи виспатися. Чи розв’яже мою проблему можливість їхати в компанії виключно жінок? Якоюсь мірою.
Жінки майже ніколи не здатні зґвалтувати жінку. Жінки рідко відпускають масні жарти про жінок. Жінки можуть бути говіркими. Жінки бувають конфліктними, але це не викликає страху, бо наші фізичні сили зазвичай приблизно рівні.
Та жіночих купе на весь потяг буде лише декілька штук. У коментарях під заявою Укрзалізниці пасажирки переживають, що якщо не встигнуть купити квиток у жіноче купе, проїзд у звичайному сприйматиметься потенційними кривдниками як мовчазна згода на домагання.
Жіночі купе — лише подорожник на відкритому переломі. Жінка не має сепаруватися, щоб бути в безпеці, оскільки це не розв’язує глобальну проблему. Правоохоронна, судова, законодавча, освітня та правозахисна системи мають переглядати методи боротьби з гендерно зумовленим насильством. Уроки сексуального виховання у школах, висвітлення проблеми у мас-медіа та формування конкретного наративу про неприйнятність домагань, посилення відповідальності за подібні злочини та ефективні розслідування — ті інституційні практики, які мають впроваджуватися вже зараз. І зачинених на замок купе недостатньо, щоб утримати насилля за дверима.
Авторка: Поліна Вернигор
Джерело: ЗАБОРОНА