20-річний німець, який повернувся з путінських застінків: «Щонічні кошмари повертають мене в ту камеру»
Наприкінці липня 2024 року 19-річний Кевін Лік потрапив до числа російських політв’язнів, звільнених у рамках масштабного обміну. Рік потому він згадує в колонці для DW свій останній день у колонії.
День 27 липня 2024 року в моїй виправній колонії №14 міста Вельська Архангельської області почався як завжди: о 6 ранку під гімн Росії. Стіни цієї колонії зберігають похмуру пам’ять про ГУЛАГ, а саме місце пов’язане з долями багатьох в’язнів совісті. Тут відбував термін Платон Лебедєв, співзасновник банку МЕНАТЕП і соратник Михайла Ходорковського.
Тут же народився Арсеній Рогинський, видатний правозахисник та історик, засновник товариства “Меморіал”, чий батько відбував заслання у Вельську після звільнення з табору. Примітно, що батько директора ФБК Івана Жданова, Юрій Павлович Жданов, залишив ІК №14 всього за сім місяців до мого прибуття. Його доля, як і історії багатьох інших політичних в’язнів, назавжди вплетена в літопис цих місць.
Зараз літо 2025 року. Мені 20 років, і я на волі, в Німеччині. Однак щоночі кошмари, як і раніше, повертають мене в ту камеру, до тих відчуттів, до думок про тих, хто продовжує страждати за свої переконання. Офіційно мій вирок за статтею №275 “Державна зрада” закінчується лише 2027 року. Ще рік тому я й подумати не міг, що скоро опинюся на волі, і вже тим більше, що буду сидіти у власній кімнаті за письмовим столом, працюючи над цією колонкою.
20 грамів м’яса через діагноз “недовага”
27 липня 2024 року в теплий суботній липневий день я із загоном прямував на вечерю в табірну їдальню. “Знову риба з кукурудзяною кашею”, – почув я чийсь вигук, і апетит миттєво пропав. Єдиною втіхою були чай і хліб, який багато ув’язнених, передбачаючи голодну ніч, ховали під кітель або в кишені штанів, незважаючи на суворі заборони внутрішнього розпорядку.
Чомусь правила суворо забороняли ці “вольності”, але не знущання з боку адміністрації. У медчастині мені діагностували “недовагу” і призначили мізерний додатковий пайок: 20 грамів вареної яловичини. Ці два крихітні шматочки на жовтій пластиковій тарілці лише посилювали тугу й усвідомлення того, що моя вага продовжить падати.
Зараз багато моментів з ув’язнення здаються розмитими, стертими, немов я дивлюся на світ через запітніле скло автобуса. Особливо нечіткими стали спогади про табірні вечері, але вечеря 27 липня 2024 року врізалася в пам’ять назавжди.
З барака можна взяти тільки зубну пасту і щітку
Вийшовши з їдальні, я почув, як мене гукнув співробітник табору, попросивши слідувати за ним до барака. Там мені було дозволено взяти лише зубну пасту і щітку – нічого більше. Думки про ШІЗО не покидали мене, але, проходячи повз житлову частину в бік будівлі адміністрації, я зрозумів: це точно не ШІЗО.
Одноповерхова сіра дерев’яна будівля, де розташовувалися бібліотека, кабінети начальства й оперативників, також мала камеру для етапників. Саме туди мене і помістили, як завжди, замкнувши двері. Я провів у цій камері годину, потім другу, третю, четверту… До п’ятої години мої ноги, втомившись від безперервного ходіння з боку в бік, змусили мене прилягти на метрову дерев’яну лавку. Через шість годин з’явився начальник колонії.
Відкривши вічко, він вимовив: “Ще кілька годин, і поїдемо. Потерпи”. Моє запитання: “На свободу?” – залишилося без відповіді. Після цієї розмови мене охопив істеричний сміх. Я одночасно відчував безмежну радість і не міг повірити, що це справді мої останні години в таборі.
Кевін Лік наступного дня після звільнення, 2 серпня 2024 року. Фото: Christoph Reichwein/dpa/picture alliance
Сама камера, обшита металевими пластинами і позбавлена вікон, на тлі всього пережитого за останні півтора року здавалася стерильною. О першій годині ночі за мною прийшов той самий черговий, що й забирав мене з їдальні. Писати про ці моменти нестерпно. Кожна деталь, що спливає в пам’яті, миттєво повертає мене в ту безвіконну, стерильну камеру. Ми зупинилися біля КПП, розташованого в промзоні, між їдальнею і будівлею, куди прибували етапи. Незважаючи на липень, було прохолодно, і мене охопило легке тремтіння.
Черговий запитав, чому моя мама вирішила повернутися в Росію – запитання, яке я чув уже безліч разів. “Вона завжди хотіла повернутися на свою батьківщину, у Майкоп. А я бажав їй добра, до того ж горів бажанням вивчити російську мову”, – відповів я. “Чим би ти хотів займатися після звільнення?” – запитав він тоді.
“Продовжувати те, на чому мене зупинили – вчитися”, – відповів я. Саме так усе й сталося. Одразу після звільнення я почав пошуки місця для навчання, і мене визначили в німецьку гімназію. Зараз я закінчую свій перший навчальний рік на волі і пишу ці рядки. Було непросто справлятися з усім одразу, але, думаю, я успішно впорався.
Важливо розповідати про політв’язнів і боротися за їхнє звільнення
За час, проведений в ув’язненні, я усвідомив усю важливість публічного висвітлення доль політичних в’язнів. А за цей рік на волі я зрозумів, наскільки принциповою є боротьба за їхнє звільнення.
Повернувшись до Німеччини через сім років життя в Росії, я стикаюся з тим, як часом складно пояснити середньостатистичному німцеві, чому постачання зброї Україні не повинні припинятися і чому під час мирних переговорів не можна забувати про політв’язнів. Здається, що середньостатистичному європейцеві байдуже, коли політичний в’язень харкає кров’ю, – йому, мовляв, аби забезпечити дешевий бекон до сніданку. Але це не так.
Через добу після обміну відбулася пресконференція в Бонні, де я давав інтерв’ю різним виданням, зокрема Deutsche Welle. Мене запитували, чи бачу я своє майбутнє в Росії. Через рік я думаю, що моє майбутнє буде пов’язане з Німеччиною. До речі, цей рік був страшенно насиченим – виступи в бундестазі, Європейському парламенті, ООН, інтенсивне навчання. Нарешті, у Баварії почалися канікули, і я плекаю надію здійснити просту, але давно омріяну мрію: вирушити в гори, у похід.
Навіть крихітні зусилля можуть врятувати чиєсь життя
Якщо витягувати досвід із пережитого, то особисто я бачу своє завдання в тому, щоб у майбутньому відновлювати культурні та людські зв’язки, які були зруйновані диктатурою. Моя історія – лише одна з багатьох історій, і вона має стати нагадуванням: майбутнє залежить від нашої готовності захищати цінності прав людини сьогодні. Навіть найбільш, на перший погляд, крихітні зусилля можуть врятувати чиєсь життя. Навіть найпростіший лист політв’язню може дати йому достатньо сил, щоб пережити ще один день у страшних катівнях спадщини ГУЛАГу.
Автор: Кевін Лік
Джерело: DW
