«Ноль» на Диких полях Донбасу

Там все сіре. Навіть сонце. Бо там «ноль» (саме «ноль», не «нуль» – бо «нуль» не вимовляється, так не правильно). Лінія, яка позначає відлік в «плюс» і в «мінус» не може бути кольоровою – вона саме сіра, нейтральна, безколірна.

 Коли ти ходиш по «нолю», тобі можуть доброзичливо підказати, не шлиндати саме тут, ну, бо «нахєра, братішка, снайперу новий «партрет срісовать»? І ти, попри браваду і удаваний фаталізм, швидко-швидко «шевелиш поршнями» у напрямку добротного погребу, де Лєна (ім’я змінено!), цілком по-домашньому нарізає канапки і помішує суп у каструлі. Вона дбайливо поправляє тарілки на столі і підсовує свіжонарізані огірки та помідори, – »їжте, з дороги ж!».

В її рухах стільки знайомої материнської турботливості, що незугарна кострубатість жіночої фігури в камуфляжі і домашніх капцях тебе зовсім не напружує. Про Лєну можна буде розказати потім. О шостій вечора після війни, коли вона буде вдома. А зараз, на пропозицію разом зфотатись, вона лагідно і по-доброму каже, – «давай послє війни, да?» і ти розумієш – да. Тому що Лєна – Спеціаліст, яких мало. Дорогий Спеціаліст. Хлопці кажуть: у нас два Спеціаліста – Лєна і баба. Той, що баба – «нитік», а Лєна – «мужик». Надійна. Вони за Лєну порвуть. На шмаття. Бо побратими.

…«Челєнджера» чути за пів кілометра. Він гримить, калатає і дзвонить гірше від колгоспного ЗіЛа і його поява в клубах сивого диму на Лисичанському вокзалі об одинадцятій дня стає атракцією для одинокого таксиста, кількох голубів та трьох волонтерів. Власне, ті троє єдині, хто чекав і не був вражений настільки ефективною появою «ушатаного в гамно» камуфльованого «Міцубісі» з різнорозмірними колесами та целофаном закритими задніми вікнами.

Тут авта виживають тяжко – вони їдуть з цілої Європи щоби померти у важких муках прифронтової зони, на розбитих ущент дорогах. Вони крекчуть всіма своїми гайками та болтами і трусяться, як подагрики, всіма своїми суглобами. Іноді, здається, що вони майже по-людськи стогнуть, коли хтось з Найшвидших-у- світі-Таксистів гонить їх по «нулю», не зважаючи на ями та вирви. Один з таких Таксистів – Кнопа. Взагалі-то, він Ігор але Там, імена, які тобі дали тато з мамою, забирає «ноль» і видає тобі нове, таке, за яким тебе завше можна пізнати. Тому, глянувши на Ігоря зразу стає зрозуміло – то Кнопа.

Він з Житомирщини, міцний і вертлявий, чіпкий, як пирій і крутий, як корінь мореного дуба. Такі колись ходили на Константинополь, гуляли Синопом і Трапезундом, таких не могли узяти живцем під Берестечком і їх доводилось розстрілювати німецьким найманцям з мушкетів, бо, пробиті наскрізь списом, сунулись до хирлявих польських піхотинців і рубались шаблями, поки не стікали кров’ю. Такі, міцні та приземкуваті, на перший погляд непоказні, як Кнопа, вгризались у вічну мерзлоту заполярної тундри і підіймали першу скибу аргентинських пампасів, такі засівали простори Саскачевану і Манітоби, і заміняли там стада бізонів на череди довгорогих Лонгхорнів, а мертва приполярна земля Канади починала плисти молоком і медом у їх жорстких, наче, дублених долонях.

Зараз їх Земля стікає кров’ю і Кнопа не вганяє заступ у парку весняну ріллю і не тримає в руках сокиру чи рубанок – у нього інший Інструмент («ноль» і тут має монопольне право на найменування, він не каже «автомат», «гвинтівка», «карабін» «ноль» каже правильно – Інструмент). Інструмент Кнопи висить на плечі але він поводиться з ним так само невимушено, як з перфоратором, до якого давно-давно звик. Власне, там не велика різниця – Інструмент, як і перфоратор,також робить дірки у речах …

….Віталік (ім’я змінено!) виходить з «Челєнджера» і навіть не робить спроби зачинити дверцята – та вони і самі давно не зачиняються з першої спроби – високий у брудно-зеленій «горці», в «розгрузці», з Інструментом на плечі першим подає руку і рвучко обіймає по черзі всіх трьох давно очікуваних, ніколи раніше не бачених і тільки телефоном знайомих, гостей.

-Як доїхали?

-Нормально, без пригод.

-Оце вона?

-Так. Красуня? 4.5 куба, апетит хороший але ж, МАШИНА!

Очі Віталіка незвично колючі і, навіть, на знайомих йому предметах і людях спочатку наче прицілюються і, лише потім тепліють. Він уважно роздивляється чорного «Експлорера», який ще так недавно їздив мирними німецькими автобанами і гладеньким німецьким бездоріжжям. Рука у шкіряних тактичних рукавичках проходить крилом і поплескує «Експлорера» по лобовому склу – так колись запорожці поплескували по шиї доброго коня. «Експлорер» ще не знає, що скоро його звичайна крейсерська швидкість буде 120 км/год по дорогах, яких він у страшному сні не міг собі накошмарити…

-Давайте за мною –кидає Віталік і, за мить, «Челєнджер» виводить за собою глухо тонованого чорного «Експлорера» за крутий скрут дороги. На «ноль». На зниділому Лисичанському вокзалі залишаються тільки голуби. Голуби не дурні – вони не літають на «ноль».

…Сіре небо уважно приглядається до новачків, яких ще може здивувати провал у мості чи напівзруйнована ТЕС. Сірі околиці, яким війна додала барв у вигляді жовто-блакитних мазків прапорів на блок-постах, байдуже відсвічують у вікна «Експлорера». Вони не зараз стали сірими – вони були такими вже давно і зараз просто стає ясно, що цей навколишній пейзаж такий тільки тому, що проектує на себе колір душ, що його населяють.

Тут, на Диких полях Донбасу, розумієш, що решта України таки не така. І від того стає цікаво, що ж таке хотів сказати Донбас, щоб його почули? Що ми мали почути? Що мають почути зараз хлопці, які стоять на тому ж клятому «нулі»? Злобне шипіння у спину, скрегіт зубів? Тут, на «нулі», те місце відліку, де остаточно відлітають ілюзії. Бо ілюзії кольорові, а сіра дійсність каже, що будь-яка насиченість в кольорах дає тільки чорне.

Воно і правда – попри переможні прес-реляції про все більшу «українськість» Донбасу, тут розумієш: Україна не займає територій – Україна у душі тих людей, яких офіціоз називає «проукраински настроенное население». Саме так, саме цією мовою говорить Україна до своїх дітей на Донбасі. Коли спілкуєшся з українцями на прифронтових територіях – розумієш, що говориш з людьми, які чинять справді громадянський подвиг, живучи так, як живуть – не цураючись своєї мови та душі. І ще розумієш, що якщо наша армія відійде, їх просто тупо виріжуть. Фізично знищать разом з дітьми. На другому році війни українська держава не виробила для Донбасу ніякої стратегії ,яким чином оцивілізувати, окультурити, зробити придатною для життя людей, а не стад бидла, цю страдницьку землю.

Зараз відбувається страшна річ з цією землею: фактично не покарані «сепаратисти» уже, навіть, повиходили з тюрми, отримавши від самогубчо-гуманного українського суду тільки умовні вироки за цілком фактичні убивства та мордування українців. Вони продовжують займати відповідальні пости у різних органах місцевої влади, прокуратурі, судах, міліції.

Вони вчать у школах дітей! Вчать дітей своєї російської трупної брехні, крадучи у малих майбутнє. Вони переслідують українців, тепер уже керуючись українськими законами і відкрито погрожують ФІЗИЧНИМ знищенням усім, хто має нахабство казати, що Донбас – це Україна. Парадокс – страшні українські карателі нікого не вигнали, нікого не витісняють в Росію чи те кляте «ЛиДиНиРи», а «мирні жителі Донбасу», щодня витісняють українців в Україну, роблячи їх життя на своїй землі нестерпним. Українці виїжджають з Донбасу. Українська держава не хоче їх захистити на своїй землі. І тільки такі хлопці, у плямистих камуфляжах чи не усіх армій Європи, на убитих, подарованих народом стареньких автах, з безнадійно старими очима на молодих обличчях ще тримають, буквально руками, отой клятий «ноль», який відділяє Мінус від Плюса, Минуле від Майбутнього, Смерть від Життя.

…Побут, просто щоденна важка праця – рубати дрова, ремонтувати техніку, копати окопи та бліндажі, готувати їжу та виходити на «роботу». «Ноль» не каже «бойовий вихід», «ноль» знає, що це просто «робота». Вони йдуть на «роботу». Щодня, щоночі. Вони «працюють» в околицях і читають – читають місцевість, ліс, чагарники і дорогу. Там пишуть «інші», заковиристо, симпатичним прихованими чорнилом, а часом і кров’ю.

Щоб не читати криваві стрічки, хлопці самі пишуть кілометри своїми ногами, в’яжуть літери з колючого дроту та видруковують дрібно, чергами , заклинання від смерті зі своїх «Інструментів». У них безнадійно важка робота. Там немає буднів – там суцільні свята – вижив сьогодні, отже, свято. І кожен день тих хлопціів і дівчат там, на «нулі» вартує усіх на світі свят тут, в тилу. І нема нічого такого, що було б достатньо зробити для них. Це неспівмірно мало все, що робиться тут, для них нами. Пам’ятайте це щодня, буквально щохвилини – те що у вас є нудні, важкі, монотонні будні зі щоденними клопотами – це важка свята праця «Віталіка», «Лєни», «Кнопи» та інших, чиї імена щодня ковтає «ноль».

Просто, вони позичили вам своє життя, подібно до того, як старозавітній Господар позичав своїм недбалим Слугам таланти. Самі подумайте, як треба віддати цю позику?…

Источник:  site.ua