Такий адміністративний поділ був потрібен більшовикам для здійснення їхньої церковної політики, зокрема, для ліквідації унії. Створюючи Львівсько-Тернопільську єпархію РПЦ у зазначених чотирьох областях, вони мали для неї «православну базу» – Почаївську лавру та навколишні біля неї райони південної Волині.
Призначення Львівсько-Тернопільського єпископа, яким став Михайло Федорович Оксіюк (1884-1961), відбулося «ударними більшовицькими темпами». 20 квітня 1945 р. цього діяча висвятили в монашество, надавши чернече ім’я Макарій. Тоді ж він був возведений у сан архимандрита. А вже 22 квітня Макарій (Оксіюка) був хіротонізований на єпископа Львівського й Тернопільського в московському патріаршому Богоявленському соборі.
Обряд же хіротонії виконали Патріарх Московський і всієї Русі Алексій (Сіманський), митрополит Київський і Галицький Іоанн (Соколов) та єпископ Кишинівський і Молдавський Єронім (Захаров). У якості архипастиря Львівсько-Тернопільської єпархії Макарій (Оксіюк) також став і священноархимандритом Успенської Почаївської Лаври.
Перше богослужіння на своїй кафедрі він відслужив уже у Вербну неділю 29 квітня 1945. Прибуття нового єпископа до Львова співпало із затриманням греко-католицького митрополита Йосифа (Сліпого) та початком кампанії приєднання греко-католиків Галичини до РПЦ. Докладаючи зусиль для завоювання довіри серед греко-католицького духовенства, Макарій (Оксіюк) досяг певного успіху, демонструючи при цьому відмінне знання української мови.
Вибір Макарія (Оксіюка) на Львівського-Тернопільського єпископа й священноархимандрита Почаївської лаври, а також його висвячення «ударними більшовицькими темпами» були далеко не випадковими. Документи засвідчують, що Макарій (Оксіюк) був агентом Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ), маючи кличку «Глєбов», й користувався довірою у радянських спецслужб.
Це принаймні випливає з «Доповідної записки про роботу й поведінку агентури з числа єпископату російської православної церкви на Україні», яка була направлена народним комісаром держбезпеки УРСР, генерал-лейтенантом Сергієм Савченком керівнику 2-го управління НКДБ Петру Федотову 15 січня 1946 р. Тут варто пояснити, що 2-е управління НКДБ – це управління контррозвідки. Україна в той час вищим більшовицьким керівництвом сприймалася як завойована територія, до того ж такою, що межувала з недавно захопленими країнами. І в тому сенсі – не зовсім «внутрішня». Тому нею й займалося управління контррозвідки.
У зазначеному документі йдеться, що Макарій (Оксіюк) був посланий на терени Галичини для «ліквідації уніатства». Там читаємо:
«Під час роботи єпископом «Глєбов» відкрив на території області 12 православних приходів, веде активну роботу по ліквідації уніатської церкви на Україні.
Окрім того, «Глєбов» активно проводить роботу з організації православних братств, що мають своїм завданням проведення роз’яснювальної роботи серед віруючих греко-католиків і возз’єднанню останніх із православними».
Щодо «Глєбова», чи то єпископа Макарія (Оксіюка), то, зазначається далі в документі, «агентура характеризує його виключно з позитивного боку і фактів антирадянських висловлювань з його боку не було».
А ще в цьому документі є таке: «Як агент, «Глєбов» активно включився в роботу щодо виявлення ворожого елементу з середовища православного й уніатського духовенства».
Варто сказати кілька слів про самого Макарія (Михайла Оксіюка) [1]. Народився він на Холмщині в селі Луковисько Костянтинівського повіту Седлецької губернії Російської імперії (зараз Люблінське воєводство, Польща) в родині заможних селян.
У 1897-1901 рр. Михайло Оксіюк навчався у Варшавському духовному училищі, після якого вступив до Холмської духовної семінарії. Там одним із його викладачів був майбутній митрополит Варшавський, предстоятель Польської Автокефальної Православної Церкви (ПАПЦ) Діонісій (Валединський). Після закінчення семінарії в 1907 р. Михайла Оксіюка прийняли до Київської духовної академії. Там він отримав ступінь кандидата богослов’я в 1911 р. А в 1912 р. його обрали виконуючим обов’язки доцента на кафедрі давньохристиянської літератури (патрології та візантології).
У 1914 р. Михайло Оксіюк отримав ступінь магістра богослов’я, а також був затверджений на посаді доцента, захистивши дисертацію «Есхатологія святого Григорія Нісського». Сучасники високо оцінили цю роботу. У 1917 р. його обрали професором Київської духовної академії, і він займав цю посаду до закриття цього навчального закладу в 1922 р. Також працював на посаді доцента в Київському університеті святого Володимира в 1918–1920 роках, читаючи історію Візантії. Михайло Оксіюк, безперечно, належав до талановитих вчених-візантологів. І міг би, певно, далі робити наукову кар’єру, якби не прихід до влади більшовиків.
Звісно, в нових непростих умовах професору духовної академії вижити було непросто. Він міг би потрапити під каток репресій, які давали знати про себе із самого початку встановлення влади більшовиків в Україні. Але можна було піти на співпрацю з радянськими органами влади. Не відомо, коли і за яких обставин Михайло Оксіюк був завербований як агент радянських спецслужб. Схоже, було це задовго до 1945 р. Ймовірно, судячи з деяких фактів його біографії, таке могло статися ще в 20-их рр. ХХ ст.
Принаймні ні в 20-их, ні 30-их рр. він не зазнав репресій й мав відносно непогану роботу. Так, у 1920–1922 роках Михайло Оксіюк працював в Київському інституті народної освіти, а в 1923–1933 роках викладав історію та мови в середніх навчальних закладах Києва. Також з 1926 р. працював в бібліотеці Всеукраїнської академії наук (ВУАН) в Києві на посаді наукового співробітника з обов’язками завідувача книгозбірні.
Є непевні відомості, що в 20-их рр. він побував у Польщі й контактував із своїм колишнім вчителем Діонісієм (Валединським), що очолив тоді ПАПЦ. Якщо це справді так, то він міг виконувати завдання радянських спецслужб.
У 1933 р. Михайла Оксіюка звільнили як колишнього професора Київської духовної академії з посади завідувача книгозбірні ВУАН. Здавалось, він, будучи представником «старорежимної інтелігенції», цілком міг потрапити під репресії, які в той час розгорнулися з особливою силою. Однак цього не сталося. Натомість він отримав непогану роботу.
У 1934-1937 роках був секретарем Київського обласного відділу земельних справ у Києві. А в 1938–1941 роках працював на відповідальних роботах Укрремтресту Наркомата сільського господарства УРСР. Як правило, аби перебувати на таких посадах, треба було бути членом компартії. Однак таким Михайло Оксіюк не був. Мимоволі тут напрошуються певні питання.
Під час німецької окупації України Михайло Оксіюк лишився в Києві. Нічого, здавалося, дивного в цьому немає. Чимало киян не змогли виїхати з міста, яке зайняли німці. Дивне інше. Михайло Оксіюк поновився на роботі в бібліотеці Академії наук України, де він працював до 8 березня 1942 р. А також став інструктором секції віросповідань у відділі культури й освіти Київської міської управи, оскільки добре володів німецькою мовою. З позиції радянської влади, він був колаборантом.
Однак після зайняття Києва радянськими військами ніхто його в цьому не звинувачував і до відповідальності не притягував. Ймовірно, Михайло Оксіюк виконував завдання радянських спецслужб. Скидається на те, що його, як небільшовика й знавця німецької мови, спеціально залишили в Києві, щоб він пішов на службу до окупантів і вивідував у них інформацію.
Саме в час німецької окупації Києва Михайло Оксіюк починає робити священицьку кар’єру. 30 травня 1942 р. його дружина загинула в автомобільній аварії. І вже 5 липня 1942 р. Михайла Оксіюка рукоположили в сан диякона, а 6 липня – в сан священника. Здійснив це єпископ Пантелеймон (Рудик). Тут варто сказати кілька слів про цього ієрарха. Останній походив із Галичини, але в юні роки опинився в Почаївській лаврі, де прийняв чернечий постриг і сформувався як людина русофільського спрямування.
У 30-их рр. був настоятелем цієї чернечої обителі. У 1939-1941 рр. не без впливу радянських органів його зробили львівським єпископом РПЦ в надії на те, що він переведе галичан з греко-католицизму на православ’я. Однак зробити це йому не вдалося. Але вдалося висвяченому ним Михайлові Осіюку. У часи німецької окупації Пантелеймон (Рудик) керував Київською єпархією Автономної Православної Церкви (АПЦ) України, яка визнавала своє підпорядкування Московському патріархату, хоча контактів начебто з ним не мала. Натомість ця структура запопадливо служила німецькій окупаційній владі, маючи в основному москвофільське спрямування.
Чи висвятився Михайло Оксіюк на священника за «покликом серця», чи виконуючи завдання радянських спецслужб? А, може, і одне, і друге. Не будемо гадати. Він служив на Подолі – спочатку настоятелем Покровського храму, а після цього став настоятелем Дмитріївської церкви в сані протоєрея.
Після приходу радянських військ на терени України чимало священнослужителів АПЦ не захотіло виїжджати на Захід, вважаючи, що радянська влада їх чіпати не буде. Частково такі сподівання справдилися. Багатьох із них приєднали до РПЦ й вони продовжували служіння. Серед них був також Михайло Оксіюк. Далі, як ми уже говорили, він зробив блискучу кар’єру, ставши архиєреєм РПЦ.
Будучи Львівсько-Тернопільським єпископом, цей єрарх чимало зробив для переходу греко-католиків на православ’я. Він належав до учасників Львівського псевдособору 1946 р., на якому було проголошене «возз’єднання» греко-католиків Галичини з РПЦ. Єпископ Макарій (Оксіюк) контактував із главою т. зв. ініціативної групи Гавриїлом Костельником, який був промотором цього процесу з боку греко-католицького духовенства. Після загибелі цього священика Макарій (Оксіюк) опублікував про нього кілька статей в офіціозі РПЦ «Журнале Московской патриархии» [2]. Він постійно виступав з різноманітними посланнями до віруючих, які публікував у журналі «Єпархіальний вісник» – органі РПЦ, що видавався в Україні [3].
Звісно, в ситуації, коли чимало греко-католиків не були задоволені переходом до православ’я, треба було створити для них картину «благополуччя» життя православних віруючих під егідою РПЦ. Такою для них мала б стати південна Волинь з Почаївською лаврою, що входила до Львівсько-Тернопільської єпархії.
Цей монастир, священноархимандритом якого, як уже говорилося, був Макарій (Оксіюк), у перші повоєнні роки не зазнавав якихось серйозних утисків з боку органів радянської влади – чого не скажеш про деякі інші чернечі обителі України. Навпаки, в ній проводилися ремонтні роботи. Монастир мав чимале господарство. Поповнювалася чернеча братія, зокрема, з числа колишніх фронтовиків. Можна говорити, що Почаївська лавра в той час зберіглася певним чином завдячуючи «ліквідації» греко-католиків.
Робота Макарія (Оксіюка), чи то агента «Глєбова», була належно оцінена. 21 квітня 1946 року йому за це надали звання архиєпископа. А також вирішили цьому діячові доручити ще одну відповідальну спецоперацію – приєднати греко-католиків Закарпатської області до РПЦ. 3 червня 1948 р. він очолив Мукачівську й Ужгородську єпархію, залишаючись водночас архиєпископом Львівським і Тернопільським.
Побачивши на прикладі Львівського псевдособору 1946 р., що об’єднання за допомогою адміністративно-репресивних методів викликало негативну реакцію серед населення, на Закарпатті Макарій (Оксіюк) активно працював серед низового уніатського духовенства. Звертався з різними проповідями й посланнями до греко-католиків Закарпаття. Так, у 1948 р. У Львові опублікував «Посланіє до закарпатського народу», написане російською мовою [4].
На перший погляд дивно, що Макарій (Оксіюк) звертався до жителів Закарпаття як до окремого народу – та ще й мовою російською. Однак треба мати на увазі, що на Закарпатті у повоєнний період були москвофільські сили, які виступали за те, щоб цей регіон приєднати не до радянської України, а до Російської Федерації. Схоже, Макарій (Оксіюк) підігравав їм.
Певним чином завдяки пропагандистським зусиллям цього архиєрея перехід греко-католиків у РПЦ в Мукачівсько-Ужгородській єпархії відбувався менш болісно, ніж на Галичині. Хоча, звісно, тут теж застосовувалися репресивні дії щодо незгодного духовенства.
17 березня 1950 року Макарія (Оксіюка) звільнили від керівництва Мукачівсько-Ужгородською єпархією. Але для того, щоб доручити більш серйозне завдання – своєрідне рейдерське захоплення Польської Автокефальної Православної Церкви. Вона ще у 1924 р. стала незалежною, отримавши Томос від Константинопольського Патріарха. Очолював її, як уже говорилося, вчитель Макарія (Оксіюка) митрополит Діонісій (Валединський).
Радянські більшовики, які створили для керівництва Польщею прокомуністичний режим, прагнули залучити цю країну в свою політичну орбіту. Це залучення передбачало радянізацію й московізацію різноманітних інституцій у цій країні, у т. ч. й церковних. Зокрема, більшовики прагнули перетворити Православні Церкви у підвладних їм соціалістичних країнах у сателітів РПЦ. Стосувалося це й Польської АПЦ.
У 1948 р. польська «соціалістична» влада усунула митрополита варшавського Діонісія (Валединського) від управління цією Церквою. Його помістили під домашній арешт. Було створено, всупереч канонічному праву, тимчасовий орган управління ПАПЦ в складі двох архиєреїв та п’яти священиків. Однак для функціонування Церкви треба було обрати предстоятеля. У 1951 р. польське Управління в справах релігії, засноване за рік перед тим, запропонувало тимчасовому керівництву ПАПЦ звернутися до РПЦ з проханням прислати їм архиєрея, який би міг стати кандидатом на цю посаду – що й було зроблено 19 квітня 1951 р.
У зверненні йшлося «про надання канонічного дозволу особі, яка перебуває в духовному сані, гідної зайняти митрополичу кафедру та пост Першого Єпископа і Глави Церкви для переходу в юрисдикцію Польської Автокефальної Православної Церкви, – особи, яка, в міру можливості, добре знайома з особливим укладом церковно-релігійного життя в Польщі (з традиціями і звичаями), до якої православний народ нашого краю звик протягом століть».
Взагалі про канонічність тут не доводиться говорити. Однак треба було зробити благопристойний вигляд при нечесній грі. Патріарх РПЦ Алексій (Сіманський) вирішив (чи, можливо, за нього вирішили в «компетентних органах»?) послати Макарія (Оксіюка). Таке рішення було прийняте 15 червня 1951 р. Ця кандидатура цілком підходила для такої справи. Він же був не лише агентом Міністерства державної безпеки СРСР, який вирішував непрості церковні справи, а й походив із земель, котрі опинилися в складі післявоєнної Польщі, та знав польську мову.
Призначення Макарія (Оксіюка) предстоятелем ПАПЦ здійснювалося всупереч канонам і також «ударними більшовицькими темпами», як свого часу його висвячення в єпископи. Цей архиєрей прибув до Польщі 5 липня 1951 р., а вже наступного дня ввійшов до юрисдикції ПАПЦ. 7 липня його (фактично, без виборів) проголосили главою цієї Церкви.
Зроблено це було від імені православних єпископів. А вже 8 липня відбулася інтронізація Макарія (Оксіюка) на предстоятеля ПАПЦ у соборі святої Марії Магдалини у Варшаві. Щоб надати цьому дійству авторитетності, на нього прибули представники РПЦ, а також Болгарської й Румунської Православних Церков, які знаходилися у сфері впливу радянізованого російського православ’я. Однак нового предстоятеля ПАПЦ не визнав Константинопольський Патріархат, вважаючи неканонічним усунення митрополита Варшавського Діонісія (Валединського) й розглядаючи саме цього єрарха очільником православних у Польщі.
Показово, що новий предстоятель ПАПЦ так і не прийняв польське громадянство, залишаючись громадянином СРСР. Очолюючи Православну Церкву в Польщі, він намагався здійснити її московізацію. Був проти використання польської, української та білоруської мов у богослужінні, відстоював пізніший російський варіант старослов’янської мови.
Також намагався греко-католиків, які ще були в Польщі (переважно до них належали українці), зробити православними. Зокрема, насаджував православ’я на Лемківщині, де раніше домінували греко-католики. Загалом Макарій (Оксіюк) відіграв помітну роль у перетворенні ПАПЦ у сателіта РПЦ. Таким сателітом ця Церква лишається й по сьогоднішній день. На жаль…
9 грудня 1959 р. Макарій (Оксіюк), у зв’язку з погіршенням здоров’я, полишив управління ПАПЦ. А вже в травні виїхав до Москви, де лікувався у відомій Боткінській лікарні. Після перебування в ній поїхав на відпочинок до Одеського Успенського монастиря. Саме тут 2 березня 1961 р. скінчилося життя цього, безперечно, талановитого українця, який став на службу до більшовиків і своїми діяннями багато нашкодив українській справі.
Автор: Петро Кралюк
Джерело: РІСУ
Примітки:
- Берташ А. В. Митрополит Макарий (Оксиюк): деятель Церкви на фоне эпохи. Энциклопедическая практика: Материалы и исследования. Сборник научных статей и документов. Санкт-Петербург, 2016. С. 41-67; Сидоров А. И. Митрополит Макарий (Оксиюк) и его церковно-научная деятельность. Макарий (Оксиюк), митр. Эсхатология св. Григория Нисского. Москва, 1999. С. III—XXXIV; Стародуб А. В. Нові матеріали до біографії митрополита Варшавського і всієї Польщі Макарія (Оксіюка Михайла Федоровича) (1884-1961). Українська біографістика. Вип. 21. Київ, 2021. C. 281—294.
- Макарий (Оксиюк). Протопресвитер о. Гавриил Костельник: (Некролог). Журнал Московской Патриархии. 1948. № 10. С. 11-14; его же. Соболезнование по поводу смерти прот. Г. Костельника. Журнал Московской Патриархии. 1948. № 10. С. 17; его же. Кончина и погребение протопресвитера о. Гавриила Костельника. Журнал Московской Патриархии. 1948. № 10. С. 18-24.
- Макарій (Оксіюк). Всечеснiшим отцям деканам, настоятелям св. монастирiв i всiм душпастирям парафiй Львiвсько-Тернопiльськоï Архiєпископiï. Єпархiальний Вiсник. Львiв, 1946. № 6. С. 3-4; його ж. Всечеснiшим душпастирям, благочестивим iнокам i всiм вiрним Святоï Православноï Церкви на Львiвщинi i Тернопiльщинi: [Рiздвяне послання]. Єпархiальний Вiсник. Львiв, 1947. № 1. С. 3-5; його ж. Всечеснiшим душпастирям, благочестивим iнокам i всiм вiрним наших єпархiй в захiдних областях Украïни. Єпархiальний Вiсник. Львiв, 1947. № 3. С. 67-69; його ж. Всечеснiшим душпастирям, благочестивим iнокам i всiм вiрним Св. Правосл. Церкви на Львiвщини i Тернопольщинi: [Великоднє послання]. Єпархiальний Вiсник. Львiв, 1947. № 4. С. 99-101; його ж. Слово в день роковин Львiвського Церковного Собору перед молебном у кафедральному храми св. Юра (9 березня 1947 рока). Єпархiальний Вiсник. Львiв, 1947. № 4. С. 106-108 та ін.
- Макарий (Оксиюк). Послание к закарпатскому народу. Львов, 1948.