“Нам не жити”: розстріли українських в’язнів у Дубні

“Я зрозумів, що воля моя обірветься”

В архівах спецслужб цей злочин ретельно приховували десятиліттями – навіть після відновлення Незалежности України. А органи МДБ–КДБ у радянські часи переслідували й залякували вцілілих свідків.

Після війни Олексія Матвійчука затримали повторно – 22 вересня 1946 року. Головне питання, яке політв’язневі адресував слідчий, чи був він у Дубенській тюрмі 1941 року?

У квітні 1947 року військовий трибунал військ МВС засудив Олексія до 10 років ув’язнення у таборах і 5 років обмеження прав із конфіскацією майна. Року 1955 Матвійчук вийшов на волю. А реабілітували його аж у березні 1994 року, вже після відновлення Незалежности.

“Ніколи не забуду малої дірочки на чолі”

Проти ночі 25 червня 1941 року в Дубенській тюрмі розстріляли щонайменше 250 осіб.

Напередодні начальник в’язниці Михайло Шинкаркін зв’язався телефоном із заступником начальника УНКВС Рівненської области Григорієм Климовим. Той розпорядився: якщо намічений для етапування контингент в’язнів неможливо вивезти – його належить знищувати. Ввечері, о 20.00, розпочали розстрілювати невільників за “контрреволюційними” статтями.

Розстрілювали просто в камерах зі стрілецької і автоматичної зброї. Траплялося, усередину кидали гранату.

Як правило, великі приміщення, у яких утримували чоловіків (в окремих випадках кількість в’язнів сягала 30 осіб), боялися відмикати. Тому відкривали вогонь або ж кидали гранати через “кормушки” у дверях. Гинули не всі – було багато поранених. Наприклад, після розстрілу в камері, де сиділа Валентина Крещенко, з-поміж восьми жінок троє залишилися живими.

У камерах-“одиночках” або у “двійках” стріляли переважно в голову – так убили, зокрема, Филимона Вознюка, Власа Ольховського, Івана Войтюка. “Дядька вбили. Мабуть, із пістолета. Мабуть, впритул… Ніколи не забуду маленької круглої дірочки на високому дядьковому чолі”, – згадувала  Ольга Фенюк, племінниця Войтюка.

Частина в’язнів уночі змогла втекти. Коли карателі тимчасово покинули тюрму, невільники перебралися через мур і кинулися до болота. Загорожу додали, зв’язуючи коци (ковдри). Але вдосвіта 25 червня розстрільна команда повернулася і продовжила свою роботу.

Тіла вбитих лишали на місцях розстрілів. Після вступу в Дубно німецьких військ жителі навколишніх сіл почали сходитися до тюрми. Кого впізнали, того забирали. Інших жертв поховали на в’язничному подвір’ї біля західної стіни у ямах приблизно два метри завширшки і метр завглибшки. Щоб очистити тюремні приміщення і поховати вбитих, залучили місцевих євреїв.

Останки 29 жертв відшукали 2019 року й перепоховали на міському цвинтарі.

“Оля була вже мертвою, а я та Фрося ледве дихали”

Валентину Крещенко-Лепешкевич заарештували 31 січня 1941 року. 23-літня жінка була донькою петлюрівця. Батька розстріляли більшовики в Рівному 1919 року. До арешту Валентина працювала в міському театрі.

Її звинуватили в антирадянській пропаганді. Згодом вона написала спогади “Великдень у в’язниці” – про розстріл у Дубенській тюрмі.

Спершу Валентину посадили в ізолятор у Рівному. У квітні 1941 року її справу спрямували на розгляд «особливої наради» при НКВС СРСР. Уже 8 червня її етапували до Дубна. Однак до початку війни ухвалити рішення не встигли.

Камера, у якій сиділа Валентина, була розташована на першому поверсі тюрми. У спогадах згадувала, що всередині перебувало восьмеро жінок: Тереза Траутман, Февронія Безп’ятко-Пиндюк, Надія Чайчук-Орловська, Христина Перельот, Стефа Кілярська, Пулковнікова, сама Крещенко та «ще одна старша пані». Дослідникам вдалося знайти відомості про чотирьох невільниць, якщо не рахувати самої Валентини. Решту ідентифікувати не вдалося.

25-річна Тереза Траутман, уродженка Варшави, жила зі сім’єю в Дубні та працювала модисткою. Її заарештували 23 березня 1940 року як учасницю польської антирадянської організації. “Особлива нарада” присудила Траутман вісім років поневолення у таборах.

Постанову прийняли 14 червня 1941 року – очевидно, до Дубна цей документ потрапити не встиг.

Інша модистка, 33-річна Февронія (Фрося) Безп’ятко-Пиндюк,  походила зі села Ярославичі. У 1930-х роках була прихильницею компартії Західної України. Згодом її завербувала до співпраці польська поліція – і саме це стало підставою для арешту 13 жовтня 1940 року. Присуд “особливої наради” – п’ять років ув’язнення в таборі, – датований 7 квітня 1941 року, теж, імовірно, не встиг надійти до німецького нападу.

23-річну Надію Чайчук-Орловську зі села Страклів вислали на спецпоселення у Північно-Казахстанську область іще до початку війни. Вона втекла. За це 14 січня 1941 року її заарештували. Надію звинуватили не лише у втечі, а й у нелегальному перетині старого (sic!) радянсько-польського кордону.

56-річну жительку села Підлужне Христину Перельот заарештували 12 квітня 1941 року як спільницю оунівців. 26 березня у її хаті під час спроби затримання загинув районний комендант ОУН Аврам Фінчук – підірвав і себе, і трьох оперативників НКДБ гранатою. За кілька днів до радянсько-німецької війни, 18 червня, московська “особлива нарада” призначила Христині Талимонівні покарання – вісім років таборів.

Валентина Крещенко у спогадах писала: “Затріщали у дверях ключі, вони відчинилися. І в тих вузьких дверях стало з рушницями двох на коліна, двоє вище, і ще вище.

– Становись в угол!

Я одрухово кинулась не в куток, а під стінку. Затулила руками вуха і промовила: “Мамо…”. Дівчата оточили мене, сподіваючись, що їм чимось можу зарадити.

Затріщали кулі. Раз, вдруге, втретє. Ми всі впали покотом.

Оті з рушницями зачинили двері й пішли далі нищити в’язнів”.

П’ятеро жінок загинули відразу. Троє – Валя, Фрося і Надя – залишилися живими.

Валентина отримала сім куль. Після втечі екзекуторів (їх налякала обстрілом тюрми група оунівців із Рачина) вцілілі в’язні намагалися допомогти пораненим. Однак енкаведисти повернулися і знову пішли по камерах дострілювати поранених.

Пані Крещенко згадувала: “Лежу і чекаю, коли прийдуть до мене. Хочеться пити, печуть рани. […] Раптом заходить молодий із голубими очима (ніколи не забуду його вигляду) та кричить:

– Чего вертишься?

Мені здалося, що то людина. Кажу йому:

– Дай мені води!

– Да, я сейчас дам воды! – і піднімає рушницю з рам’я.

Дивлюся, очам своїм не вірю. Заклав багнета і… пхнув мені в шию. Один раз – моя голова повернулася, другий раз… заллялася кров’ю. Далі пішов до Наді Орловської і загнав їй багнет у серце, а далі – до Фросі, проколов ним язик та горло. Оля була вже мертвою, а я та Фрося ледве дихали. Я вже не могла підняти голови. Думаю: нарешті вже кінець. Боже, прости мені усі гріхи”.

Февронія і Валентина вижили.

Пані Крещенко, перебравшись згодом до США, розповідала свою мученицьку історію в еміграційних виданнях. Але ділилася розповідями лише під псевдонімами – Петренко та Нагірняк. До останніх днів остерігалася помсти більшовицької влади.

Кати без вироку

За два роки до відновлення Незалежности, 15 листопада 1989 року, прокуратура Рівненської области порушила кримінальну справу “про розстріл в’язнів Дубенської тюрми НКВС в перші дні Великої Вітчизняної війни”. Слідство відшукало й допитано 68 свідків. Офіційно встановило особи восьми розстріляних в’язнів, яких родичі поховали на цвинтарях за місцем проживання. Водночас винуватців розстрілів “знайдено не було”. Справу закрили.

Згідно з матеріалами розсекречених архівів і свідченнями жертв, організатором вбивства в’язнів Дубенської тюрми був начальник райвідділу НКДБ лейтенант держбезпеки Яків Винокур. Він увійшов до Дубна з оперативно-чекістською групою ще у вересні 1939 року.

Винокур походив із Харкова. Зробив карколомну кар’єру в управлінні справами Ради народних комісарів УСРР у 1926–1931 роках і дослужився до посади секретаря секретаріату голови Раднаркому Власа Чубаря. Року 1932 перейшов в апарат ОДПУ–НКВС. За сім років виріс до посади заступника начальника відділення контррозвідувального відділу НКВС УРСР. А згодом відбув із “визвольною місією” до Західної України.

Згідно з розкритими матеріалами, розстрілом в’язнів керували помічник начальника райвідділу Олександр Цибань, оперуповноважені Олексій Давиденко, Анастасій Родіонов, Михайло Нікулін, а також начальник тюрми Михайло Шинкаркін і політрук Григорій Кабашний.

Коли енкадебісти 25 червня тікали з Дубна, група на чолі з Яковом Винокуром потрапила під обстріл німців біля села Панталія. Сам Винокур, його заступник Олександр Цибань, оперуповноважені Олексій Давиденко й Анастасій Родіонов загинули.

Серед виконавців були заступник начальника тюрми з оперативної частини Яким Шовкун, чергові помічники начальника тюрми Дем’ян Булахов, Дем’ян Дідюк, Євстафій Шипунов, Василь Шубін, оперуповноважений Андрій Чечоткін, командир відділення Свирид Матвєєнко, старші корпусові Андрій Катрич, Василь Компанієць, Михайло Конобієвський, Олексій Панченко, решта наглядацького складу. Вони не були місцевими – їх перевели в Дубно упродовж 1939–1940 років із Соловецької, Таганської, Уманської, Кіровоградської, Полтавської та інших тюрем.

В’язень Олексій Сацюк у спогадах “Смертоносці”, виданих у США, стверджував, що участь у розстрілах брали також дві жінки – Фейга (Хана) Беренштайн і Рахіль Гейфлер.

Року 2021 поновлено процес реабілітації осіб, які стали жертвами радянської екстермінації 1941-го. На засіданні 25 травня Національна комісія з реабілітації визнала реабілітованими 35 жителів Рівненщини, які загинули або врятувалися під час розстрілів у Дубенській тюрмі. До комісії передали матеріали щодо реабілітації іще 50 осіб. Готується подання на 115 репресованих 1941 року. У попередні роки, до поновлення процесу, реабілітовано приблизно 120 в’язнів.