“Я розумію: асенізаційна робота — потрібна й корисна робота, але чому тільки я, виключно я маю бути цим асенізатором?” — писав галицький письменник Ярослав Галан своєму колезі Юрієві Смоличу. Галан був відданим комуністичним ідеалам і на потребу партії громив “український буржуазний націоналізм” та Українську греко-католицьку церкву. Майже через два роки після цих слів письменника вбили у його квартирі. Атентат мав показати, що буде з тими, хто співпрацює з режимом. Водночас він пришвидшив ліквідацію українського руху опору, зазначає видання “Локальна історія“.
“Більше жовчі, ніж крови”
Ярослав Галан народився у сім’ї русофіла в селі Динів, тепер Підкарпатське воєводство в Польщі. Підлітком кілька років прожив у Ростові-на-Дону, де навчався та ознайомився з працями Леніна. Філологічну освіту здобував у Відні та Кракові. Практично від самого утвердження Комуністичної партії Західної України перебував у її лавах. Ще у другій половині 1930-х польська влада переслідувала Галана за активну прорадянську позицію.
Не похитнула його віри в комунізм навіть втрата першої дружини Анни. У 1932 році вона виїхала на навчання до радянської України. Галан намагався приїхати до неї, але йому не надали громадянства. Лише 1940 року, після окупації Західної України, він дізнався: у серпні 1937 року Анну арештували прямо у студентському гуртожитку Харківського медінституту. Її розстріляли як “переконану українську націоналістку-фашистку”, дружину “контрреволюціонера” та “агента польської дифензиви”. По собі вона залишила лише невеличку валізу з одягом та підручниками.
Навіть після другого приходу совєтів на Галичину Галан ще стикався з недовірою спецслужб, які часто опиралися на документи 1930-х років. Утім як умілий пропагандист він був конче потрібний владі, бо вмів швидко реагувати на повсякденні політичні теми та став живим уособленням міту про комуністичний Львів. Ба більше, Галан належав до львівської Спілки письменників, від якої залишилося ледве 10 % від довоєнного складу.
Польський письменник Єжи Путрамент згадував Галана як “кремезного, низького білявця, із завжди спадаючим на очі пасмом волосся” та “симпатичного чоловіка”, якого любили жінки і якому не дуже щастило в житті. Юрій Смолич описував його як людину “ніжної вдачі, гарячого серця, доброї і чулої душі”: “Ярослав поміж людей був якийсь особливо людяний”.
Проте робочий портрет Галана виглядає інакше: гострий публіцист зі специфічним почуттям гумору. Він сам вважав, що має “більше жовчі, ніж крови”. Після Другої світової війни письменник набув скандальної слави через антиклерикальні памфлети “З хрестом чи ножем?” та “Я плюю на папу!”. Як “обличитель” українського буржуазного націоналізму та УГКЦ він жалівся якось Смоличу. “Я розумію: асенізаційна робота — потрібна й корисна робота, але чому тільки я, виключно я маю бути цим асенізатором?.. В читача наших періодиків несамохіть виникне думка, що є тільки “маньяк” Галан, який вчепився українського фашизму, як п’яний плота. Тоді як величезна більшість представників пера ігнорує це питання. Які дальші висновки поробить з цього читач — не треба Вам казати”, — писав він у листі від 2 січня 1948 року.
Хоча, на думку радянських партійців, Галан залишався “зараженим західноєвропейським буржуазним духом” та індивідуалізмом. Його безкомпромісний характер й експансивність дратували не лише українських націоналістів, але й місцевих комуністів, що часто ставали об’єктами його гострої критики. У 1949 році Галан відкрито висловлювався проти русифікації Львова. За два дні до своєї смерти, в суботу 22 жовтня 1949 року, він виступив на літературному вечорі львівської Спілки письменників. На тій зустрічі був присутній Михайло Горинь, тоді першокурсник філософського факультету Львівського університету. Вражений він пізніше свідчив: «Від того Галана, який написав цикл памфлетів “Я плюю на папу!”, тут не було нічого. Галан виявився зовсім інший». Тому є версія, що Галана міг убити провокатор радянських спецслужб. Хоча не всі аргументи, що навели її прихильники, витримують перевірку джерелами.
Однозначно, Галан був суперечливою особистістю. Пережив удосталь персональних трагедій та вимушених компромісів. Але його загибель затерла всі неоднозначності. По смерті письменника перетворили на жертву “бандерівського терору” й символ боротьби радянського режиму з українською незалежністю.
Убили “національною гуцульською сокиркою”
У понеділок, 24 жовтня 1949 року, приблизно опівдні у квартирі львівського письменника Петра Козланюка задзвонив телефон. На тому кінці дроту був головний редактор обкомівської газети “Львовская правда” Тиміш Одудько. Він повідомив, що Галана вбито у власній квартирі. Козланюк жив в одному з Галаном будинку, тому відразу побіг на місце злочину. Убитий лежав на підлозі в піжамі. На паркеті та стіні була кров. Поряд — перекинутий стілець, закривавлена сокира й виношений плащ одного з убивць. На столі — написана вночі стаття для газети “Известия”. Протягом багатьох років сторінку зі слідами крови експонували у Музеї Галана, що постав у його квартирі.
Плащ та сокира — як у відомому вбивстві Лева Троцького дев’ять років перед тим. Правда, убивця Галана виявився вправнішим за Рамона Меркандера, який лише смертельно поранив Троцького. Судмедекспертиза встановила, що письменник помер унаслідок одинадцяти рубаних ран, десять із яких були летальними.
Єдиним свідком події виявилася хатня робітниця Євстахія Довгун, яку арештували того ж дня. Саме за її свідченнями слідчі українського Міністерства державної безпеки могли реконструювати хід подій. Вони встановили, що в годині 11 того дня у під’їзд будинку № 18 на досить людній вулиці Гвардійській увійшло двоє молодиків. Один мав русяве волосся, був середньої тілобудови, вбраний у костюм темного кольору і пісочний плащ, під яким ховав невеличку господарську сокирку. Інший, що представився “студентом”, — білявець вище середнього зросту, одягнений у сірий костюм. Вони попрямували на четвертий поверх у квартиру № 10. Їх впустила Довгун, впізнавши одного по голосу. До них вийшов Галан і вони разом попрямували в його кабінет. Хатня робітниця ще трохи поговорила з сусідками й пішла прибирати в сусідній кімнаті. За кілька хвилин до неї прийшли двоє “студентів” зі зброєю в руках, зв’язали її телефонним дротом і пішли. Невдовзі Довгун вдалося звільнитися і, зайшовши до кабінету письменника, вона виявила його тіло з численними ушкодженнями голови.
Жорстоке вбивство відомого комуністичного письменника збурило все місто. Похорон, що відбувся наступного дня, перетворився на багатотисячний мітинг. Червону труну везли на вантажівці, яку з усіх боків охороняли солдати та офіцери МДБ. “Вулицями, на шляху слідування похоронної процесії, шпалерами вишикувано війська: були підстави стерегтися, що націоналістичні диверсанти намагатимуться вчинити ще якийсь ексцес”, — згадував Юрій Смолич, який прилетів із Києва. Він свідчив, що багатотисячною демонстрацією “львів’яни заявляли свій протест, своє обурення підступним, підлим убивством”.
Справа відразу стала політичною. У листі від 25 жовтня 1949 року Хрущов проінформував Сталіна про інцидент, додавши від себе драматичну деталь: буцімто Галана убили невеличкою “національною гуцульською сокиркою”. Мотивом до вбивства визначили його статті проти лідерів націоналістичного підпілля, Папи Римського та “його агентів” на Західній Україні. А виконавцями назвали “українських буржуазних націоналістів”.
Стривожений цим, Сталін скерував до Львова своїх довірених осіб — керівника радянської зовнішньої розвідки Павла Судоплатова та заступника міністра держбезпеки СРСР Миколу Селівановського. Їхнім основним завданням було ліквідувати головнокомандувача УПА Романа Шухевича: його вбили через пів року, у травні 1950-го.
Головною зачіпкою слідства у справі Галана стало свідчення Довгун. Мовляв, убивці були “студентами”, які перед тим неодноразово заходили до Галана. До того ж на телефоні виявили відбитки пальців, а на підлозі — криваві сліди. Протягом наступних днів встановили ім’я одного з підозрюваних — 18-річного студента Львівського лісотехнічного інституту Іларія Лукашевича. За фотокарткою його впізнали хатня робітниця Довгун і дружина Галана, Марія Кроткова. Ім’я іншого підозрюваного, ідентифікованого як “парень в плаще”, залишалося невідомим до арешту Лукашевича та двох його старших братів, Олександра і Мирона, 27 жовтня 1949 року.
Відтак справа, яка в оперативній розробці отримала резонансну назву “Звірі”, почала наповнюватися деталями. Закрили її аж 1953 року — після остаточної ліквідації Жовківського районного проводу ОУН. Від арештованого слідчі дізналися таке: після атентату він і “Стефко”, як хлопець назвав свого спільника, подалися до села Гряда. Там переночували в тітки Лукашевича, Галини Левицької. Звідти “Стефко” “пішов до партизанів”, а Іларій повернувся додому в Сороки Львівські, що за 12 кілометрів від Львова. Два дні по тому його заарештували у Львові. Справжнього імені “Стефка” Лукашевич не знав, проте пізніше згадав, що він нібито походив із села Ременів.
Тому вже в перших числах листопада органи почали розвивати версію, що убивцею міг бути Михайло Стахур із села Ременів. На обліку спецслужб він перебував ще з липня 1949 року. Припускали, що Стахур міг належати до групи Ново-Яричівського районного проводу під командуванням “Буй-Тура” та “Кармелюка”. Група діяла у тридцяти навколишніх селах. Остаточно версію затвердили на початку грудня, коли заарештували його двоюрідну сестру Ксенію Сушко. Вона підтвердила: у день убивства кузен заходив до неї разом із Лукашевичем по залишений напередодні портфель зі зброєю, а також позичив плащ її чоловіка. Попри цей прорив у розслідуванні, зловити Стахура виявилося не так просто. Арешт відбувся через два роки — у липні 1951-го.
Полювання на “звіра”
Поки оперативна група з Москви на чолі з Судоплатовим шукала Шухевича, обласні емдебісти робили відчайдушні спроби спіймати “Стефка” та його очільника “Буй-Тура”. Ситуація із пошуками Стахура ускладнювалася тим, що не було його фотографії. Молодик не мав ані військового квитка, ані паспорта. Слідство підозрювало, що він переховувався у Львові або в селі Сулимів, звідки була родом його мати Марія. За нею встановили оперативне стеження. Вербували агентів серед наближених до родичів підозрюваного. Пропонували навіть збити матір Стахура машиною, щоби заманити сина до лікарні. Щоправда, цю ідею не реалізували. Втім жодні заходи не приносили очікуваного результату. Агентурні зведення повідомляли, що 1949 році під носом у спецслужб і міліції Стахур принаймні двічі приходив до Львова: в середині листопада і у грудні 1949 року.
Тим часом справа поповнювалася новими фактами щодо біографії “Михаіла С”. Згідно з ними, Стахур встиг засвітитися у кількох убивствах, здійснених 1948 року в селі Ременів. У листопаді долучився до знищення місцевого директора школи “за співпрацю з режимом”. А в грудні зарубав двох заготівельників худоби з райспоживспілки — вони чули, як Стахур зі знайомими співав “пісень націоналістичного змісту”. А відтак могли донести в органи держбезпеки. Такі дані про Стахура влітку 1949 року надав Іван Рубель, знайомий підозрюваного із Ременова. Рубеля органи завербували як інформатора. Пізніше підпілля убило його як зрадника. Із середини липня 1949 року, щоби уникнути арешту, Стахур переховувався у Львові в родичів. А після атентату під іменем “Стефко” пішов у кущ “Скали”.
Обидва підозрювані були дуже молодими. Лукашевичу — 18 років, а Стахурові — 17. Попри різницю в освіті, обидва належали до переслідуваних у СРСР груп. Тато Лукашевича — отець Діонізій, колишній греко-католицький священник у селі Сороки Львівські, який після ліквідації УГКЦ перейшов у православ’я. Він був також далеким родичем Наталі Березинської, дружини Романа Шухевича. Батьки Стахура належали до християн-баптистів, яких у Радянському Союзі переслідували. Отже, обидва хлопці мали власні причини не радіти поверненню Червоної армії в 1944 році.
За матеріалами справи знаємо, що від початку ні Лукашевич, ні Стахур не приховували своєї участи в атентаті. Кузенка Лукашевича — Надія Кохалевич-Левицька — свідчила: її тато, Ярослав Левицький, знав про дії свого племінника від нього самого. Знали про це і всередині самого підпілля. Ярослава Романина-Левкович на початку 1950-х працювала машиністкою у районного провідника ОУН на Магерівщині “Мечника”. Вона згадувала про свою зустріч у 1950 році із підпільником Стахуром, “який виконав атентат на Галана”.
Навесні 1950 року батьків Стахура арештували й засудили на 10 років ув’язнення в таборах. Співробітники МДБ мали відомості, що “Стефко” переховується десь у Ново-Яричівському районі у групі “Кармелюка”, який від травня 1950 року очолював провід ОУН у тому ж районі. На той час Стахур був уже досвідченим повстанцем, доріс до посади “кущового” і мав під собою ще двох підпільників: “Морозенка” і “Богдана”.
Щоб ліквідувати групу “Кармелюка” та викрити Стахура, МДБ заслало до нього агента на ім’я “Олег”. Це була перша серйозна операція 21-річного Богдана Сташинського, убивці Лева Ребета та Степана Бандери. Сташинський вступив до групи “Кармелюка” через свою сестру Марію, наречену Лаби. І пробув там від березня до середини червня 1951 року. За свою допомогу в ліквідації групи, під час якої “Кармелюк” і “Борис” загинули, молодий агент отримав гонорар 3400 рублів. І хоча рапорти “Олега” не мали чогось принципово нового для слідства, саме його інформація призвела до арешту Стахура та судового процесу.
Суд і смертна кара
Затримали його та ще кількох повстанців 8 липня 1951 року за допомогою доданого до напоїв снодійно-паралітичного спецпрепарату “Нептун-47”. Цей спецзасіб розробили 1947 року й використовували в боротьбі з підпіллям. Арешт Стахура його побратими розцінили як втрату важливого члена. За словами “Чорноморця”, провідника Куликовського району, він був “дуже цінною для нас людиною”.
Відкритий судовий процес відбувся у Львові 15 і 16 жовтня 1951 року в Палаці культури залізничників. Там були присутні, за деякими підрахунками, до 1000 осіб. За свідченнями анонімного коментатора із середовища ОУН, підсудний “добре держався”. Письменник Анатолій Дімаров так згадував той процес: “Голос його лунав спокійно та рівно, він відповідав якось аж охоче. Було таке враження, що він не тільки відповідав, а й своєю розповіддю підводив суддю до наступного запитання. Прокурора ж він, здається, зовсім не слухав. А на адвоката, який мимрив щось про пом’якшення кари, дивився із неприхованою зневагою. Дивна поведінка людини, на яку чекає смертна кара!”.
На судовому процесі Стахур визнав, що убив Галана через те, що той “виступав проти Ватикану й Української нації”. А кінцевою метою атентату, на його думку, мало стати здобуття Української самостійної соборної держави. Це був рішучий виступ проти окупації та попередження для потенційних колаборантів. Зрештою, смерть Галана мала стати чітким нагадуванням про те, що український визвольний рух ще живий.
Михайла Стахура судили за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР як військового злочинця та контрреволюціонера. Вирок — смертна кара через повішання, який виконали об 11 вечора 16 жовтня. За пів року до того в січні 1951-го на закритому воєнному трибуналі Закарпатської области судили Іларія Лукашевича та його двох братів. Їм теж присудили смертну кару. Два місяці по тому їх розстріляли.
Убивство Галана не лише погіршило становище львівської еліти й особливо студентів, але й якоюсь мірою призвело до швидшої ліквідації українського підпілля. У березні 1950 року було знищено Романа Шухевича. У 1953 році зруйновано крайовий провід та арештовано “Буй-Тура”. І нарешті в січні 1954 року — загибель останньої керівниці ОУН на Львівщині “Рути”. Ліквідувавши “Руту” та захопивши “Буй-Тура”, так було остаточно розгромлено Жовківський надрайонний, Північний окружний та Львівський крайовий проводи ОУН.
Авторка: Юлія Кисла, історикиня, Ph.D., дослідниця радянської історії та українського кіно
Джерело: Локальна історія