Світ вкотре став свідком кривавих злочинів російських окупаційних військ на Харківщині. Світлини з ексгумації тіл закатованих людей в Ізюмі публікують топові світові ЗМІ.
Жахливі злочини російських військ не обмежуються вбитими людьми в Ізюмі. Медійна ініціатива за права людини заявила, що уже відомо про щонайменше 18 закатованих і зниклих безвісти людей в іншому місті Харківської області — Балаклії. І це далеко не остаточні цифри.
Підтвердження та докази цих злочинів журналісти МІПЛ у Балаклії шукали разом із Юлією Дробишевою. Її брата Віктора Прощина російські окупаційні війська катували у місцевому відділку поліції, а згодом викрали.
Про боротьбу і вірність
Аби дістатися до центральної частини Балаклії та зустрітися з журналістами, Юлія пішки переходить підірваний міст. По ньому під час окупації вона ледь не щодня ходила до місцевого відділку поліції, поки її брата Віктора там незаконно утримували.
Юлія переїхала в Балаклію з Горлівки Донецької області, коли її місто потрапило під окупацію в 2014 році. Каже: обирала тихе спокійне місто для життя. Але тихому спокійному місту судилося пережити вибухи на складах боєприпасів у 2017 році та понад пів року окупації в 2022-му.
17 квітня по Віктора приїхали російські військові. Погрожували автоматами та говорили: “Ви нам стали цікаві”. Юлія боролася за брата, намагалась захистити. У відповідь почула: “Закрий рота, бо підеш із ним на підвал”.
Згодом росіяни пояснили причину затримання Віктора. Сказали, що він вибрав неправильну поїздку.
Напередодні брат Юлії їздив у Первомайський по продукти. Звідти привозив м’ясо та хліб — роздавав людям. За це Віктора забрали до поліцейського відділку, а для Юлії почався жахливий період намагань дізнатися бодай щось про брата.
Підходимо до воріт відділку.
“Ось тут я завжди говорила з російськими черговими, далі мене не пускали”, — показує Юлія на ворота, за якими обладнано спостережний пункт.
“Якось один із чергових ударив мене прикладом по голові за те, що я часто сюди ходила”, — продовжує Юлія та зауважує, що їй дуже пощастило, бо декого з жінок забирали і також ув’язнювали в камерах.
Росіяни, забираючи Віктора, сказали його рідним не хвилюватися, додавши: “Його перевірять, якщо ні в чому не запідозрять – повернеться додому. А якщо в чомусь винен, то відправлять у Бєлгород або Куп’янськ”.
За деякий час Юлія намагалася передати заяву до відділку поліції про зникнення брата. Їй сказали прийти наступного дня і покликати чоловіка, якого назвали “Берія”. Утім наступного дня сказали, що такого військового в них немає.
На подвір’ї відділку дівчина бачила багато машин, викрадених у місцевих мешканців. Нині подвір’я порожнє. Заходимо в приміщення з п’ятьма камерами.
“Ось тут, у другій камері, сидів Вітя, — показує Юлія. — Це мені казав Олексій, який був із ним. 24 квітня він вийшов і передав мені, що Віктор живий. Їх тут сиділо дев’ять людей”.
Друга камера — це два ліжко-місця, умивальник і туалет. Перебувати там у дев’ятьох — означає весь час сидіти, навіть уві сні.
Бачимо ще дві камери — вони більші, розраховані на трьох людей. Юлія знаходить пакунки з продуктами і констатує: “Комусь дозволяли, значить, передавати передачі, а в мене не брали”.
Рухаємось далі коридором та знаходимо кілька кабінетів, засипаних сміттям — там жили російські військові, зокрема ефесбешники.
Ще далі – кабінет для катувань. Зрозуміти, що саме тут знущалися з людей, били, можна з кількох залишених речей. Перше — зламаний гумовий кийок.
Друге — удавка, якою, ймовірно, душили людей.
Третє — сліди крові на підлозі.
Четверте — сліди від пострілів на стінах. Причому сліди розташовані на рівні голови людини, коли та сидить.
На невеликому аркуші паперу збереглася інструкція з такими пунктами:
“Представся”;
“Розкажи про ВС РФ”;
“Обстріл ЗСУ по місту”;
“Нехай здасть зброю ЗСУ”.
Поруч на столі залишилося водійське посвідчення, ймовірно, одного із тих, кого тут катували, як казали самі росіяни — “ставили запитання”.
Детально про такі “опитування” розповідає журналістам МІПЛ Руслан Волобуєв, якого зустрічаємо неподалік відділку поліції.
Про зневіру та нелюдські тортури
Руслана затримали 18 червня — надягли мішок на голову та завели в камеру №1. Там уже було семеро людей на все ті ж два лежаки.
На дворі була спека, тому в камері через таку кількість людей у замкненому крихітному просторі було пекло. “Вогню” додавали і росіяни. Зокрема, морально знущалися. В туалет можна було ходити лише за графіком. Тих, хто просився частіше, били.
Відвідування туалету було ледь не єдиною можливістю утримуваних вийти із темного задушливого приміщення. Ще одна можливість — потрапити в кімнату катувань, де над вʼязнями знущались.
“Шурує гумовою палицею по голові, палиця ламається, він нову дістає”, — описує катування росіян Руслан. — Кажу: “Просто вбий, навіщо так знущатися з людей? Дай телефон, я з родичами попрощаюсь, та й усе”.
Юлія допомагала витягувати з тюрми не тільки свого брата, а й Руслана. Бачила його відразу після звільнення, каже: “Він увесь синій був”.
Хто вчиняв усі ці побиття та тортури? Руслан називає трьох, серед яких головним був ефесбешник із позивним “Ірбіс”.
“Він ходив, не приховуючи обличчя, і всім виглядом показував, що він тут керує”, — пригадує Руслан.
Також був військовий із позивним “Алі” та ще один невеликого зросту з позивним “Казах”. Останній, зі слів Руслана, обличчя не показував, ходив у масці.
Після жорстоких побиттів росіяни відмовлялися будь-яким чином лікувати людей. Не давали навіть знеболювальних. Єдина надія була на те, що комусь із інших ув’язнених рідні передадуть ліки.
“У нас двох людей винесли на ношах, вони померли”, — розповідає Руслан.
Людей, які не витримували катувань і були у вкрай важкому стані, відправляли додому чи в лікарню. Декого, зі слів ув’язнених, забирали з камер, але не відпускали. Ймовірно, відправляли в інші міста.
Про пропаганду
У камері з Русланом сидів Євген Дикань. Його затримали на базарі. Перевірили документи, сказали, що поставлять кілька питань. Не збрехали — поставили питання аж за 12 днів.
Весь цей час Євген сидів у камері і не розумів, чому його затримали. Хлопець до повномасштабного вторгнення Росії в Україну працював у типографії. Вона розташована через дорогу від поліцейського відділку.
Коли ж Євгена таки повели на допит, то запитали про списки атовців. Він про це нічого не знав. Запитували також, що його пов’язує з місцевим воєнкомом.
“Те, що до шостого класу ми були сусідами”, — відповів Євген.
Але найбільше росіян зацікавила професія хлопця. Вони розпитували його про потужності типографії, про те, як запустити друк, скільки людей і матеріалу потрібно.
Очевидно, росіяни хотіли друкувати пропагандистські матеріали. За прикладом газет “Харків Z”, які вони привезли з собою.
“У цих газетах було про те, що вони нагодували увесь Харків хлібом, звільнили від нацистів і все в такому дусі”, — пояснює Євген.
Крім газет, у російських військових були книжки-порадники від ООН “Як поводитися з військовополоненими”.
“Ми їх брали почитати, — каже Євген. — Мабуть, не треба казати, що ці книжки не полегшували нам життя”.
Після цього допиту Євгена відпустили. Вийшовши, він побачив барикади біля типографії. Як виявилося, там також утримували людей. У підвалі облаштували камери. Вони, за словами Євгена, відрізнялися від тих, що були у поліцейському відділку. Принаймні тим, що були прозорими.
“Це були два основні місця утримання людей”, — констатує Юлія Дробишева. — А третє місце було на автобазі. Там в оглядових ямах також були ув’язнені цивільні”.
Вирушаємо туди.
Про вбивство та втечу
Місцеву автобазу в Балаклії росіяни перетворили на місце зберігання техніки та палива. Вона розташована на околиці міста. Дорога туди лежить через міст, який дивом залишився не підірваним, хоча й має кілька вибоїн від прильотів.
Дорогою бачимо розстріляну машину. Біля неї — свіжі сліди крові. Юлія розповідає історію про трагічний випадок із місцевим хлопцем на ім’я Сергій:
“Це сталося, коли росіяни вже відступали. Ви б бачили, що тут робилося. Вони залазили на танки, БТРи, вішалися на двері ЗІЛів та КамАЗзів, просили місцевих їх підвезти: “Ти мирний, тобі нічого не буде, а мене вб’ють”. Коротше, в них була агонія. І вони розстріляли машину Сергія. Він загинув”.
Ще на під’їзді до автобази видно дим та відкритий вогонь. База вщент зруйнована влучним ударом українських військових, а паливо та мастило, якого там було вдосталь, горить уже кілька днів.
Приміщення з тими самими ямами для утримання людей також знищене.
Поруч із територією автобази — два тіла загиблих російських військових.
Про викрадених дорослих і дітей
“Закатованих і зниклих безвісти у нас поки 18 людей. Це ті, яких ми внесли в нашу базу”, — говорить журналістам МІПЛ секретар Балаклійської міськради Олена Коновалова.
Це, додає вона, дуже попередня цифра.
“Забирали наших волонтерів, які допомагали з евакуацією людей. Забирали проукраїнських людей. Когось вивозили. Про когось взагалі нічого не знаємо. Ці люди зниклі безвісти”, — додає пані Олена.
Застаємо її біля приміщення адміністрації, де пів року працював так званий “новий мер” Юрій Шевченко. У приміщення не пускають правоохоронці — проводять слідчі дії.
Міська влада збирається скласти перелік зниклих людей та передати ці дані правоохоронцям. За попередньою інформацією, частину людей вивезли в Ізюм і Куп’янськ. Доля цих зниклих після того, як росіяни відійшли і з тих міст, невідома.
“Крім того, у нас 25 діточок вивезли”, — додає Олена Коновалова.
Батьки цих дітей довірилися тимчасовій окупаційній владі та віддали їх на оздоровлення в Геленджик. Коли ж ЗСУ звільнили окуповану Балаклію, діти залишалися в РФ, повертати їх росіяни не збираються.
Відомо, що лише десять батьків написали заяви до правоохоронних органів про зникнення своїх дітей.
Юлія тим часом говорить, що продовжуватиме пошуки свого брата і боротиметься за його звільнення, скільки б ця боротьба не тривала.
Автор: Артур Пріхно, МІПЛ
—————
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки у рамках проєкту “Hela Sverige Skramlar for Ukraina”