«Мертва рука» Путіна. Росія сховала зброю «судного дня» у гігантському бункері
Китлим — невелике селище на півночі Свердловської області біля підніжжя Косьвінського Каменя. До найближчого великого міста — Нижнього Тагілу — 4 години їзди. Місцеві жителі мешкають у старих дерев’яних будинках, а щоб отримати консультацію лікарів, їм доводиться проїжджати приблизно 60 кілометрів в один бік.
По сусідству розташований зовсім інший Китлим — військове містечко з багатоквартирними будинками, дитячим садком, поліклінікою, власною котельнею та вертолітними майданчиками. Дорога від нього веде до Косьвінського Каменя. Углиб цієї гори, висотою півтора кілометра, ведуть щонайменше чотири обладнані в’їзди.
Вони ведуть до об’єкта 1335, відомого під кодовою назвою «Грот». Центр «Досьє», Danwatch та The Sunday Times дослідили документи про його будівництво та оснащення й з’ясували, що всередині Косьвінського Каменя протягом десятиліть створювався величезний захищений комплекс: підземні тунелі та приміщення, радіоцентри, системи зв’язку та життєзабезпечення, апаратура управління стратегічними ядерними силами. Довгі роки про те, що відбувається всередині гори, ходили лише чутки, а місцезнаходження об’єкта «Грот» іноді помилково вказували в ще одному гірському комплексі — Ямантау.
Цей об’єкт пов’язаний із «Периметром» — створеною ще за часів СРСР резервною системою управління ядерними силами, яку на Заході прозвали Dead Hand, «Мертвою рукою». Її завдання — забезпечити у відповідь ядерний удар навіть після того, як керівництво країни та основні командні пункти знищено, а звичайні лінії зв’язку більше не працюють.
Після розпаду СРСР Росія вклала кошти в модернізацію «Периметра». У середині 2000-х років для системи почали створювати нову керуючу ланку, яку після випробувань відправили на об’єкт 1335. Про це пише генерал-майор Віктор Халін — людина, яка брала участь у розробці первісного «Периметра» у 1970-х, а в 2005–2010 роках керувала роботами з його модернізації.
Халін стверджує, що після модернізації російське керівництво отримало можливість завдавати удару у відповідь не лише в автоматизованому, а й в автоматичному режимі. Тобто рішення про нанесення ядерного удару може бути ухвалено без участі людини.
«Насправді це система зв’язку»
«Периметр» — це не окрема ракета чи пристрій. Насамперед це система передачі команд, створена на випадок, якщо звичайні канали управління стратегічними ядерними силами вже знищені.
«На мою думку, “Периметр” насправді — це система зв’язку», — пояснює Центру «Досьє» Павло Подвиг, експерт ООН та керівник проєкту «Ядерне озброєння Росії». За його словами, це один із дублюючих елементів набагато більш розгалуженої системи бойового управління.
Радянські вчені почали працювати над нею у 1970-х роках. За часів холодної війни Радянський Союз і США дотримувалися логіки гарантованого взаємного знищення, відомої на Заході під терміном MAD (mutually assured destruction). Згідно з нею, для забезпечення ядерного стримування протиборчі сторони мали володіти арсеналом зброї, який призведе до взаємного знищення. За задумом, це мало звести нанівець будь-які спроби розпочати ядерну атаку. Одним із завдань Радянського Союзу в рамках цієї логіки було гарантувати можливість удару у відповідь уже після того, як країна зазнала ядерної атаки. Проблема полягала в тому, що якщо першим ударом було знищено керівництво, Генеральний штаб, основні командні пункти та лінії зв’язку, ракети, що вціліли, ставали марними:
«Якщо по вас завдають удару, то вам потрібно переконатися, що ви зможете передати наказ про відповідні дії», — пояснює Подвиг.
Саме для цього й було створено «Периметр». Після виявлення ракетного нападу вище керівництво могло надіслати так звану попередню команду, яка приводила стратегічні сили в стан готовності. Якщо потім на території країни відбувалися ядерні вибухи, а зв’язок із керівництвом зникав, в дію вступали резервні канали управління.
Найнезвичайнішим у цій системі стали командні ракети. Замість ядерної боєголовки така ракета несе обладнання зв’язку. Після запуску вона пролітає над територією країни й передає закодований наказ ракетним комплексам, що вціліли, — зокрема, безпосередньо пусковим установкам.
Перший такий комплекс було створено на базі балістичної ракети МР УР-100 УТТХ. Пізніше з’явилися мобільні комплекси — «Горн» на базі «Піонера» та «Сирена» на базі «Тополя».
До 2025 року на озброєння мало надійти нове покоління командних ракет — на базі ракети-носія «Ярс». Про це у грудні 2019 року в інтерв’ю газеті «Червона зірка» розповів заступник міністра оборони Олексій Криворучко. Розповідаючи про плани військового відомства на найближчі роки, він згадав новий мобільний комплекс командних ракет «Сирена-М».
За словами Криворучка, серійне виробництво комплексу планувалося розпочати в рамках нової державної програми озброєнь, а поставити його у війська — до 2025 року.
Де саме розташований комплекс, не повідомлялося, але місце дислокації попереднього покоління командних ракет відоме завдяки даним, якими Росія та США обмінювалися в рамках договорів про стратегічні озброєння. Це ракетний полк поблизу селища Юрія в Кіровській області, де раніше перебували мобільні командні комплекси «Сирена» на базі «Тополя».
На території частини розташовано дев’ять окремих споруд, призначених для мобільних ракетних комплексів. На знімках 2025 року поруч із кількома ангарами з’явилися великі видовжені об’єкти, приховані камуфляжними сітками. На більш ранніх знімках у цих місцях їх немає.
Місце дислокації командних ракет у селищі Юрія Кіровської області. Джерело: Google Maps
Але командні ракети були лише одним із резервних каналів. «Основна ідея всієї цієї діяльності — дублювання, дублювання, дублювання», — каже Подвиг. Наказ міг передаватися різними радіоканалами, через захищені командні пункти і, якщо інші лінії зв’язку були знищені, через командні ракети. Але найважливішим елементом системи залишалася людина.
Після попередньої команди черговий розрахунок у захищеному командному пункті мав стежити за обстановкою. Якщо найгірше все-таки сталося, офіцери отримували право передати наказ про вжиття заходів у відповідь.
Отже, «Периметр» міг доправити команду до ракет, що вціліли, але рішення, після якого запускався цей механізм, залишалося за людьми.
Головна суперечка щодо «Мертвої руки» згодом виникла саме навколо цієї межі — між автоматизованою передачею наказу та автоматичним ухваленням остаточного рішення.
Машина Судного дня
Про існування «Периметра» широка громадськість дізналася вже після розпаду СРСР.
8 жовтня 1993 року американський фахівець із ядерних сил Брюс Блер опублікував у газеті «The New York Times» статтю Russia’s Doomsday Machine — «Російська машина Судного дня». У ній він розповів про радянську систему, яка мала гарантувати удар у відповідь навіть після знищення керівництва країни та основних командних пунктів.
Назва нагадувала відому ще з 1960-х років концепцію автоматичного механізму гарантованої відплати, описану Германом Каном, яка згодом стала центральною темою фільму «Доктор Стрейнджлав» Стенлі Кубрика.
Кадр із фільму «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав боятися і полюбив бомбу», 1964 рік
Реальний «Периметр» легко вписався в цей образ. Тим більше, що частина системи дійсно могла працювати без участі людей безпосередньо на ракетних позиціях: після отримання наказу командна ракета передавала сигнал тим комплексам, що вціліли, а ті могли виконати наказ автоматично.
Сам Брюс Блер дізнався про «Периметр» від полковника Валерія Яринича — фахівця з систем бойового управління РВСН та Генерального штабу, який був безпосередньо ознайомлений із радянською системою ядерного командування. Пізніше, у 2003 році, Яриніч докладно описав «Периметр» у книзі C3: Nuclear Command, Control, Cooperation.
«У минулому однією з найбільших проблем було те, що навіть розвідувальне співтовариство США не хотіло вірити, що «Мертва рука» насправді існує, — сказав американський експерт з питань ядерного нерозповсюдження, професор Стенфордського університету Джеффрі Льюїс в інтерв’ю The Sunday Times. — Тому й досі можна зустріти людей тієї епохи, наприклад тих, хто працював в уряді, які просто скажуть, що відмовляються вірити, що радянська влада коли-небудь робила таке, хоча ця діяльність дуже добре задокументована».
«Це можна побачити навіть у так званому дослідженні [консалтингової компанії] BDM, — продовжує Льюїс. — BDM була підрядником, який проводив інтерв’ю з колишніми радянськими генералами одразу після закінчення холодної війни. І це було одне з питань, яке їм постійно ставили: «Ви справді це робили?» Бо ми не хотіли в це вірити».
Яриніч у своїй книзі звернув увагу на важливу деталь: автоматичною була передача наказу, але не саме рішення про удар у відповідь. Після того, як вище керівництво заздалегідь переводило систему в бойовий режим, остаточне рішення все одно залишалося за черговим розрахунком захищеного командного пункту. Людина мала виключити можливість випадкової активації системи — а такі помилки траплялися.
У 1970-х роках центральний командний пункт випадково передав ракетним частинам попередню команду, яка мала привести сили в стан готовності до подальшого запуску. Підрозділи, які формально її отримали, мали виконати інструкцію. Але більшість командирів запідозрили недобре. Жодних ознак ядерної війни навколо не було, і вони не стали механічно виконувати наказ. За словами Павла Подвига, лише один командний пункт виконав процедуру так, як було наказано.
«Ради, безперечно, розглядали повністю автоматичну систему, а потім вирішили, що воліють зберегти участь людей у цьому процесі», — каже Льюїс.
Однак «машина Судного дня» була не лише західною фантазією — ідею виключення людини з ланцюжка прийняття рішень дійсно обговорювали в радянському керівництві. У січні 1985 року «Периметр» поставили на бойове чергування. Тоді ж з’явилася записка завідувача Відділу оборонної промисловості ЦК КПРС Олега Бєлякова. Критикуючи організацію робіт над перспективними стратегічними озброєннями, він окремо зазначав, що пропозиції щодо повністю автоматичного удару у відповідь не приділяється належної уваги.
Джерело https://russianforces.org/Передбачалося, що в разі безпосередньої загрози ядерної війни вище керівництво заздалегідь переведе систему в автоматичний режим. Після цього знищення керівництва країни вже не мало б зупинити удар у відповідь. Більше того, супротивника передбачалося офіційно повідомити про активацію системи — саме це мало б зробити удар, спрямований на знекровлення керівництва, безглуздим.
«Ідея полягала не в тому, щоб постійно тримати все це в напрузі та в режимі автомата, — пояснює Павло Подвиг. — А в тому, щоб у разі загрози перевести систему в автоматичний режим».
Однак сама записка Бєлякова свідчить, що тоді цей задум не було реалізовано. За словами Подвига, документальних свідчень про роботу радянського «Периметра» у повністю автоматичному режимі немає.
У Радянському Союзі, де ймовірність ядерної війни оцінювалася досить високо, автоматичний запуск ядерного удару так і залишився лише ідеєю. Але через 40 років, якщо вірити словам одного з її творців, її втілили в сучасній Росії.
«Грот»
Сліди нового життя «Периметра» знайшли у газеті «Ветеран-ракетник», яку видає ветеранська спільнота Ракетних військ стратегічного призначення. Серед спогадів про службу, ювілейних матеріалів та історичних нарисів там публікуються тексти людей, які безпосередньо брали участь у створенні радянських ракетних комплексів та систем управління ними.
Газета «Ветеран-ракетник»В одному з номерів було опубліковано нарис, присвячений пам’яті одного з розробників «Периметра».
Його автор — генерал-майор у відставці Віктор Халін — ще один безпосередній учасник робіт над «Периметром» у 1973–1975 роках. До 1990 року він працював у Головному управлінні ракетного озброєння, яке займалося створенням та розвитком ракетних комплексів РВСН. У 2005 році він знову повернувся до роботи над системою.
Віктор Халін. Джерело: газета «Ветеран-ракетник»У своїх публікаціях Халін описує й обставини початку цієї роботи. За його словами, 5 травня 2005 року президент підписав секретний указ про створення нового керівного ланки «Периметра». Новий елемент системи мав розміститися на об’єкті 1335.
Розробку під керівництвом самого Халіна здійснювало Центральне конструкторське бюро важкого машинобудування. До 2010 року виріб пройшов попередні випробування, після чого його відправили на об’єкт 1335.
Халін раз по раз у своїх статтях згадує об’єкт 1335. Хоча серед експертів існують різні версії щодо його розташування, ми підтвердили, що він знаходиться на Північному Уралі — всередині гори Косьвінський Камінь.
«У мене немає підстав вважати, що це [об’єкт 1335] не є “Периметром”», — сказав колишній помічник міністра оборони США Енді Вебер у розмові з кореспондентом The Sunday Times. За його словами, Путін давно побоюється «удару, що обезголовлює», який позбавить керівництво можливості віддати наказ про відповідний запуск. «Він хоче показати своїм ворогам, що система в робочому стані. Це частина його стратегії з посиленим акцентом на ядерному стримуванні та ядерному озброєнні загалом».
Косьвінський Камінь — це величезний куполоподібний гірський масив висотою близько півтора кілометра та окружністю приблизно сорок кілометрів. До висоти близько 900 метрів його схили вкриває тайга, вище починаються гірська тундра та кам’яні розсипи. Біля підніжжя Косьвінського Каменя з XIX століття видобували платину — саме розробка цих родовищ колись і призвела до появи поруч селища.
Сама гора складається переважно з дунітів і піроксенітів — щільних магматичних порід. Для радянських військових важливе значення мала не лише міцність масиву, а й його радіофізичні властивості.
Одне з найважливіших джерел про історію «Гроту» російські військові мимоволі розкрили самі — на інформаційному стенді всередині частини. Знімок зробив хтось із родичів солдатів-строковиків, які там проходили службу. На стенді військові виклали основні етапи створення об’єкта, перелічили випробування, що проводилися тут, та описали призначення споруд, зведених усередині гори.
Стенд, розміщений у військовій частині 20003. Джерело: vk.ru
Макет військової частини 20003. Джерело: vk.ruПерші пропозиції щодо створення командного пункту так званої «абсолютної оборони» датуються 1975–1980 роками. Пошуком місця для майбутнього об’єкта займалося Центральне конструкторське бюро важкого машинобудування — те саме ЦКБ ТМ, співробітники якого брали участь у створенні «Периметра».
Майбутній об’єкт отримав кодову назву «Грот».
У 1981 році було підготовлено технічні пропозиції та проведено дослідження гірських порід Косьвінського Каменя. Особливу увагу приділяли їхній провідності та здатності пропускати радіосигнал. В історії частини зазначено, що в результаті було підтверджено «унікальну радіопрозорість» масиву.
Автори стенду стверджували, що для проходження радіохвиль крізь товщу гори на Уралі знайшли єдиний підходящий масив, який повністю складається з порід із необхідними діелектричними та міцнісними властивостями.
У 1982 році розпочалося будівництво об’єкта 1335 — усередині Косьвінського Каменя створювалася система підземних гірничих виробок, у яких розміщувалися основні споруди комплексу. Основу «Гроту» становили довгохвильові та короткохвильові радіоцентри, розташовані на глибинах у десятки та сотні метрів.
Водночас Косьвінський Камінь використовували як великий полігон для випробувань захищеного зв’язку. Усередині та навколо гори створювали експериментальні ділянки радіоцентрів, перевіряли різні діапазони зв’язку та способи передачі команд.
Загалом, згідно з історією частини, на Косьвінському Камені було збудовано близько тридцяти експериментальних фрагментів різних радіоцентрів та проведено приблизно 150 випробувань зв’язку. Радіозв’язок перевіряли з пунктами, розташованими на відстані до п’яти тисяч кілометрів.
Один з епізодів в історії об’єкта стосується вже сучасної Росії. На стенді військової частини зазначено, що через об’єкт 1335 було передано команду на запуск міжконтинентальної балістичної ракети «Тополь-М» у лютому 2000 року.
Такий запуск дійсно відбувся 9 лютого 2000 року. «Тополь-М» стартував із шахтної пускової установки на космодромі Плесецьк, а навчальна боєголовка досягла полігону Кура на Камчатці. Це був один із заключних запусків програми державних льотних випробувань шахтного варіанту комплексу.
Заступник головнокомандувача РВСН Володимир Нікітін, який брав участь у підготовці випробувань, розповів газеті «Труд», що вперше управління запуском здійснювалося централізовано. За його словами, команда «Пуск» надійшла з керуючого командного пункту вищого ешелону керівництва.
Перший етап будівництва «Гроту», згідно з історією частини, завершився приблизно в 1990 році. На той момент роботи всередині Косьвінського Каменя тривали вже близько восьми років. Потім темпи будівництва різко сповільнилися: Радянський Союз переживав економічну кризу, а незабаром припинив своє існування.
Уявлення про те, як виглядала територія навколо об’єкта через кілька років, можна знайти у спогадах туристів.
У 1997 році один із них під час сходження на Косьвінський Камінь збився з маршруту й випадково вийшов на військову територію. Він описував машини захисного забарвлення, колючий дріт і бетонну дорогу з ліхтарними стовпами, що вела в бік кар’єру.
«По руслу кам’янистого струмка виходжу на лісову дорогу. Шлагбаум. Напівзанедбані ангари. Величезний бак і бетонний вхід у тунель біля підніжжя — усе це свідчить про діяльність військових», — описував він свої враження від походу.
Запасний вхід до об’єкта 1335. Джерело: X.com (публікація наразі видалена)На початку 2000-х об’єкт отримав новий офіційний статус. У 2004 році міністр оборони та начальник Генерального штабу затвердили положення, згідно з яким «Грот» став основою резервного пункту Генерального штабу Збройних сил.
Приблизно в середині 2000-х років розпочалося масштабне будівництво — у Китлимі почали зводити нове військове містечко. Для військовослужбовців побудували багатоквартирні житлові будинки, дитячий садок, клуб, поліклініку, котельню та іншу інфраструктуру. Замовлення вартістю близько півтора мільярда рублів отримало Головне військово-будівельне управління № 8. Роботи тривали майже десятиліття й остаточно завершилися лише у 2020 році.
Зміни помітні й на супутникових знімках. У 2003 році територія військової частини біля підніжжя Косьвінського Каменю була значно меншою. До 2014 року з’явилися нові будівлі та споруди, а сама військова територія розширилася.
«Я б охарактеризував це як оновлення чи модернізацію», — каже Вебер. На його думку, стара система могла застаріти, а нинішні роботи свідчать про прагнення Росії зберегти її працездатність.
Однак основний обсяг будівництва був прихований у глибині гірського масиву. Щоб зрозуміти його масштаб, ми вивчили контракти та технічні умови на матеріали й обладнання, які протягом багатьох років закуповувалися для об’єкта 1335.
Три Ейфелеві вежі під землею
У документах, виявлених нашими колегами з Danwatch на сайті державних закупівель, згадується близько 22 тисяч тонн сталі. Для порівняння: вага металевого каркаса Ейфелевої вежі становить приблизно 7,3 тисячі тонн. Тобто лише та сталь, яку було закуплено для об’єкта 1335, за масою відповідає приблизно трьом Ейфелевим вежам.
Крім того, для будівництва було закуплено близько 56 тисяч тонн цементу та не менше 13 тисяч тонн піску. У документах також згадується майже сотня одиниць спеціальної будівельної техніки та обладнання.
Частину матеріалів для підземного комплексу виробляли безпосередньо поруч із ним. Для будівництва придбали агрегат первинного дроблення зі щековою дробаркою та сортувальний комплекс. Після вибухових робіт породу, видобуту з гори, подрібнювали та розділяли на фракції, отримуючи щебінь і пісок. Поруч з одним із в’їздів до «Гроту» побудували бетонний завод.
Сортувальний комплекс. Джерело: конкурсна документація, розміщена на сайті zakupgi.gov.ru
Професор Інституту будівельних та механічних технологій Данського технічного університету Пер Голтерманн підрахував, що з 56 тисяч тонн цементу, закупленого для «Гроту», можна виготовити близько 150 000 кубічних метрів бетону. «У звичайних будівлях це становило б від півмільйона до мільйона квадратних метрів бетонних елементів. Але для військових цілей стіни, ймовірно, зробили б набагато товстішими. Проте навіть за найскромнішими підрахунками площа поверхні становила б не менше 150 000 квадратних метрів», — каже він. Це можна порівняти з обсягами, необхідними для спорудження двох великих сучасних станцій Московського метро разом із прилеглими тунелями.
Тунель та в’їзди до об’єкта 1335. Джерело: X (публікація на даний момент видалена)
З будівельної документації також відомо щонайменше про 24 окремі підземні приміщення, до яких прокладалася система стисненого повітря. Відстань між основним та аварійними виходами з об’єкта становить близько двох з половиною кілометрів по прямій.
Про розміри підземних споруд розповідають і колишні військовослужбовці, які служили в Китлимі. Один із колишніх строковиків особисто бував усередині Косьвінського Каменя. Найбільше йому запам’яталися масштаби приміщень: він порівнював їх із метро, хоча одразу зауважував, що сам ніколи в метро не був.
Інший співрозмовник не потрапляв усередину гори. Але кілька його колег виконували там роботи — прокладали кабелі зв’язку. За їхніми розповідями, відстані там настільки великі, що по них можна було пересуватися на автобусі. Основні будівельні роботи всередині об’єкта, за словами колишнього строковика, виконували наймані робітники.
«Уявіть його як пункт командування та управління — бункер, укріплений проти ядерних атак <…> Логічно, що його б побудували так, щоб він витримував ядерні вибухи, але також забезпечував життєдіяльність солдатів <…> протягом тривалого часу після застосування ядерної зброї», — припускає Вебер.
У 2019 році для об’єкта було придбано холодильне обладнання загальною потужністю близько п’яти мегават. Для підземного комплексу така система необхідна насамперед для відведення тепла. Передавачі, обладнання зв’язку, обчислювальна та інша електрична техніка під час безперервної роботи виділяють значну кількість тепла, яке доводиться відводити незалежно від температури на поверхні.
Система такої потужності може забезпечувати температурний режим у приміщеннях загальною площею в десятки тисяч квадратних метрів, а також у приміщеннях площею в кілька тисяч квадратних метрів, де розміщено велику кількість обчислювальної та зв’язкової техніки.
Західне обладнання для «Гроту»
Серед обладнання, яке закуповувалося для об’єкта 1335, є й продукція західних виробників.
У документах згадуються теплоізоляція датського бренду Rockwool та запірна арматура Danfoss, італійська теплоізоляція K-Flex, французька будівельна техніка Haulotte, швейцарські клапани Belimo та інша продукція іноземного походження. Частина цих закупівель припадає вже на період після 2014 року, коли після анексії Криму Євросоюз почав вводити обмеження на постачання до Росії товарів військового та подвійного призначення.
Після лютого 2022 року режим санкцій став значно суворішим. Проте імпортна продукція й надалі фігурувала в документації, пов’язаній із будівництвом об’єкта 1335.
Сам по собі цей факт ще не означає порушення санкцій або правил експортного контролю. Це залежить від конкретного товару, дати поставки, маршруту, безпосереднього продавця та того, що було відомо виробнику про кінцевого замовника, — каже Алекс Презанті, міжнародний юрист, який спеціалізується на санкційному праві. Він регулярно консультує іноземні уряди з питань санкційної політики.
За його словами, обмеження на експорт товарів, які можуть використовуватися у зв’язку з ядерною, хімічною або біологічною зброєю, існували в Європі задовго до нинішньої війни. Якщо експортер знав — або його офіційно повідомили — що продукція, яку він постачає, призначена для виробництва, зберігання або поводження з такою зброєю, для її експорту був необхідний дозвіл компетентних органів.
При цьому конкретні вимоги відрізнялися залежно від країни та законодавства. В одних випадках потрібно було довести, що компанія дійсно знала кінцеве призначення товару. В інших випадках значення мало й те, чи мала вона достатні підстави так припускати.
Однак виявлення продукції європейської компанії в документах російського військового об’єкта саме по собі не дозволяє встановити відповідальність виробника. Обладнання могло закуповуватися через російських дистриб’юторів, посередників або місцеві дочірні підприємства. Щоб оцінити кожен такий випадок, необхідно відтворити весь ланцюжок постачання.
«До 2022 року потрібно було отримувати дозвіл. Після 2022 року багато з цих товарів просто не можна експортувати до Росії», — пояснює Презанті.
Окреме питання виникає у випадках, коли західний виробник продовжував працювати в Росії через місцеву дочірню компанію. Формально така структура є окремою юридичною особою, навіть якщо повністю належить європейській корпорації. Тому ключове значення має те, наскільки материнська компанія контролювала її діяльність.
За словами Презанті, якщо материнська компанія повністю володіє російським підприємством і контролює рішення щодо того, що воно виробляє, кому продає продукцію та які договори укладає, це може стати підставою для притягнення до відповідальності самої материнської структури. Якщо ж російська компанія дійсно самостійно приймає комерційні рішення, встановити таку відповідальність значно складніше.
Платина біля входу в бункер
Поки всередині Косьвінського Каменю тривало будівництво військового об’єкта, біля підніжжя тієї самої гори велося видобування платини, яке практично припинилося у 80-х роках ХХ століття і відновилося вже після розпаду СРСР. У 2001 році було створено компанію «Косьвінський камінь», яка зайнялася підготовкою родовища до нової розробки. У 2014 році контроль над проєктом отримала зареєстрована у Великій Британії компанія Eurasia Mining.
Компанія розпочала промислову розробку родовища «Західний Китлим», де видобуваються платина та інші метали платинової групи. Сама компанія Eurasia Mining називала цей проєкт найбільшим у світі розсипним родовищем металів платинової групи, що розробляється з поверхні.
На супутникових знімках видно, наскільки близько одна до одної опинилися дві абсолютно різні інфраструктури. Деякі ділянки розробки Західного Китлима розташовувалися за кілька сотень метрів від території військової частини та в’їздів до Косьвінського Каменю.
Eurasia Mining заперечує, що компанія мала будь-які стосунки з Міністерством оборони Росії, військовими підрядниками чи іншими структурами, пов’язаними з будівництвом об’єкта.
«Компанія не має комерційних, договірних чи неформальних відносин із Міністерством оборони Росії, військовими підрядниками, державними структурами чи приватними компаніями у зв’язку з оборонними закупівлями», — повідомили представники Eurasia Mining.
Після початку повномасштабної війни Росії проти України компанія вирішила вийти з російських активів. Наприкінці 2025 року Eurasia Mining погодилася продати свою 68-відсоткову частку в «Західному Китлимі» російському покупцеві.
З огляду на те, що ця частка оцінюється приблизно в 251 мільйон доларів, британська компанія має отримати близько дев’яти мільйонів доларів. Eurasia Mining пояснювала такі умови обов’язковою знижкою та іншими вимогами російської влади щодо продажу активів компаніями з так званих «недружніх» країн, а саме рішення про вихід — зокрема, ризиком націоналізації підприємства без компенсації.
До літа 2026 року угода ще не була укладена.
Останній запобіжник
В одній зі своїх публікацій Віктор Халін пише, що російське військово-політичне керівництво отримало «практично надійний технічний інструментарій для здійснення відплати як в автоматизованому, так і в автоматичному режимі».
Різниця між цими двома поняттями є принциповою. В автоматизованому режимі значна частина операцій може виконуватися без участі людини, але на певному етапі рішення все одно має підтвердити оператор. Автоматичний режим влаштований інакше: після того, як система заздалегідь приведена у відповідний стан, подальша послідовність дій може бути виконана без додаткового рішення людини.
По суті, людина, яка перебуває за пультом управління, і була останньою ланкою системи безпеки. Павло Подвиг пояснює її значення тим, що оператор здатний оцінювати не лише сигнал, що надійшов, а й реальну ситуацію. «Людина, насправді, у цьому сенсі — важлива ланка всього цього ланцюжка прийняття рішень», — каже він.
В автоматичному режимі такий додатковий етап уже не потрібен. Якщо система заздалегідь активована і передбачені алгоритмом умови виконані, подальша процедура може тривати без нового рішення офіцера в захищеному командному пункті.
Це не означає, що «Периметр» постійно самостійно вирішує, чи розпочинати ядерну війну. Ще радянські пропозиції щодо повністю автоматичного удару у відповідь передбачали, що спочатку систему має перевести в такий режим вище керівництво — у момент безпосередньої військової загрози. Але після цього знищення керівництва та втрата зв’язку з ним уже не мали зупиняти подальшу послідовність дій.
Радянська система «Периметр» залишала остаточне рішення за людиною. Сучасна, за словами Халіна, дозволяє обійтися без неї.
«А навіщо нам такий світ?»
У 2018 році Володимир Путін, розмірковуючи про ядерну війну, виголосив фразу, яка стала знаменитою: «А навіщо нам такий світ, якщо в ньому не буде Росії?»
У листопаді 2024 року Росія змінила офіційні умови застосування ядерної зброї. Раніше Москва допускала її використання у відповідь на звичайну, неядерну агресію лише в тому випадку, якщо під загрозу було поставлено саме існування держави. У новій редакції ядерної доктрини цей поріг було розширено: застосування ядерної зброї стало можливим у разі звичайної агресії, що створює «критичну загрозу» суверенітету або територіальній цілісності Росії чи Білорусі. Крім того, напад неядерної держави за участю або підтримки ядерної держави тепер розглядається як їхній спільний напад.
Все це знижує поріг застосування ядерного удару. Радянська система «Периметр» створювалася як гарантія відповіді. Судячи зі свідчень Халіна, у сучасній версії системи для виконання цього завдання остаточне рішення людини вже не є обов’язковим. А як випливає з нової доктрини, удар по країні не обов’язково має бути ядерним.
Вебер наголошує, що «Периметр» — це центральна складова загального нарощування російських ядерних сил.
«Найпростіший спосіб зрозуміти “Мертву руку” такий: Радянський Союз тоді й Росія сьогодні — це дуже ієрархічна держава з управлінням зверху вниз. Керівництво завжди боялося, що його можуть обезголовити. І що якщо США застосують високоточні ракети й уб’ють їх, уб’ють керівництво, то вся держава занепаде, — пояснює Джеффрі Льюїс.
Вони почали турбуватися про те, що в майбутньому, в умовах кризи, вони будуть змушені вдатися до застосування ядерної зброї раніше [ніж зможуть переконатися в необхідності такого кроку]. Тому замість цього вони створили систему, яку могли б увімкнути під час кризи і яка гарантувала б, що, якщо лідера вб’ють, Росія все одно завдасть удару у відповідь. Зараз вони вважають це стабілізуючим елементом; чимось, що надає їхньому керівництву більше впевненості та часу.
Вони роблять це не тому, що є якимись карикатурними лиходіями. Вони так чинять, бо в глибині душі почуваються невпевнено. Що Сполучені Штати можуть зробити з Путіним те, що Ізраїль і Сполучені Штати зробили з лідером Ірану».
Автор: Дмитро Сухарев
Джерело: “ДОСЬЕ“
