На війні в Україні використовуються найновіші армійські технології й озброєння, а самі українці вже довели, що є видатними воїнами. Але як зсередини виглядає робота найкращих військових професіоналів світу? Видання Platfor.ma брало участь у проєкті United24 Media «Професія — воїн» і розповідає те, що не увійшло у відео. Позивний 1С01 — оператор Сил спеціальних операцій (ССО), еліти українського війська. Вперше з росіянами він зіткнувся ще під час окупації Криму та на АТО, а під час повномасштабного вторгнення бився у Чернігівській, Київській, Сумській, Луганській, Донецькій, Запорізькій областях. Ось те, що він розповів про війну ССО.
Колись я навчався в коледжі культури мистецтв. Займався хореографією, хотів стати режисером. Однак після 2 курсу покинув, думав відслужити строкову службу і повернутися. Але врешті підписав контракт у своїй частині морської піхоти.
Одного разу стояв в чергуванні на КПП, коли під нашу частину приїхали автомобілі «Тигр» з росіянами в пікселі своєму. Це був 2014-й і окупація Криму. На нас тоді росіяни зчиняли серйозний психологічній тиск, щоб ми переходили до них. Але я українець. Я давав присягу. Сім’я, українська держава — це все моє, тому вибору фактично і не було.
Я служив у морській піхоті — це вже вважається еліта війська. Морпіхи — це такий своєрідний драйв з динамічними операціями. Оператор ССО — інша специфіка, багато що залежить від навичок, причому як індивідуальних, так і колективних. Я завжди порівнюю: в піхоті 50% успіху — це твої навички, 50% — фарт. ССО — це вже 80% до 20%, тобто навички відіграють значно більшу роль. Завдання специфічні й можуть бути дуже неочікуваними для противника. Мені це і подобається. Ти вже плануєш знищити ворога, але він про це ще не знає. Цей момент неочікуваності зіграє велику роль, і ти виходиш переможцем.
Як стати елітою війська
Щоб попасти в ССО, треба пройти кваліфікаційний курс Q-курс. Два тижні ти живеш фактично без сну, зате з постійними фізичними навантаженнями, маршами, стрес-тестами. Якщо ти це все подолаєш — переходиш вже на навчальні фази. Далі можна було освоїти напрямок офіцера — «Альфа», сержанта з озброєння — «Браво», оператора з інженерної справи — «Чарлі», медика — «Дельта», зв’язківця-радиста — «Ехо», плюс зараз є зведена посада «Фокстрот». Я пройшов «Ехо» — радист.
На курсі є окремі надважкі дні, наприклад, «чорний» чи «богатирський». Під час «чорного» день розбивається на почерговість вправ, які повторюються два або три рази. Вправи фізично доволі важкі, багато курсантів тут зрізаються з курсу. А «богатирський» день — це вже колективне випробування — відра з водою носити, каністри, колоду. Ще ви маєте гуртом тягнути конструкцію, яку самі збираєте із чого попало. Вона у нас взагалі не їхала, хоча за задумом мала.
Пізніше я також проходив курс з виживання та поводження в полоні. У навчальному центрі ми отримали теорію й вивчили план ухилення. Далі вже в полі під час виконання завдання потрапили в засідку і почали відходити до своїх через попередньо зазначені точки. На першій контрольній точці інструктори забрали у нас майже всі речі, натомість дали просто мішок, паракорд, пилку, кресало, казанок. З тими речами ми продовжили рух. На кожній точці треба було щоразу здавати фаєр-тест — за кілька хвилин розпалити вогнище і поставити воду так, щоб вона закипіла. Якщо фаєр-тест не здається, у нас забирають ще якісь речі.
На одній із точок вже була ніби евакуація з району. Ми сіли, все добре — і тут знову засідка. Нас вже жорстко крутять, трамбують, кидають в багажники в незручних положеннях, довго возять, різко гальмують, б’ють за кожен рух, принижують. На голові мішок, нічого не видно. Приїжджаємо в якийсь типу табір, там грає російська музика. З нас починають просто знущатися. Потім ми десь орієнтовно добу мали просто рівно стояти й слухати мерзенне — не можу назвати це музикою, звуки, які дуже давлять на мозок. Мені трохи пощастило — у мішку на голові була маленька дірка і я міг бачити, що хтось підходить, та напружував прес, бо його весь час «пробивали».
Далі у нас була можливість звідти все ж втекти, ми знову пройшли якусь кількість кілометрів — і курс завершився. Сумарно все це зайняло 10 днів.
Загалом одна із задач оператора ССО — постійно розвиватися. А навички проявляються навіть у цивільному житті. В першу чергу — в плануванні, від розпорядку дня до будь-якої події. Ще є звичка одразу аналізувати простір, в який заходиш. І намагання максимально мінімізувати будь-який ризик, аж навіть до того, щоб чайник та будь-які електроприлади завжди з розетки вимикати.
Що вміє оператор ССО
Сили спеціальних операцій — це фактично будь-які найскладніші завдання: зачистка позицій і будівель, наліт, засідка, спеціальна розвідка, мінування і розмінування, евакуація, надання медичної допомоги, підготовка до оборони. Тому хороший боєць має володіти всіма бойовими спеціальностями своєї групи, всіма озброєннями, всіма технічними засобами, має бути готовим взяти на себе відповідальність та командування, а також обов’язково проводити внутрішню аналітику після операції.
Боєць має бути готовий до виконання будь-якого завдання. Тим більше вони в нас ставляться не відмахом. Завдання не просто “йди просто спали танк”, від спаленого танку нічого не зміниться. У нас всі все розуміють. Боєць ССО має щось робити, що за собою потягне позитивні глобальні зміни. У Голлівуді є стереотип щодо одинокого спецпризначенця, який сотнями нищить ворогів. Про сотні людей не скажу. Але зробити те, що змінить ситуацію на стратегічному рівні, — звичайно.
Наша присутність навіть позитивно впливає на інші підрозділи. Піхота впевненіше себе відчуває. Ми ніколи не кажемо, що це ССО, але ж вони бачать, що якісь спеціальні люди. По очах і по їхній реакції видно, що вони раді. Якось ми просто пройшли біля наших піхотинців, вони взагалі не зрозуміли, що це відбулося: з’явилися якісь інопланетяни, лягли на пузо, поповзли до ворога, потім по обіді повернулися. І вони просто: «Це що таке тільки що було?!»
Я маю для самозахисту пістолет, в цьому випадку Glock 17, та класична М4. Її можливості — з даним прицілом ефективно працювати на дистанцію до 400 метрів. Вона у мене має лазерний цілевказівник, який допомагає працювати в приладі нічного бачення та швидкознімний глушник від української фірми Зброяр.
Спорядження складається із засобів захисту, перенесення боєкомплекту та багатьох технічних та оптичних засобів. Бронежилет від компанії Velmet в українському камуфляжі. Має максимальний захист кевлару: плечі, наплічники, кишківник, шия.
Шолом, навушники для захисту слуху та здійснення комунікації, є можливість закріпити прилад нічного бачення. Цей прилад забезпечує 90+ кут спостереження. Також використовую далекомір, можна вважати його артилерійським, має доволі точний дуже тонкий промінь відбиття. Використовую компактний восьмикратний бінокль, мені його «подарував» російський спецназ. І тепловізійну камеру, якою я керую дистанційно, вона мені дає чітку картинку до 1,5 км. То ми можемо попередити про підхід противника.
Все це дозволяє ефективно виконувати бойові задачі. А загалом вартість цього екіпу — понад $63 тис.
Як воюють оператори ССО
Для мене найважчі завдання — ті, в яких ти не зміг брати участь. Коли твій підрозділ це робить, а ти ні — через фізичний стан, поранення чи з інших причин. Для мене це завжди дуже важко морально переноситься.
Я завжди шукаю собі якісь рекорди. Бувало таке, що бахнуло в голову — взяв і пробіг 50 км. Завжди ставлю для себе якусь планку, так само і на війні. Я вже вибрав собі дисципліну, де хочу поставити рекорд — підкрастися до ворога на найменшу дистанцію. Поки що це 60 см. Він встиг тільки сказати: «Мужики…» — після чого разом з напарником залишив цей світ.
На початку війни ми були дуже втомлені й реально не спали днями. Тоді цивільні під загрозою того, що ми ось-ось потрапимо в оточення, розмістили нас у себе і сховали нашу техніку. Згодом приїхала колона російських танків і відрізала нам відхід. Частина групи змогла вирватися за межі цього кільця, залишилися я ще з двома операторами.
Цивільні нам сказали, що один танк відстав від решти. Ми цим скористалися, прибули туди, знищили його. Після цього самі ж цивільні нас в кузові пікапа вивезли з того району. Вже пізніше ми привозили їм харчі, воду, вони там з дітьми були. Я досі вклоняюся їм, що вони, реально ризикуючи й з дітьми, не боялися нам допомагали.
Однак мені здається, що зараз суспільство починає, напевно, забувати, що відбувається в країні. В будь-якому випадку треба готуватися до найгіршого, а як воно там далі буде побачимо — чи будемо на Хрещатику радісно святкувати, чи ні. Але ми не можемо цю війну передати нашим дітям. Я це розумію як батько. Мій син скоро буде повнолітнім, я розумію, який в нього характер і я знаю, що він буде до цього готовий. Але я не хочу, щоб він брав участь у війні.
А що я можу сказати росіянам? Мені немає що сказати. Я буду діяти.
Фото: Danya Pryvit
Джерело: Platfor.ma