Росіяни забрали 73-річного Віктора Іллінського з його будинку у Балаклії на початку серпня 2022 року. На голову намотали куртку, посадили у військовий джип та повезли до місцевого райвідділку поліції.
Його тримали з іншими полоненими, зокрема, ще одним чоловіком 70-ти років у тісній камері. Росіяни час від часу виводили затриманих на допити та катували, випитуючи інформацію. Катували й пенсіонерів.
Від першого дня ув’язнення Віктор почав голодування. Він намагався спровокувати критичний стан здоров’я, щоб вибратися із полону та уникнути знущань росіян.
Про незаконний арешт, умови утримання у відділку поліції, допит та “щасливий” випадок чоловік розказав документаторам Центру прав людини ZMINA в межах польової місії.
“Зараз твоя доля вирішується”
Віктор Іллінський після окупації Балаклії залишився в місті, зокрема, щоб допомагати колишній тещі, якій 82 роки.
На початку серпня, після чергової поїздки до неї, чоловік повернувся додому о 8:30, а вже за пів години до його будинку під’їхали співробітники ФСБ.
“Зайшли до мене троє з автоматами. Попросили документи, перевіряли паспорт та телефон. У мене був увімкнений комп’ютер – і у ньому рилися”, – згадує Іллінський.
Також російські військові перевіряли усі закутки в домі. Під час обшуку вони постійно погрожували чоловікові та намагалися спровокувати його на агресію.
“Потім вони мені сказали одягатися. Я був у майці та спортивних штанах, і кажу їм, що вже одягнутий. Я ж не знав, для чого саме треба одяг”, – каже чоловік.
Тоді один з військових зняв з вішака літню шкіряну куртку та зав’язав її в Іллінського на голові. Чоловіка посадили до військової машини та повезли до районного відділку поліції.
Там російські військові та спецслужбовці утримували та катували містян та жителів довколишніх населених пунктів.
У райвідділку росіяни забрали в Іллінського документи та посадили в камеру, і вже за 40 хвилин відкрилося віконце у дверях.
“Зараз твоя доля вирішується, давай паролі від комп’ютера”, – сказали військові новому ув’язненому.
Чоловік передав усе, що просили росіяни, та на цьому їхнє спілкування припинилося на найближчі чотири дні.
Камера, куди посадили Іллінського, була розрахована на трьох людей, проте там регулярно утримували 7–8 полонених.
“Один день чи пів дня нас в камері було четверо – це було за щастя”, – розказує чоловік.
Він також згадує, що у приміщенні часто ставало задушливо, особливо, коли росіяни навмисно вимикали вентиляцію.
У камері був туалет та раковина, однак воду подавали з перебоями. Ув’язнені робили запаси у пляшки та каністри, та цього не вистачало, щоб підтримувати належну гігієну.
У тій же камері тривалий час утримували ще одного літнього чоловіка – 70-річного відеоблогера Анатолія Гарагатого. Оскільки койок було лише три, інші затримані часто пропонували пенсіонерам зайняти їх, щоб вони не спали на бетонній підлозі. Проте здебільшого на койках лежали ті, кого росіяни сильно катували на допитах.
“Найбільше вони знущалися з людей не з Балаклії”, – зазначає Іллінський.
Зокрема, він розказав про чоловіка з Луганської області, якого утримували у їхній камері. Він приїхав на окуповану територію, щоб знайти свою дружину, яка поїхала до рідних.
“У нього було прострелене вухо. Після допиту його заносили в камеру – такий він був побитий”, – згадує Віктор Іллінський.
Самого ж пенсіонера вперше викликали на допит на четвертий день утримування. Чоловіка вивели з камери з мішком на голові та не зняли його, навіть коли почався допит.
“Допит тривав чотири хвилини. Мене посадили на стілець, я назвав своє прізвище та ім’я. А тоді як бахнуло, стеля затрусилася, і вони всі розбіглися”, – розказує Іллінський.
Як чоловік дізнався пізніше, це був артилерійський обстріл. Через хаос довкола, його одразу ж відвели назад до камери.
“Мені пощастило”, – додає він.
План порятунку
У перший час після затримання найважчим було те, що рідні та друзі чоловіка не знали про те, що його забрали, каже Іллінський.
“У нас багато людей так пропало. Ніхто не бачив, як забирали людей, а потім росіяни говорили, щоб їх не шукали, бо вони вже мертві”, – додає чоловік.
З першого дня затримання Іллінський прийняв рішення голодувати. За його оцінками, на 16–18 добу він би мав втратити свідомість:
“У такому випадку, їм довелося б мене шпиталізувати. Оце єдине, що в мене було”, – розказує пенсіонер.
Чоловік сподівався, що росіяни не захочуть доводити до цього, адже тоді б про це дізналися місцеві мешканці.
Він додає, що в місті його знає багато людей, а дехто ще й вважає заможним. Через це, можливо, його й затримали, зазначає колишній полонений. Проте офіційної причини росіяни йому так і не повідомили.
Попри голодування, військові не поверталися до чоловіка ще понад тиждень.
“Мені дуже було тяжко, нестерпно”, – згадує Іллінський ті дні.
Вдень в камері було спекотно, а вночі – холодно та протяги:
“Цілу ніч була каторга – просто чекав, поки світло стане. Спати було неможливо”.
Через постійне лежання на бетонній підлозі у чоловіка з’явилися пошкодження на тілі, особливо на боках.
На 12 день утримання за ним прийшли наглядачі. Знову з мішком на голові його повели у кімнату для допитів.
Росіяни запропонували Іллінському співпрацю.
“Яка може бути співпраця з пенсіонера?” – обурився чоловік.
Тоді він наголосив, що й досі не знає причини свого затримання:
“Ви ж пишете скрізь, що старших 60 років ви не арештовуєте. Якщо ви боїтеся таких як я, яким 73 роки, яка ж ви тоді армія?”.
Далі чоловік почув клацання, схоже на звук роботи електрошокера. Один з військових запитав його, чи хоче він додому. Іллінський відповів, що так.
Після цього на коліна чоловіку щось поставили. Він доторкнувся та зрозумів, що то його сумка з документами. Росіяни наказали йому усе перевірити, однак мішок з голови так і не зняли – чоловік намагався розгледіти свої речі у тонку шпарину під тканиною.
Не знімаючи мішка, чоловіка підняли та вивели з поліцейського відділку.
“12 діб голодування, звісно, відбилися на мені. Стою на вулиці та раптом захитало. Я сів на траву, 5 хвилин посидів та пішов додому”, – згадує Іллінський.
Там на чоловіка чекали розкидані після обшуку речі в будинку та відкрита машина. Сусіди потім розказували, як росіяни прискіпливо перебирали речі в його авто.
“На цьому закінчилась моя епопея”, – каже Іллінський, а вже наступного дня він повернувся до райвідділку з передачами для своїх учорашніх співкамерників.
Автор: Діана Колодяжна
Джерело: ZMINA