Site icon УКРАЇНА КРИМІНАЛЬНА

Сексуальне насильство яке вчиняють російські загарбники: як забезпечити справедливість для жертв

Ілюстрація “ЮрФем”
Ілюстрація “ЮрФем”

З початку повномасштабної війни Офіс генпрокурора зафіксував 274 факти сексуального насильства, пов’язаного з війною. Серед постраждалих – 177 жінок, 97 чоловіків, 13 неповнолітніх громадян України. Найбільша кількість випадків сексуального насильства від російських окупантів зафіксована у Херсонській, Донецькій та Київській областях. Постраждалі зазнали зґвалтування або каліцтва, рашисти до них застосовували насильство над статевими органами, примусове оголення, примус дивитися на сексуальну наругу над близькими людьми.

Але якими є реальні масштаби проблеми? Що стримує постраждалих від звернення до правоохоронних органів? І як подолати стигматизацію постраждалих від сексуального насильства у суспільстві?  Про це, а також про зміну державної політики щодо підтримки постраждалих  йшлося під час дискусії “Сексуальне насильство, пов’язане з війною: документування та розслідування”, організованої Мережею кіноклубів DOCU/CLUB спільно з Асоціацією жінок-юристок України “ЮрФем” та Львівським медіафорумом. 

Організатори дискусії попросили її учасниць — голову правління Асоціації жінок-юристок України “ЮрФем” Христину Кіт та координаторку Центру допомоги врятованим Мирославу Квасницю  відповісти на ключові питання, які обговорювались.

Чим сексуальне насильство під час війни відрізняється від сексуального насильства, вчиненого у мирний час?

Христина Кіт: Різниця між ними полягає в контексті. Якщо ми говоримо про агресію Росії проти України, то сексуальне насильство під час війни вчиняють військовослужбовці Російської Федерації або громадяни України, які служать на боці Російської Федерації. Вони діють в інтересах держави-агресора і підпадають під відповідальність за воєнні злочини.

Коли йдеться про сексуальне насильство як ординарний злочин, то національне законодавство передбачає концепцію добровільної згоди – правоохоронці визначають, чи була згода добровільною. Але ми маємо розуміти, що обставини, в яких вчиняється СНПК, є обставинами примусу за замовчуванням. До них належить окупація, наявність зброї, військової техніки, військових чужої країни, тобто це обставини, за яких людина не має вибору або її вибір полягає між життям і згодою на статевий акт, або між порятунком життя своїх рідних і згодою на статевий акт. Ці обставини є примусовими, вони не можуть свідчити про жодну добровільну згоду.

Мирослава Квасниця: Ми розуміємо, що кількість людей, які зазнали сексуального насильства, пов’язаного з війною, є набагато більшою, ніж зафіксовано прокуратурою. Найбільше звернень до нашого Центру допомоги врятованим було від потерпілих з Херсонської області.

Водночас дуже багато людей не можуть себе ідентифікувати як постраждалі. Вони не розуміють, що привселюдне оголення на ворожих блокпостах чи погрози сексуального характеру також є сексуальним насильством. Для цих людей головне – що вони вибралися на неокуповану територію і вижили. Саме тому на сьогодні офіційна кількість постраждалих є доволі невеликою. Ми розуміємо, що насправді вона набагато більша.

При цьому постраждалі можуть зіштовхуватися з осудом з боку суспільства. У потерпілих не було вибору, але деколи вони й самі себе звинувачують у тому, що могли діяти інакше й уникнути цієї трагедії. Така стигматизація і з боку самих потерпілих, і з боку суспільства є дуже великою проблемою. Це перешкоджає їм звернутися по допомогу.

Куди постраждалі можуть звертатися за юридичною і психологічною допомогою? Чи готова держава до системної підтримки постраждалих?

Христина Кіт: В Україні скоро на повну потужність запрацює Координаційний центр підтримки потерпілих та свідків при Офісі генерального прокурора, який володітиме більшою і ширшою інформацією в контексті потреб потерпілих і сервісів, куди можна звертатися. Цю інформацію будуть поширювати.

Але станом на сьогодні держава не має жодних спеціалізованих послуг для постраждалих від сексуального насильства як воєнного злочину. 80% допомоги, яка надається постраждалим, – це допомога від громадських організацій. Це було допустимо у 2022 році, це можна було терпіти у 2023-му, але мені видається, що у 2024 році це просто неприйнятно. Маючи розгалужену систему соціальних і медичних послуг, держава повинна організувати системну і комплексну допомогу для постраждалих від катувань і сексуального насильства.

Христина Кіт. Фото Docu/Club

Для цього не треба знаходити окремо великі гроші, для цього потрібні навчені фахівці та системний підхід до роботи. А ще треба формувати довіру в постраждалих. Люди, які зазнали катувань сексуалізованого характеру, не підуть по допомогу до державних чи комунальних установ, якщо їм не забезпечать конфіденційність. Це наріжний камінь цього процесу, особливо в маленьких населених пунктах.

У розбудові цих послуг важливо звертати увагу і на гендерну специфіку. Станом на сьогодні навіть у громадському секторі ми не маємо достатньо послуг для чоловіків, які пережили катування і каліцтво статевих органів. Ми навіть не маємо достатньо психотерапевтів, які готові з ними працювати.

Фахівців для роботи з жінками більше, а чоловіків ми можемо перенаправляти у дві чи три організації – і все. А насправді багато чоловіків, які були цивільними заручниками або перебували в полоні, зазнали катування сексуалізованого характеру. І цим людям потрібна повна реабілітація впродовж тривалого часу.

Якщо ми вже зараз не продумаємо цю систему якісних послуг, то й надалі будемо мати таку статистику, яка не включає всіх випадків СНПК. Поки що держава не гарантує надання медичної, психологічної реабілітації, не передбачає виплати жодних компенсацій потерпілим.

Наразі у Верховній Раді зареєстрований законопроєкт про статус постраждалих від сексуального насильства під час збройної агресії Російської Федерації. Цей законопроєкт передбачає систему невідкладних проміжних репарацій для постраждалих від сексуального насильства. Документ також пропонує проведення оцінки потреб і надання комплексної допомоги для відновлення цих людей. Законопроєкт рекомендований до першого читання. Є шанси, що до кінця року його приймуть. Думаю, це питання виключно політичної волі.

Мирослава Квасниця: Наш Центр допомоги врятованим працює в 11 містах України. На сьогодні його робота не фінансується державою, вона підтримується міжнародними організаціями. Я б сказала, що центр є першим кроком до одужання людей, які зазнали сексуального насильства. Для того, щоб постраждалі почали про це говорити, їм треба надати першочергову психологічну і соціальну підтримку, скерувати для отримання медичної допомоги, якщо вона потрібна. Ось це першочергові виклики.

Мирослава Квасниця. Фото Docu/Club

Люди здебільшого звертаються до нас із базовими потребами – це потреба в тимчасовому помешканні, відновленні документів, гуманітарній допомозі, влаштуванні дітей у садочки чи школи. І лише після того, коли сформується довіра до фахівчинь, які допомагають людям, на якомусь етапі людина може заговорити про пережите сексуальне насильство. Ми не документуємо цих випадків, ми лише готуємо потерпілих до того, щоб вони могли йти далі, щоб вони могли свідчити про ці злочини.

Хто може понести відповідальність за ці злочини? 

Христина Кіт: Усі злочини, які зараз фіксуються, правоохоронні органи та прокуратура розслідують як воєнні злочини. 90–95 відсотків цих злочинів розглядають за відсутності особи, яка вчинила цей злочин, тобто російських військовослужбовців.

Перед правоохоронною системою стоїть велике завдання з ідентифікації зловмисника. Станом на сьогодні, зважаючи на цифровізацію усіх процесів і доступ до відповідних спеціалістів, це цілком можливо зробити за свідченнями потерпілих чи свідків із залученням спеціальних програм із розпізнавання облич. І часто саме електронні докази стають основою таких справ. Далі справи передаються до суду, де вину підсудної особи можна довести та притягнути її до відповідальності.

Тому важливо пояснювати потерпілим, що особу злочинця можна ідентифікувати, навіть якщо вони не все пам’ятають або не все можуть розповісти. Тим більше, що ми можемо говорити про певні патерни поведінки тих чи інших військовослужбовців Російської Федерації. Згідно з вже отриманими свідченнями, на окупованих територіях зазвичай не вчиняються один чи два випадки сексуального насильства. Це системні явища, до яких вдаються одній й ті самі люди, які перебувають на цій території. І що більше потерпілі розповідають про такі злочини російських військових, то легше можна скласти цей пазл й ідентифікувати злочинців.

Більше того, вся інформація і докази, зібрані нашими правоохоронними органами, передаються й у тісній співпраці обробляються Міжнародним кримінальним судом. Міжнародний кримінальний суд має право розслідувати злочини проти людства. Це вже більш масштабний злочин, ніж можуть розслідувати наші правоохоронці. І до відповідальності за злочин проти людства притягуються керівні особи, командири, військово-політичне керівництво. Свідчення потерпілих стають частинкою цього великого пазла. Вони матимуть значення на міжнародному рівні, коли цих військових командирів можна буде притягнути до відповідальності.

Як досягти справедливості для постраждалих від сексуального насильства?

Христина Кіт: Звичайно, потерпілим мають виплатити компенсації за завдану шкоду. По тих справах, де потерпілих представляють наші адвокатки, ми заявляємо про відшкодування потерпілим завданої шкоди. Очевидно, що з конкретного російського військовослужбовця ми ці кошти не стягнемо. Але розуміємо, що вже зараз створюється єдиний реєстр збитків. Це кошти, які будуть наповнюватися за рахунок майна Російської Федерації. І ми вважаємо, що кожна потерпіла людина має право на компенсацію завданої їй моральної та фізичної шкоди. Звичайно, це питання не року і навіть не двох, проте кожна людина буде мати право на таку компенсацію.

Окрім фонду, який наповнять конфіскованим майном, в Україні планують комплексні програми відновлення з держбюджету. Але наразі це лише законопроєкт, який поки що не працює.

Важливо пам’ятати, що сексуальне насильство, скоєне під час війни, – це міжнародний злочин, який не має строку давності. Якщо сьогодні людина не готова свідчити, вона може це зробити через 5–10 років – і все одно цей злочин буде розслідуватися, злочинців ідентифікують і притягуватимуть до відповідальності.

Фото Docu/Club

Мирослава Квасниця: Станом на сьогодні однією з найбільших перешкод для надання свідчень постраждалими є перебування їхніх рідних і близьких на окупованих територіях. Ці люди бояться за долю своїх рідних, за їхню безпеку. І я впевнена, що після деокупації наших територій таких свідчень буде більше.

І останнє. Якщо людина отримає психологічну, медичну підтримку, реабілітацію, тоді вона буде думати про відчуття справедливості ще й на рівні правосуддя. Коли постраждалі відчують справедливість щодо себе, вони зможуть давати свідчення, щоб вже наступним кроком держава змогла притягнути винних до відповідальності. Якщо нам вдасться вибудувати такий ланцюжок, ми будемо мати більше звернень від людей.

Автор: Ольга Бабчук

Джерело: ZMINA

Exit mobile version