Коли їхні собаки почали настирливо ритися в одному місці в лісі, селяни Завалівки викликали поліцію. Незабаром на місце події виїхала українська військова команда в білих захисних костюмах, яка почала обережно знімати верхній шар ґрунту.
Вони виявили тіло чоловіка, обличчям донизу, з дивно скрученими ногами. З форми було видно, що це російський солдат, зазначає ВВС.
—
Навіть за місяць після невдалої спроби наступу Росії на Київ, у навколишніх селах досі продовжують виявляти останки російських військових. При цьому українська влада каже, що Росія не дуже зацікавлена у їхньому поверненні.
З могили в лісі тіло перевезли до потяга-рефрижератора на околиці Києва, який зараз працює як пересувний морг для загиблих росіян.Білі пластикові мішки позначені номерами, а не іменами, і того дня, коли ми там були, у двох вагонах їх було щонайменше 137 штук.
Українці намагаються встановити особи загиблих: на щойно привезеному тілі криміналісти виявили дві банківські картки, а також значки російської мотострілецької бригади.
“Принаймні, у цього є шанс повернутися додому”, – каже місцевий начальник, демонструючи знахідки, зокрема забруднений фрагмент футболки з надрукованим логотипом Армії Росії.
Через кілька хвилин я виявила, що чоловік, якого щойно при мені ексгумували, був молодим одруженим солдатом із Сибіру. Поруч із мішком з його тілом з мого телефону дивилася чорно-біла фотографія з його профілю в соцмережах.
У Росії є горде гасло: “Своїх не кидаємо”. Це суттєва частина намагання Путіна виправдати вторгнення в Україну, здійсненого під хибним прикриттям захисту російськомовного населення.
Але виглядає, ця обіцянка Росії не стосується власних солдатів.
“Тіла, які ми знайшли, показують, що вони ставляться до людей як до сміття, як до гарматного м’яса, – каже ВВС полковник Володимир Лямзін. – Їм не потрібні їхні солдати. Кидають їх сюди, відступають – і залишають тіла”.
Насправді ми не знаємо, чому цього молодого солдата покинули в лісі. Жителі Завалівки кажуть, що в цей час переважно ховалися у своїх підвалах від обстрілів – припускають, що він був поранений і заблукав, оскільки його підрозділ був змушений відступити.
З того, що ми дізналися про російські війська, які воювали під Києвом, багато з них були молодими та недосвідченими. Ймовірно, вони тікали під вогнем.
“Ми провели один обмін”, – каже полковник Лямзін і пояснює, що російська сторона надала список загиблих солдатів, яких вона хотіла повернути.
“Ми готові їх усіх віддати, ми хочемо повернути і наших загиблих. Ми стукаємо в усі двері, але немає відповіді, немає діалогу”, – каже полковник.
Затримка із збором тіл характерна не тільки для Росії.
Жодна зі сторін не говорить відкрито про втрати у цій війні. Ми розмовляли з кількома українськими родинами, які кажуть, що їхня влада не допомагала забрати останки українських воїнів з поля бою.
Одна жінка, якій про смерть чоловіка повідомили його побратими, розповіла, що майже три місяці намагалася знайти його тіло.
Але російських мертвих тут знаходять постійно.
У сусідньому селі Ситняки староста розповів нам, що в березні тут покинули щонайменше 10 убитих російських солдатів, а може й більше.
Їхня колона потрапила в засідку після того, як заблукала: місцеві жителі зняли та поміняли дорожні знаки.
Бій був запеклим. Від придорожнього ресторану лишилася тільки купа уламків, шматочок стіни та гігантський акваріум, який якимось дивом пережив бій.
Листівки в руїнах закликають російських солдатів здатися і врятувати своє життя, а також пощадити українських дітей.
Староста села каже, що вони поховали росіян після бою “з санітарних міркувань”. На мій здивований погляд він каже, що більшість із них були розірвані на шматки.
Йому не дозволили показати нам могили: вони є місцем злочину, поки команда полковника Лямзіна не зможе потрапити на місце та провести ексгумацію. Але його список вже довгий.
Місцевий житель, який садив буряк, підтвердив, що росіяни загинули на головній дорозі.
“Не по-людськи кинути солдата, не поховати, – каже Микола, спираючись на лопату. Його рідний син служить в українській армії.
“Моїй дружині спочатку було шкода росіян, але потім ми дізналися, що вони тут зробили”, – додає він, маючи на увазі розстріли беззбройних мирних жителів у таких місцях, як Буча та Ірпінь.
“Після цього росіян нікому не шкода”, – каже він.
Згорілі уламки російських танків досі стоять на всіх головних дорогах до Києва. Кожні кілька секунд зупиняються машини, люди виходять зробити фото, а діти залазять на уламки.
Це схоже на катарсис. Днями я спостерігала, як чоловік тренується, піднімаючи ствол танка вгору-вниз, над головою, наче гирю.
Але того самого дня, лише за кілька кроків через дорогу, ми помітили людські останки на обпаленій ділянці землі – обгорілий шматок хребта й уламок стопи – і відчули солодкуватий запах смерті, коли подув вітер. Швидше за все, це був один із чоловіків, загиблих в одному з танків поблизу.
Тож рефрижератор у Києві продовжує заповнюватися, а в інших містах, близьких до бойових дій, їх іще більше. Українські військові, які збирають та зберігають тіла, не відчувають до них співчуття: загиблі – це ворожі солдати, окупанти.
Але в Росії хтось, десь повинен шукати кожного з них.
Матеріал підготовлений за участю Дарії Сіпігіної та Маріанни Матвейчук.
Автор: Сара Рейнсфорд, кореспондентка ВВС у Східній Європі, Київ; ВВС