Сповідь українки, яка побувала в рабстві у російських окупантів: «Погрожуючи вбити, змушував готувати, прибирати і виконувати сексуальні забаганки»

Наприкінці жовтня 2025 року міжнародний трибунал у Гаазі взяв до розгляду свідчення Олени Ягупової, жительки міста Кам’янка-Дніпровська, що у Запорізькій області. Українка розповіла виданню The Insider про те, як її викрали російські військові, як вона пройшла крізь пекло тортур і знущань та опинилася у трудовому й сексуальному рабстві.

За тиждень після початку повномасштабного вторгнення наше місто окупували. Спершу вони зайшли на Херсонщину через Чонгар, а вже за кілька годин були у нас. Десь точилися бої, Маріуполь взагалі стирали з лиця землі. А в нас було тихо. Може, тому що Запорізька АЕС за 15 кілометрів — треба бути геть божевільним, щоб влаштовувати там важкі бої.

Запровадили паспортний контроль, комендантську годину, почали виловлювати людей на вулицях, а згодом — ходити по хатах. Це називається — вони так «порядок наводили», «визволяли» нас.

Олена Ягупова в Гаазі

Люди почали зникати одразу ж, бо першочергово їм треба було закріпитися. Потрібні були окопи, фортифікаційні споруди. А хто їх мав будувати? Не самі ж вони, коли довкола є люди, які можуть робити це безплатно.

Виловлювали всіх. Тих, хто на АЕС працював, теж — її ж треба обслуговувати. Вони мали списки працівників станції. Може, хтось і залишився добровільно, а тих, хто переховувався й не хотів [на них працювати], кидали до ями, катували струмом. Хтось не витримував, погоджувався на співпрацю. Інших змушували копати укріплення. З-поміж моїх знайомих хтось не повернувся взагалі, а когось, я знаю, зараз тримають десь у Мордовії, в СІЗО, етапували аж туди.

У нас не було зв’язку. Українських операторів там не лишилося, а з підконтрольної Україні території сигнал веж не діставав. Новини дізнаватися було нізвідки, але місцеві спілкувалися між собою. Люди переказують: тут забрали, там забрали, цей із дому вийшов на п’ять хвилин — загребли одразу. З якої причини? Ніхто нічого не пояснює.

Дехто намагався виїхати. Комусь вдалося, інших не випускали. Я навіть не пробувала, боялася, бо дуже багато тих, хто виїжджав, до підконтрольної Україні території не доїжджали, зникали просто на пункті пропуску. Я розуміла: якщо я зникну в дорозі, ніхто навіть не знатиме. А якщо вони прийдуть по мене сюди, то хоча б сусіди побачать і зможуть сповістити рідних.

«Душили пакетами, катували струмом, імітували розстріл»

По мене прийшли 6 жовтня 2022 року. Мій чоловік — військовий, служить у ЗСУ, він тоді перебував на службі. Я сама все життя пропрацювала в районній державній адміністрації <до війни Олена була співробітницею Центру надання адміністративних послуг — The Insider>. Тому мене вважали неблагонадійною.

Жодних постанов чи звинувачень у них не було. Я ніде не ходила, ніде не брала участі, нічого не лайкала. Але в окупації це нічого не гарантує: ти можеш нічого не робити, і тебе все одно розстріляють. Прийшов до мене представник ФСБ, відрекомендувався — Заневський Ян В’ячеславович, і «денеерівці».

Ян Заневський

Заневський каже: «Ти всіх на той бік здаєш, треба в тебе провести обшук, і в „розробку“ тебе». Потім був обшук, але вони не шукали, а просто видивлялися, що можна забрати. Звісно, згодом усе винесли. Вивезли моїм же транспортом, було дві машини: одна чоловікова, друга моя. Будинок лишився порожнім.

Мене відвезли до найближчого відділку поліції на тій самій вулиці. Завели до кабінету, прив’язали до стільця й почали катувати. Били по голові дволітровою пляшкою, душили целофановими пакетами, дротами. Електрику цю свою приносили, імітували розстріл — одне слово, все за класикою жанру, увесь їхній арсенал. Розбили голову, у мене була закрита черепно-мозкова травма, вибили два диски в шийному відділі хребта. Вони хотіли, щоб я обмовила себе або когось. Я навіть не знаю, кого мені треба було вибирати.

Вони нічого толком не намагалися дізнатися. Їхньою головною метою було, щоб я зізналася в тому, чого не робила, — наприклад, що коригувала вогонь, або була керівником якоїсь групи осіб, що влітку провадили підривну діяльність, або займалася якоюсь іншою діяльністю, чи брала участь у цій групі.

Тортури тривали два дні. Потім я провела чотири місяці в СІЗО, спала на холодній підлозі зі щурами. Просто сиділа без жодних звинувачень. Нічого не казали. У СІЗО охоронець дав книжку почитати. «Почитай, — каже, — тобі знадобиться: „Нюрнберзький процес“». Напевно, вони вважають нас нацистами. Але там написано про них. Я її прочитала, до речі. І саме з тієї миті повірила, що злочинці будуть покарані.

У СІЗО твоя мета — прожити один день. Немає планів: ось коли я вийду на волю… Ранок почався — дожити до вечора. Дожив? Не факт, що доживеш до ранку. Ранок, прокинувся…

Спершу я була в камері сама. Десь за тиждень мене перевели до камери з трьома нарами, а в ній було і 10, і 15 людей. Ми майже всі спали на підлозі. Було холодно, це ж листопад, грудень. Мороз був –20°C у грудні. Жодних ліків, голова розбита, все болить, тиск скаче. Ти не знаєш, може, сьогодні тебе розстріляють.

Підйом десь о шостій ранку. Але нас не виводили, ми весь час перебували в камері. Годували раз на день якоюсь гидотою, пшеничною кашею запареною; води не було ні технічної, ні питної, вони давали по годинах іноді трохи, але дуже мало. Дуже любили змушувати нас ночами співати гімн Росії, іноді по дві-три години поспіль. Співати треба було стоячи, а в цей час камери відчиняються по черзі, і всіх кийками б’ють.

У моїй камері сиділи жителі найближчих населених пунктів, політичних злочинців там не було, просто звичайні люди. Хтось у комендантську годину на п’ять хвилин раніше чи пізніше вийшов, на когось хтось вказав. Зібрали нас просто для того, щоб потім відправляти в трудові табори. Погрожували, що ми ж іще не в Росії, це ще окупована територія, а от як потрапимо туди, на Колиму, звідти вже ніколи не повернемося.

Кількість в’язнів у камері змінювалася від 10 до 15. Людей забирали, ми не знали куди, може, кудись по етапу далі відправляли. Тюрма ж не гумова — щоб посадити нових, треба цих прибрати.

«Змушували рити окопи й розміновувати поля»

Із СІЗО мене відправили в трудовий табір 18 січня 2023 року. Перед цим вони знімають відео, ніби людину відпускають, — щоб родичі не шукали і щоб зняти із себе відповідальність. Таких відео дуже багато в інтернеті, я позбирала, коли вийшла на волю, про себе, про всіх, хто в нас був у таборі.

Кадр з пропагандистського ролика

На відео вони на блокпості Василівки зачитують вирок, що рішенням голови Запорізької області Євгена Балицького вас видворяють за межі Запорізької області, у Росію ви більше не повернетеся. Типу віддають документи, і людина йде. Журналіст РІА «Новости» Ростислав Журавльов, який був там 18 січня, це у відео коментував: «Ось бачите, ми відпускаємо їх на територію України, а як їх там зустрінуть, ми не знаємо». Виходить, вони показують, що людей випустили, а люди не дійшли. І рідні думають: значить, десь убили по дорозі. А нас — у багажник і везуть у трудові табори.

Мене і ще двох чоловіків передали командиру російського військового підрозділу в Краснодарському краї. Він нам дав лопати і сказав, що настав час попрацювати на благо Російської Федерації, ось так і сказав прямим текстом, що ми — раби. Спали ми всі в покинутому сараї на підлозі, покотом, чоловіки й жінки. Охорона в нас була військова, з автоматами.

О п’ятій годині підйом. О пів на шосту заїжджає охорона. Привозять на місце, кажуть, що робити, — наприклад, за годину викопати стільки-то метрів окопу. Зробиш менше — розстріляють.

І так цілий день — могло бути до восьмої вечора, до дев’ятої, якось, пам’ятаю, було до другої ночі, один раз було аж до шостої ранку. Залежало від того, який обсяг роботи їм потрібно виконати.

Копали нові окопи, ремонтували старі, будували бліндажі. У них бліндажі там багатокімнатні, цілі підземні міста, збудовані нашими руками. Поля розміновували. Тобі дають щуп металевий, треба йти мацати й діставати.

Одягу нам ніякого не давали, хоча була зима. Та в них і нічого було нам дати, хіба що свої шинелі старі. Годували макаронами, залитими окропом.

Робота була тяжка, здорові чоловіки надривали собі спини, бо земля ж мерзла. Вони не те що копати, дихати не могли. Хтось там був уже пів року — вони казали: ще тиждень такої роботи, і я попрошу, щоб мене застрелили.

Якщо ти перебуваєш у трудовому рабстві, сексуальне рабство — невіддільна частина. Ти не можеш людині з автоматом сказати: «Я не хочу» або «Я не буду». Це просто звичайне зґвалтування.

Тобто треба готувати, прибирати, прати в тих будинках, які вони собі захопили. Вони тебе залишають у себе, і ти мусиш виконувати й сексуальні примхи. Так було і зі мною. Офіцер каже: «А тепер ти залишишся». Я запитала: «Навіщо?» — «Будеш жити тут зі мною».

Він казав: «Якщо не будеш слухатися, я тебе розстріляю. А поводитимешся добре, я тобі ковбаси дам». Ніби я ніколи не їла ковбаси. Виходить, прийшов хтось забрати твою землю, твій дім, ще й претендує на те, щоб життя твоє забрати. Але якщо що, може тобі дати ковбаси.

Був ще один, з ним я не жила. Він хотів, щоб я залишилася, але в мене почалася істерика, я благала, щоб привозили й відвозили, бо мені треба до своїх, туди, на підлозі спати.

Найважче було на початку. Прийняти, що це не один раз, що це триватиме далі. Що ти в рабстві. Жінок там мало було, більше чоловіків. І ніхто не розповідав [про насильство]. Там і так настільки важко, що ніхто ні про що не хоче говорити. Вже згодом, коли я вийшла, дізналася, що й щодо чоловіків було сексуальне насильство.

Звільнення

Вони не думали про наслідки, не могли уявити, що ми опинимося на волі й живими. Були впевнені, що в нас квиток в один кінець. Але після того, як один із полонених додзвонився родичам, а ті почали дзвонити в Москву, ситуація набула розголосу. І їм довелося відпустити нас. Нібито. А там уже, знаєте, дорогою люди теж можуть зникнути. Але треба було відпустити.

14 березня 2023 року приїхали люди, сказали, що вони представники карного розшуку МВС Росії. Повантажили нас у машину й відвезли до Мелітополя на військову базу.

Там нас два дні допитували: що ми робили в цьому таборі, який командир давав який наказ. І за два дні, 16 березня 2023 року, привезли на автовокзал Мелитополя, звичайний міський автовокзал. Посадили кожного на свою маршрутку, там же з різних напрямків люди, із цілої області, з різних кінців. Попередили нас, щоб ми нікому не казали, ні жителям, ні навіть поліції, де ми були і що ми робили.

Я знайшла телефон, щоб зв’язатися з рідними, сказати, що я жива, що мені потрібні гроші, аби знайти перевізника, виїхати. Я виїжджала через Новоазовський район Донецької області, потім через усю Росію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу дісталася України. Виїхала я 21 квітня, а в Україну в’їхала 28 квітня.

Пошук винних

Я сама пішла в поліцію писати заяву, давала свідчення. Назвала прізвище та ім’я феесбешника — Ян Миколайович Заневський, а вони вже шукали його місяців зо три. Було досудове розслідування, потім справу передали до суду, який тривав півтора року.

Зараз суд уже закінчився. Він був заочним, адже Заневський на території Росії. На території України його заочно засуджено, йому дали 12 років за статтею 438.

Заневський на окупованій території

На відео [де імітували, що нібито відпускають полонених перед тим, як відвезти їх у трудовий табір] є ще «Бетмен» [позивний] — це торговець людьми, він весь час був у балаклаві. Але ми його знайшли, я пів року по всьому інтернету шукала. На каналі «Суспільне» провели своє розслідування минулого літа, я їм допомогла, ми його ідентифікували й тепер знаємо, хто він і звідки. На YouTube є фільм, називається «Позивний Бетмен. Таємниця Василівського блокпоста».

Це значуща фігура, ланка, яка постачає людей із СІЗО в табори. Він запрошує журналістів, у нього свій канал, він там це все викладає, а решту — на РІА «Новости». Одне слово, такий от нереалізований, мабуть, режисер.

Перемога України для мене — це трибунал, щоб ці злочинці були покарані. У Міжнародному кримінальному суді в Гаазі вони вже почали збирати свідчення злочинів російської армії.

Ці люди позбавили мене всього, повністю. Мені доводиться підробляти, робити те, що я можу за станом здоров’я. Розбита голова, черепно-мозкова травма й перебиті шийні хребці — я вже не можу виконувати навіть ту роботу, яку робила раніше, я фізично обмежена. Мені тільки на ліки треба працювати. З ліками держава не допомагає. Лікуюся теж власним коштом. Комісія підтвердила факт полону, і я отримала компенсацію, це невеликі гроші, але хоча б це.

Авторка: Дар’я Нілова

Джерело: The Insider