За пів року повномасштабного вторгнення Росії в Україну правозахисники та правоохоронці зафіксували десятки тисяч злочинів, скоєних російськими військовими проти українців, які можна класифікувати як воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид. Це — масове навмисне вбивство цивільних в окупованих містах і селищах (Буча, Маріуполь, Ірпінь, Чернігівщина, Харківщина, Херсонщина тощо), викрадення і катування людей, вбивство військовополонених, знищення і пограбування майна, сексуальне насильство, примусова депортація та фільтраційні табори, застосування зброї невибіркового ураження, розстріли зелених коридорів тощо. Зараз Україна розслідує вже майже 20 тисяч таких кримінальних справ.
За даними ООН, станом на початок липня від 24 лютого було підтверджено 4889 випадків загибелі та 6263 випадки поранення цивільних. “Реальні цифри є значно вищими”, — кажуть в організації. Російські військові вже вбили в Україні 358 дітей, ще 681 дитина отримала поранення. Росія зневажає міжнародне право та порушує закони та звичаї війни. “Суспільне” розповідає три історії — про викрадення, катування і вбивство, про тортури і примус до співпраці з окупантами, про прицільний умисний обстріл цивільних. Кожна історія — це трагедія і біль, винуватцями яких є росіяни.
“Я намагалася у темряві намацати доньку, але під руками було саме каміння”
В одному з будинків на Черкащині на підлогу падає велика металева миска. Дворічна Анастасія, яка це чує, починає кричати. Її не можуть заспокоїти ні тато з мамою, ані старший братик. “Це бахає! Це бахає!”, — повторює дівчинка. Настя боїться гучних звуків. Настя — одна з тих, хто пережив авіаудар по Драмтеатру в Маріуполі.
25-річна Вікторія Дубовицька згадує початок повномасштабної війни в рідному місті. Якраз збирала дітей — дворічну Настю і шестирічного Артема — в садок, коли подзвонила сусідка й сказала, що почалася війна, треба запастися водою і продуктами. У місті було чутно вибухи. Родина Вікторії жила у приватному будинку, де не було підвалу чи погребу. Її чоловік Дмитро був не поруч — працював у Польщі. “Ми якраз почали ремонт у ванній. Там була яма, прикрита дошками, то я ті дошки зняла і в яму посадила дітей, а зверху накрила їх перевернутою ванною, — згадує Вікторія. — Майже одразу зникло світло і газ, в домі стало холодно”.
Вікторія з дітьми поїхала до подруги, яка жила у квартирі біля моря теж з маленькою дитиною. Там у будинку був облаштований підвал. “З 3 березня в нас уже не було ні світла, ні зв’язку. Уже були сильні обстріли, але в цей день було досить тихо, тож ми вийшли ненадовго з дітьми на свіже повітря і нам вдалося зловити слабкий зв’язок. Подруга додзвонилася до чоловіка, він сказав, що від Драмтеатру буде евакуація”, — згадує Вікторія.
Евакуація зірвалася. “Вертатися ми вже не могли — посилювалися російські обстріли по місту, тож вирішили лишитися в Драмтеатрі, — згадує Вікторія. — Підвал уже був переповнений, то ми собі найшли місце в коридорі між колонами. Нам одразу сказали, щоб не йшли на сцену, бо над нею лише купол без бетонного перекриття. Хоча багато хто йшов, бо там тепліше”. Працівники театру сказали людям брати штори, крісла з зали, облаштовувати собі місця, бо, схоже, всі застрягли там надовго.
“Перші дні були найважчі, тому що ніхто не розумів, де брати їжу. Хтось прийшов взагалі без нічого. Ми взяли з собою десь кілограм яблук, три літри води і кілька пачок печива і цукерок. Те, що мали б їсти в дорозі. Цих запасів нам вистачило на три дні. А далі вже нічого не було. Діти плакали, говорили, що дуже хочуть їсти. І на четвертий десь день наші військові, азовці, дізналися, що в театрі перебувають діти. Вони думали, що люди є лише в підвалі, а виявилося, що весь театр був заповнений — там ховалися кілька тисяч людей. Вони нам привезли ящики із замороженими субпродуктами — курячими головами та лапками, риб’ячими головами. Те, що в мирному житті ми давали домашнім тваринам, зараз рятувало нам життя. З цих продуктів на кухні люди готували якийсь супчик, щоб годувати передовсім дітей. Організували на вулиці польову кухню”.
Вікторія згадує: якщо трохи їжі лишалося, тоді годували жінок, а чоловіки мусили вже самостійно добувати собі продукти. Це часом призводило до конфліктів, адже всі були голодні й налякані. Швидко закінчилася вода. Вікторія каже, що тоді працівники театру відкрили яму з технічною водою.
“Вона там зберігалася рік чи два, була сіра, брудна. Цю воду кип’ятили і готували на ній, і давали пити дітям. Але навіть кип’яченою вона лишалася мутною, а на дні осідав шар сірого мулу. Але іншої води не було”, — говорить жінка.
Коли обстріли трохи вщухали, чоловіки вибиралися в найближчі магазини та аптеки, намагалися там знайти якісь продукти чи теплий одяг. Часом приносили печиво і чипси — роздавали дітям.
“У театрі була антисанітарія, люди почали хворіти. Ніхто не мився, навіть не могли умитися, не прали речі. У нас з подругою дворічні діти у памперсах, але не було жодної можливості помити малюків. Ми просили в інших людей серветки, щоб хоча б руки дітям протирати. Діти були всі худі, брудні, в жахливому стані. Ми намагалися вижити”, — говорить Вікторія.
Невдовзі маленька Настя захворіла на запалення легень, і родину переселили в прожекторну на другому поверсі — якраз навпроти сцени. Вузьке віконечко там забили фанерою. На підлозі Вікторія постелила штору — це було імпровізоване ліжко. 16 березня російська авіація прицільно скинула бомбу на Драмтеатр, хоча перед будівлею було написано “Діти”. Коли це сталося, Вікторія якраз привела дітей у прожекторну, щоб погодувати.
“Я Настю посадила на підлогу, а хлопці стояли трохи віддаль. Я тільки підійшла до столу, як пролунав гучний звук. Мене відкинуло у протилежну стіну, я вдарилася обличчям. Це був приліт на сцену. Посипалося каміння, я чула крики хлопців. Доньку я не чула взагалі. Я не знаю, скільки це тривало — кілька секунд? Я дістала з кишені ліхтарик, присвітили — побачила переляканих хлопців, Тьому і Назара, ноги-руки на місці, крові немає. Тоді я почала шукати доньку. Намагалась її намацати, але під руками було саме каміння. Це були найстрашніші кілька хвилин у моєму житті. А потім вона закричала: “Мамочка!”. І я її відкопала. Її врятували ковдри, які я склала після сну — спочатку вони на неї впали, а вже зверху каміння”, — розповідає Вікторія.
- Про евакуацію з Каховки та полон: «Ризикуючи власним життям, за один день ми дісталися до Запоріжжя»
Жінка згадує, як схопила дітей і побігла. На сходах лежали люди, усюди була кров, уламки, пил. Вони зустрілися з подругою на першому поверсі й вирішили тікати. Знайомі сказали, щоб на кухню не йшли: “Там нікого вже немає — убило всіх”.
Вони вибігли з театру і побігли, не озираючись. “Ми чули обстріли і автоматні черги. На центральному ринку горіли магазини. Діти вперше побачили тіла мертвих людей на вулиці. Це був район, який сильно обстрілювався. Ми розуміли, що якщо зупинимося — можемо загинути, — розповідає жінка. — Коли бігли, побачили російських військових і спитали в них: ми з Драмтеатру, навіщо ви його обстріляли? А вони відповіли: “Нам дали наказ — ми і зробили”. Вони прекрасно знали, що там діти, що там немає військових”.
Вони добігли до школи в іншому районі, а за кілька днів змогли покинути Маріуполь — виїхали в окуповане Володарське. Інших варіантів покинути місто не було.
“Чоловік мій не знав, чи живі ми. Він відпросився з роботи і поїхав шукати нас. Думав так: або знайде нас живими, або хоча б по-людськи поховає, якщо ми загинули. 22 березня нас люди вивезли у Володарськ, а 23 березня мій чоловік приїхав до Маріуполя шукати нас”. Знайшов.
Зараз родина живе у селі на Черкащині. Дмитро працює у Києві охоронцем. Вікторія займається дітьми та побутом. “Настя дуже боїться гучних звуків, а в Тьоми ще в Драмтеатрі стався напад. Він прокинувся — і не знав, хто він, де він, весь час кликав маму, але не впізнавав мене. Нікого не впізнавав. А коли нарешті його трохи відпустило, прихилився до мене і сказав: “Мам, я дуже хочу жити”. Лікар потім пояснила, що це захисна реакція психіки, — говорить Вікторія. — Діти сильно схудли. У Тьоми було видно ребра, живіт запав. Ми дітей поступово відновлювали за рекомендаціями лікарів, бо спочатку в них від звичайної їжі була нудота”.
- Херсонські «Бучі»: і забирали машини, і ґвалтували дівчат, і розстрілювали. Історія евакуації людини
Вікторія згадує, що ходила у Драмтеатр ще в дитинстві, а потім — з чоловіком.
“А ще частіше ми гуляли біля Драмтеатру — там проходили концерти, там зробили чудовий фонтан і дитячий майданчик. Гарне місце, де приємно гуляти родиною, — говорить вона. — А тепер і Драмтеатру немає, і міста немає”. Вона сумує за домом і за бабусею, яка померла від інсульту в окупованому місті. Говорить: “Нас позбавили всього. Треба починати жити з нуля — і жити так, як би ми того хотіли, без страху, бо нам немає що втрачати”.
Воєнні злочини не мають строку давності, пояснює Анастасія Некрасова, юристка Української Гельсінської спілки з прав людини. Характерною ознакою російського вторгнення в Україну є саме залякування цивільних та напади на них. “Крім того, тут є ознаки злочинів проти людяності або геноциду. Це ті ж воєнні злочини, які, утім, мають масовий і системний характер, тобто це не окремі випадки, а свідома політика — вбивство цивільного населення. У такому випадку відповідальність нестиме і вище керівництво держави-агресора. Ця війна — не внутрішній конфлікт, вона загрожує міжнародному миру і безпеці, тому це має значення для всієї світової спільноти”, — пояснює правозахисниця.
У своєму розслідуванні Associated Press зазначає, що в результаті нападу росіян на Драмтеатр у Маріуполі загинуло близько 600 людей всередині та зовні будівлі. За оцінками людей, що вижили, під час авіаудару всередині перебувало близько 1000 людей, врятуватися змогли 200.
Загалом у Маріуполі внаслідок російської агресії загинуло щонайменше 22 тисячі людей — такі дані наводить радник маріупольського мера Петро Андрющенко. Більшість загиблих поховані у масових братських могилах біля селищ Старий Крим, Мангуш та Виноградне, повідомляє Маріупольська міськрада. Там, за її підрахунками, поховано близько 16 тисяч людей. Тіла вкладають в кілька шарів, а потім “маскують” табличками як індивідуальні поховання. Ще близько 5 тисяч людей поховано комунальними службами до середини березня. Під завалами, на стихійних кладовищах та в тимчасових моргах досі залишаються тіла загиблих містян.
Понад 50 тисяч маріупольців були депортовані до Росії та тимчасово окупованих територій Донецької області. Нині у заблокованому місті залишаються понад 100 тисяч жителів. Маріуполю загрожують екологічна катастрофа та спалах інфекційних хвороб. Також російські загарбники пошкодили та зруйнували у Маріуполі 1 368 житлових будинків, в яких проживали понад 156 тисяч маріупольців. Понад 60% багатоповерхових будинків Маріуполя пошкоджено на понад 40% чи повністю знищено.
- 413 злочинів проти журналістів та медіа скоїли російські загарбники в Україні за чотири місяці війни
“Обличчя було суцільним місивом”
22 травня молодий чоловік прийшов на міську пристань у Херсоні, щоб наловити раків. Він потім згадував, що погода була хмарною, аж раптом хмари прорізало сонячне проміння й освітило фарватер. Глибина там сягає восьми метрів, але пірнальник побачив на дні спочатку яскраві плями — червоно-білі рукави чоловічої куртки, а відтак — зв’язану людину з гирею на ногах.
“Я бачила цю жахливу новину в інтернеті, що знайшли закатовану людину на дні річки — з проломленим черепом і гирею на ногах, але я не думала, що то мій Віталік, — голос Олени Лапчук тремтить. — Від 27 березня я не мала інформації про чоловіка, я відчувала, що росіяни його вбили, але надія все ж була. Тепер я вдячна Богу, що ми найшли тіло. Його ж міг зачепити катер і віднести в сторону — і ми б ніколи не дізналися, що з ним сталося…”
Віталію Лапчуку було 48 років. Він народився на Львівщині, але більшу частину життя прожив на Херсонщині (коли російські військові побачать у паспорті Віталія місце народження, то радітимуть, що упіймали справжнього “бандеру”). Віталій закінчив Львівське військове училище, служив у десантному батальйоні в Миколаєві. Тоді ж познайомився з Оленою: вона будувала заправку в селі Киселівка, яке Віталій проминав дорогою до батьків на Херсонщині.
“Молодий красивий військовий — як тут не закохатися? — згадує Олена. — Він був чудовою людиною. Його всі любили, особливо діти. До нього завжди бігли всі котики і песики на вулиці. Він був добрий, але водночас мав військову закалку: все мало бути чесно й правильно. Мав загострене відчуття справедливості”.
Віталій і Олена одружилися, побудували будинок у Степанівці — передмісті Херсона. Олена розвивала бізнес, Віталій очолював Херсонський факультет Одеського національного університету внутрішніх справ, захистив кандидатську з юридичної психології. Виховували двох синів. Останні кілька років Віталій працював у Києві у Держрезерві.
“Ми прожили разом ціле життя — 26 років, і це було прекрасне життя”, — говорить Олена Лапчук.
У перший день повномасштабної війни, коли росіяни вже бомбили аеродром через поле від їхнього будинку, Віталій приїхав у Херсон, до родини. Наступного — вирушив на Антонівський міст, де напередодні точилися бої. “Там стільки тіл було — наших військових і цивільних! Він побачив загиблого українського танкіста, зовсім молодого, приніс з машини покривало і накрив його. В автівках — розстріляні родини, діти. Він все пофотографував, — згадує Олена. — Ніхто у місті не знав, що робити, усюди був хаос. Тоді Віталік сказав: “Треба захищати Херсон”, і пішов до військкомату”.
У військкоматі від познайомився з Денисом Мироновим, якого російські військові так само згодом закатували до смерті. Отримавши відмову у військкоматі, вони записалися до херсонської тероборони, де разом формували роту з цивільних херсонців. “Віталій був командиром роти, а Денис — його замом. У їхньому підпорядкуванні було 59 людей. Вони нікому не показували списків з даними хлопців, чим їх і врятували. Навіть під катуваннями не видали своїх”.
На початку березня російські війська увішли в Херсон. Тіла розстріляних тероборонців, які вийшли на перехват колони важкої техніки лише з автоматами і коктейлями Молотова, знайшли в Бузковому парку і в мікрорайоні Шуменський. Від декого навіть і тіл не лишилося — самі фрагменти.
Віталій з Денисом почали їздити на хлібзавод. Вантажили там машину буханців, які потім роздавали бабусям і дідусям. А ще шукали покинуту зброю. “Клали її під хліб і везли через російські блокпости. Міркували, що зброя знадобиться під час звільнення Херсона від окупантів, — розповідає Олена. — А ще передавали українській армії координати, де саме розміщується ворожа техніка. Але їх хтось здав. Хтось, кому Віталій довіряв”.
27 березня Віталій Лапчук і Денис Миронов взяли каністри й вирушили на пошуки пального, якого в місті вже майже не було. Олена була в будинку матері, куди приїхав і її старший син (молодший живе за кордоном). Весь час надзвонювала чоловікові, але той спочатку не брав слухавку, а потім був поза зоною. О 13 годині до будинку під’їхали три джипи з намальованими на них “Z”. На телефоні Олени висвітилося ім’я “Віталік”: “Олено, відкрий мені ворота — вони заберуть зброю”.
На ватяних ногах жінка пішла до воріт. “Я побачила обличчя Віталіка — воно було чорне. Щелепа була повністю перебила, з розсіченої брови юшила кров, заливала очі. Обличчя було суцільним місивом. Його куртка була просочена кров’ю, — плаче Олена — Разом із ним на подвір’я зайшли дев’ятеро озброєних до зубів людей, навіть протигази мали з собою. Я ще подумала: навіщо їм протигази, будуть нас труїти?”.
Олена згадує, як почала кричати: “Хто ви такі, звідки, назвіть підрозділ, прізвища? Навіщо ви прийшли в мій дім, ви ж знаєте, що ви окупанти?”.
“Я все повторювала, що жоден з них не вартий і мізинця Віталія. І тоді один з них — з такими тупими скляними очима — сказав: “Ще одне слово — і ти складеш зуби”, — згадує жінка.
Дорогою до підвалу Віталію прикладом зламали лицьову кістку. Олена згадує, що чоловік був ледь живий. Згадує, як кричала її мама, притискаючи до грудей Біблію, як просила не чіпати Віталія. Згадує, як російські військові зайшли в дім, щоб винести з нього все — від ноутбуків і телефонів до парфумів і шкарпеток. “Навіть золоті зубні коронки забрали, які мама зберігала вдома, і всі мамині заощадження”, — говорить жінка. Забрали і зброю, яку Віталій з Денисом тут переховували, і дві американські рушниці дідуся Олени — він був мисливцем. Машини, що належали подружжю, — теж.
“А потім сказали: “Ви всі — терористи і нацисти, поїдете з нами”. Ми ледь маму відстояли, щоб її, жінку в літах і після складної хвороби, вже нікуди не везли”, — розповідає Олена. Старшу жінку лишили вдома, але вже за деякий час у її двір прилетіла касетна бомба. Її врятувало лише те, що була в іншій частині будинку.
“Коли вони натягали пакет на голову синові й зав’язували йому руки, я зловила погляд Віталіка. Він так на мене дивився, наче вибачався, що так сталося, наче почувався винним за те, що відбувається, — плаче Олена Лапчук. — Я хотіла його підтримати, що, мовляв, нічого, ми справимось, все буде добре. Я тоді не знала, що це останній його погляд”.
Родину привезли в будівлю обласного управління поліції в Херсонській області. Усіх трьох допитували в різних кімнатах. Олену від Віталія відділяла лише стіна, вона чула, що з ним там робили. Її з сином після допиту сфотографували, взяли відбитки пальців та завели до кімнати, де були інші люди з пакетами на головах. Олена була вся мокра — сльози і піт заливали її одяг. Було важко дихати — бо пакет на голові. Було важко дихати — бо за стіною катують Віталія. Згадує, як росіяни називали один одного на позивні.
“Серед них були “Біс” і “Ангел”, я ще подумала, які тут можуть бути ангели, самі біси”, — говорить Олена.
Олену з сином відпустили — вивезли під міст і викинули з машини. Жінка ще встигла їх спитати: “А де мій Віталік?”. А вони сказали, що він зізнався у тероризмі й тепер його судитимуть за законами РФ.
Коли Олена з сином нарешті дійшли до дому, то побачили, що в нього поцілила ракета. На всій вулиці — лише в нього. “Це дім, в якому ми прописані, вони бачили цю адресу в наших паспортах. Ракета пробила дах, зруйнувала сходи. Ми зайшли в дім — а там пил усюди, уламки, цегла. І килим тліє”, — згадує Олена. Тоді вона зрозуміла, що сьогодні їх відпустили, а завтра шукатимуть знову. Син поїхав до друзів, Олена забрала маму і теж поїхала до друзів. Там вона описала у соцмережах все, що з ними сталося.
“Я ще планувала побути в Херсоні, думала, що зможу чимось допомогти Віталіку. Ми з волонтерами обдзвонювали лікарні: його дуже сильно побили і я думала, йому нададуть допомогу, — розповідає Олена. — Пізніше, коли ми вже виїхали з міста, з’явилася надія, що він в Криму, де його мали би судити. Ми перерили весь Крим, ми писали в Червоний хрест в Тамбові і в Ростові. Але слідів Віталіка ніде не було”.
Родина Лапчуків змогла виїхати з окупованого Херсона вранці 7 квітня. Виїжджали з друзями, що мають маленьких дітей. Потрапили під обстріл, але залишилися цілі, лише автівки постраждали.
Увесь цей час Олена шукала Віталія, аж поки 9 червня не дізналася, що той закатований чоловік з річки — він. Віталія поховали поряд із батьком і братом Олени. Вона плаче, що навіть не змогла з ним проститися. “Коли ми деокупуємо Херсонщину, то вжахнемося масштабам терору, який там коїться. Людей грабують, викрадають, катують! — говорить Олена. І, витримавши коротку паузу, додає, — Ми всі дуже чекаємо на звільнення Херсонщини. У мене є лише один план — повернутися в рідне місто. Я буду відновлювати дім, буду жити. Я дуже хочу додому”.
На Херсонщині з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну до правоохоронних органів надійшло майже 500 клопотань про викрадення людей. За даними Харківської правозахисної групи, станом на кінець червня 286 людей було викрадено і їхня подальша доля залишається невідомою. Ще 68 людей були викрадені та звільнені через кілька тижнів. Також окупанти вивезли з Херсона у невідомому напрямку 58 дітей-сиріт.
У звіті правозахисної організації Human Rights Watch йдеться про те, що з перших днів окупації росіяни затримували і викрадали українських військовослужбовців та представників тероборони, державних службовців, поліцейських, ветеранів, журналістів, активістів, що виступали проти окупації, волонтерів, а згодом почали викрадати випадкових людей.
“Російські війська перетворили окуповані райони півдня України на прірву страху та дикого беззаконня”, — заявила Юлія Горбунова, старший дослідник Human Rights Watch по Україні.
“Росіяни ламають людей — я це на власному досвіді відчув”
2 березня 2022 року настоятель херсонського Свято-Покровського храму Православної церкви України отець Сергій Чудинович стояв посеред цвинтаря, що всього в кілометрі від Чорнобаївського аеродрому, в полі. Він бачив, як дорогою їде колона важкої техніки росіян. Знав, що якщо ті захочуть — без проблем поцілять у людей на цвинтарі: вони були як на долоні. У той день тут ховали учасників херсонської тероборони — 67 чоловіків, що загинули напередодні в Бузковому парку і в мікрорайоні Шуменський. Керівник комунальної ритуальної служби міста Херсона був за кермом машини — підвозив тіла, не більше восьми за раз. Кілька копачів швидко копали ями. Отець Сергій Чудинович читав молитви над загиблими та допомагав класти їх у могили.
“Росіяни заходили в місто з різних сторін, мали важку техніку. Тероборонівці, цивільні люди без досвіду, без екіпіровки і зброї, розпочали ситуативну оборону. Вони були в парку, несли в кульках коктейлі Молотова. Їх просто постріляли всіх, як в тирі, — розповідає Сергій Чудинович і показує фото: в темному пакеті фрагменти тіла, нутрощі. — Не всіх можна було ідентифікувати. Дехто мав при собі документи, але більшість — ні. Ми фотографували тіла з різних ракурсів, намагалися зафіксувати яскраві деталі на одязі — якісь написи, застібки, смужки, щось, що допомогло би згодом ідентифікувати людину. Записували, кого в яку могилу поклали”.
Сергій Чудинович розповідає: читаючи молитви над понівеченими тілами херсонців, нічого не відчував. “Був такий холодний стан — емоції були абсолютно відсутні. Ніби зі сторони дивлюся. Потрясіння від такої жорстокості, такого звірства у мене вилилося у раціональну фіксацію цього факту”, — говорить він.
Перед тим, як поїхати на цвинтар, Сергій Чудинович дав настанови у храмі, зокрема, вказав місце, де хотів би бути похованим. Не знав, чи повернеться живим. У місті вже викрадали та вбивали людей.
З перших днів війни херсонський Свято-Покровський храм став потужним соціальним центром. “Моїм головним завданням у Херсоні було приглушувати паніку й закликати до спокою, бо лише тоді людина може раціонально мислити та ефективно діяти”, — розповідає священник.
У храмі запрацювала парафіяльна перукарня, кав’ярня і продуктовий склад. А ще — медкабінет, в якому з перших днів почали накопичувати ліки. Спочатку їх збирали по Херсону, а потім отець Сергій Чудинович почав через поле, берегом лиману їздити у Миколаїв. Сподівався, що священника не чіпатимуть.
“Наприклад, перукарня. Уявіть, прибігає людина в паніці і сльозах: що робити, батюшка? А я їй: давайте для початку зробимо стрижку. І людина раз — і відволіклася”, — пояснює Чудинович.
30 березня він прийшов до храму. Перед тим, як увійти, завжди чистив взуття, щоб показати парафіянам: треба жити звичним життям навіть у таких складних обставинах. Раптом відчув, що позаду хтось стоїть. Це була людина у військовій формі й балаклаві, а поряд інші — в медичних масках. Сергій Чудинович все зрозумів. Його посадили в машину і повезли “на розмову”. З кожною хвилиною розмова ставала все жорсткішою.
“Мене звинувачували в участі в діяльності диверсійно-розвідувальних груп української армії. Питали, чи хочу я миру, про моє ставлення до ветеранів Великої вітчизняної війни (російська назва Другої світової війни, — ред.). Я казав, що так, я за мир, але за мир у результаті перемоги українців над росіянами. Потім на мене натягли шапку, а рот і ніс перетисли хусткою”, — згадує Сергій Чудинович.
Його завели у темний холодний підвал. Не давали пити, не водили в туалет. Погрожували, що з його родиною щось станеться, якщо він не погодиться на співпрацю з представниками РФ.
“Заламали руки, сказали, що життя моє закінчилося, що вони мене вб’ють, застрелять, розберуть на частини. Привели мене в інше приміщення. Там почали бити дубинкою в область серця, вимагали в мене якусь інформацію. Били по ногах, душили. У роті все пересохло, я не міг говорити, попросив води, а вони дали мені горілки. Роздягли мене, поставили на коліна, притисли головою до сидіння, взяли дубинку, сказали, що зараз зґвалтують мене нею. Я не знав, що мені робити, я попрощався з життям, молився. Мені було дуже страшно”, — згадує священник. Окупанти катуваннями змусили підписати його документ про “добровільну співпрацю”. “Мені соромно, що я проявив слабкість. Я злякався. Я сподіваюся, що держава Україна і народ пробачать мене за слабкість”, — говорить він наприкінці відео, яке виклав у соцмережі.
Сергій Чудинович усім повідомив, що 7 квітня їде в Миколаїв за ліками, а сам виїхав з міста 6 квітня, представляючись на блокпостах священником московського патріархату. Перше, що зробив на підконтрольній Україні території — пішов до поліції, де розповів усе, що з ним сталося. Що він не співпрацював з окупантами, а документ його змусили підписати під тортурами.
Зараз отець Сергій Чудинович служить від Одеси до Кривого Рогу. Не має свого приміщення, часто веде літургії онлайн. А ще продовжує займатися соціальним служінням — збирає і передає місцевим медзакладам необхідні ліки й медичне обладнання, зокрема і з-за кордону. Тримає зв’язок зі своїм храмом у Херсоні. З 19 працівників там лишився лише один. При церкві варять їжу й роздають херсонцям. Викрадення і катування людей у місті не припиняються.
“Росіяни створюють якусь свою реальність, у якій у принципі не існує свободи. Вони справді вірять у те, що їм говорить пропаганда. Вони по-справжньому ламають людей — я це на власному досвіді відчув. У мене в травні була параноя: не міг спати, поміняв усі телефони, паролі, все. Було страшно, — говорить Сергій Чудинович. — Я дуже погано все це пережив. Я тепер з Богом розмовляю дуже легко, не боюся з ним говорити. Тільки останнім часом дивлюся в небо і мовчу. І так все зрозуміло”.
На тимчасово окупованих територіях російські військові переслідують священників, переважно — Православної церкви України. Їх викрадають, катують, схиляють до співпраці. Дев’ять днів провів у полоні священник Православної церкви України Ігор Ончев з Чернігівки, що в Запорізькій області. 70 днів провів у полоні священник з Одещини Василь Вирозуб. Майже три тижні провів у полоні капелан 35-ї окремої бригади морської піхоти Олександр Чоков. Ще один капелан — Леонід Болгаров — пробув у російському полоні 43 дні. Був викрадений та жорстоко побитий священник з села Богданівка, що на Київщині. Російські військові вбили священнослужителя ПЦУ Максима Козачину біля селища Іванків на Київщині.
Окупанти вважають священнослужителів тими, хто може організувати рух опору на окупованих територіях, звинувачують їх у шпигунстві, диверсійній роботі й допомозі українській армії. Також їх намагаються схилити до співпраці, щоб через священника мати вплив на місцеву громаду.
Також росіяни прицільно б’ють по українських храмах різних конфесій та молитовних домах. У Маріуполі вони обстріляли мечеть, де ховалися близко 80 цивільних. Під час обстрілів гинуть або отримують поранення священнослужителі.
Захоплення у полон, викрадення, катування і вбивство священнослужителів, як і будь-яких інших категорій населення, є воєнним злочином. Так само воєнним злочином є пошкодження чи знищення культових споруд — храмів, мечетей, синагог тощо.
***
Авторка: Марія Семенченко; СУСПІЛЬНЕ
Ілюстраторка: ladada.