Цивільні заручники поза межами Женевських конвенцій: Росія перетворила їх захоплення на інструмент терору
Щонайменше 16 тисяч цивільних українців залишаються в російських тюрмах без офіційного статусу, зв’язку та надії на швидке правосуддя. Російська Федерація створила «правову чорну діру», де люди, що не брали до рук зброї, опиняються в повній ізоляції — режимі «інкомунікадо». Від волонтерів Нової Каховки до офіцерів у відставці в Севастополі — окупаційна машина використовує довільні затримання як метод залякування, перетворюючи активних громадян на «затриманих за протидію СВО».
У спеціальному репортажі DW — історії Олега Шевандіна, якого родина не бачила вже 11 років, та журналіста Сергія Цигіпи, чиє викрадення в окупованому Криму наче повторило сюжет написаної ним казки. Поки міжнародні організації, як-от ООН та Червоний Хрест, стикаються з відсутністю реальних механізмів впливу на Москву, тягар боротьби лягає на плечі дружин та сестер. Вони трансформують свій біль у громадський активізм, стаючи «позаштатними правозахисниками», аби довести світові: кожен день у сирих камерах без медичної допомоги — це пекло, яке має бути припинене.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну на її території зникли тисячі цивільних. За оцінками правозахисників, йдеться щонайменше про 16 тисяч українських цивільних – людей, які не брали участі в бойових діях, але все одно опинилися в російському полоні. Ці довільні затримання прямо суперечать міжнародному гуманітарному праву: цивільні не є учасниками війни, і їхній захист, зокрема, закріплений у Четвертій Женевській конвенції.
“У Женевській конвенції навіть логічно не передбачено, що будь-яка держава, увійшовши на територію іншої, може дозволити собі (…) схопити цивільну людину й просто утримувати її під вартою без жодних підстав”, – каже представник уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Юрій Ковбаса. Відповідно, сама категорія “цивільний полонений” правом не передбачена, однак такі люди існують.
Режим “інкомунікадо”: полонені поза правовою системою
Лариса Шевандіна вже 11 років не бачила свого чоловіка, відомого українського спортсмена та президента Федерації ушу в Донецькій області Олега Шевандіна. У травні 2015 року його викрали в рідному Дебальцевому, і відтоді подружжя спілкувалося лише двічі – обидва рази в першу добу після затримання. За словами очевидців, із якими спілкувалася Шевандіна, її чоловіка зупинили озброєні люди в масках, витягли з автомобіля, наділи мішок на голову й повезли в невідомому напрямку.
З моменту викрадення чоловіка вона провела власне розслідування його зникнення та заснувала громадську організацію Ukraine Movement. Return Freedom. Крім того, Шевандіна розповідає, що справою її чоловіка займається і ООН, і її неодноразово розглядали на комісії з насильницьких зникнень: “Але, на жаль, ООН не має прямих механізмів (впливу – Ред.), і навіть за такої уваги людина все одно залишається в полоні”.
“11 років у російському полоні – це дуже багато. І коли кажуть, що кожен день – це пекло, то це пекло, помножене на 365, а потім ще на 11”, – підкреслює Шевандіна.
Олег і Лариса Шевандіни (архівне фото)
Випадок Олега Шевандіна став одним із перших відомих епізодів затримання цивільних осіб на окупованих територіях. Із юридичної точки зору його статус описується як “інкомунікадо” – повна ізоляція без доступу до зв’язку, адвокатів і без офіційного обвинувачення. Саме в такому статусі перебуває більшість цивільних у російському полоні – і більшість із них була затримана вже після початку повномасштабного вторгнення.
“Це та категорія, яку російський режим називає “затримані за протидію спеціальній військовій операції”. Тобто це люди (…) які взагалі не мають правового статусу, оскільки таке затримання суперечить не лише міжнародному праву, а й російському законодавству”, – пояснює експерт Центру громадянських свобод Михайло Савва.
За словами Ковбаси, інша категорія ув’язнених – це ті, чиє утримання Росія офіційно оформила, надавши Міжнародному комітету Червоного Хреста (МКЧХ) інформацію про їхнє перебування під вартою. “Це інша частина громадян, які вже можуть мати якісь вироки – вигадані вироки, наприклад, за нібито тероризм”, – пояснює Ковбаса.
Звинувачений у шпигунстві, але визнаний політичним в’язнем
Саме до цієї категорії належить журналіст і активіст Сергій Цигіпа. У 2021 році він вийшов на пенсію й почав писати казки про своє рідне місто – Нову Каховку. Він проводив дні в бібліотеці, працюючи з архівами, щоб вигаданий світ максимально точно відповідав реальному. Герої його історій теж були невипадковими: частина персонажів була створена за образом друзів, інша – за ним самим і його дружиною. Так, в одній із казок Водяник викрадає героя, що уособлює самого Цигіпу, і повернути його можна, лише зібравши сім захованих ключів.
Коли на початку 2022 року російські війська окупували Нову Каховку, Цигіпа залишився, щоб допомагати місцевим жителям: він організовував гуманітарну допомогу й розповідав про події в соціальних мережах. 12 березня його викрали – ніби повторивши сюжет власної казки. Відтоді й до кінця грудня він перебував під вартою без офіційного процесуального статусу, повідомляє “Меморіал”. Кримінальну справу проти нього порушили лише 26 грудня – його звинуватили у шпигунстві. “Меморіал” вважає Цигіпу політичним в’язнем.
Сергій і Олена Цигіпи (архівне фото)
Пошуком “ключів” для його звільнення зайнялася його дружина Олена Цигіпа, яка, за її словами, за цей час стала “позаштатною правозахисницею”. Вона бере участь у діяльності ініціативи “Цивільні в полоні” та регулярно виходить на акції протесту, присвячені проблемі цивільних ув’язнених. “Я трансформую всю цю ситуацію у свою громадську діяльність, – каже Олена. – Я розумію: якщо просто сидіти, страждати й плакати, це не полегшить його долю”.
Підтримувати зв’язок із чоловіком їй дуже складно. Останнього листа від нього вона отримала в лютому, хоча сама пише йому щотижня і надсилає бланки для відповідей. “Те, що немає жодних листів, може свідчити про те, що мої листи йому просто не передають”, – каже Цигіпа. Крім того, у неволі стан здоров’я Сергія погіршується. “Через те, що їх утримують у холодних і сирих приміщеннях, здоров’я кожного – не лише Сергія – кожного українського військовополоненого і цивільного полоненого погіршується з кожним днем”, – зазначає вона.
Систематичні тортури українських ув’язнених у Росії
За інформацією правозахисників та ООН, російська влада систематично піддає українських військовополонених і цивільних, які перебувають у місцях утримання як у Росії, так і на окупованих територіях, тортурам і жорстокому поводженню.
“Тортури, знущання – це постійно підтверджується після того, як наші захисники, захисниці й навіть цивільні повертаються з полону – вони все це підтверджують”, – каже Ковбаса.
Хто і чому опиняється в російському полоні
За словами Савви, найчастіше в полон потрапляють соціально активні люди. Наприклад, учасники протестних акцій на підтримку цивільних ув’язнених розповідають, що до затримання їхні близькі були волонтерами, активістами, водіями, які допомагали евакуйовувати людей з окупованих територій, або просто відкрито висловлювали проукраїнську позицію.
“Затримують тому, що, на думку окупаційної влади, людина становить загрозу: вона може стати центром об’єднання опору”, – пояснює Савва й додає, що такі масові затримання також потрібні для залякування населення. “Вони буквально показують кожному, що з вами може статися те саме – ви просто безслідно зникнете”.
Офіцер у відставці Сергій Ліхоманов саме так і зник майже на два місяці після того, як наприкінці 2023 року до його квартири в Севастополі увірвалися озброєні люди й повезли його в невідомому напрямку. Згодом російська сторона звинуватила Ліхоманова у державній зраді та підготовці теракту. За оцінкою “Меморіалу”, його переслідування з високою ймовірністю має ознаки політичної мотивації й супроводжується серйозними порушеннями закону.
Тетяна Зелена та Сергій Ліхманов (архівне фото)
“Я хочу, щоб у мого брата був шанс жити далі, жити нормально, не в тюрмі, тому що він цього не заслуговує, він нічого поганого не зробив”, – каже його сестра Тетяна Зелена. “Я вважаю, що його заарештували лише через те, що він колишній український військовий”, – додає вона.
Зелена звільнилася з роботи, щоб повністю присвятити себе боротьбі за звільнення брата. Водночас вона не думає, що його повернення покладе край її активізму. “Моя донька мене запитала: “Мамо, от Сергій повернеться, ти й далі цим займатимешся?” А я кажу, що не знаю. А вона відповідає: “Мамо, ну я ж тебе знаю!”” – сміється Зелена й додає, що донька має рацію: вона не зупиниться, доки хоча б ті, з ким вона познайомилася за ці роки, також не дочекаються своїх рідних із полону.
Авторка: Даша Тюссен
Джерело: DW
