Лікарі вважаються захищеною категорією осіб, за міжнародним гуманітарним правом. Атаки на медичну інфраструктуру, а також свавільні затримання чи переслідування медичного персоналу є воєнними злочинами. Росія, однак, за даними правозахисників, захоплює цивільних медиків у заручники, катує їх і вбиває, а військових медиків вважає комбатантами і бере в полон. Близько пів тисячі медичних працівників нині перебувають у російській неволі, за даними організації «Військові медики», що об’єднує родичів таких полонених.
Журналісти видання «Ґрати» поговорили з правозахисниками і родичами постраждалих лікарів, і розповідають про ситуацію.
«11 квітня він був удостоєний звання Героя України, а 12-го їх захопили у полон»
Вже понад два роки киянка Вікторія Івчук чекає свого чоловіка Віктора з російського полону і бореться за його визволення. Громадська організація «Військові медики», яку жінка заснувала разом з іншими рідними полонених медиків, починалась як група у вайбері, а зараз офіційно зареєстрована і об’єднує 45 сімей, які чекають на звільнення своїх рідних, і ще приблизно стільки ж таких, чиї родичі вже змогли повернутись додому.
Чоловік Вікторії — Віктор Івчук — полковник медичної служби, командир військового шпиталю у Маріуполі. У березні 2014-го, коли Росія напала, він був начмедом 95 окремої аеромобільної бригади. Брав участь у звільненні Слов’янська і Краматорська на Донеччині, а також боях за Савур-Могилу, за що отримав державні відзнаки: став одним із перших українських військових медиків, нагороджених орденом Богдана Хмельницького.
«Мій чоловік тоді дістав важке поранення, але, незважаючи на це, зміг евакуювати десятки інших поранених бійців. Після поранення вже не міг служити у десантних військах. Тому за станом здоров’я його перевели, і він потім був заступником начальника у Дніпровському шпиталі. То він як військовий служив там, а ми з сином були в Києві, і потім нарешті домовились, щоб його перевели в Київ, щоб бути нарешті разом. Це був кінець 2021-го. І тут його, за місяць до повномасштабної війни, у січні 2022-го, переводять у Маріуполь на посаду командира 555-го військового шпиталю», — розповідає Вікторія Івчук.
Вікторія Івчук. Фото: Анастасія Москвичова, Ґрати
За її словами, від самого початку активних бойових дій навколо Маріуполя, який потрапив в облогу росіян, співробітники шпиталю намагались допомагати не лише військовим, а й цивільним, що до них зверталися — поранених і травмованих у місті було дуже багато, натомість працювати у шпиталі залишились близько 75 людей, приблизно половина особового складу. Було дуже важко: люди працювали без сну, не вистачало їжі, потім закінчилась вода.
«Чоловік, коли мав можливість, то телефонував, — пригадує Вікторія. — Не все, звичайно, розповідав, щоб не лякати, але ми знаємо, як там все відбувалося, як операції вони проводили у підвалах під цими обстрілами. А 16 березня, так само, як і в драмтеатр, у шпиталь 555-й в Маріуполі також авіабомба прилетіла. Потрібно було їм евакуюватися».
За словами жінки, тоді маріупольські лікарі стали шукати, куди можна перевозити поранених, і знайшли укриття на «Азовсталі».
«Мій чоловік їх розділив: половину із цих 75 працівників, медиків, відправив на «Азовсталь», а половину — на завод імені Ілліча, і там з ними разом залишився. І так із заводу Ілліча мій чоловік потрапив у полон. 11 квітня він був удостоєний звання Героя України, а 12-го їх захопили у полон», — каже вона.
Віктор Івчук, керівник Маріупольського шпиталю. Фото з фейсбуку Головнокомандувача ЗСУ
Як стало відомо Вікторії, полонених із Маріуполя, включно з медиками, росіяни спочатку більше тижня тримали у невстановленому місці, у приміщенні, схожому на ангар, а тоді перевезли в Оленівську колонію на Донеччині (Волноваську виправну колонію № 120). Жінка каже, що тоді лише мала змогу поговорити з чоловіком — йому дозволили подзвонити додому.
«Останній дзвінок був від нього у вересні 2022 року, — розповідає Вікторія Івчук. — А потім, зі слів тільки звільнених [відомо], начебто він був у Старому Осколі (Бєлгородська область Росії). Там довгий час він перебував — більше ніж півтора року. А з останніх оцих обмінів — там наші хлопці теж були звільнені, сказали, що його перевели. А куди, я не знаю. Виходить, вже п’ятий місяць я не знаю, де він перебуває, куди його перевели. Немає інформації».
«Єдиними, хто надавав медичну допомогу пораненим «азовцям», були [українські] полонені медики»
Випадок свавільного затримання медиків із військового шпиталю в Маріуполі — один із найбільш масових за історію широкомасштабного російського вторгнення, зауважує Марія Климик, журналістка «Медійної ініціативи за права людини». Марія — співавторка журналістського розслідування про вбивство щонайменше 50 українських полонених в Оленівці у липні 2022 року. За її словами, попри те, що персонал шпиталю — кадрові військові, вони виконували функції звичайного цивільного медичного персоналу, тому їх не можна було брати в полон, за Женевськими конвенціями, що визнають лікарів захищеною категорією.
«Але їх взяли в полон і ставились до них доволі жорстко в полоні, бо Росія їх [бездоказово і безпідставно] звинувачувала, що вони нібито проводили якісь жорстокі допити російських полонених, нібито кастрували російських полонених, і через це їх сильно били, не зважаючи на те, були це чоловіки чи жінки. І також не зважали на те, що у них у військових квитках було написано, що це — медики: хтось був анестезіологом, хтось був хірургом, хтось був медичною сестрою», — зазначає Марія Климик.
Окрім цього, за словами правозахисниці, незаконно утримуваних в Оленівській колонії українських лікарів Росія використовувала для допомоги іншим полоненим, які дістали поранення, а російський персонал натомість це робити відмовлявся. Як розповідає Климик, окупанти спочатку відібрали у полонених медиків ліки і перев’язувальні матеріали, але потім віддали, щоб ті допомагали українським пораненим.
«Навіть після того, коли 28 липня 2022 року підірвали барак з «азовцями», єдиними, хто надавав медичну допомогу пораненим «азовцям», були [українські] полонені медики. Тобто у полоні їх використовували просто як безкоштовну робочу силу», — каже вона.
«Російська Федерація не передає Україні автоматично, якщо вона на когось заводить справу»
Більшість інших випадків зафіксованих правозахисниками свавільних затримань стосувались медиків, які служать у війську і займаються допомогою пораненим та їхньою евакуацією з поля бою. Як зауважує Марія Климик, Росія дуже неохоче визнає утримання лікарів і включає їх у списки на обмін, а ті люди, що врешті були обміняні, говорять про тортури і жорстоке поводження з ними у російській неволі. Зокрема, катування застосовувалось для того, щоб змусити їх зізнатись у якихось злочинах.
Це підтверджує і голова правління організації «Військові медики» Андрій Кривцов. За його словами, є випадки, коли за такими сфабрикованими справами ухвалювались вироки в окупаційних судах. Зокрема, у лютому цього року Слідчий комітет Росії заявив про винесення вироку в окупованому Донецьку українському бойовому медику Владиславу Ляшуку. За цими даними, угруповання «ДНР» засудило чоловіка до 28 років ув’язнення. За версією окупаційного слідства, Ляшук нібито віддавав накази іншим українським військовослужбовцям стріляти по цивільних у Маріуполі, внаслідок чого ті загинули.
«Російська Федерація не передає Україні автоматично, якщо вона на когось заводить справу. Вона робить це тільки за нашим запитом. Тобто якщо Україна бачить такий допис, то офіційно міністерство звертається до російського міністерства, і тоді вони можуть це підтвердити, а можуть не підтвердити», — пояснює він.
Як зазначає Кривцов, їхні активісти знають про випадки, коли Росія навіть віддавала українських громадян для обміну, але все одно офіційно не підтверджувала, що ці люди були у неї в полоні.
«Тому у нас є з урядових джерел інформація, що близько 500 медпрацівників перебуває у російському полоні або безвісти зникли. Серед них є і військові, і цивільні медики, але точної цифри, скільки саме військових медиків у полоні, у нас немає», — каже активіст.
За його словами, на початку повномасштабного вторгнення ситуація була катастрофічна: Росія взагалі не підтверджувала, що утримує медиків.
«Зараз серед наших [списку людей, яких розшукує організація] десь 35-40% непідтверджених. І є такі, наприклад, що потрапляли до полону «вагнерівців», там взагалі ніхто не знає, де ці люди і що з ними. Є інформація (це я кажу взагалі про військових, не тільки про військових медиків), що приблизно 2 тисячі військових, які потрапили в полон до «Групи Вагнера», зараз невідомо де. Тобто ніхто не знає, вони їх стратили, вони досі їх утримують, нічого не відомо», — зазначає Андрій Кривцов.
Водночас він каже, що проблемою є те, що українські органи правопорядку не виділяють в окрему групу провадження, які стосуються медиків у полоні, і часом виявляється, що відстежувати кожен випадок не мають можливості.
Цивільних медиків намагаються змусити працювати на окупаційну владу
Тим часом, за даними правозахисників, у цивільних медичних закладах в російській окупації нині відчувається значна нестача персоналу, тому росіяни почали завозити на окуповану територію своїх медичних працівників, а українських відправляти у Росію «на перепідготовку».
«На окупованих територіях ми знаємо, що вони змушують цивільних медиків працювати на окупаційну владу. Тобто вони беруть лікарні під свій контроль, і тих медиків, які не встигли виїхати або які не мали можливості виїхати, не захоплюють в полон, але залякують тим, що зроблять щось із їхніми рідними. І у цих медиків немає іншого виходу, крім як працювати на окупаційну владу», — пояснює Марія Климик з МІПЛ.
Минулого року «Медійна ініціатива за права людини» разом з Українським центром громадського здоров’я та міжнародними організаціями Physicians for human rights, eyeWitness to Atrocities та Insecurity Insight, оприлюднила два аналітичні звіти: «Лікарні під прицілом» та «Примус і контроль: система охорони здоров’я під російською окупацією», — в яких вони описали практики цілеспрямованих, часто — повторюваних, атак на українську медичну інфраструктуру з боку Росії, перепрофілювання цивільних лікарень на окупованих Росією територіях для лікування поранених російських солдатів, а також свавільні затримання українських медичних працівників.
Лікарня, яку прицільно розстрілювали російські танки в Тростянці на Сумщині, 04 квітня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Зокрема, у звіті «Примус і контроль» повідомляється про 68 цивільних медичних працівників, що були затримані російськими військами або «силами, що їх підтримують», у період з лютого 2022 по серпень 2023 року у Херсонській, Донецькій, Харківській, Київській та Запорізькій областях під час окупації. Серед інших описується випадок у Гостомелі на Київщині, що трапився навесні 2022 року, коли головну лікарку місцевої лікарні Олену Юзвак викрали з дому разом із її чоловіком та сином і катували: душили пластиковим пакетом.
На думку дослідників, це було пов’язано із тим, що люди в окупації сприймали лікарів як джерело підтримки і дослухались до них.
Зокрема, Олена Юзвак описала їм ситуацію в окупованому на той час Гостомелі таким чином: «До мене весь час приходили люди, це наші цивільні, за медичною допомогою. У нас вже закінчувалися ліки, базові — від гіпертонії, від цукрового діабету. Зрозуміло, що не було, де взяти. Люди почали отримувати контузії від вибухів. Люди почали вмирати, і їх не було, де захоронювати. І почали звертатися до мене, знаючи, що я [лікар]. Тому мені довелось взяти на себе якусь роль лідера».
Також у звіті описаний випадок, що трапився на окупованій частині Херсонщини і про який дослідникам розповіли на умовах анонімності: росіяни намагались змусити місцевих лікарів дати їм доступ до електронної бази даних пацієнтів e-Health, що містить конфіденційну чутливу інформацію про стан здоров’я людей, їхніх контактних осіб, а також можливу належність до пільгових категорій, зокрема, ветеранів.
Інший поширений випадок змушування до порушень службової етики, про який згадується у документі, це заборона лікарям надавати медичні послуги тим людям, що не приймають російські паспорти в окупації.
«Крім того, лікарі, які відмовляються отримувати російський паспорт, також можуть стикатися з санкціями або репресіями. За повідомленнями, у вересні 2023 року російські військові викрали та вбили 26-річну Анастасію Саксаганську, лікарку з села Малі Копані Херсонської області, а також її чоловіка», — зазначається у звіті.
Правозахисники говорять про атаки на лікарів як російську тактику ведення війни
Атаки на медичні заклади та їхній персонал були частиною російських тактик ведення війни і раніше. Зокрема, міжнародна організація Physicians for human rights (PHP) ще у 2001 році писала про задокументовані її фахівцями порушення міжнародного права під час Другої російсько-чеченської війни, зокрема, принципу нейтралітету лікарів. Цей принцип передбачає, що медичний персонал, установи і транспортні засоби не підлягають нападу з боку будь-яких збройних сил, якщо вони зберігають своє медичне призначення під час воєнних дій.
«Російські сили переслідували медичних працівників на блокпостах, втручалися в надання медичної допомоги в лікарнях і навіть намагалися заарештовувати людей у лікарнях. Вони захопили одну лікарню для використання у якості військової казарми — кричуще порушення міжнародного гуманітарного права», — йдеться у звіті PHP «Нескінченна жорстокість. Воєнні злочини в Чечні».
Через більш ніж десятиліття атаки на лікарні і лікарів продовжились — вже у Сирії. Physicians for human rights (PHR) нарахували щонайменше 949 загиблих медичних працівників у Сирії з березня 2011 до березня 2024 року. На переконання організації, 88% від цього числа загинули від рук представників військ уряду Башара Асада та «його російських союзників». Як зазначається у матеріалах, оприлюднених PHR, більшість з цих смертей пов’язані з авіаударами та артилерійськими обстрілами, однак 143 медики були «або викрадені, або затримані, а згодом вбиті».
Складно простежити прямий зв’язок з Росією саме у випадках насильницьких зникнень чи свавільних затримань сирійських лікарів, зауважує Уляна Полтавець, координаторка з питань надзвичайного реагування PHR в Україні. Однак загалом, за її словами, у Сирії можна спостерігати ту саму логіку переслідувань, що й тепер в Україні: постраждалі медичні працівники часто виступали лідерами думок і виконували важливу роль у своїх громадах, мали доступ до інформації про інших людей.
«Нещодавно Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт двох російських командирів (екскомандувач Чорноморським флотом РФ адмірал Віктор Соколов і командувач дальньою авіацією збройних сил РФ Сергій Кобилаш): один Чорноморським флотом командував, інший запускав ракети по українській енергоінфраструктурі. І якщо подивитись, вони були активні і в Сирії. І якби всі ці люди були притягнуті до відповідальності тоді в Чечні, в Грузії, в Сирії, то, може, цього всього у нас не було», — говорить Уляна Полтавець.
За її словами, в Україні вже був прецедент, коли за обстріл із танка лікарні у Тростянці на Сумщині спочатку були засуджені двоє російських військовослужбовців, а потім — ще один, щоправда, за процедурою in absentia, тобто заочно. Однак у міжнародних судах такого раніше майже не відбувалося. Полтавець пригадує тільки один приклад: тортури і розстріл близько 260 чоловіків не сербського походження, яких забрали із лікарні у хорватському Вуковарі у листопаді 1991 року, розглядав Міжнародний трибунал у Гаазі.
Через це, на думку експертки, в основному притягнення до відповідальності за злочини проти медиків ляже на плечі українських правоохоронців і судової системи.
«Той же Міжнародний кримінальний суд — це офіс зі ста людей. Вони можуть вести одночасно не так багато справ. І можливо, вони будуть переслідувати 20 людей в результаті. Решта справ буде вестися в нас чи, може, ще в кількох країнах за системою універсальної юрисдикції», — каже вона.
24 лютого 2024 року до роковин повномасштабного російського вторгнення міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко заявив, що за ці два роки загинули 194 українських цивільних медики внаслідок російських атак, і ще тисячі бойових медиків загинули чи були поранені на фронті.
Автор: Анастасія Москвичова
Джерело: «Ґрати»