Кожен фашизм намагається створити власний світ. Фашистські світи починаються з романтизації та міфологізації власної історії, продовжуються брутальними війнами за розширення «простору для життя» і врешті-решт розлітаються на друзки.
Прототип всіх європейських фашизмів — Італія в добу Муссоліні — агресивно розбудовувала власний «італійський світ» як міфологічну реінкарнацію «римського миру» — Pax Romana. Одним з перших кроків уряду Муссоліні у цьому напрямку після приходу до влади 1922 року стала анексія 1924 року міста Фіуме, теперішньої Рієки в Хорватії. Приводом для анексії було те, що в цьому багатонаціональному місті жило багато італійців, які начебто прагнули повернутися до «рідної гавані». Паралель з російською окупацією Криму досить очевидна, зазначає видання LB.ua.
Коли світова спільнота заплющила очі на цю окупацію, Муссоліні пішов далі, розбудовуючи свій італійський світ в Лівії, Албанії, на грецьких островах Іонічного й Егейського морів. Апофеозом цієї розбудови стала розпочата в 1935 році брутальна війна з Ефіопією — на той час єдиною країною в Африці, яка не була чиєюсь колонією. За своєю жорстокістю ця війна нагадує російське вторгнення в Україну в лютому 2022 року.
Наприклад, Муссоліні наказав скидати бомби з іпритом, хоча сам перед тим ратифікував Женевський протокол 1925 року про заборону хімічної зброї. Італійці скидали і розпилювали заборонений отруйний газ не лише над ефіопськими траншеями, але й над селами, полями, шпиталями й навіть позиціями Червоного Хреста. Одночасно вони заснували при штаб-квартирі Червоного Хреста представництво, щоб розповідати про начебто воєнні злочини ефіопів, які чинили їм опір — те саме робить зараз Росія, звинувачуючи своїх жертв у тому, що робить сама.
Італійський фашист вчить ефіопських дітей, що Рим — мати цивілізації. З колекції бібліотеки Єльського університету
Об’єднавши захоплену Ефіопію з Еритреєю та Італійським Сомалілендом у Італійську Східну Африку, Муссоліні розраховував на альянс з нацистською Німеччиною задля пробивання коридора між своїми завоюваннями на Африканському Розі з контрольованою ним Лівією. Він таким чином мріяв перетворити Середземне море на те, що римляни називали «нашим морем» — mare nostrum. Так само Путін хоче отримати навіть два «власних моря»: Азовське і Чорне, пробиваючи коридор між окупованими ним Донбасом та Кримом. Амбіції у дуче були не набагато менші, аніж у Юлія Цезаря. Але закінчив він догори дригом на міланській бензоколонці. Італія ж стала меншою навіть за ту, що була до Муссоліні.
Режим Муссоліні став прототипом не лише для Путіна, але й для деяких європейських правих диктатур, що збереглися й після Другої світової війни. Аж до середини 1970-х у Європі було аж три такі: в Іспанії, Португалії та Греції. Їхньою спільною з італійським фашизмом рисою були антикомунізм і націоналізм. Була й суттєва розбіжність. На відміну від Муссоліні, який хотів перетворити державу на нову церкву, при цьому помалу маргіналізуючи традиційну церкву, Франсіско Франко, Антоніо Салазар і Георгіос Пападопулос робили ставку на традиційну церкву. І та їх не підводила, повністю і в усьому підтримуючи відповідні режими.
Як і Муссоліні, кожен повоєнний європейський диктатор прагнув збудувати власний «світ» — більшу версію власної країни. Франко будував іспанідад. У його основі була романтизація і міфологізація великих географічних відкриттів і колонізації іспанською короною Центральної та Південної Америки і Філіппін. Це як міфічна «свята Русь» для путінського російського світу. До речі, і для Путіна тепер, і для Франко тоді церква була наріжним каменем колоніальної міфології. Іспанський диктатор, просуваючи свій іспанідад, повʼязував його з традиційними цінностями іспанського католицизму.
У цьому сенсі патріарх Кіріл — з риторикою російського світу і традиційних цінностей — не винайшов якоїсь нової ідеології, а лише витяг із шафи та здув пил зі старих фашистських колоніальних ідей. Примітно також, що як Путін ще у 2007 році, до початку своїх війн, створив фонд «Русский мир», який мав по всьому світу просувати російську мову і культуру, так і Франко в 1940 році з тією самою метою створив Раду іспанідаду.
Зрештою, ідеологію іспанідаду він перетворив на зброю для захисту решти колоній: Марокко, Іспанська Сахара (зараз Західна Сахара з амбівалентним міжнародним статусом) та Іспанська Гвінея (зараз Екваторіальна Гвінея). Франко, апелюючи до іспанідаду, намагався довести світу, що колоніальна присутність Іспанії в Африці відрізнялася від британської чи французької — через начебто культурну спорідненість у рамках іспанського світу, а тому деколонізувати іспанські заморські володіння — це як шматувати єдину цивілізацію. Апеляції до іспанського світу, втім, йому не допомогли, і Франко все одно втратив контроль над усіма колоніями.
Місце поховання Франко всередині базиліки у Долині полеглих біля Мадриду, яка мала стати символом іспанідаду. У 2019 році тіло диктатора було перепоховане, а місце могили закрили двома плитами, які не відрізняються відінших нічим – що можна розглядати як символ кінця Франківського іспанідаду.
Збереження влади над колоніями через апеляцію до уявної спільної цивілізації стало також наріжним каменем Нової держави в Португалії, заснованої 1933 року Антоніо Салазаром. Засади цієї держави хоч багато в чому нагадували інші праві диктатури Європи, відрізнялися і від італійського фашизму, і від німецького нацизму. На відміну від Муссоліні й Гітлера, Салазар не загравав з правим радикалізмом, а намагався вгамувати його. Тоді як Франко встановив військову диктатуру, Салазар не переймався мілітаризмом і утримував армію під контролем. Він узагалі вірив більше не в силу мас чи армії, а в мудрість еліт. Ця мудрість усе одно не вберегла Португалію від скочування до авторитаризму, якому й поклали край 1974 року Революцією гвоздик.
Салазар чіплявся за свої колонії наполегливіше навіть за Франко, обґрунтовуючи це чимось схожим на іспанідад. Португальський аналог іспанського світу називався «лузотропікалізм» — від назви давньої римської провінції Лузітанії на території сучасної Португалії. Ідеологія португальського світу, як і її іспанський аналог, романтизувала й міфологізувала добу великих географічних відкриттів, коли Португалія була серед найпотужніших колоніальних сил, контролюючи морські простори і території від Азорських островів до Бразилії, Анголи, Мозамбіку, Гоа, Макао й Нагасакі.
Лузотропікалізм наполягав, що португальський колоніалізм відрізнявся від інших. Він походив від самого Бога і був сповнений певної імперської містики (mística imperial). Сам Бог дав португальцям право і здібності колонізувати інші народи так, як ніхто інший, уникаючи, як вірив Салазар, расизму та насильства. Месіанство, яким ідеологія португальського світу часів Салазара була наскрізь просякнута, можна порівняти хіба з месіанством російського світу.
Але як і в останньому випадку, одна річ — романтичні декларації, а інша — реальність. А реальність португальського світу була суворою. Ті залишки морської імперії, які перейшли Салазару у спадок: Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Сан-Томе і Прінсіпі, Східний Тимор — розпочали боротьбу за незалежність, яку португальський диктатор жорстоко придушував. Символом цієї жорстокості став концтабір на острові Сантьягу в теперішньому Кабо-Верде.
Спочатку його облаштували для політичних опонентів режиму з материкової Португалії. Знайшли максимально ізольоване місце, майже без води та людей довкола. Ідеальне, аби в’язні там божеволіли й помирали так, щоб цього ніхто не помітив. Його так і назвали — «табір повільної смерті». Табірний лікар Ешмеральдо Паїш да Прата казав: «Я тут не для того, щоб лікувати, а щоб підписувати свідоцтва про смерть». Тих ув’язнених, які намагалися чинити спротив, саджали до фригідейри (frigideira — пательня). Температура в цьому карцері вдень сягала 60 градусів, ув’язнені проводили тут по декілька десятків днів.
Згодом до табору почали привозити засуджених за антиколоніальну боротьбу з Анголи, Гвінеї-Бісау та Кабо-Верде. Кожна країна мала свій барак.
Для бунтівних в’язнів побудували «малу голландію» — голандинью. Це був карцер усередині карцеру, який замінив фригідейру.
Табір на острові Сантьягу став мікрокосмом і справжнім символом португальського світу Салазара, який за своєю природою такий самий, як російський світ Володимира Путіна, хіба що не настільки жорстокий.
Салазар до останнього боровся з незалежністю своїх колоній, аж поки сама армія не вирішила покласти край його виснажливим і безглуздим колоніальним війнам. Саме вона розпочала переворот, який переріс у мирну революцію. Так португальський світ благополучно поховав під своїми руїнами режим, який його плекав.
Дещо подібне трапилося і в Греції, де з 1967 до 1974 року панувала так звана хунта чорних полковників. Не маючи власних колоній, цей режим проводив експансіоністську політику — намагався встановити контроль над Кіпром. Острів лише в 1960 році отримав незалежність від Британської імперії. Першим президентом Республіки Кіпр став предстоятель місцевої автокефальної церкви архієпископ Макаріос ІІІ. Хунта чорних полковників, розбудовуючи свій грецький світ, накинула оком на острів. Але на заваді був Макаріос ІІІ. Полковники спробували позбутися його, чим скористалася Туреччина — увела своє військо до північної частини й установила там невизнану республіку, щось на кшталт «ДНР» і «ЛНР».
Окупація частини Кіпру через експансіонізм хунти незабаром спричинила студентське повстання, відоме як Політехніо, оскільки почалося воно з Політехнічного університету в Афінах.
Так ще один «світ» став могильною ямою режиму, що його плекав. Немає причин, чому такою могилою незабаром не стане і російський світ.