Звірства російських загарбників. Історії українських дітей, яких убив “русскій мір”
15-річного Дмитра Євдоченка російські військові вбили разом з мамою на Чернігівщині, коли родина намагалась виїхати з окупації у березні 2022-го. Того ж місяця загинув 13-річний Олександр Терещук – разом із мамою і татом у будинку в Бородянці на Київщині. Життя 7-річної Богдани Косаченко російські військові відібрали у листопаді 2023-го під час обстрілу міста Середина-Буда на Сумщині.
За офіційними даними, на цей час від початку повномасштабної війни внаслідок дій російської армії загинуло 538 дітей. У цьому тексті розповідаємо історії трьох загиблих неповнолітніх українців.
Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
13-річний знавець комп’ютерів Олександр Терещук із Бородянки
Ілона була родом із міста Долина на Івано-Франківщині. З Ігорем Терещуком познайомилась, коли її донечка Марина була ще зовсім маленькою. Тоді сім’я переїхала до Бородянки на Київщину. Пара була разом сім років, поки наважилась на друге дитя.
«Мені було років 11, коли я дізналась, що скоро у мене з’явиться брат. Тоді багато плакала, бо ревнувала його до батьків. Згодом це минулось», – говорить Марина Сапсай, донька Ілони.
Вагітність в Ілони Терещук була складною: після шостого місяця вона майже не вставала з ліжка через відшарування плаценти. Жінці не можна було нервувати.
Хлопчик у родині Терещуків народився 22 листопада 2008 року. Немовля було оповите пуповиною.
«Дуже запам’ятала, як я прийшла зі школи, а вдома вже немовля. Дивлюсь, воно таке маленьке червоне лежить. Я злякалась, взагалі не знала, що з ним робити», – згадує старша сестра хлопчика Марина Сапсай.
Малюка назвали Олександром. Марина говорить, що маленьким він був спокійним: «Я би не сказала, що був плаксивим. Він усе життя залишався спокійним – дитя поціловане янголом. Чесно: я таких малюків ніколи не бачила. Іноді, пам’ятаю, сиджу у квартирі, приглядаю за братом, а таке відчуття, що вдома нікого нема. Ніколи з ним проблем не було. Наш тато теж по життю був дуже спокійний, ніколи не кричав і не нервував».
Ще говорити хлопчик не вмів, а вже користувався комп’ютером. Самотужки міг шукати улюблені мультики.
«Саня з дитинства ріс в атмосфері любові. Йому завжди було цікаво, що робить тато, чим займається мама. Він, ніби губка, всотував найкращі якості батьків і сестри: доброту, вміння любити, поважати інших, турбуватися про близьких», – говорить дядько Олександра, Олександр Терещук.
Коли Сашкові було вісім, у його сестри Марини народилась дитина. Він дбав про свого маленького племінника. Хоча, пригадує вона, попервах ревнував її до синочка.
«Сашко багато допомагав мені з Кирилом. А іноді по-особливому щиро казав: «Сестро, я тебе так люблю»», – пригадує Марина.
Найбільшим захопленням Сашка Терещука були комп’ютери та комп’ютерні ігри. У деякі хлопчик не міг продовжувати грати, бо розробники почали вимагати за це гроші. Тоді він питав у дядька – невже для розробників ігор гроші важливіші за щастя дітей?
«Я був вражений умінням дитини у віці восьми років так мислити і формувати такі запитання», – пригадує Олександр Терещук.
У школі хлопчику подобались інформатика, математика й англійська.
«Він був розумною дитиною. Перша вчителька – сестра мого теперішнього чоловіка – згадувала його гарним учнем, який ніколи ні з ким не сварився. Навіть казав мені: «Марино, навчи мене захищатись, бо я не вмію битися», – говорить Марина Сапсай.
«Саша був дуже добрим і толерантним. Сором’язливий та домашній. Був співчутливим. Завжди акуратний, усміхнений», – розповідає класна керівниця в середній школі Ніна Качаленко. Вона зазначає, що називала хлопчика сонячною дитиною.
У майбутньому Сашко мріяв про роботу айтівця. Якось навіть допомагав старшій сестрі з її роботою.
«Мені потрібно було освоїти екселівські таблиці. На той час я мала 21 рік, він – 13. Приходила вечорами зі своїм ноутбуком, він мені все показував та пояснював», – говорить Марина Сапсай.
На останній день народження у листопаді 2021 року Сашкові подарували ігрову клавіатуру, яку він сильно хотів.
«Тоді ще зробив пам’ятну світлину з нею. Щоправда, свої дні народження він ніколи особливо не святкував», – згадує старша сестра.
Після початку повномасштабного російського вторгнення родина залишилась у Бородянці.
«Десь гупало, стріляло, але ще не в нас. Я забрала Сашка до себе, зі мною був і мій синочок Кирило. Мій будинок розташований в оточенні інших будинків. Тобто умовно захищено з усіх боків. Там було безпечніше. Два дні просиділи так, але потім Сашко сказав, що дуже хоче до мами. Хоче і все. Татко прийшов та забрав його», – пригадує Марина.
1 березня 2022-го ворог вдарив по Бородянці з авіації. На той час Марина була у знайомих, а її квартира залишалась вільною. Домовилась із батьками, що вони підуть до неї. Але 2 березня Марина набрала батьків і з’ясувала, що вони були в гостях у родини Пісковець – у будинку на вулиці Центральній, 359. Чому там – жінка достеменно не знає. До її будинку, каже, було ближче та безпечніше йти.
«Я знову додзвонилась до батьків. Слухавку передали Сашкові. Він сильно непокоївся, але саме за мене з Кирилом. Плакав. Я просила, щоб рідні йшли звідти. Мама погодилась, додала, що зараз будуть вирушати. Ми тільки-но зайшли у погріб до знайомих… Полетів літак. Той будинок був метрів 300 від нас. Від вибухів у нас в укритті аж стеля посипалась. Дзвоню мамі, вона підіймає слухавку: «Нас бомблять». Далі крик і – все. Зв’язок обірвався», – говорить Марина Сапсай.
По будинку, де перебувала родина Терещуків, авіація завдала удауру авіабомбою ФАБ-250. Там разом із ними загинуло більше двох десятків людей. Завали почали розбирати через понад місяць.
Марина пригадує: «Як тільки починали розбирати, приснилась мама. Вона дивилась із вікна моєї квартири, а я наче була на вулиці й кажу: «Мамо, а ти що – жива?». Вона відповіла: «А ти хіба бачила, що завали розібрали?». І тоді я вже точно зрозуміла, що все – їх немає…. Рівно на 40 днів вона мені приснилась. На 40 днів помер також їхній йоркширський тер’єр, якого звали Нора, Сашко його дуже сильно любив».
Сашка, Ілону й Ігоря Терещуків поховали на кладовищі у Бородянці.
«Саня був світлою, доброю, чуйною, чудовою людиною. Гарним другом, сином, братом», – згадує за понад два роки від трагедії дядько Олександр Терещук.
«Днями спілкувалась із дівчинкою зі свого класу. Вона сказала, що запам’ятала Сашу дуже добрим. Який ніколи нікого в класі не ображав, він для нас нині – справжній янгол. Хочу разом із дітьми відвідати його могилу», – додає класна керівниця Ніна Качаленко.
Талановита другокласниця Богдана Косаченко з Середина-Буди
Богдана народилась у мами Галини Косаченко із міста Середина-Буда на Сумщині, 4 вересня 2016 року. Жінка давно мріяла про дітей. Дізнавшись про вагітність, каже: відчула, що чекає саме на донечку. Ім’я теж немов прийшло саме – Богдана, тобто дана Богом.
«Всю вагітність я почувалася чудово. Працювала, допомагала батькам, трохи поралась на городі», – пригадує жінка.
Її донечка народилася дуже схожою на Ніну, маму Галини. Медики, коли винесли маля бабусі й дідусю, так і сказали: «Бабусю, приймайте свою копію».
«Вона вилита бабуся Ніна була. Колір волосся, носики, пальчики. Не худенька, така збитенька», – розповідає мама Галина Косаченко.
Маленькою Богдана постійно хотіла бути біля мами. Любила спати у візочку або ж на руках. Знайомі казали Галині, щоб Богдану так сильно не пестили, але вона не могла відмовляти своїй довгоочікуваній донечці.
«Вона у мене одна була, я в неї теж одна. Ми весь час були разом. Батьки мої померли 4 роки тому», – говорить Галина.
Коли немовляті було 3,5 місяці, мама почала потроху повертатись до роботи масажисткою. Пізніше вийшла працювати до інклюзивно-ресурсного центру. Галина – реабілітологиня за фахом.
«Маленькою Даночка переважно гралась машинками – простими та тракторами. Розбирала й перерозбирала їх. Потім уже змінились вподобання. Перейшла на ляльки», – згадує мама.
Доки був живий дідусь Богдани, батько Галини, дівчинка обожнювала їздити з ним в автомобілі. Потім, як за кермо стала сідати мама, постійно бігла до неї в машину.
Також Богдана любила танцювати і співати, була дуже пластичною.
«Вони з моїм чоловіком вигадували веселі пісні. Богдана Співала про те, як мене сильно любить. Якби не війна, віддали б її і на танці, і в музичну школу та на малювання», – говорить тітка Богдани, Світлана Гришкіна.
Племінниця часто була в гостях у неї, де гралась із дядьком – своїм хрещеним.
«Як вони тут вовтузились! Даночка любила, щоб їй робили ігрові масажики з лоскотом. Аж пищала, так їй подобалось», – додає тітка дівчинки.
Маленька Богдана збирала навколо себе багато дітей, які бавились у дворі. Приходили і зі сусідніх вулиць, і з дальших.
«Вона всіх позбирає, у двір заведе. З собакою познайомить, з котом познайомить. Постійно хвіртка відчинена, двері відчинені, бо граються малі. Я така сама була в дитинстві», – розповідає Галина Косаченко.
Коли почалось повномасштабне російське вторгнення, Дані було п’ять років. Незадовго до наступу Росії у лютому 2022-го мама Галина почала стосунки з чоловіком Юрієм.
Після початку бойових дій по всій території України Галина з Богданою і коханим залишались на Сумщині.
«Дана дуже потоваришувала з Юрою. Називала татом. Ми нікуди не виїжджали. Переживали, але трималися разом. Не могли поїхати через роботи, власний будинок, господарство. Перші пів року нас російські військові особливо не чіпали. Вдалині чули вибухи, потім потихеньку-потихеньку почали і до нас наближатися», – розповідає Галина Косаченко.
Восени Дана пішла у перший клас. Шість їй виповнилось 4 вересня 2022-го. Маленька уже вміла читати й рахувати і охоче погодилась на пропозицію батьків піти вчитись.
Тієї ж осені і вибухи стали значно ближчими до Середини-Буди.
«По донечці було видно, що вона їх лякалася. Але Дана знала, що є коридор, де ховатися. А якщо близько вибухи, то потрібно спускатись у підвал», – каже мама.
У школі Богдана навчалась добре. До всіх завдань ставилась відповідально.
«Це сонечко і янгол. Дитина одна на тисячу була. Розкута, добра, позитивна… У першому класі я брала зошити на перевірку раз у тиждень. Мама працювала на території школи. Раз у тиждень Галина приводила з собою і донечку. Я сиділа, перевіряла зошити, відкривались двері, заходило це сонечко і янголятко. Розкривала ручки і поки не підбіжить, не поцілує та не обійме – не зупинялась», – розповідає перша вчителька Дани, Олена Глушенко.
Дівчинка виконувала всі домашні завдання з мамою. Гарно малювала, ліпила, вирізала. А особливо – декламувала вірші. Вчителька говорила, що Дана у майбутньому стане ораторкою чи артисткою – так чудово у неї це виходило.
«З такою емоцією, таким надривом розповідала вірші. З нею було дуже легко працювати. На уроках готова була відповісти на кожне запитання», – ділиться вчителька.
Богдана Косаченко розповідає вірш:
«Не сильно доньці подобалась математика. Вона все розуміла, могла розв’язати будь-який приклад чи вправу. Але впиралась робити домашнє завдання, хоча якщо вже сіла за нього, то швиденько в думці порахувала і все. Але їй нудно було це», – згадує Галина Косаченко.
Вдома Дана могла запропонувати мамі свою допомогу по господарству.
«Я її не змушувала, вона сама зголошувалася. А ще донька любила на подвір’ї «готувати» – з піску чи ще чогось. Весь двір та город було заставлено посудом. Досі все стоїть…» – говорить Галина.
Також Дана любила пародіювати головну героїню улюбленого серіалу – «Венздей». Дівчинці хотілось мати такий же стиль та вбрання, як вона.
У вересні 2023-го Богдана пішла у другий клас.
«Не з кожною людиною можна було поговорити, як із нею. Вона по-серйозному розмовляла, як доросла. Коли вибухи, казала мені: «Мамо, не бійся. Це ж не в нашому будинку». Але ж це по чиємусь будинку – відповідала їй я. Тоді вона говорила: «Шкода людей, шкода будинок. Але ти не бійся, у нас все буде гаразд», – ділиться спогадами мама.
28 листопада 2023-го уроки в Дани закінчились раніше. Галина мала зібрати та відправити речі своїм тітці і дядькові, які були не в місті. Того дня ворог сильно обстрілював Середина-Буду. Жінка сама з’їздила додому до рідних, зібрала речі, а от на пошту та у крамницю вже запропонувала поїхати разом із Юрієм та Даною. Дівчинка вдома якраз лежала під ковдрою і не відразу погодилась вирушити з дорослими.
«Відправили посилку, потім скупились у супермаркеті. Я хотіла заскочити до окремої крамниці, щоб купити Дані сосисок, які вона любила. Юра і Дана залишились в машині. Метрів 20 до магазину було. Тільки-но я підійшла до нього, почула «вихід». З продавчинею одна на одну глянули. «Піду скажу своїм, щоб із машини вибігали». Вийшла, махаю рукою, щоби вони ховалися. І тут біля автівки розривається снаряд…» – згадує Галина Косаченко.
Вибухнуло якраз із того боку, де сиділа дівчинка. Поранених Дану та Юрія витягли з автомобіля, занесли до крамниці, де надавали першу допомогу…
Від численних поранень семирічна дівчинка померла на руках у мами. Юрій отримав тяжкі поранення. Того дня від обстрілів у місті загинуло ще дві жінки.
29 листопада оголосили днем жалоби за загиблими.
Класна керівниця Олена Глушенко думала, як сказати іншим дітям про те, що не стало їхньої подруги. Підготувала для них презентацію з найкращими світлинами своєї учениці.
«Я ввімкнула камеру та сказала: «Діти у нас велике горе…». Глянула на учнів – вони в одну мить стали дорослими. Важко було проводити це заняття, але це потрібно було зробити. Пригадати Богдану такою, яка вона була», – каже вчителька.
Вона спитала дітей, що вони хотіли б робити далі на уроках. Ті запропонували малювати.
«Дала завдання намалювати все, що на душі. Хтось веселку намалював, а на ній – дівчинка. Хтось хмарку, і на ній – дівчинка. Хтось янголятка намалював. Попрохала зберігати ці малюнки, бо це їхня пам’ять про Даночку», – додала вчителька.
Ховали Богдану Косаченко під обстрілами. Після того Галина з Юрієм виїхали до Шостки. Чоловік потребував кваліфікованої медичної допомоги. Нині жінка намагається їздити додому раз на тиждень, обов’язково відвідує могилу доньки.
«Нещодавно Богдана мені наснилася, говорить: «Мамо, я так хочу математикою позайматись». Я спитала: «Як? Ти ж її ненавиділа». А вона сказала: «Я так скучила за нею…» – каже Галина.
«Я молюсь за Богдану щоранку і щовечора. У чому винна та дитина? В чому винна та матуся? Щось у світі не те коїться, що гинуть ні в чому не винні діти…» – додає перша вчителька дівчинки.
15-річний футболіст Дмитро Євдоченко з Києва
Сергій познайомився з майбутньою дружиною Мариною ще у школі. Дівчина була в 11-му класі, коли хлопець придивився до неї. «Вона була завжди веселою, всім подобалася, багато хто був у неї закоханий», – згадує Сергій Євдоченко.
Пара зустрічалася шість років. У 2004-му відгуляли весілля. У 2006-му чекали на маля.
«Я була свідкинею на їхньому весіллі. А коли з подругою дізнались, що в Маринки та Сергія буде дитина, стрибали від радості. Потім мені запропонували стати хрещеною і я відчувала гордість через це», – говорить подруга родини Леся Мозгова.
23 липня 2006-го на світ з’явився Дмитро Євдоченко. Тато був присутній на пологах.
«Чи хотів я цього? Я просто мав бути там», – згадує Сергій Євдоченко.
«Бабуся Дмитра цього чекала, як і будь-яка бабуся. Дідусь, мій батько, більш стриманий до дітей. У нього радість була десь в середині», – пригадує Роман Марищенко, дядько Дмитра.
«Дуже добре пам’ятаю хрестини. Дмитро спав деякий час, прокинувся від того, що його роздягали та вмивали. Коли священник змащував чоло олією, малюк заплакав. Але швидко заспокоївся. Потім ми святкували хрестини. Діма спав. Ми багато сміялись. Дуже теплі спогади», – розповідає хрещена хлопчика.
Леся Мозгова згадує хрещеника дитиною, яка завжди викликала позитивні емоції. Жінка любила торкатись кучерявого волосся хлопчика, гладити його.
«Рочки три йому було, коли я помітив, що із сином щось не так. Вдариться – синці на руках і ногах довго не проходять. Звернулись до лікарів і виявилось, що у нього тромбоцитопенія – мав нестачу тромбоцитів у крові. Ми довго лікувалися. Але врятували дитину. Лікарі говорили, що через хворобу син втратив у розвитку два роки. З часом ми все перебороли та наздогнали», – розповідає Сергій Євдоченко.
«Марина і Сергій завжди були для мене непереможними, людьми з сильними характерами. Вони йшли вперед попри всі труднощі», – говорить Леся Мозгова.
Коли хлопчику було шість, тато відвів його у футбольний клуб «Атлет». Нове захоплення затягнуло Дмитра. На заняттях він потоваришував із однолітком Даніїлом.
«Вони ходили в один садочок. Ми з родиною познайомились ближче, коли віддали синів на футбол. Дмитро – гарний хлопчик, усміхнений. Спілкувався у команді з усіма. Всі до нього гарно ставились», – розповідає подруга родини Вікторія, мама Даніїла.
Сім’ї возили дітей на збори по всій країні та за кордон. Багато проводили часу разом.
«Дмитро був дуже щирим хлопчиком. Видно, що вихований у любові. Постійно усміхався, дівчатам ручку подавав, допомагав. Жодного негативну від нього – як і від батьків, Сергія з Маринкою. Навіть не пам’ятаю хлопчика сумним чи в поганому настрої», – говорить подруга родини Наталія Шинковенко. Дмитро пішов у перший клас разом з її донькою Марією.
Марина вийшла з декрету, коли сину було 10 років. Пішла працювати у мережу крамниць, де починала з розкладання товарів і виросла до керівниці крамницею. Сергій працював на підприємстві критичної інфраструктури – наповнював киснем балони для хворих.
«З віком Дмитро ставав упевненішим у собі. Стояв на своєму – намагався досягати, що хотів. Став значно більше спілкуватись з іншими, краще висловлювати свої думки», – розповідає дядько Роман Марищенко.
До війни родина їздила відпочивати до Криму, після окупації півострова – до Одеси.
Удома Сергій любив гуляти з сином по Києву. За нагоди їздили на риболовлю.
«Він постоїть з вудкою, два карасі зловить. А я потім розкладу йому в бусі спальне місце, він спить…» – згадує Сергій Євдоченко.
Тато каже, що Дмитро був упертим, а тепер він розуміє – цим син був схожий на свою маму Марину.
«Ми його так гарно виховали, він з усіма вітався, спілкувався виключно на «ви», – додає Сергій.
«Марина була усміхнена. Весела. Порядна. З нею було дуже легко спілкуватись. І от Дмитро був таким самим», – згадує Вікторія.
Після початку повномасштабного російського вторгнення Сергій Євдоченко продовжував працювати. Наповнював балони з киснем для хворих на ковід. Дружина з сином кілька днів переховувались у підвалі. Потім вирішили їхати на Чернігівщину.
«Маринка була у паніці. Весь час боялася. Я їй казав, що в нас усе вийде, що все буде нормально. Через кілька днів вони вирішили виїздити з Києва. Тесть казав, що Дімка не хотів їхати. Стояв у дверях… Я ж не міг поїхати – весь час працював», – говорить Сергій Євдоченко.
У друзів Романа Марищенка був будинок у Чернігівській області. Туди вирушили десять людей: Марина з Дмитром, Роман з колишньою дружиною та донькою, їхня мама та друзі. Дістались досить спокійно, розмістились.
«Вихідні ми там пробули. Одна родина була змушена повертатись у Київ через проблеми зі здоров’ям. Вони прорвались до столиці, а нас того ж дня оточили російські війська», – говорить Роман.
Дмитро з донькою Романа читали книжки, щоби відволікатись. Дядько згадує – племінник намагався йому в усьому допомагати: чи воду принести, чи дрова. Дядько пишався ним.
«Дмитро постійно рвався зі мною виходити. Ходили шукати їжу, запас якої був обмежений», – пригадує він.
Врешті Марина з сином вирішили повертатись до Києва. Завдяки знайомим з’ясували маршрут через поля, яким можна було прорватись до столиці.
«Ми все життя у Києві. А тут два тижні у селі. Маринка взагалі не сільська була. Панікувала, що їсти нема чого. Дуже хотіли назад до Києва. Я теж винен, що не заборонив їм їхати. Сказав: «Їдьте, невже вони по мирному населенню стрілятимуть?» – говорить Сергій Євдоченко.
«Марина була готова йти пішки полями, тільки би опинитись вдома… Домовились, що будемо рушати з села до села, розпитуючи людей, чи не бачили вони військових. На машину наробили плакатів «Евакуація», «Діти», на дверних ручках висіли білі ганчірки. Зробили невеличкий білий прапор», – згадує Роман Марищенко.
11 березня у першій половині дня вони вирушили з Чернігівщини. Вісім людей розмістились в одній машині.
«Я був за кермом. Спереду сиділа колишня дружина з донькою на руках. Позаду – ліворуч – мама друга і сестра на руках. Посередині – моя мама, а справа – Діма та Марина на руках», – розповідає чоловік.
Людям вдалось проїхати кілька окупованих сіл до території, яку контролювали вже українські військові. Попереду був блокпост – Роман зрозумів, що на ньому були українські військові.
«Ми вже раділи, що прорвались. Починаємо рушати, чую першу автоматну чергу. Навіть не розумів, де саме. В машині починається паніка, всі починають кричати», – пригадує він.
Автомобіль розстріляли, попередньо – прилетіло з гранатомета. Влучання сталось у задню частину.
«Вся машина посічена кулями… Людям почали допомагати вибратись через вікно. Мама говорила, що в неї немає рук… Почав витягувати сестру Марину з машини. Я не розумів, що вона мертва. Мені здавалось, що Марина непритомна. Намагався нащупати пульс. Щось горіло в автомобілі… Гасив рукою пожежу, обпік її. Почав витягувати Діму. Я не бачив його ушкодження. Він на той момент ще хрипів…» – згадує Роман Марищенко.
Марина Євдоченко померла ще в машині. Дмитро – після того, як його витягнули. Також загинула мама Романового друга.
Це все сталось у п’ятницю, тіла Сергію вдалось забрати у понеділок, він пригадує: «П’ятниця вечір, субота, неділя. Очі відкрив – вирубало. Пляшечка горілки стояла. П’ять крапель налив. Реву-реву, вирубало…»
Поховали Дмитра та Марину у селі Усівка на Київщині.
«Коли дізнались, плакали всі. Знаю, що хлопчики боялись прийти в клас. Дуже боялись. Між дітьми була розмова про це. І Маша казала: я боюсь йти. А я сказала: просто підійди до парти, де Діма сидів, та привітайся з ним. І все», – каже Наталя Шинковенко.
«У мене до священника тоді було питання: чому саме з моїми? За що? А далі дивишся – скількох українців вже немає! Так багато людей загинуло…» – говорить Сергій Євдоченко.
Авторка: Наталя Куліді
Джерело: Радіо Свобода
